Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку визначено Законом України ?Про виконавче провадження?.

Згідно із статтею 1 Закону України ?Про виконавче провадження? виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною першою статті 5 Закону України ?Про виконавче провадження? передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України ?Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів?.

Відповідно до статті 3 Закону України ?Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів? завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

Згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законодавцем передбачений чіткий порядок здійснення дій у виконавчому провадженні. Враховуючи те, що державний виконавець наділений владними повноваженнями, то він повинен дотримуватись цих вимог законодавства.

Таким чином, під час розгляду скарг на дії/бездіяльність державного виконавця, судам необхідно, серед іншого, перевіряти законність вчинення/невчинення останнім відповідних дій, тобто досліджувати діяльність державного виконавця на предмет її відповідності положенням законодавства.

Частинами першою, другою, сьомою статті 9 Закону України ?Про виконавче провадження? (тут і надалі у редакції, чинній на дату прийняття постанови про повернення виконавчого документа стягувачу) передбачено, що Єдиний реєстр боржників - це систематизована база даних про боржників, що є складовою автоматизованої системи виконавчого провадження та ведеться з метою оприлюднення в режимі реального часу інформації про невиконані майнові зобов`язання боржників та запобігання відчуженню боржниками майна. Відомості про боржників, включені до Єдиного реєстру боржників, є відкритими та розміщуються на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України.

Реєстрація боржника в Єдиному реєстрі боржників не звільняє його від виконання рішення.

Відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників одночасно з винесенням постанови про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої статті 37 цього Закону або повернення виконавчого документа до суду на підставі статті 38 цього Закону чи в день встановлення виконавцем факту відсутності заборгованості за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів.

Відповідно до статті 13 Закону України ?Про виконавче провадження? під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

За порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавці несуть відповідальність в порядку, встановленому законом.

Порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавцями не є підставою для скасування такого рішення чи виконавчої дії, крім випадків, коли вони були прийняті або вчинені з порушенням процедури, передбаченої цим Законом.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 37 Закону України ?Про виконавче провадження? виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Враховуючи викладене, суди дійшли висновку, що Законом України "Про виконавче провадження" встановлений вичерпний перелік підстав, за якими відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників.

Розширеному тлумаченню такі підстави не підлягають. Такий механізм запроваджено законодавцем з метою захисту прав стягувачів, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 37 Закону України ?Про виконавче провадження? повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

З правового аналізу положень пункту 2 частини першої та частини п`ятої статті 37 Закону України ?Про виконавче провадження? вбачається, що повернення виконавчого документа стягувачу якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, не означає закінчення (закриття) виконавчого провадження і не тягне за собою наслідків у вигляді неможливості розпочати його знову та не позбавляє стягувача права повторно звернутись до органу державної виконавчої служби за виконанням судового рішення протягом встановлених законом строків, і також не позбавляє стягувача права звернутись до суду з заявою про поновлення строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Оскільки постановою ДВС від 04.07.2019 наказ господарського суду міста Києва від 26.07.2017 № 910/4404/17 повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України ?Про виконавче провадження?, а стаття 9 вказаного Закону не передбачає виключення скаржника з Єдиного реєстру боржників на цій підставі, суди дійшли висновку про те, що скарга Товариства на бездіяльність ДВС у рамках виконавчого провадження № 55345519 задоволенню не підлягає.

Враховуючи викладене, судами встановлено, що Товариством не доведено бездіяльність ДВС.

Викладені Товариством у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені судами обставини, які стали підставою для відмови у задоволенні скарги Товариства на бездіяльність ДВС.

Що ж до доводів Товариства про те, що судами не враховано практику апеляційного суду між тими ж сторонами у дуже близьких за змістом правовідносинах (справи № 640/13487/20 та 640/33886/21), то Верховний Суд зазначає, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Тобто вказана норма передбачає те, що в оскаржуваних судових рішеннях суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, у той час як Товариство посилається на те, що судами не враховано практику апеляційного суду.

Також Товариство у касаційній скарзі посилається на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування пункту 2 частини першої статті 37 Закону України ?Про виконавче провадження? у подібних правовідносинах.

При цьому Верховний Суд вважає, що відсутні підстави для формування такого висновку у даній справі, оскільки фактично скаржник просить зробити тлумачення вказаної норми права, а не висновок щодо застосування норм права, оскільки вказана норма врегульовує дії виконавця (підставу) щодо повернення виконавчого документа, а саме повернення виконавчого документа стягувачу якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Тобто пунктом 2 частини першої статті 37 Закону України ?Про виконавче провадження? визначено підставу, з настанням якої у виконавця виникає обов`язок з повернення виконавчого документа стягувачу.

Крім того, при розгляді справи судами встановлено, що відповідно до частини сьомої статті 9 Закону України ?Про виконавче провадження? відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників одночасно з винесенням постанови про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої статті 37 цього Закону або повернення виконавчого документа до суду на підставі статті 38 цього Закону чи в день встановлення виконавцем факту відсутності заборгованості за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 37 Закону України ?Про виконавче провадження? виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Тобто Законом України "Про виконавче провадження" встановлений вичерпний перелік підстав, за якими відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників. Розширеному тлумаченню такі підстави не підлягають. Такий механізм запроваджено законодавцем з метою захисту прав стягувачів, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 37 Закону України ?Про виконавче провадження? повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону. З правового аналізу положень пункту 2 частини першої та частини п`ятої статті 37 Закону України ?Про виконавче провадження? вбачається, що повернення виконавчого документа стягувачу якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, не означає закінчення (закриття) виконавчого провадження і не тягне за собою наслідків у вигляді неможливості розпочати його знову та не позбавляє стягувача права повторно звернутись до органу державної виконавчої служби за виконанням судового рішення протягом встановлених законом строків, і також не позбавляє стягувача права звернутись до суду з заявою про поновлення строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Відповідно до частини третьої статті 304 ГПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.

Згідно із статтею 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами попередніх інстанцій було прийнято рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави залишити їх без змін.

У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 304, 308, 309, 315 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу науково-виробничого товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Інтер" залишити без задоволення, а ухвалу господарського суду міста Києва від 31.01.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.08.2022 у справі № 910/4404/17 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя В. Селіваненко