КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
справа №752/25588/17
провадження № 22-ц/824/3380/2019
14 лютого 2019 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Кирилюк Г. М.,
суддів: Рейнарт І. М., Семенюк Т. А.
при секретарі Дуці В. В.
сторони:
позивач - ОСОБА_2
відповідач - Державне підприємство «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України»
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України», третя особа: Міністерства охорони здоров'я України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за апеляційною скаргою Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 листопада 2018 року в складі судді Колдіної О. О. ,
встановив:
05.12.2017 р. ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом, посилаючись на ті підстави, що з 31.12.2015 р. по 12.08.2016 р. працювала на посаді генерального директора Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» ( далі- ДП «Державний експертний центр МОЗ»).
Наказом МОЗ України від 12.08.2016 р. № 81-о її було звільнено з займаної посади.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року її було поновлено на посаді генерального директора ДП «Державний експертний центр МОЗ» з 15.08.2016 року. До цього часу вказане судове рішення виконано не було.
Згідно відповіді ДП «Державний експертний центр МОЗ» її середньоденний заробіток складав 1 357 грн. 27 коп.
З огляду на викладене, просила стягнути з ДП «Державний експертний центр МОЗ» середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15.08.2016 року по 19.07.2017 року у розмірі 306 053,11 грн.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15 листопада 2018 року позов задоволено.
Стягнуто з ДП «Державний експертний центр МОЗ» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 306 053 грн. 11 коп. за період з 15.08.2016 р. по 19.07.2017 р.
В апеляційній скарзі ДП «Державний експертний центр МОЗ» просить скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 листопада 2018 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Посилається на ті підстави, що судом першої інстанції невірно застосовано норми матеріального права щодо строків позовної давності - не застосовано тримісячний строк позовної давності до позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Зазначив, що про порушення свого права позивач дізналася 15 серпня 2016 року, однак до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу до ДП «Державний експертний центр МОЗ» звернулася лише 05.12.2017 року. Судом невірно застосовано ч.2 ст.233 КЗпП України. З огляду на положення Закону України «Про оплату праці» заробітна плата і середній заробіток за час вимушеного прогулу не є тотожними поняттями, а тому до правовідносин з приводу стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає застосуванню загальна норма щодо строку позовної давності по трудовим спорам, визначена ч. 1 ст. 233 КЗпП України.
Крім цього, судом першої інстанції прийнято рішення на підставі висновків, що не відповідають обставинам справи.
Відповідно до наказу від 15.08.2016 №541к ОСОБА_2 склала з себе повноваження та припинила трудовий договір на підставі п.8 ст.36 КЗпП України. Питання стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу було вирішене Голосіївським районним судом м. Києва в рамках справи №752/12962/16-ц.
Також зазначив, що судом першої інстанції не взято до уваги, що ОСОБА_2 була працевлаштована на іншій посаді, що свідчить про відсутність прогулу.
Відповідно до п. 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 06.11.1992 (з подальшими змінами) при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей період.
При прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції взагалі не враховано факту подальшого працевлаштування ОСОБА_2 та отриманий нею заробіток при визначенні суми компенсації.
Крім цього, ДП «Державний експертний центр МОЗ» не є належним відповідачем по заявленим позовним вимогам. Виплата середнього заробітку керівнику за час вимушеного прогулу не передбачена Положенням і Статутом Центру.
У відзиві на апеляційну скаргу третя особа Міністерство охорони здоров'я України просить задовольнити апеляційну скаргу, скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Посилається на ті підстави, що при розгляді Голосіївським районним судом м. Києва спору про поновлення на роботі вже було вирішено питання про стягнення коштів у зв'язку із звільненням. Відповідачем подано докази, що розрахунок з позивачем був проведений 15 серпня 2016 року.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити оскаржуване судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Зазначила, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу є компенсацією за порушення права на оплату праці, яка нараховується в розмірі середнього заробітку. Оскільки її не було поновлено на посаді, розрахунок з нею не проведений, порушення є триваючим, а тому і строк звернення до суду позивачем не пропущено.
При розгляді Голосіївським районним судом м. Києва справи №752/12962/16-ц вимоги до ДП «Державний експертний центр МОЗ» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не заявлялись.
У судовому засіданні представник ДП «Державний експертний центр МОЗ» - Цвєтінський С. С. апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити.
Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року ОСОБА_2 поновлено на посаді генерального директора ДП «Державний експертний центр МОЗ» з 15 серпня 2016 року. У задоволенні позову до Міністерства охорони здоров'я України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено (а.с.4-11).
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 липня 2017 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року у вказаній частині залишено без змін (а.с. 49-52).
Судом встановлено, що ОСОБА_2 до цього часу на посаді генерального директора ДП «Державний експертний центр МОЗ» поновлено не було.
Ухвалюючи рішення про стягнення з ДП «Державний експертний центр МОЗ» на користь ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 306 053 грн. 11 коп. за період з 15.08.2016 р. по 19.07.2017 р., суд першої інстанції виходив з положень ст. 235 КЗпП України та тієї обставини, що внаслідок незаконного звільнення позивач набуває беззаперечного права на отримання суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу до моменту поновлення на посаді. До спірних правовідносин в силу положень ч.2 ст.233 КЗпП України позовна давність не застосовується, оскільки вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу пов'язані з виплатою заробітної плати.
З такими висновками суду повністю погодитись не можна.
Відповідно до ст. 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Вимушеним прогулом у розумінні ст. 235 КЗпП України є період часу з дня звільнення працівника по день винесення рішення суду про поновлення його на роботі.
Затримка виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі (невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення) зумовлює відповідальність роботодавця за ст. 236 КЗпП України.
Статтею 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Таким чином, підстави стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу ( ст. 235 КЗпП України) та за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі ( ст. 236 КЗпП України) передбачені окремими нормами матеріального права, мають відмінну правову природу.
Суд першої інстанції вказаного не врахував та дійшов помилкового висновку про те, що період з 16 лютого 2017 р. по 19 липня 2017 р. є вимушеним прогулом в розумінні ст. 235 КЗпП України, оскільки позивач поновлена на посаді судовим рішенням від 15 лютого 2017 року.
Судом неправильно застосовано у вказаній частині норми матеріального права, що у відповідності до положень ст. 376 ЦПК України є підставою для зміни ухваленого по справі судового рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, при винесенні рішення про поновлення ОСОБА_2 на роботі питання про стягнення з ДП «Державний експертний центр МОЗ» на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 15 серпня 2016 р. по 15 лютого 2017 р. не вирішувалося, а тому вказану вимогу заявлено у даній справі.
Судом встановлено, що з 16 лютого 2017 року по 19 липня 2017 року мав місце вимушений прогул у зв'язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі позивача.
Задовольняючи позов суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що з ДП «Державний експертний центр МОЗ» на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток, оскільки такі вимоги стосуються стягнення заробітної плати, звернення з якими не обмежене будь-яким строком.
Реалізація права на судовий захист невід'ємно пов'язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права.
Статтею 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Проаналізувавши зміст ч. 2 ст. 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону України «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.
Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.
Положення статті 235 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.
Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин),а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
Рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу приймається судом одночасно з рішенням про поновлення на роботі. Якщо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при поновленні на роботі не відбулось, працівник з урахуванням змісту статті 235 КЗпП України не позбавлений процесуальної можливості заявити таку вимогу за окремим позовом.
У такому випадку вимога про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненого працівника є спором про оплату праці, тому до його вирішення підлягають застосуванню положення ч. 2 ст. 233 КЗпП України.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 30 травня 2018 року (справа №753/13791/17-ц).
Положення статті 236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання заробітної плати чи неможливості працевлаштування.
Вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 2 ст. 233 КЗпП України.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 25 липня 2018 року (справа №552/3404/17).
З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги про незастосування до вимог про стягнення середнього заробітку положень ч. 1 ст. 233 КЗпП України є необґрунтованими, оскільки такі позовні вимоги відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.
Суд першої інстанції при визначенні суми середнього заробітку в розмірі 306 053,11 грн, помилково взяв до уваги наведений представником позивача розрахунок середнього заробітку, виходячи з 11 місяців вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).
Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 Порядку).
Так, виходячи з 232 робочих днів вимушеного прогулу за період з 15.08.2016 по 15.02.2017 та 16.02.2017 по 19.07.2017, та середньоденної заробітної плати 1 357,27 грн., сума середнього заробітку становитиме 314 886,64 грн, а не 306 053,11 грн, як визначив суд першої інстанції.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
З огляду на розмір заявлених позовних вимог, відсутності доводів апеляційної скарги щодо незгоди з оскаржуваним судовим рішенням у вказаній частині, колегія суддів дійшла висновку про можливість залишення ухваленого по справі рішення в цій частині без змін.
Доводи апеляційної скарги про необхідність врахування при визначенні суми середнього заробітку за ввесь час вимушеного прогулу факту подальшого працевлаштування ОСОБА_2 та отриманий нею заробіток за новим місцем роботи, є необґрунтованими.
Законодавством не передбачено жодних підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
Вказана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року ( справа №6-511 цс16).
Посилання в апеляційній скарзі на пункт 32 постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" є помилковим, оскільки викладені в ньому роз'яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП України, яку виключено на підставі Закону України від 20 грудня 2005 року №3248-15 "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України".
Є необґрунтованими доводи апеляційної скарги в тій частині, що ДП «Державний експертний центр МОЗ» є неналежним відповідачем у вказаній справі.
Згідно п.1.1 Статуту ДП «Державний експертний центр МОЗ», затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16.05.2013 року №72-о, Центр - уповноважена Міністерством охорони здоров'я України спеціалізована установа у сфері доклінічного вивчення, клінічних випробувань та державної реєстрації лікарських засобів ( в тому числі медичних імунобіологічних препаратів). яка належить до сфери управління Міністерства охорони здоров'я України.
Положеннями п. 4.1 Статуту визначено, що Центр є юридичною особою. Центр набуває прав та обов'язків юридично особи з дати винесення його до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Відповідно до п. 4. 7 Статуту, держава та МОЗ не несуть відповідальності за зобов'язаннями Центру, крім випадків, передбачених Господарським кодексом України та іншими законами України.
Згідно п. 8.4.3 Статуту, з генеральним директором Центру укладається контракт, у якому визначаються строк найму, його права, обов'язки і відповідальність, умови матеріального забезпечення, звільнення з посади, інші умови найму, за погодженням сторін.
Відповідно до п.25 контракту від 31.12.2015 року №845, за виконання обов'язків, передбачених цим контрактом, керівникові нараховується заробітна плата за рахунок частки доходу, одержаного підприємством у результаті його господарської діяльності.
З огляду на викладене, вимоги про стягнення середнього заробітку заявлені до належного відповідача.
Рішення суду у вказаній частині є законним і обґрунтованим, доводами апеляційної скарги не спростовується, а тому останнє у вказаній частині підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України суд
постановив:
Апеляційну скаргу Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» задовольнити частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 листопада 2018 року змінити в частині застосування норм матеріального права.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 15 лютого 2019 року.
Суддя-доповідач: Г.М. Кирилюк
Судді: І. М. Рейнарт
Т.А. Семенюк
