ДЗЕРЖИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КРИВОГО РОГУ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
У Х В А Л А
іменем України
Справа № 216/4652/17
Провадження № 1-кс/210/2478/18
"12" листопада 2018 р.
Слідчий суддя Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_1 , при секретарі судового засідання ОСОБА_2 , за участі заявника ОСОБА_3 , заінтересованої особи ОСОБА_4 , інша особа ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду клопотання ОСОБА_3 про залучення ОСОБА_5 у якості представника потерпілої під час розгляду заяви потерпілого та цивільного позивача ОСОБА_6 в особі представника ОСОБА_3 про відвід судді ОСОБА_7 у справі №216/4652/17, провадження №1-кп/210/271/18
ВСТАНОВИВ:
На розгляд судді після проведення автоматичного розподілу передано матеріали щодо заявлення відводу судді Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу ОСОБА_7 від розгляду кримінальної справи.
В ході розгляду заяви представника потерпілої у кримінальному провадженні адвоката ОСОБА_3 про відвід судді Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу ОСОБА_7 до судді, що розглядає заяву про відвід, до початку безпосередньо розгляду відводу, надійшло клопотання представника потерпілої адвоката ОСОБА_3 про залучення до справи у якості представника потерпілої ОСОБА_6 гр-на ОСОБА_5 .
У клопотанні та при наданні пояснень адвокат ОСОБА_3 , зокрема, зазначив, що, на його думку, чинне законодавство не забороняє допускати у якості представника інших осіб, окрім адвокатів.
Окрім того, вважає, що згідно ст.59 Конституції України, кожен має право вільно обирати захисника, і норми ст.1312 Конституції України не містять прямої заборони іншим особам бути представниками у кримінальному провадженні.
Окрім того, вважає, що оскільки нормами КПК України прямо не врегульовано дане питання, і при цьому у КПК України відсутня пряма заборона, на підставі п.6 ст.9 КПК України, ч.1 ст.7 КПК України слід керуватися загальними засадами кримінального провадження, зокрема-верховенством права, у розумінні, зокрема, Рішення Конституційного Суду України № 13-рп/2000.
За таких обставин, вважає, що при вирішенні питання щодо допуску представника слід застосовувати (окрім іншого) норми ЦПК України щодо вільного волевиявлення сторін при здійсненні правочину, зокрема ч.1 ст.202, ст.204, 205, ч.2 ст.207 ЦПК України.
Окрім того, посилався на рішення Європейського суду з прав людини у справах «ЛеКомт, Ван Левен і де Мейер проти Бельгії», «Загородній проти України», тощо.
Обвинувачений у справі, у якій головуючому заявлено відвід, ОСОБА_4 , проти задоволення даної заяви заперечував.
Аналогічну позицію висловила його захисник, надавши письмові заперечення.
Інші учасники процесу в судове засідання не з`явилися.
Особа, щодо допуску якої заявлено клопотання, ОСОБА_5 , надав пояснення, згідно яких вважає, що вказана ситуація не врегульована чинним законодавством, оскільки у законодавстві України відсутня пряма заборона бути представником потерпілої, і, отже, у даному випадку слід керуватися, зокрема, ст.9 КПК України, принципами верховенства права, ст.59 Конституції України, згідно якої кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
При цьому, вважає ст.1312 Конституції України нечинною та незаконною.
Вважає, що право на вільний вибір захисника гарантується Європейською конвенцією захист прав людини і основоположних свобод, та не може бути обмежене.
Крім того, пояснив, що він не є юристом чи адвокатом, проте раніше допускався до участі у кримінальному провадженні на певних стадіях у якості представника потерпілої у інших судових засіданнях.
Просив заяву задовольнити. Надав документи на підтвердження своєї позиції.
Суд, дослідивши вказане клопотання та матеріали справи в обсязі, що необхідний для його вирішення, доходить наступного висновку:
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, у будь-якому випадку, суд, приймаючи рішення за даним питанням, виходить з того, що позитивне вирішення заяви можливо виключно в тому випадку, коли Конституцією та законами України прямо дозволено допускати у якості представника потерпілої у кримінальному процесі (зокрема, при розгляді заяви про відвід в межах, передбачених КПК України) особу, іншу, ніж адвокат.
При цьому, суд виходить з очевидного факту, що норми Конституції України мають вищу юридичну силу, а будь-які Закони України не можуть протирічити вимогам Конституції України.
Вказані принципи закріплено, зокрема, у ч.1 ст.8 Конституції України, згідно якої Конституція України має найвищу юридичну силу. закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Таким чином, суд доходить до висновку, що навіть у випадку, якщо будь-який Закон України в результаті його тлумачення допускає дозвіл на представленні інтересів потерпілого у кримінальному провадженні, проте такий дозвіл суперечить приписам та вимогам Конституції України, такий Закон України застосовано бути не може.
Щодо розмежування юридичної сили Конституції України та міжнародними договорами, одним з видів яких є Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною згідно Закону України № 475/97-ВР від 17.07.97 року, суд зазначає наступне:
Відповідно до ч.2 ст.9 Конституції України, укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
Таким чином, положення вказаної Європейської конвенція про захист прав людини і основоположних свобод на території України можуть застосовуватися виключно у випадку та в частині, яка не суперечить Конституції України.
Таким чином, Конституція України на території України має вищу юридичну силу, аніж положення Європейської конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.
Це ж саме вбачається відповідно до способу ратифікації вищевказаної Конвенції, яка була здійснена шляхом прийняття Закону України, який, в силу ч.1 ст.8 Конституції України, не може протирічити Конституції України.
При цьому, проаналізувавши доводи, викладені у клопотанні та надані представником потерпілої документи та матеріали, в обсязі, необхідному для вирішення заяви про допуск іншого представника, суд доходить до висновку, що такого дозволу у Конституції та законах України не міститься.
Більш того, суд доходить до висновку, що нормами як Конституції України, так і КПК України встановлено пряму заборону представляти інтереси потерпілого (зокрема) у кримінальному процесі будь-якій особі, окрім адвоката (за винятком інституту законних представників).
При цьому суд виходить з наступного:
Згідно ч.3 ст.1312 Конституції України, виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.
Вказана норма Конституції України є виключною, імперативною та прямо забороняючою особам, іншим за адвокатів, здійснювати (зокрема) представництво в суді.
Згідно речення 1 ч.2 ст.8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії.
Згідно ч.2 тієї ж статті Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Таким чином, нормою Конституції України, як нормою прямої дії, яка має найвищу юридичну силу та якій повинні відповідати усі інші Закони України та нормативно-правові акти, прямо встановлено факт того, що представником особи в суді має право бути виключно (тільки) адвокат.
Винятки з даної імперативної норми прямої дії встановлені виключно ч.4 ст.1312 Конституції України, згідно якої Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.
Таким чином, нормами прямої дії Конституції України, яка має найвищу юридичну силу та якій повинні відповідати усі інші Закони України та нормативно-правові акти, прямо встановлено, що особа, яка не є адвокатом, може представляти інтереси особи в суді виключно у тому випадку, коли має місце судове провадження у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.
З матеріалів заяви про відвід вбачається, що у даному випадку судове провадження не стосується будь-якого спору взагалі, а відбувається у вигляді кримінального провадження, тобто не є трудовим спором, спором щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, малозначним спором, а також спором стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.
Окремо, керуючись принципом розумності права, як його загальною засадою, суд зазначає, що кримінальне провадження за ч.3 ст.297, ч.2 ст.383, ч.2 ст.384 КК України (як таке, у зв`язку з розглядом якого заявлено відвід судді та що є предметом даного судового засідання), яке стосується скоєння ряду тяжких злочинів та злочинів середньої тяжкості, з усією очевидністю не може бути віднесене до категорії «малозначних спорів», як категорії виключення з імперативного правила, встановленого ч.3 ст.1312 Конституції України.
За таких обставин суд відхиляє будь-які доводи заявника щодо застосування будь-яких норм законодавства, які, згідно їх тлумачення, дозволяють залучати в якості представників інших осіб, аніж адвокатів (зокрема, наведені посилання на загальні засади кримінального провадження, рішення Конституційного Суду України, норми ЦПК України та КПК України ), у зв`язку з їх прямим протиріччям (у тлумаченні представника потерпілої) нормам Конституції України, як нормам найвищої юридичної сили.
Суд зазначає, що будь-яка норма права, викладена у будь-якому Законі України, навіть така, що прямо дозволяла б залучити особу, яка не є адвокатом, у кримінальному процесі у якості представника (зокрема, потерпілої), не відповідала б у такому випадку прямому імперативному припису Конституції України, і, отже, не підлягала б застосуванню у будь-якому випадку.
Суд також не погоджується з тлумаченням норм права, зазначених заявником щодо можливості допуску у якості представника особи, іншої, аніж адвокат (зокрема, ч.1 ст.58 КПК України та ст.45 КПК України), оскільки вони базуються на припущеннях того, що законодавчий орган, формулюючи диспозиції вказаних статей, мав на увазі тільки зазначення того, що окрім адвоката, представником (зокрема) може бути будь-яка інша особа.
Вказані припущення об`єктивно нічим не підтверджені та можуть бути усунуті виключно авторським тлумаченням вказаних норм права, як окремим видом тлумачення правової норми.
Крім того, як уже зазначалося вище, вказані тлумачення прямо протирічать імперативній нормі Конституції України, і, отже, в результаті такого тлумачення вищевказана норма права стає нечинною, що протирічить основному правилу тлумачення норм права, і, отже, таке тлумачення не є допустимим.
Посилання на ст.59 Конституції України в частині вільного вибору захисника суд не спростовує, проте не погоджується з тлумаченням, яке вказаній нормі надають особи, що беруть участь в судовому засіданні, оскільки доходить до висновку, що їх тлумачення базується на вибірковому застосування частини норми ст.59 Конституції України без її логічного та змістовного зв`язку з іншою частиною вказаної статті.
Так, ст.59 Конституції України зазначає: Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
З вказаного очевидно, що зазначена у вказаній статті Конституції України норма щодо вільного обрання захисника має відношення по-перше, виключно щодо саме захисника, а не представника і, по-друге застосовується виключно щодо надання професійної правничої допомоги, а не будь-якої іншої (тобто, не професійної). При цьому, ніяких доказів того, що особа, відносно якої подано заяву про визнання її представником, надає чи має намір надавати професійну правничу допомогу, суду не надано. Більш того, вказана особа сама повідомила, що не є адвокатом та не має юридичної освіти.
Крім того, у будь-якому випадку, згідно диспозиції самої ст.59 Конституції України, вказана стаття має відсилочний характер до тієї ж ст.1312 Конституції України, згідно з якою для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.
Таким чином, суд доходить до висновку, що ст.59 Конституції України не суперечить вимогам ст.1312 Конституції України та не звужує і не розширює коло осіб, які можуть бути представниками згідно ст.1312 Конституції України, оскільки, за змістом, та в системному і логічному тлумаченні усієї норми права, а не її окремих частин, регламентує виключно право кожної особи на професійну (і ніяку іншу) правничу допомогу.
Суд повторює, що, оскільки ч.3 ст.1312 Конституції України прямо та імперативно встановлено коло осіб, які можуть представляти інших в суді, і даний випадок не підпадає під виключення, встановлені ч.4 вказаної статті, будь-які тлумачення будь-яких норм права чи Законів України, Кодексів, тощо, які не відповідають вказаній прямій імперативній нормі Конституції України (в тому числі ведуть до розширеного її тлумачення), суд відхиляє, як такі, що суперечать Конституції України.
Крім того, суд не погоджується з позицією ОСОБА_5 стосовно нечинності та незаконності ст.1312 Конституції України, оскільки така нечинність не встановлена будь-якими Законами України, рішеннями уповноваженого органу, Конституційного суду, тощо, і, отже, вважає таку позицію особистою позицією ОСОБА_5 .
Суд не спростовує своїм рішенням висновків Конституційного Суду України ( у т.ч. на яке посилається представник потерпілої), проте зазначає, що вказані рішення стосуються тлумачення Конституції України в редакції на момент їх винесення, і, отже, з усією очевидність, не можуть бути застосовані у повному обсязі у зв`язку зі змінами, внесеними до Конституції України після їх винесення.
Окрім того, висновки суду у даній справі, на думку суду, жодним чином не входять у протиріччя чи невідповідність до вказаних Рішень Конституційного Суду України в частині, в якій вони можуть бути застосовані до чинної редакції Конституції України.
Суд також не погоджується з позицією ОСОБА_5 стосовно того, що права чи свободи особи відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не можуть бути обмежені, оскільки така позиція протирічить і положенням самої вказаної Конвенції (зокрема, ст.ст.17-18 Конвенції, якими встановлено можливість обмеження прав державами-учасниками), і практиці Європейського суду з прав людини, на рішення якого також посилаються представник потерпілої та особа, щодо якої заявлено клопотання.
Так, зокрема, право доступу до правосуддя (суду), складовою частиною якого є право на захист, не є абсолютним та може бути обмежене (рішення у справах Golder v. The United Kingdom від 21 лютого 1975 року, Guyrin v. France від 29 липня 1998 року, KREUZ v. POLAND, № 28249/95, § 59, ЄСПЛ, від 19 червня 2001 року, SHISHKOV v. RUSSIA, № 26746/05, § 111, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року, тощо).
Більш того, навіть у рішенні Європейського суду з прав людини, на яке посилається сама особа, що заявила клопотання («Завгородній проти України»), констатується (зокрема), що право на ефективний захист не є абсолютним, як не є абсолютним і право особи скористатися юридичною допомогою за власним вибором.
Там же наголошується, зокрема, що, навіть якщо особа, що бажає надавати допомогу, і не є адвокатом, вона, принаймні, повинна бути юристом, яким ОСОБА_5 не є.
Таким чином, з аналізу вище викладених норм права та рішень Європейського суду з прав людини, суд доходить до висновку, що, незалежно від тлумачення тих чи інших положень тих чи інших нормативних актів, Законів чи міжнародних договорів України, положення про те, що особа-не адвокат може бути представником потерпілого у кримінальному провадженні, вказані тлумачення протирічать вимогам ст.ст.59, 1312 Конституції України у їх логічному та змістовному взаємозв`язку, і, отже, не можуть бути застосовані.
На підставі викладеного, суд доходить до висновку про необхідність відмови в задоволенні заяви про залучення ОСОБА_5 у якості представника потерпілої у даному судовому провадженні.
Керуючись ст.ст. 7, 9 КПК України, 8, 59, 1312 Конституції України,
УХВАЛИВ:
В задоволенні заяви представника потерпілої адвоката ОСОБА_3 про залучення до справи у якості представника потерпілої ОСОБА_6 гр-на ОСОБА_5 відмовити.
Ухвала суду оскарженню не підлягає.
Суддя: ОСОБА_1
