Єдиний державний реєстр судових рішень
Окрема думка суддів К. М. Пількова, О. О. Банаська, І. В. Ткача
до постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі № 918/391/23 (провадження № 12-19гс24)
1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 20.11.2024 у цій справі задовольнила касаційну скаргу прокурора, скасувала рішення судів першої і апеляційної інстанцій та постановила нове рішення про задоволення позову, яким розірвала спірні договори оренди землі та повернула від ТОВ «Нафтоком ОІЛ» (далі - Товариство) територіальній громаді в особі Рокитнівської селищної ради Сарненського району Рівненської області (далі - Рада) передані за вказаними правочинами земельні ділянки.
2. Мотивуючи це рішення, Велика Палата Верховного Суду виснувала, зокрема, що правила про підстави припинення права користування земельною ділянкою, визначені пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України (систематична несплата орендної плати), та приписи частини другої статті 651 ЦК України, якими передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом, співвідносяться як такі, що не суперечать, а навпаки доповнюють одні одних.
Підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України є систематична, тобто неодноразова (два та більше випадки) повна несплата орендної плати у строки, визначені договором. Ця спеціальна норма у такому випадку є самостійною та достатньою і звертатися до загальної норми частини другої статті 651 ЦК України немає потреби.
У разі якщо має місце сплата орендної плати у меншому розмірі, аніж визначено умовами договору оренди землі, тобто коли орендар допустив недоплату орендної плати й таке порушення умов договору є істотним, тоді застосуванню підлягає не спеціальна норма пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України, а загальне правило частини другої статті 651 ЦК України. Тобто якщо суд дійде висновку, що орендар істотно порушив умови договору та внаслідок недоплати орендної плати орендодавець значною мірою був позбавлений того, на що розраховував, то договір має бути розірваний на підставі частини другої статті 651 ЦК України.
Погашення орендарем заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди як на підставі частини другої статті 651 ЦК України (у разі часткової несплати (недоплати) орендної плати та істотності такого порушення), так і на підставі пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України (у разі систематичної (два та більше випадки) повної несплати орендної плати).
3. Погоджуємось результатами розгляду справи та наведеними вище висновками, однак вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду не висловилась щодо суттєвих для цієї справи аспектів процесуальних інструментів припинення розгляду спору у відповідь на заперечення Ради проти задоволення вимоги Прокурора про розірвання договорів оренди (в контексті відповіді на ці аргументи Ради Велика Палата могла і мала виснувати стосовно реалізації сторонами права на укладення мирової угоди), які, на нашу думку, мали бути висвітлені у постанові від 20.11.2024. Велика Палата, натомість, помилково вдалась до оцінки суті аргументів Ради проти розірвання спірних договорів оренди землі в контексті дотримання інтересів держави та територіальної громади під час вирішення позову прокурора.
4. Так, у пунктах 150-152 постанови від 20.11.2024 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що Рада як орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, не подавала заяву про відмову від поданого прокурором в інтересах держави позову чи про залишення такого позову без розгляду, як те передбачене в статті 55 ГПК України. Натомість прокурор після заперечень Ради та Товариства проти позову продовжив підтримувати пред`явлений позов.
Велика Палата Верховного Суду наголосила, що формально непідтримання Радою позову не є перешкодою для розгляду позову прокурора, проте таке рішення має бути оцінене в контексті того, чи відповідатиме задоволення позову прокурора про розірвання договорів оренди землі інтересам держави та територіальної громади.
Відтак Велика Палата Верховного Суду погодилась з доводами прокурора про те, що саме задоволення позову приведе до забезпечення найкращих інтересів держави та територіальної громади, оскільки орендар, який тривалий час не сплачував орендну плату як повністю, так і частково, є недобросовісним і недисциплінованим контрагентом, а тому збереження договірних відносин з таким орендарем не відповідатиме інтересам територіальної громади як власника земельних ділянок, які визначаються доцільністю та ефективністю використання майна, а також не сприятиме досягненню максимального економічного ефекту задля соціально-економічного розвитку територіальної громади.
5. З цими висновками Великої Палати не можемо погодись з огляду на таке.
6. Відповідно до статті 55 ГПК України, якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (власниками), учасником (учасниками), акціонером (акціонерами) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави (частина четверта). Відмова органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті (частина п`ята).
7. У пунктах 55, 56 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що при вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями або бездіяльністю цього органу. Для врахування цих обставин стаття 55 ГПК України передбачає такі правила:
- якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (учасником, акціонером) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави;
- відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.
У перелічених у цій статті випадках ідеться про активні дії компетентного органу, який як учасник процесу та сторона спору (позивач), зокрема, не підтримує позовних вимог.
8. Отже, те, що Рада (позивач) не підтримала позовні вимоги прокурора та навела аргументи проти розірвання спірних договорів, не позбавляло прокурора права підтримувати позов, не перешкоджало подальшому розгляду справи по суті та не впливало на результат вирішення цього спору по суті.
9. Водночас за змістом статей 42, 46, 53, 55, 56 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, набуває статусу сторони у справі - позивача лише у випадках, передбачених процесуальним законом, однак у разі відкриття провадження у справі за поданим ним позовом він має ті ж права та обов`язки, що їх має позивач, за винятком права укладати мирову угоду (див. підпункт 9.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 923/199/21).
10. Оскільки відповідно до абзацу другого частини п`ятої статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача, то й право укладати мирову угоду, як це передбачено статтею 192 ГПК України, реалізує цей орган як позивач.
11. Практика Верховного Суду також свідчить про принципову можливість укладення мирової угоди між відповідачем та позивачем, в особі якого прокурор подав позов в інтересах держави.
12. Так, в провадженні Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) перебувала справа № 911/15/19, у якій прокурор звернувся в інтересах держави в особі сільради з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю про розірвання договору оренди землі з підстав неналежного виконання ним обов`язку зі сплати орендної плати та стягнення відповідної заборгованості.
Після подання зазначеного позову відповідач повністю сплатив на користь сільради заборгованість з орендних платежів, у зв`язку з чим сторони подали до суду спільну заяву про затвердження мирової угоди, яка була задоволена ухвалою суду першої інстанції, залишеною без змін постановою апеляційного суду.
КГС ВС переглянув вказані судові рішення в межах вимог касаційної скарги прокурора (в частині прийняття спільної заяви сторін про затвердження мирової угоди, закриття провадження у справі в частині вимог про розірвання договору оренди у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди та її затвердження судом) та ухвалив постанову від 07.04.2021, якою скасував вказані судові рішення у відповідній частині з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки вирішення питання про розірвання договорів оренди землі належить до виключної компетенції сільради, однак голова сільради одноособово, без попереднього розгляду та погодження на сесії сільради, ухвалив рішення про відмову від розірвання договору оренди внаслідок укладення мирової угоди з відповідачем, а тому передчасними є висновки судів про наявність підстав для затвердження цієї угоди та закриття провадження у справі в частині вимоги про розірвання договору оренди.
У згаданій вище постанові КГС ВС послався на частину сьому статті 46 ГПК України, відповідно до якої сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії судового процесу, а також частини першу та другу статті 192 цього Кодексу, яка передбачає, що мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву на будь-якій стадії судового процесу.
З посиланням на ці норми КГС ВС виснував, що мирова угода це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору та на умовах, погоджених сторонами. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт через самостійне врегулювання розбіжностей на погоджених умовах.
Мирова угода є однією з форм прояву автономії сторін (диспозитивності) в реалізації сторонами господарського процесу своїх прав.
Мирова угода є вираженням воле сторін, що спрямоване на вирішення спору між ними на основі компромісу та припинення його подальшого судового розгляду. У ній можуть вирішуватися питання, що стосуються виключно прав і обов`язків сторін.
Таким чином, сторонам у справі надано можливість врегулювати відносини між собою, в тому числі не обмежуючись обсягом вимог, що були заявлені у позові.
До основних завдань та переваг мирової угоди належать процесуальна економія, спрощення роботи суду, можливість сторонам самостійно врегулювати основні питання, пов`язані із захистом порушених прав, за умови врахування інтересів всіх сторін.
Разом з тим КГС ВС зауважив, що згідно із частиною третьої статті 192 ГПК України до ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії.
Частиною п`ятою цієї ж статті передбачено, що суд постановляє ухвалу про відмову у затвердженні мирової угоди і продовжує судовий розгляд, якщо: 1) умови мирової угоди суперечать закону або порушують права чи охоронювані законом інтереси інших осіб, є невиконуваними; або 2) одну із сторін мирової угоди представляє її законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Отже, за висновками КГС ВС повноваження суду щодо ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди також є обмеженими та передбачають можливість відмови у затвердженні мирової угоди та продовження судового розгляду у вказаних випадках.
13. Затверджуючи мирову угоду суд має дотриматись вимог статті 192 ГПК України, зокрема дослідити чи відповідають закону умови мирової угоди, чи не порушують права або охоронювані законом інтереси інших осіб, чи не є вони невиконуваними, а також чи відповідають дії представників сторін мирової угоди інтересам осіб, яких вони представляють, оскільки порушення будь-якої з наведених вимог є безумовною підставою для відмови у затвердженні мирової угоди (див. mutatis mutandis висновки об`єднаної палати КГС ВС, викладені у постановах від 03.10.2019 у справі № 911/918/15 та від 24.01.2020 у справі № 911/5310/14).
14. Велика Палата Верховного Суду мала звернутись mutatis mutandis до висновків, викладених у пунктах 13-15 постанови КГС ВС від 01.11.2018 у справі № 906/458/17, що з метою встановлення, чи мали місце обставини, які є перешкодою згідно з частиною п`ятою статті 192 ГПК України для затвердження мирової угоди, укладеної між позивачами та відповідачем, у справі, з позовом у якій з метою захисту інтересів держави звернувся прокурор, підлягають встановленню обставини, чи порушують умови мирової угоди права чи охоронювані законом інтереси інших осіб (стаття 2 ЦК України).
15. Відтак правом укласти мирову угоду в цій справі були наділені Рада та Товариство, а мотиви Ради проти розірвання спірних договорів оренди землі могли мати значення під час реалізації сторонами такого права.
16. У разі укладення сторонами у цій справі мирової угоди прокурор не був позбавлений права заперечити проти її затвердження судом, зокрема, з тих підстав, що такі дії Ради суперечать інтересам територіальної громади, від імені якої вона здійснює повноваження власника комунальної землі (пункт 2 частини п`ятої статті 192 ГПК України). В свою чергу Рада могла спростовувати такі твердження прокурора, зокрема, доводити, що збереження відповідних договорів оренди землі відповідатиме інтересам територіальної громади.
17. Таким чином, слід констатувати, що аргументи Ради проти розірвання спірних договорів оренди землі в судовому порядку не позбавляли прокурора права підтримувати такий позов, не перешкоджали подальшому розгляду справи по суті та не впливали на результат вирішення спору по суті, однак могли бути враховані судом, який у разі заперечень прокурора проти затвердження мирової угоди мав дослідити дотримання сторонами вимог статті 192 ГПК України під час реалізації ними права укласти мирову угоду.
18. Підсумовуючи наведене, погоджуємось з результатами розгляду справи та викладеними у постанові від 20.11.2024 висновками Великої Палати Верховного Суду щодо розмежування підстав припинення права користування земельною ділянкою, передбачених пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України та частиною другою статті 651 ЦК України, однак вважаємо, що вони мали бути доповнені мотивами, викладеними у цій окремій думці, виходячи з яких могла бути надана оцінка аргументам Ради проти розірвання спірних договорів у разі реалізації сторонами у справі права укласти мирову угоду та заперечень прокурора проти цього.
Судді К. М. Пільков О. О. Банасько І. В. Ткач
