ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
======================================================================
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 листопада 2018 року Справа № 915/823/18
м.Миколаїв
Господарський суд Миколаївської області у складi головуючого суддi ОСОБА_1,
за участю:
секретаря судового засідання Долгової А.О.,
прокурора: Бескровної І.І. – посв.№035058 від 13.08.2015,
представника позивача: ОСОБА_2 – дов. від 07.05.2018,
представника відповідача: не з’явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: Заступника керівника Вознесенської місцевої прокуратури (56500, Миколаївська обл., м.Вознесенськ, пров.Костенка, буд.2) в інтересах Держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (54034, м.Миколаїв, просп.Миру, буд.34; ідент.код 39825404),
до відповідача: Фермерського господарства “ЛІДІЯ” (57050, Миколаївська обл., Веселинівський р-н, с.Ставки, вул.Степова, буд.20; ідент код 20890734),
про: зобов’язання повернути земельну ділянку у розпорядження Держави, -
в с т а н о в и в:
02.08.2018 Заступник керівника Вознесенської місцевої прокуратури в інтересах Держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою №(15-33)5095вих.18 від 27.07.2018, в якій просить зобов’язати Фермерське господарство “ЛІДІЯ” повернути у розпорядження Держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області земельну ділянку площею 9,29 га вартістю 211681,20 грн для ведення фермерського господарства, розташовану в межах території Ставківської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області, яка перебувала у постійному користуванні ОСОБА_3 на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії МК №047, виданого Веселинівською районною радою 24.01.1994.
В обґрунтування своїх вимог прокурор у позовній заяві зазначає наступне.
Вознесенською місцевою прокуратурою вивчено стан додержання вимог земельного законодавства на території Веселинівського району Миколаївської області. Встановлено, що відповідно до Державного акту на право постійного користування землею, виданого Веселинівською районною радою народних депутатів 24.01.1994, ОСОБА_3 надано у постійне користування земельну ділянку загальною площею 50 га в межах території Ставківської сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства. ОСОБА_4 13.04.2004 створив фермерське господарство «Лідія». На підставі розпоряджень Веселинівської районної державної адміністрації №429-р від 25.10.2007, №475-р від 26.11.2007 вказана земельна ділянка розпайована між членами ФГ «Лідія» - ОСОБА_5 (6,05 га), ОСОБА_6 (5,77 га), ОСОБА_7 (5,77 га), ОСОБА_8 (5,81 га), ОСОБА_9 (5,77 га), ОСОБА_10 (5,77 га), ОСОБА_4 (5,77 га). Згідно з інформацією відділу у Веселинівському районі ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області №119/108-18 від 23.05.2018 в постійному користуванні ОСОБА_4 залишилась земельна ділянка площею 9,29 га. Встановлено, що 08.01.2012 ОСОБА_4 помер. З 01.11.2011 керівником вищевказаного фермерського господарства є ОСОБА_9.
На момент звернення з даним позовом до суду вказана земельна ділянка площею 9,29 га продовжує використовуватись ФГ «Лідія», що підтверджується інформацією Ставківської сільської ради, податковими деклараціями ФГ «Лідія», в яких господарство звітує за вказані землі та сплачує земельний податок, а також протоколом огляду місця події від 18.05.2018, проведеного в рамках досудового розслідування у кримінальному провадженні №42018151190000036, розпочатому 16.05.2018 за попередньою правовою кваліфікацією за ч.1 ст.197-1 КК України.
Посилаючись на ч.1 ст.31, ст.ст.116, 118, 123, 125, 131 Земельного кодексу України та ст.ст.407, 413, 1225 Цивільного кодексу України прокурор вказує, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акту на право постійного користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини i припиняється зі смертю особи, якій належало таке право. Зазначена позиція узгоджується з постановами Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі №6-2329цс16 та від 23.11.2016 у справі №6-3113цс15.
За таких обставин, право постійного користування на підставі державного акту на право постійного користування, виданого Веселинівською районною радою народних депутатів 24.01.1994, ОСОБА_3, припинилось 08.01.2012.
Також встановлено, що земельна ділянка державної власності, загальною площею 9,29 га в межах території Ставківської сільської ради Веселинівського району продовжує використовуватись ФГ “Лідія” без правовстановлюючих документів, при цьому сплачується лише земельний податок, що суперечить ст.ст.125, 126 Земельного кодексу України.
Посилаючись на ст.13 Конституції України, ст.ст.92, 122 Земельного кодексу України та ст.ст.16, 1212 Цивільного кодексу України прокурор зазначає, що ФГ “Лідія” зобов’язане повернути спірну земельну ділянку у розпорядження держави. Прокурор зазначає, що спірна ділянка відноситься до земель державної власності, отже підлягає поверненню у розпорядження держави в ocoбі територіального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів - Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області.
Прокурор вважає, що за відсутності правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку відповідач не міг її використовувати для власних цілей. У силу об’єктивних, явних даних про припинення прав на спірну земельну ділянку, у зв’язку зі смертю особи, якій вона надавалась у постійне користування, ФГ “Лідія” було відомо про неможливість використання ділянки без оформлення та реєстрації прав на неї, що ставить його добросовісність під обґрунтований сумнів.
Позивач - Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області листом від 07.11.2018 (а.с.143) повністю підтримав позовні вимоги прокурора.
Відповідач у відзиві на позовну заяву (а.с.113-115) та запереченнях на відповідь на відзив (а.с.131) проти позову заперечує з тих підстав, що позивачем пропущено термін позовної давності для звернення до суду. Відповідно до п.4 Постанови Пленуму Верховного суду України №10 від 29.05.2013 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі. Оскільки ОСОБА_3, якому була надана спірна земельна ділянка у користування, помер 08.01.2012, з того часу пройшло 6,5 років, і до цього часу позивач, здійснюючи облік земель на території області, не міг не знати, що його право якимось чином порушено і звернутись до суду у межах строку позовної давності.
Відповідач зазначає, що громадянину ОСОБА_3 згідно рішення 15 сесії 21 скликання Веселинівської районної ради народних депутатів Веселинівського району Миколаївської області №7 від 22.10.1993 надано у постійне користування земельну ділянку площею 50,0 га для ведення селянського (фермерського) господарства із запасу Ставківської сільської ради народних депутатів. Веселинівським виконкомом районної ради було зареєстроване селянське (фермерське) господарство «Лідія» 14.12.1994. В подальшому, на підставі розпорядження голови Веселинівської РДА №133-р від 02.02.2000 було перереєстровано селянське (фермерське) господарство «Лідія», головою господарства є ОСОБА_4, мешканець с.Ставки, з розміром земельної ділянки 50,0 га, вилучених із земель запасу Ставківської сільської ради, інших членів господарства не має. Даним розпорядженням також було зареєстровано Статут селянського (фермерського) господарства «Лідія», в якому головою господарства зазначений ОСОБА_3. 13.04.2004 було здійснено перереєстрацію СФГ «Лідія»: затверджено Статут господарства в новій редакції та Установчий договір в зв'язку з прийняттям нових членів господарства - членів сім'ї засновника, ОСОБА_4 На підставі ч.5 ст.7 чинної на той час редакції Закону України «Про фермерське господарство» члени господарства ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_4 отримали безоплатно у власність земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільгосппідприємства розташованого на території Ставківської сільської ради із земель, переданих ОСОБА_3 (голові ФГ) у постійне користування.
Частина земельної ділянки, площею 9,29 га, залишилась у постійному користуванні ОСОБА_4, будь-яких договорів про право користування цією ділянкою або оренди не укладалося із власником землі на час смерті засновника та члена ФГ «Лідія» 08.01.2012, майно померлого, у тому числі і земельна ділянка для ведення фермерського господарства, що перебувала у власності померлого, були успадковані у встановленому законом порядку.
Відповідач зазначає, що вищевказана земельна ділянка фактично продовжує використовуватися для ведення фермерського господарства ФГ «Лідія», господарство звітує за вказану землю та сплачує земельний податок, що не заперечується прокурором у позовній заяві.
Крім того, відповідач зазначає, що ні ст.ст.27, 114 Земельного Кодексу України редакції 1990, ні ст.141 Земельного кодексу України редакції 2001 року не передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою припиняється в зв'язку з смертю особи, а також відсутній механізм добровільного повернення земельної ділянки померлої особи (на праві постійного користування) у розпорядження держави.
Відповідач звертає увагу суду на те, що починаючи з 2016 року, він неодноразово звертався до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області з проханням врегулювати питання не розпайованої частки землі із земель постійного користування ОСОБА_4, шляхом припинення права постійного користування та надання з цих земель земельних ділянок для ведення ОСГ (2 га) членам фермерського господарства, але отримував відмову, що підтверджується листами-відповідями позивача, а отже позивач не міг дізнатися про даний факт аж ніяк у 2018 році.
До того ж, відповідач в заяві від 23.10.2018 (а.с.135) повторно просить суд застосувати наслідки пропуску строку позовної давності.
04.10.2018 від прокуратури на адресу суду надійшла відповідь на відзив (а.с.124-128), в якій він заперечує проти доводів викладених відповідачем у відзиві та стосовно доводів відповідача щодо застосування строків позовної давності прокуратура зазначає, що закон пов’язує початок перебігу строку позовної давності не з здійсненням обліку земель на території області, про що вказує відповідач, а з моментом обізнаності про вчинення порушення закону та порушення у зв'язку з цим прав та охоронюваних законом інтересів. Позивачу про смерть ОСОБА_4 стало відомо лише у 2018 році після надання Веселинівським районним відділом ДРАЦС на запит прокуратури інформації від 26.04.2018. Окрім того, ч.2 п.5.1. Постанови Пленуму Верховного суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013 передбачає, що позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України), оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення. Отже, власник може пред'явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав. Обов'язковою умовою негаторного позову є існування порушення прав власника на час пред'явлення такого позову. Оскільки, на час звернення до суду з позовною заявою, спірна земельна ділянка продовжувала фактично використовуватись ФГ «Лідія», то строк позовної давності не порушено.
Ухвалою суду від 07.08.2018 у даній справі відкрито провадження. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження.
У підготовчих засіданнях 03.09.2018 та 01.10.2018 у відповідності до ст.ст.183, 202 ГПК України (в редакції Закону №2147-VIII від 03.10.2017) судом оголошувались перерви.
01.10.2018 суд продовжив строк підготовчого провадження на 30 днів.
Ухвалою суду від 23.10.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
У судовому засіданні 07.11.2018 у відповідності до ст.202 ГПК України (в редакції Закону №2147-VIII від 03.10.2017) судом оголошувалась перерва.
Під час розгляду справи, прокурор підтримав доводи, викладені у позові та відповіді на відзив.
Під час розгляду справи, представник позивача підтримав позовні вимоги прокурора.
Представник відповідача, під час розгляду справи, підтримував доводи, викладенні у відзиві на позовну заяву, запереченнях на відповідь прокурора на відзив та заяві б/н від 23.10.2018 (вх.№13764/18).
Представник відповідача в судове засідання 26.11.2018 не з’явився, про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.
Враховуючи, що явка учасників процесу не була визнана обов’язковою, останні повідомлені про час, дату та місце розгляду справи належним чином, суд вважає за можливе розглядати справу за відсутності представника відповідача.
У судовому засіданні 26.11.2018 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши представників учасників справи, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів у їх сукупності, а також приймаючи до уваги, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, суд встановив наступні обставини.
Відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серія МК №047 (зареєстрований 24.01.1994 в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №160), виданого на підставі рішення Веселинівської районної Ради народних депутатів №7 від 22.10.1993, ОСОБА_3 передано у постійне користування земельну ділянку загальною площею 50 га в межах території Ставковської сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства (а.с.18).
Як стверджує у відзиві відповідач, та не заперечується прокурором й позивачем, Веселинівським виконкомом районної ради було зареєстроване селянське (фермерське) господарство «Лідія» 14.12.1994. В подальшому, на підставі розпорядження голови Веселинівської РДА №133-р від 02.02.2000 було перереєстровано селянське (фермерське) господарство «Лідія», головою господарства є ОСОБА_4, мешканець с.Ставки, з розміром земельної ділянки 50,0 га, вилучених із земель запасу Ставківської сільської ради, інших членів господарства не має. Даним розпорядженням також було зареєстровано Статут селянського (фермерського) господарства «Лідія», в якому головою господарства зазначений ОСОБА_3, В подальшому, 13.04.2004 було здійснено перереєстрацію СФГ «Лідія»: затверджено Статут господарства в новій редакції та Установчий договір в зв'язку з прийняттям нових членів господарства (членів сім'ї засновника ОСОБА_4).
13.04.2004 було проведено державну реєстрацію Фермерського господарства «Лідія» (ідент.код 20890734), що підтверджується свідоцтвом серія А00 №482136 про державну реєстрацію юридичної особи (а.с.80), яке було створене ОСОБА_11.
Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців 01.11.2011 керівником ФГ “Лідія” став ОСОБА_9 (а.с.76-79).
На підставі розпоряджень Веселинівської районної державної адміністрації Миколаївської області №429-р від 25.10.2007 (а.с.19-20) та №475-р від 26.11.2007 (а.с.22) вказана земельна ділянка загальною площею 50 га розпайована між членами ФГ «Лідія» - ОСОБА_5 (6,05 га), ОСОБА_6 (5,77 га), ОСОБА_7 (5,77 га), ОСОБА_8 (5,81 га), ОСОБА_9 (5,77 га), ОСОБА_10 (5,77 га), ОСОБА_4 (5,77 га).
Листом №119/108-18 від 23.05.2018 (а.с.13-15) Відділ у Веселинівському районі ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області повідомляє, що в постійному користуванні ОСОБА_4 залишилась земельна ділянка площею 9,29 га, яка станом на 01.01.2013 з постійного користування ОСОБА_3 не вилучалась.
08.01.2012 ОСОБА_3 помер, що підтверджується копією актового запису про смерть №02 від 10.01.2012 (а.с.26).
Листом №192 від 22.05.2018 (а.с.27) Виконком Ставківської сільської ради повідомив, що на території сільради використовується для ведення фермерського господарства земельна ділянка розміром – 9,29 га, надана в постійне користування гр.ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 (помер), державний акт №160 від 24.01.1994 – на даний час використовується керівником ФГ «Лідія» - ОСОБА_9, який щороку здає до податкової розрахунок та сплачує до бюджету єдиний податок ІV групи.
До того ж, факт користування ФГ «Лідія» спірною земельною ділянкою площею 9,29 га підтверджується податковими деклараціями ФГ «Лідія», в яких господарство звітує за вказані землі та сплачує земельний податок (а.с.28-70), протоколом огляду місця події від 18.05.2018, проведеного в рамках досудового розслідування у кримінальному провадженні №42018151190000036 (а.с.71-74) та не заперечується відповідачем.
Прокурор зазначає, що у даному випадку встановлено факт безпідставного користування ФГ “Лідія” упродовж 2012-2018 років земельною ділянкою, площею 9,29 га в межах території Ставківської сільської ради Веселинівського району. За таких обставин, право постійного користування на підставі державного акту на право постійного користування, виданого Веселинівською районною радою народних депутатів 24.01.1994 ОСОБА_3, припинилось 08.01.2012.
Також прокуратурою зазначено, що земельна ділянка державної власності, загальною площею 9,29 га в межах території Ставківської сільської ради (з 2012 року) продовжує використовуватись ФГ “Лідія” без правовстановлюючих документів, при цьому сплачується лише земельний податок, що суперечить ст.ст.125, 126 Земельного кодексу України.
Прокурор вважає, що за відсутності правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку відповідач не міг її використовувати для власних цілей. У силу об’єктивних, явних даних про припинення прав на спірну земельну ділянку, у зв’язку зі смертю особи, якій вона надавалась у постійне користування, ФГ “Лідія” було відомо про неможливість використання ділянки без оформлення та реєстрації прав на неї, що ставить його добросовісність під обґрунтований сумнів. Посилаючись на ст.13 Конституції України, ст.ст.92, 122 Земельного кодексу України та ст.ст.16, 1212 ЦК України прокурор зазначає, що ФГ “Лідія” зобов’язане повернути спірну ділянку у розпорядження держави.
На підставі повно і всебічно з’ясованих обставин справи, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам сторін, суд дійшов висновку, що в задоволенні позов слід відмовити, виходячи з наступного.
Відповідно до ст.2 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” №2009-XII від 20.12.1991 (втратив чинність з 29.07.2003), селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.
Згідно з ч.5 статті 2 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство”, на ім'я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно Державний акт на право приватної власності на землю, Державний акт на право постійного користування землею. З ним укладається договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди. Складаються також інші документи відповідно до законодавства України.
Частиною 2 ст.4 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” визначено, що у постійне користування земля надається громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебувають у державній власності.
Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку (ч.1 ст.9 Закону).
Таким чином, обов’язковою умовою створення фермерського господарства була наявність земельної ділянки, оскільки самою суттю фермерського господарства є ведення підприємницької діяльності шляхом вироблення товарної сільгосппродукції, її переробки та реалізації, а таке ведення без земельної ділянки фактично неможливе.
Судом встановлено, що Веселинівським виконкомом районної ради було зареєстроване селянське (фермерське) господарство «Лідія» 14.12.1994. В подальшому, на підставі розпорядження голови Веселинівської РДА №133-р від 02.02.2000 було перереєстровано селянське (фермерське) господарство «Лідія», головою господарства є ОСОБА_4, мешканець с.Ставки, з розміром земельної ділянки 50,0 га, вилучених із земель запасу Ставківської сільської ради, інших членів господарства не має. Даним розпорядженням також було зареєстровано Статут селянського (фермерського) господарства «Лідія», в якому головою господарства зазначений ОСОБА_3, В подальшому, 13.04.2004 було здійснено перереєстрацію СФГ «Лідія»: затверджено Статут господарства в новій редакції та Установчий договір в зв'язку з прийняттям нових членів господарства (членів сім'ї засновника ОСОБА_4) – було проведено державну реєстрацію Фермерського господарства «Лідія», що підтверджується свідоцтвом серія А00 №482136 про державну реєстрацію юридичної особи та самим відповідачем, а також не заперечується прокурором і позивачем.
Таким чином, за приписами Закону України “Про селянське (фермерське) господарство”, з дати державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи. Отже з цього часу обов'язки власника чи землекористувача земельної ділянки здійснює селянське (фермерське) господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. На підставі ч.4 ст.2 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” інтереси цього господарства представляє його голова. Інші члени господарства можуть представляти інтереси останнього лише за належним чином оформленою довіреністю (ч.6 ст.2 названого Закону).
На підставі Державного акту на право постійного користування землею серії МК №047 (зареєстрований 24.01.1994 в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №160) було передано для постійного користування для ведення селянського (фермерського) господарства земельну ділянку загальною площею 50,0 га (а.с.18).
Таким чином, на час передачі для постійного користування для ведення селянського (фермерського) господарства земельної ділянки, СФГ “Лідія” вже було створено, ОСОБА_3 був його головою і отримання земельної ділянки загальною площею 50,0 га в постійне користування відбулось для ведення підприємницької діяльності селянським (фермерським) господарством, а не громадянином ОСОБА_11.
На підставі розпоряджень Веселинівської районної державної адміністрації Миколаївської області №429-р від 25.10.2007 (а.с.19-20) та №475-р від 26.11.2007 (а.с.22) вказана земельна ділянка загальною площею 50 га була розпайована між членами ФГ «Лідія» - ОСОБА_5 (6,05 га), ОСОБА_6 (5,77 га), ОСОБА_7 (5,77 га), ОСОБА_8 (5,81 га), ОСОБА_9 (5,77 га), ОСОБА_10 (5,77 га), ОСОБА_4 (5,77 га).
Тобто, в постійному користуванні для ведення підприємницької діяльності селянським (фермерським) господарством залишилась земельна ділянка площею 9,29 га, яка, як вбачається з листа №119/108-18 від 23.05.2018 (а.с.13-15) Відділу у Веселинівському районі ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області, станом на 01.01.2013 з постійного користування не вилучалась.
08.01.2012 ОСОБА_3 помер, що підтверджується копією актового запису про смерть №02 від 10.01.2012 (а.с.26).
Прокуратура у позовній заяві зазначає, що, за вказаних обставин, право постійного користування на підставі Державного акту на право постійного користування землею серія МК №047 право постійного користування припинилось з 08.01.2012.
Згідно ч.1 ст.92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Згідно зі ст.116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом (частина перша); набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга).
При цьому, право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.
Так, ст.141 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла станом на 01.04.2012) передбачає, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є:
а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;
б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;
в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;
г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;
ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
д) систематична несплата земельного податку або орендної плати;
е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці;
є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.
Прокуратурою та позивачем не зазначено, на підставі якого пункту ст.141 Земельного кодексу України відбулось припинення права користування спірною земельною ділянкою, а лише зазначає, що таке право не входить до складу спадщини.
Матеріали справи свідчать, що спірна земельна ділянка ніколи не вибувала з користування ФГ “Лідія”; при житті засновника використовувалась фермерським господарством за цільовим призначенням та продовжує використовуватись за цільовим призначенням – для ведення селянського (фермерського) господарства ФГ “Лідія”, яке по сьогоднішній день сплачує за користування нею відповідні податки.
Відповідач у відзиві звертає увагу на те, що фермерське господарство вживало заходи щодо оформлення права користування спірною земельною ділянкою після смерті його засновника.
Так, керівник ФГ “Лідія” ОСОБА_9 звертався до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області з письмовими заявами щодо скасування Державного акта на право постійного користування серії МК №047 орієнтовною площею 50 га та надання дозволу на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення на території Ставківської сільради Веселинівського району Миколаївської області
Як вбачається з матеріалів справи, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області надавало відповіді №Ш-2604/6-17-СГ від 30.03.2017, №Ш-4816/6-17-СГ від 15.06.2017, №Ш-4750/0-3126/0/20-18-СГ від 12.06.2018 (а.с.116-118) на вказані звернення ОСОБА_9, відмовляло у виданні відповідного дозволу та повідомляло, що бажана земельна ділянка перебуває в постійному користуванні іншого громадянина, та, з посиланням на ч.6 ст.118 Земельного кодексу України, зазначало, що серед документів, які додаються до клопотання, є погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб), а тому до заяви слід долучити погодження користувачів земельної ділянки.
Відповідно до ч.1 ст.121 Земельного кодексу України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Проте, Кодексом не визначено чітких часових меж реалізації права фермерського господарства на переоформлення правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку внаслідок смерті голови фермерського господарства, за умови, що саме для здійснення підприємницької діяльності фермерського господарства ця земельна ділянка була відведена.
За вказаних обставин, суд вважає, що прокуратурою та позивачем не доведена відсутність у ФГ “Лідія” правових підстав для користування спірною земельною ділянкою, у зв’язку з чим у задоволенні позову слід відмовити.
Крім того, судом взято до уваги подання відповідачем до суду заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності та встановлено наступне.
Відповідно ст.256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).
Європейський суд з прав людини наголошує, що “позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу” (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство “Нафтова компанія “Юкос” проти Росії”; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі “Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства”).
Відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частинами 4, 5 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, та буде встановлено, що цей строк пропущено без поважних причин, суд на підставі ст.267 Цивільного кодексу України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.
Відповідач у відзиві на позов зазначає, що строк позовної давності прокуратурою та Головним управлінням Держгеокадастру у Миколаївській області пропущений та наполягає на застосуванні до спірних правовідносин позовної давності.
Згідно ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Частинами 3, 4, 5 ст.53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Отже, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. При цьому, перебіг позовної давності для оскарження оспорюваних відносин прокурором, який діє в інтересах держави, починається з моменту, коли про порушення цивільного права або інтересу стало відомо позивачу, а закінчується відповідно зі збігом строку позовної давності, встановленого законом для оскарження спірних правовідносин.
До спірних правовідносин застосовується загальний строк позовної давності – три роки.
Інститут строків в господарському процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у господарських відносинах, а також стимулює суд і учасників господарського процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов’язків.
Що стосується твердження прокуратури та позивача про те, що про порушення своїх прав та про смерть ОСОБА_3 їм стало відомо лише у 2018 році після надання Веселинівським районним відділом ДРАЦС на запит прокуратури інформації від 26.04.2018, слід зазначити наступне.
Відповідно до ст.1 Закону України “Про прокуратуру” №1789-XII від 05.11.1991 (надалі – Закон №1789-XII), (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.
Згідно п.п.1,3 ч.1 та ч.2 ст.19 Закону №1789-XII, предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є, зокрема, відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам; додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.
Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.
Судом також береться до уваги, що наказом Генерального прокурора України від 19.09.2005 №3гн Генеральний прокурор України визначив основним завданням наглядової діяльності прокуратури захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, державних та публічних інтересів. Із цією метою наказав забезпечити нагляд за додержанням законів, передусім у діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, контролюючих та правоохоронних органів.
Аналогічні вимоги до підпорядкованих прокурорів містять також і накази Генерального прокурора України, зокрема, від 18.10.2010 №3гн, від 12.04.2011 №3гн, від 07.11.2012 №3гн. Вказані накази, крім іншого, містять конкретні вказівки до прокурорів, а саме: періодично, але не рідше одного разу на місяць, перевіряти законність правових актів Кабінету Міністрів України, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, використовувати право участі у засіданнях цих органів.
Із зазначеного слідує, що органи прокуратури відповідно до Закону України “Про прокуратуру” та наказів Генерального прокурора України від 19.09.2005 №3гн, від 18.10.2010 №3гн, від 12.04.2011 №3гн, від 07.11.2012 №3гн мали своєчасно довідатись про порушення, на їх думку, відповідачем у 2012 році діючого законодавства, оскільки нагляд за законністю має здійснюватися прокуратурою систематично, та звернутися до суду із відповідним позовом до спливу строку позовної давності. Натомість звернення до суду із цим позовом лише у 2018 році відбулось з пропуском строків позовної давності (аналогічна позиція викладена в постановах Вищого господарського суду України від 14.11.2017 у справі №924/228/17, від 28.11.2017 у справі №924/95/17).
Подання позову через значний проміжок часу, після вчиненого порушення, призводить до ситуації, коли зацікавленою особою вже понесені значні матеріальні витрати (систематична обробка землі, внесення добрив тощо), що створює невизначеність при реалізації права особи мирно володіти своїм майном, на дотриманні якого наголошує ст.1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
До того ж, з 01.01.2013 набрав чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності” від 06.09.2012 №5245-17, центральні органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальних органів наділені повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності за межами населених пунктів. На території Миколаївської області дані функції передано Головному управлінню Держземагенства у Миколаївській області.
Наказом від 25.01.2013 №40 Міністерство аграрної політики України затвердило зміни до Положення про Головне управління Держземагенства в області №258 від 10.05.2012, згідно п.п.4.32., 4.34., 4.36., якого на Головне управління покладено такі завдання, зокрема: передає відповідно до закону земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або в користування для всіх потреб в межах області; здійснює у випадках, передбачених законодавством, державний нагляд у сфері землеустрою; уживає в установленому порядку заходів досудового врегулювання спорів, звертається з позовами до суду за захистом своїх прав та з питань порушення вимог законодавства.
Відповідно до п.2 та п.5 ч.1 постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 №442 “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” Державне агентство земельних ресурсів України реорганізоване шляхом перетворення в Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру. Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру є правонаступником Державного агентства земельних ресурсів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 №5 “Про утворення територіальних органів Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру” утворені як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру, у тому числі і Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області; реорганізовані територіальні органи Державного агентства земельних ресурсів шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру, у тому числі і Головне управління Держземагенства у Миколаївській області шляхом його приєднання до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області. Встановлено, що територіальні органи Державного агентства земельних ресурсів, які реорганізуються, продовжують виконувати свої повноваження до передачі таких повноважень територіальним органам Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру
Згідно розпорядження КМУ від 31.03.2015 №294-р питання Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру функції та повноваження Державного агентства земельних ресурсів у зв’язку з розформуванням покладено на Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру.
За таких обставин з набранням чинності зазначеного вище закону розпорядником земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності на території Миколаївської області є Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області.
У відповідності до п.п.13) п.4. Положенням про Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, затвердженим наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру №308 від 17.11.2016, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Миколаївської області.
До того ж, згідно п.п.30) п.4 вказаного вище положення Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області відповідно до покладених на нього завдань здійснює державний нагляд (контроль) за: дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням строків своєчасного повернення тимчасово зайнятих земельних ділянок та обов'язкового виконання заходів щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням.
Враховуючи викладене вище, суд вважає, що позивач, в силу наданої йому Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності” від 06.09.2012 №5245-17 та Положенням про Головне управління Держземагенства в області, затверджених Наказом №258 від 10.05.2012 Міністерства аграрної політики та продовольства України з врахуванням змін внесених згідно із Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства №40 від 25.01.2013, до компетенції та повноважень, мав бути обізнаний щодо порушення його прав ще в 2012 році, мав контролювати дотримання ФГ “Лідія” приписів діючого земельного законодавства та, в разі, якщо вважав свої права порушеними, мав можливість звернутися до суду з відповідним позовом у межах визначених законодавством строків позовної давності.
Відповідно до п.2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” №10 від 29.05.2013 (із змінами та доповненнями), за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв’язку зі спливом позовної давності – за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Вказане також викладено в абз.3 п.11 Постанови Пленуму Верховного суду України №14 від 18.12.2009 “Про судове рішення у цивільній справі”.
Оскільки суд дійшов висновку про відмову в позові з підстав його необґрунтованості, то сплив строку позовної давності судом не застосовується.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до приписів ст.129 ГПК України, у разі відмови у позові, судовий збір підлягає покладенню на позивача.
Керуючись ст.ст.73, 74, 76-79, 91, 210, 220, 232, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд,-
В И Р І Ш И В:
1. В задоволенні позову відмовити.
2. Судові витрати покласти на Прокуратуру Миколаївської області.
Рішення суду, у відповідності до ст.241 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно ч.1 ст.254 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Згідно ч.ч.1, 2 ст.256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Згідно ст.257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Відповідно до пп.17.5) п.17) ч.1 Розділу XI “Перехідні положення” ГПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повне судове рішення складено 05 грудня 2018 року.
Суддя М.В. Мавродієва
