Окрема думка
судді апеляційного суду Кіровоградської області Письменного О.А.
у цивільній справі 22-ц/4809/1553/21 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 07 липня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.
24 листопада 2021 року
м. Кропивницький
справа № 398/1796/20
провадження № 22-ц/4809/1553/21
Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 07 липня 2021 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.
Визнано недійсним з моменту вчинення договір купівлі-продажу від 29 січня 2019 року, на підставі якого ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_4 , від імені якого на підставі довіреності, посвідченої третім секретарем з консульських питань Посольства України в Китайській Народній Республіці Федічевим О.Є. 22 жовтня 2015 року за реєстровим номером 6156/570/4-347н, діяв ОСОБА_3 , трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
24 листопада 2021 року колегією суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської області в складі суддів Голованя А.М., Письменного О.А. та Карпенка О.Л. рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 07 липня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 залишено без змін.
На підставі ст.375 ЦПК України вважаю за необхідне висловити окрему думку стосовно даного судового рішення.
Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, позивач посилалась на те, що спірний договір був підписаний ОСОБА_3 від імені власника майна ОСОБА_4 після його смерті, тобто, особою, яка не мала відповідних повноважень на день укладення угоди.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач прийняла спадщину після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 в Російській Федерації, подавши відповідну заяву 28 березня 2019 року до нотаріальних органів м.Москви.
При цьому суд вважав, що подання заяви про прийняття спадщини в Російській Федерації автоматично розповсюджується і на нерухоме майно, яке знаходиться на території України.
Проте, пунктом 1.12 глави 12 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, передбачено, якщо спадкодавець, якому належало майно на території України мав останнє місце проживання на території іноземної держави, місце відкриття спадщини визначається на підставі Закону України «Про міжнародне приватне право».
Статтею 71 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться майно.
Відповідно до ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. При цьому заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
З огляду на вказане, вбачається, що подання заяви про прийняття спадщини за законодавством Російській Федерації не звільняє спадкоємця від подання заяви про спадкування за місцем знаходження нерухомого майна, як це передбачено ст.71 Закону України «Про міжнародне приватне право» і ст. 1269 ЦК України. Оскільки таку заяву ОСОБА_2 в Україні не подавала відсутні підстави вважати, що вона успадкувала спірну квартиру.
Але навіть якщо припустити, що ОСОБА_2 набула право на спірну квартиру, обраний нею спосіб захисту порушеного права, не можна вважати правильним.
Згідно із ч.1 ст. 388 ЦК України, особа яка є власником, чи вважає себе власником, може ставити питання про витребування спірного майна від добросовісного набувача, придбане ним за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, якщо це майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі.
ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, оскільки не знав, і не міг знати про смерть власника майна на день укладення договору купівлі продажу квартири.
Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.
Отже, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов`язальний спосіб захисту. У зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред`явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.
Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 07 листопада 2012 року № 6-107цс12, від 10 червня 2015 року № 6-348цс15, від 13 травня 2015 року № 6-67цс15.
Установивши, що позивач ОСОБА_2 не була стороною оспорюваного договору купівлі-продажу від 21 січня 2019 року, суд апеляційної інстанції мав дійти висновку про те, що вимоги щодо визнання вказаного правочину недійсним у спосіб, обраний позивачем задоволенню не підлягають.
Суддя О.А.Письменний
