Окрема думка
13 березня 2023 року
справа № 398/1796/20
провадження НОМЕР_1
Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Грушицького А. І. на постанову Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 07 липня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 24 листопада 2021 року.
На підставі статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку на вказану постанову Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду та вважаю, що справа підлягала поверненню на розгляд Другої судової палати Касаційного цивільного суду, оскільки ця справа і справа № 320/5056/17-ц (провадження НОМЕР_2) не є подібними, про що зазначає й сам відповідач у своїй касаційній скарзі. Зокрема, справи відрізняються за предметом позову (визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним/визнання права власності на спадкове майно за заповітом), фактичними обставинами.
Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновку, викладеного у постанові Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 320/5056/17-ц (провадження НОМЕР_2), та вказівки, що у випадку, коли спадкодавець на час смерті проживав за межами України, і до складу спадщини входять права на нерухоме майно, яке знаходиться на території України, прийняття спадщини відбувається у спосіб звернення спадкоємця з відповідною заявою до компетентного органу, уповноваженого на вчинення нотаріальних дій, за місцем знаходження нерухомого майна в Україні.
Об`єднана палата може відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати (частина друга статті 403 ЦПК України).
На мою думку, такий відступ має відбуватися щодо застосування конкретної норми матеріального або процесуального права, а не від дослівного цитування правової норми, висновків за наслідками встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи чи умовивоводів (міркувань) суду щодо правовідносин, які виникли між сторонами.
Відступаючи від постанови Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 320/5056/17-ц (провадження НОМЕР_2), об`єднана палата не вказала, від висновку щодо застосування якої норми права вона відступає. Такий підхід на мою думку, не сприяє стабільності, системності та структурованості судової практики.
Не погоджуюсь також із висновком по суті спору, викладеним на підставі частини другої статті 416 ЦПК України, у постанові об`єднаної палати.
Загальновідомим в науці цивільного права є твердження про те, що прийняття спадщини повинно бути безумовним і беззастережним. Спадкоємець не може прийняти лише частину спадщини і відмовитись від іншої, успадкувати лише рухоме майно і бути позбавленим права на інші види не виключеного з цивільного обороту майна, отримати активи і не нести відповідальність за боргами.
Особливість спадкування нерухомого майна полягає у тому, що іноземний орган не вправі видати свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, розташоване в Україні. Зміст статті 48 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року про те, що провадження у справах про спадкування нерухомого майна компетентні вести установи Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно, свідчить про те, що свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, розташоване в Україні, уповноважений видати лише український нотаріус. Вказаною нормою права не передбачено обов`язку спадкоємця подавати заяви про прийняття спадщини у кожній країні, де розташоване спадкове нерухоме майно, та можливість часткового прийняття спадщини.
Разом з тим, український нотаріус може видати свідоцтво про право на спадщину для дій за кордоном (без зазначення конкретного переліку успадкованого майна) для пред`явлення на території тих держав, з якими Україною не укладено міжнародного договору про правову допомогу (форма № 16 додатка 25 до Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22 грудня 2010 року № 3253/5). Вказане свідчить про те, що прийнявши спадщину в Україні, спадкоємець має право отримати відповідне свідоцтво, яким підтверджується факт прийняття спадщини, та отримати за кордоном правовстановлюючі документи на конкретне нерухоме майно відповідно до законодавства держави, в якій таке майно знаходиться.
Застосувавши підхід щодо можливості часткового прийняття спадщини спадкоємцем, об`єднана палата у своїй постанові не дала відповіді на питання, чи прийняла позивач, яка отримала за кордоном свідоцтво про право на спадщину за законом на грошові вклади у іноземних банківських установах, спадщину на рухоме майно, яке знаходилося у спірній квартирі, грошові вклади в українських банках, інше рухоме майно на території України, яке належало/могло належати спадкодавцеві.
Навіть якщо погодитися з твердженням про те, що позивач мала звернутися з відповідною заявою до компетентного органу, уповноваженого на вчинення нотаріальних дій, за місцем знаходження нерухомого майна в Україні, то вона такі дії вчинила, оскільки в матеріалах цивільної справи наявна заява позивача, яка є громадянкою України, адресована «… всім кого це стосується», про прийняття спадщини, подана у встановлений українським законодавством шестимісячний строк.
Справжність підпису позивача засвідчено приватним нотаріусом Олександрійського міського нотаріального округу Кіровоградської області, тобто за місцезнаходженням спірного нерухомого майна. Заяву викладено на нотаріальному бланку та зареєстровано в реєстрі за № 589 (т. 1 а. с. 9).
Наявність вказаної заяви свідчить про прийняття позивачем спадщини відповідно до українського законодавства, а відсутність можливості реалізації прав в нотаріальному порядку пояснюється відчуженням спадкового майна після смерті спадкодавця, що й призвело до звернення спадкоємця в суд.
За таких обставин вказаний цивільний спір необхідно було вирішувати по суті без вказівки про те, що позивач не вважається такою, що прийняла у спадщину спірне нерухоме майно.
Суддя А. І. Грушицький
