Ухвала
26 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 757/47946/19-ц
провадження № 61-1290св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа -Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Козаєва Наталія Михайлівна,
розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_4 , на ухвалу Київського апеляційного суду від 24 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Мостової Г. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та судових рішень
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 28 березня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , скасувати рішення приватного нотаріуса Козаєвої Н. М. про реєстрацію права власності, вилучити рішення з реєстру прав власності на нерухоме майно.
У судовому засіданні у суді першої інстанції 20 вересня 2021 року представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 заявив клопотання про забезпечення доказів шляхом їх витребування (а. с. 238, т. 3).
Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 20 вересня 2021 року заяву представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про забезпечення доказів залишено без розгляду, оскільки заявником не надано підтвердження направлення поданої заяви іншим учасникам справи.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 грудня 2021 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на протокольну ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 20 вересня 2021 року.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 353 ЦПК України ухвали, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду - забезпечення доказів, відмови в забезпеченні доказів чи скасування ухвали про забезпечення доказів. Ухвала про залишення заяви про забезпечення доказів без розгляду у вказаний перелік не включена. Апеляційний суд також врахував, що залишення заяви про забезпечення доказів без розгляду не позбавляє його права на повторне звернення.
З огляду на наведене, у відкритті апеляційного провадження необхідно відмовити відповідно до пункту 1 частини першої статті 358 ЦПК України.
Аргументи учасників справи
21 січня 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , подана представником ОСОБА_4 , у якій просить ухвалу Київського апеляційного суду скасувати, справу направити до апеляційного суду для продовження розгляду на стадії відкриття апеляційного провадження. Судові витрати покласти на відповідачів. Детальний розрахунок судових витрат буде наданий протягом 5-ти днів після ухвалення рішення суду.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що у постанові Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 756/12128/15-ц (провадження № 61-4486св19) викладено правовий висновок про те, що протокольна форма ухвали не впливає на можливість її оскарження в апеляційному порядку, якщо вона входить до переліку, передбаченого статтею 353 ЦПК України.
Отже протокольна ухвала суду першої інстанції може бути оскаржена до апеляційного суду, а той час як в оскарженій ухвалі апеляційного суду доводи скаржника не розглянуті, висловлені судом твердження не відповідають матеріалам справи.
Оскарженою протокольною ухвалою від 20 вересня 2021 року заяву представник позивача про забезпечення доказів залишено без розгляду та одночасно окремою ухвалою від 20 вересня 2021 року суд закрив підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті, при цьому суд зазначив, що під час проведення підготовчого судового засідання судом було з`ясовано всі питання, передбачені частиною другою статті 197 ЦПК України. Такі дії суду фактично є відмовою у правосудді та обмежують право позивача на справедливий суд.
Отже, до апеляційного суду оскаржувалася ухвала про залишення заяви про забезпечення доказів без розгляду, а по суті - відмова у задоволенні заяви про забезпечення доказів, а тому суд помилково застосував пункт 1 частини першої статті 358 ЦПК України.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
УхвалоюВерховного Суду від 09 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких мотивів.
Згідно з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Європейський суд з прав людини зауважує, що:
процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року);
стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права (Bellet v. France, № 23805/94, § 36, ЄСПЛ, від 04 грудня 1955 року);
національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 45, 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року);
неможливо припустити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не гарантував сторонам, що спір щодо їх прав та обов`язків цивільного характеру буде остаточно вирішено (BALATSKYY v. UKRAINE, № 34786/03, § 30, ЄСПЛ, від 25 жовтня 2007 року). Також Суд неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (SHULGA v. UKRAINE, № 16652/04, § 28, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року) і запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (MUSIYENKO v. UKRAINE, № 26976/06, § 24, ЄСПЛ, від 20 січня 2011 року);
внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, № 26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року).
Відповідно до частини другої статті 352 ЦПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 353цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.
Отже, у частині першій статті 353 ЦПК України визначений вичерпний перелік ухвал, на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду.
Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 29 травня 2019 року у справі № 219/10010/17 (провадження №14-190цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що згідно з пунктом «d» статті 5 Рекомендацій (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних і торговельних справах від 7 лютого 1995 року для забезпечення того, щоби суд апеляційної інстанції розглядав лише вагомі питання, державам слід відтермінувати реалізацію права на оскарження з низки проміжних питань до подання основної скарги у справі. Встановлення у процесуальному законі переліку ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені окремо від рішення суду стосовно суті спору, та відтермінування реалізації права на апеляційне оскарження з питань, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі, до подання апеляційної скарги на рішення суду щодо суті спору є розумним обмеженням, що має на меті забезпечити розгляд справи впродовж розумного строку та запобігти зловживанням процесуальними правами, які можуть призводити до невиправданих зволікань під час такого розгляду. Тому означена мета є легітимною. Обмеження права на апеляційне оскарження окремо від рішення суду щодо суті спору ухвал, не вказаних у частині першій статті 353 ЦПК України, є передбачуваним, оскільки чітко регламентоване процесуальним законом. Звертаючись з апеляційною скаргою на ухвалу суду, що за законом не може бути окремо оскаржена в апеляційному порядку, учасник справи може спрогнозувати юридичні наслідки такого оскарження, визначені у пункті 4 частини п`ятої статті 357 ЦПК України.
Питання про те, які ухвали підлягають оскарженню в апеляційному порядку без рішення суду неодноразово вирішувалися Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, зокрема:
1) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 296/2944/16-ц (провадження № 61-6555сво18) зазначено, що «у статтях 175, 293 ЦПК України у редакції 2004 року не міститься прямої заборони оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у визнанні мирової угоди, у пункті 8 частини першої статті 293 цього Кодексу передбачено право оскарження в апеляційному порядку ухвали про визнання мирової угоди за клопотанням сторін. У зв`язку з наведеним висновок суду апеляційної інстанції про те, що така ухвала суду не може бути оскаржена в апеляційному порядку, не відповідає як принципу верховенства права, Конституції України, так і нормам процесуального права і зазначеним вище Рішенням Конституційного Суду України»;
2) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року у справі № 752/1016/17 (провадження № 61-19138сво18) зроблено висновок, що:
«тлумачення пункту 15 частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення ПАТ «Укрсоцбанк» із апеляційною скаргою) свідчить, що законодавець передбачив право оскаржувати в апеляційному порядку окремо від рішення суду лише ухвали суду першої інстанції про залишення заяви без розгляду.
Верховний Суд у складі Обєднаної Палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне зазначити, що право на апеляційне оскарження учасники справи можуть реалізувати у порядку, визначеному процесуальним законом, не зловживаючи їхніми процесуальними правами у спосіб подання апеляційної скарги на ухвалу, що не може бути оскаржена до ухвалення рішення по суті спору й окремо від такого рішення. Заперечення учасників процесу щодо наявності підстав для залишення заяви без розгляду мають розглядатися судом при оскарженні рішення, ухваленого по суті спору. У зв`язку із цим право на суд, одним із аспектів якого є право доступу, в аспекті апеляційного оскарження ухвали про відмову у залишенні заяви без розгляду, підлягає обмеженню, яке застосовується з легітимною метою та зберігає пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою.
Тлумачення пункту 15 частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення ПАТ «Укрсоцбанк» із апеляційною скаргою) має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права, особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. Ухвала про відмову у залишенні заяви без розгляду не перешкоджає подальшому провадженню у справі (не є остаточним рішенням), а тому особа має право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу про відмову у залишенні заяви без розгляду разом з рішенням суду першої інстанції»;
3) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 1909/3089/2012 (провадження № 61-11723сво20) вказано, що:
«аналіз правових позицій Конституційного Суду України, висловлених у рішеннях: від 27 січня 2010 року у справі № 3-рп/2010, від 28 квітня 2010 року у справі № 12-рп/2010, від 08 липня 2010 року у справі № 18-рп/2010, від 02 листопада 2011 року у справі № 13-рп/2011, від 22 квітня 2014 року у справі № 4-рп/2014, свідчить, що при тлумаченні пунктів 2, 10, 12, 18, 28 частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції Закону № 1618-IV від 18 березня 2004 року), суд враховував такі обставини: (а) зміст (особливість) процесуального рішення, що оскаржується; (б) стадію цивільного судочинства, що обумовлює процесуальну можливість особи поновити свої права виключно шляхом оскарження відповідної ухвали. У статті 353 ЦПК України не міститься прямої заборони оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у визнанні виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.
Крім того, тлумачення положень статті 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. Згідно з частиною другою статті 353 ЦПК України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. Зазначене положення слід розуміти так, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду. Однак, особливість ухвали про відмову у визнанні виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, полягає у тому, що вона постановляється на стадії виконання судового рішення і оскаржити її одночасно з оскарженням рішення суду неможливо»;
4) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 520/14132/18 (провадження № 61-13531сво21) зроблено висновок, що:
«процесуальний механізм забезпечення доказів, зокрема шляхом їх витребування, призначений для того, щоб отримати/зберегти ті докази, щодо яких існують достатні підстави вважати, що з часом їх може бути безповоротно втрачено. Забезпечення доказів - це не тільки спосіб здобути докази, які стосуються предмету доказування і мають значення/потрібні для вирішення справи, але насамперед спосіб одночасно запобігти їх ймовірній втраті у майбутньому. Тобто, ризик такої втрати повинен ґрунтуватися на об`єктивних фактах і тільки в сукупності усіх наведених умов суд може вжити заходів для забезпечення доказів.
Тлумачення та застосування положень статті 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. При цьому будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду. Законодавець розмежовує ухвали суду першої інстанції про витребування доказів та про забезпечення доказів. Якщо подається клопотання про забезпечення доказів шляхом їх витребування, тобто, за наявності підстав для забезпечення доказів та сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів, то ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні такого клопотання може бути оскаржена в апеляційному порядку на підставі пункту 2 частини першої статті 353 ЦПК України. Ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про витребування доказів у переліку, визначеному пунктом 2 частини першої статті 353 ЦПК України, відсутня. Ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про витребування доказів не може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки, з урахуванням стадії розгляду справи, особа, яка подає апеляційну скаргу, не позбавлена можливості поновити свої права в інший спосіб - шляхом оскарження в апеляційному порядку такої ухвали разом із рішенням суду першої інстанції».
5) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17 (провадження № 61-9545сво21) вказано, що «апеляційне провадження є важливою процесуальною гарантією захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, які брали участь у розгляді справи у випадках та порядку, встановлених ЦПК України. Зважаючи на те, що процесуальним наслідком відмови у прийнятті заяви про збільшення позовних вимог є повернення такої заяви, яка, у свою чергу, може бути оскаржена в апеляційному порядку відповідно до вимог статті 353 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що на ухвалу суду про відмову у прийняті заяви про збільшення позовних вимог може бути подана апеляційна скарга окремо від рішення суду»;
6) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 333/6667/20 (провадження № 61-10400сво21) зазначено, що «ухвали Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 07 серпня 2020 року судом першої інстанції було вирішено питання про повернення заявнику зустрічної позовної заяви на підставі частини третьої статті 194 ЦПК України. Така ухвала суду охоплюється поняттям «заява позивача (заявника)», яке міститься у пункті 6 частини першої статті 353 ЦПК України, тому ця ухвала підлягає апеляційному оскарженню окремо від рішення суду».
Відповідно до частин першої - третьої статті 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Підстави, час та черговість подання заяв по суті справи визначаються цим Кодексом або судом у передбачених цим Кодексом випадках.
При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).
Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал (частина друга статті 258 ЦПК України).
У частині четвертій статті 183 ЦПК України передбачено, що суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.
За результатами розгляду заяви про забезпечення доказів суд постановляє ухвалу про задоволення чи відмову у задоволенні заяви (частина п`ята статті 118 ЦПК України).
Вимоги до змісту заяви про забезпечення доказів наведені у статті 117ЦПК України, в частині четвертій якої передбачено, що суд, встановивши, що заяву про забезпечення доказів подано без додержання вимог цієї статті, повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 353 ЦПК України ухвали, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду - забезпечення доказів, відмови в забезпеченні доказів чи скасування ухвали про забезпечення доказів.
У пункті 16 частини першої статті 353 ЦПК України до переліку ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду, віднесені ухвали суду першої інстанції щодо залишення позову (заяви) без розгляду.
Аналогічне положення передбачено і в пункті 6 частини першої статті 353 ЦПК України стосовно повернення заяви позивачеві (заявникові).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 березня 2020 року у справі № 755/19588/18 (провадження № 61-14236св19) зроблено висновок, що «тлумачення пункту 16 частини першої статті 353 ЦПК України свідчить, що законодавець передбачив право оскаржувати в апеляційному порядку окремо від рішення суду лише ухвали суду першої інстанції про залишення позову (заяви) без розгляду, а не будь - якої іншої заяви (клопотання). Під вжитим в цій нормі права поняттям «заява» необхідно розуміти таку заяву (вид звернення до суду), яка за своїм змістом тотожна поняттю «позов». Такими заявами в цивільному процесуальному законодавстві є заяви в наказному провадженні (розділ ІІ ЦПК України), заяви у справах окремого провадження (розділ ІV ЦПК України)».
Зазначена правова позиція також викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2020 року у справі № 705/2771/17 (провадження № 61-48130св18), від 09 листопада 2022 року у справі № 542/1648/20 (провадження № 61-3633св22).
Аналогічний підхід застосовує Касаційний цивільний суд при тлумаченні поняття «заява» у пункті 6 частини першої статті 353 ЦПК України, зокрема у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 березня 2020 року у справі № 2-5151/09 (провадження №61-23268св19) зазначено, що «системний аналіз вказаної процесуальної норми дозволяє дійти висновку, що на її підставі в апеляційному порядку окремо від рішення суду може бути оскаржена ухвала про повернення заяви позивачеві (заявникові) виключно за умови, якщо така ухвала має «завершальне» значення щодо можливості судового розгляду та перешкоджає провадженню у справі. Разом із тим, заява ОСОБА_1 , яка була залишена без розгляду ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 08 квітня 2019 року, була направлена на вирішення окремого процесуального питання, а вказана ухвала не перешкоджає провадженню у справі».
Таким чином, Касаційний цивільний суд сформулював критерії, які саме ухвали суду першої інстанції про залишення заяви без розгляду (повернення заяви) підлягають оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду, до яких віднесено ухвали про залишення без розгляду (повернення) заяви (вид звернення до суду), яка за своїм змістом тотожна поняттю «позов», зокрема заяви, які подаються в спеціальних видах проваджень (наказному, окремому), а відповідна ухвала є остаточним судовим рішенням, що перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Разом з тим, Касаційний господарський суд тотожні положення статті 255 ГПК України тлумачить по іншому.
Зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 березня 2019 року у справі № 918/361/18 вказано, що «відповідно до пункту 14 частини 1 статті 255 Господарського процесуального кодексу України окремо від рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про залишення позову (заяви) без розгляду. […] колегія суддів вважає, що у пункті 14 частини 1 статті 255 Господарського процесуального кодексу України йдеться про залишення без розгляду заяв, поданих по суті справи, перелік яких наведено у частині 2 статті 161 Господарського процесуального кодексу України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 916/1461/16».
Схожий висновок наведений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08 вересня 2021 року у справі №910/1846/21, в якій зазначено, що «відповідно до практики Верховного Суду (постанова від 26.02.2019 у справі № 910/12099/17, постанова від 24.02.2020 у справі № 905/639/19) у пункті 14 частини 1 статті 255 Господарського процесуального кодексу України йдеться про залишення без розгляду заяв, поданих по суті справи, перелік яких наведено у частині 2 статті 161 Господарського процесуального кодексу України, що закріплена у § 1 "Заяви по суті справи" гл. 1 розділу II, згідно з якою заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву».
Аналогічний підхід застосовує Касаційний господарський суд при тлумаченні поняття «заява» у пункті 6 частини першої статті 255 ГПК України (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 вересня 2019 року у справа № 910/1979/19, від 10 листопада 2021 року у справі № 922/1543/19).
Колегія суддів вважає, що наведене «звужувальне» тлумачення положень статті 255 ГПК України, яке застосовує Касаційний господарський суд, є помилковим, оскільки згідно з частиною другою статті 161 ГПК України (тотожна норма частини другої статті 174 ЦПК України) заявою по суті справи, зокрема є позовна заява, оскарження ухвали про залишення без розгляду (повернення) якої окремо передбачено у пунктах 6, 14 частини першої статті 255 ГПК України (тотожні норми пунктів 6, 16 частини першої статті 353 ЦПК України). А ухвали про залишення без розгляду (повернення) відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив, заперечення та пояснення третьої особи щодо позову або відзиву не є остаточним судовим рішенням, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, залишення таких заяви без розгляду (їх повернення) не позбавляє заявника права на повторне звернення, такі ухвали можливо оскаржити в апеляційному порядку разом із рішення суду.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у наведених постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 вересня 2018 року у справі №916/1461/16, від 26 лютого 2019 року у справі №910/12099/17, від 12 березня 2019 року у справі №918/361/18, від 11 вересня 2019 року у справа №910/1979/19, від 24 лютого 2020 року у справі №905/639/19, від 08 вересня 2021 року у справі №910/1846/21, від 10 листопада 2021 року у справі №922/1543/19 про те, що в апеляційному порядку окремо від рішення суду підлягають оскарженню ухвали суду першої інстанції про залишення без розгляду (повернення) заяв, поданих по суті справи.
Разом з тим, колегія суддів також зауважує, що зазначена неузгодженість в судовій практиці в першу чергу зумовлена відсутністю в процесуальному законодавстві чітких критеріїв для обмеження права на апеляційне оскарження окремо від рішення суду щодо суті спору зазначених ухвал суду першої інстанції.
У справі, що переглядається, скаржник обґрунтовує необхідність перегляду оскарженої ухвали суду про залишення без розгляду заяви про забезпечення доказів, звертаючи увагу на:
особливому характері питання про забезпечення доказів, яке є не тільки способом здобути докази, але насамперед способом одночасно запобігти їх ймовірній втраті у майбутньому, відтермінування вирішення якого на невизначений час (до оскарження рішення по суті справи) по суті є відмовою у такому забезпеченні;
обмеженні прав доступу до правосуддя та на справедливий суд, оскільки відповідні докази стосуються предмету доказування і мають значення/потрібні для вирішення справи, а залишення без розгляду (відмова) судом оскарженою ухвалою наведеної заяви з формальних підстав, законність яких заявник оскаржує, з одночасним закриттям підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті істотно обмежує право заявника подати таку заяву повторно з огляду на встановлені законом строки, а також особливості меж розгляду справи судом апеляційної інстанції (статті 367 ЦПК України).
Згідно з пунктом 3.1. рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 принцип правової визначеності передбачає, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці є допустимим за умови передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права має базуватися на критеріях, які дадуть змогу передбачити юридичні наслідки своєї поведінки.
Ураховуючи викладене, виняткове значення порушеної проблематики, оскільки право на апеляційне оскарження є складовою конституційної гарантії права доступу до суду, необхідність забезпечення формування єдиної правозастосовчої практики у розумінні та застосування відповідних приписів статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), така проблема постала не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які також будуть виникати з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду також вважає, що справа містить виключну правову проблему та зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду для вирішення питань щодо обґрунтованості обмеження права на оскарження в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвал суду першої інстанції про залишення без розгляду (повернення) заяв, про які йдеться у пунктах 6, 16 частини першої статті 353 ЦПК України (пунктах 6, 14 частини першої статті 255 ГПК України), за можливості якого - визначення чітких критеріїв такого обмеження.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики (частини третя, п`ята статті 403 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, №76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року).
Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Передати справу № 757/47946/19-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук
