Постанова
Іменем України
15 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 577/195/20
провадження № 51-4465 км 21
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
захисника ОСОБА_5 ( у режимі відеоконференції),
прокурора ОСОБА_6 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_5 на вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 18 грудня 2020 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 22 липня 2021 року укримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12019200080000899, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Суми, жительки АДРЕСА_1 , раніше не судимої,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.121 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 18 грудня 2020 року ОСОБА_7 засуджено за ч.1 ст. 121 КК України із застосуванням ст.69 цього Кодексу до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
До вступу вироку в законну силу ОСОБА_7 обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою, взято під варту в залі суду, строк відбування покарання постановлено рахувати з 18 грудня 2020 року.
Цивільний позов департаменту Сумської обласної державної адміністрації задоволено повністю. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь Департаменту фінансів Сумської обласної державної адміністрації 9674,72 грн., витрачені КНП СОР «Сумська обласна клінічна лікарня» на стаціонарне лікування потерпілого від злочину ОСОБА_8 .
Цивільний позов законного представника потерпілого ОСОБА_9 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_8 30000 грн. моральної шкоди та 5000 грн. витрат на правову допомогу.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат та речових доказів у провадженні.
Ухвалою Сумського апеляційного суду від 22 липня 2021 року апеляційні скарги захисника ОСОБА_5 і прокурора залишено без задоволення, а апеляційну скаргу законного представника потерпілого ОСОБА_9 задоволено частково.
Вирок місцевого суду змінено в частині цивільного позову. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_8 100000 грн. моральної шкоди та 5000 грн. витрат на правову допомогу, а в разі відсутності у ОСОБА_7 коштів чи майна, достатніх для стягнення вказаних грошових сум, в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі стягнути з батьків ОСОБА_7 ОСОБА_10 і ОСОБА_11 .
В решті вирок місцевого суду залишено без зміни.
За вироком суду ОСОБА_7 визнана винуватою у тому, що вона, будучи неповнолітньою, 24 серпня 2019 року близько 00.30 год., перебуваючи у гаражному приміщенні по АДРЕСА_2 , в ході сварки на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, здійснила постріл в голову ОСОБА_8 з пневматичної рушниці, чим заподіяла потерпілому тяжкі тілесні ушкодження.
Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник просить скасувати постановлені щодо ОСОБА_7 судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
В обґрунтування своєї позиції зазначає, що дії ОСОБА_7 слід кваліфікувати за ст.128 КК України, як необережне тяжке тілесне ушкодження, оскільки не доведено умислу на заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому.
Вказує на недопустимість доказів покладених в основу вироку, а саме: протокол слідчого експерименту із неповнолітньою ОСОБА_7 так як всупереч вимог ст.227 КПК України, при проведенні слідчої дії не було забезпечено участь педагога або психолога, лікаря; висновок судової експертизи, оскільки в порушення ч.4 ст.69 КПК України експерт самостійно збирав медичну документацію для проведення експертизи, а також відмовлено у допиті експерта.
На досудовому слідстві неповнолітній обвинуваченій не було призначено комплексну психолого-психіатричну експертизу , а місцевий суд необґрунтовано відмовив захиснику у призначенні судово-психологічної експертизи для визначення психологічного стану обвинуваченої в момент вчинення злочину.
При призначенні покарання суди безпідставно не застосували до засудженої положення ст.75 КК України тому, що не врахували щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, відшкодування витрат на лікування потерпілого та надання йому допомоги після скоєного , а також те, що останній спровокував конфлікт.
Позиції інших учасників судового провадження
Від законного представника потерпілого ОСОБА_9 на касаційну скаргу захисника надійшли заперечення, у яких вона просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без зміни.
Захисник ОСОБА_5 в судовому засіданні вимоги касаційної скарги підтримав та просив задовольнити.
Прокурор ОСОБА_6 в суді касаційної інстанції, посилаючись на безпідставність доводів скарги захисника, заперечила проти її задоволення.
Межі розгляду матеріалів кримінального провадження у касаційному суді
За змістом ст. 433 цього Кодексу Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до вимог ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 ст. 438 КПК України підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412 - 414 цього Кодексу. При перевірці доводів касаційної скарги суд виходить із фактичних обставин, встановлених судами.
Мотиви Суду
Касаційні доводи сторони захисту про те, що дії ОСОБА_7 слід кваліфікувати за ст.128 КК України, оскільки не доведено умислу на заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому , не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Розмежування складів злочину передбаченого ч. 1ст. 121 КК України (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень) від злочину передбаченого ст. 128 КК України (необережне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень) здійснюється як за об`єктивною, так і суб`єктивною стороною цих злочинів.
До того ж, при визначенніступеня тяжкості заподіяних тілесних ушкоджень за способом вчинення діяння враховуються локалізація, характер, механізм утворення травм та ушкоджень, а зміст і характер інтелектуального та вольового критеріїв вини у зазначених злочинах з матеріальним складомобумовлюються усвідомленням особою характеру вчиненого злочинного діяння, передбаченням його негативних наслідків та ставленням до цих наслідків.
Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (стаття 121 КК України) з об`єктивної сторони характеризується протиправним посяганням на здоров`я іншої людини, шкідливими наслідками, що настали для здоров`я потерпілого у вигляді спричинення тілесних ушкоджень, встановлення причинного зв`язку між зазначеним діянням та наслідками. Із суб`єктивної сторони злочин може бути вчинений із прямим або непрямим умислом (умисна форма вини).
Поряд з цим, кримінальна відповідальність за необережне тілесне ушкодження (стаття 128 КК України) настає за наявності таких самих елементів об`єктивної сторони, як і складу злочину, передбаченого статтею 121 ККУкраїни, за умови, якщо були заподіяні тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження, але суб`єктивна сторона злочину є основним елементом, за яким він відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень і вона проявляється у необережній формі вини.
Як встановлено за результатами судового розгляду, між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 виник конфлікт, у ході якого вона сказала йому: «за такі слова хочеться тебе вбити» , після чого потерпілий взяв пневматичну рушницю, зарядив її, подав прикладом вперед і сказав: «стріляй». Потім, ОСОБА_7 здійснила постріл в голову ОСОБА_8 . Згідно даних висновку судово-медичної експертизи потерпілому спричинено тілесні ушкодження у виді перелому луски лобної кістки, субарахноїдальні крововиливи лобних долей, геморагічні забої лобних долей, набаряк головного мозку, незначна пневмоцефалія, які за ступенем тяжкості відносяться до тяжких.
Наведені обставини в сукупності з даними про локалізацію і характер утворення тілесних ушкоджень свідчать про те, що ОСОБА_7 умисно здійснила постріл з пневматичної гвинтівки в голову потерпілому, для цього, як встановив суд, необхідно було докласти певних зусиль, зокрема натиснути на механічний гачок. Крім того, засуджена достовірно знала, що гвинтівка заряджена, це підтвердили в суді свідок-очевидець ОСОБА_12 і потерпілий ОСОБА_8 , тому, стріляючи в голову останнього, вона розраховувала на особливу вразливу дію застосованого знаряддя і такі можливі наслідки, як поранення потерпілого, від якого його здоров`ю буде спричинена шкода, і хоча не бажала, але свідомо припускала такі наслідки. При цьому тяжкість цих наслідків у свідомості ОСОБА_7 не була конкретизована, тобто вона діяла з непрямим умислом. У таких випадках, особа має відповідати за той результат (шкоду), який фактично було заподіяно, а саме умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Тому дії ОСОБА_7 за ч.1 ст. 121 КК України кваліфіковано вірно.
Стосовно доводів захисника про те, що протокол слідчого експерименту за участю неповнолітньої підозрюваної ОСОБА_7 є недопустимим доказом через не забезпечення участі педагога або психолога під час слідчої дії, слід зазначити таке.
Положеннями ч. 1 ст. 227 КПК України чітко регламентовано, що при проведенні слідчих (розшукових) дій за участю малолітньої або неповнолітньої особи забезпечується участь законного представника, педагога або психолога, а за необхідності лікаря.
Аналіз наведеної норми свідчить, що при проведенні будь-яких слідчих (розшукових) дій, передбачених КПК, за участю малолітньої або неповнолітньої особи слідчим чи прокурором забезпечується обов`язкова участь законного представника, педагога або психолога. Тому, висновки апеляційного суду про достатність участі законного представника, під час проведення слідчого експерименту, та не обов`язковість участі педагога або психолога, є помилковими та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.
Однак, як судом першої, так і апеляційної інстанції було встановлено, що слідчий експеримент проведено за участі неповнолітньої обвинуваченої, її захисника та законного представника, потерпілого, його законного представника, спеціаліста та понятих, яким було роз`яснено їх права. Дану слідчу дію проведено відповідно до вимог КПК України, після закінчення якої учасники були ознайомлені з протоколом. При цьому будь-яких заяв чи клопотань від них не надійшло. Зміст слідчого експерименту зафіксований на відеоносії відповідає змісту на паперовому носії. Диск з відеозаписом слідчої дії долучено до матеріалів кримінального провадження. Підстави для визнання протоколу проведення слідчого експерименту недопустимим доказом, згідно ст. 87 ч.2 п.1 КПК України, суди не знайшли.
Відповідно до ст.89 КПК України, суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.
Порушення норм КПК України під час оцінки доказів, судом не допущено. Що стосується не дотримання вимог ст. 227 КПК України, то слід зазначити наступне.
Послідовність викладення в диспозиції ст. 2 КПК України завдань, дає підстави для висновку, що застосування належної юридичної процедури є не самоціллю, а важливою умовою досягнення результатів кримінального судочинства, визначених законодавцем як пріоритетні, захисту особи, суспільства та держави від злочинних посягань, охорони прав і свобод людини, забезпечення оперативного й ефективного розкриття кримінальних правопорушень і справедливого судового розгляду.
Невідповідність тим чи іншим вимогам закону нівелює доказове значення відомостей, одержаних у результаті відповідних процесуальних дій, не в будь-якому випадку, а лише в разі, якщо вона призвела до порушення прав людини і основоположних свобод або ж ставить під сумнів походження доказів, їх надійність і достовірність. Адже для прийняття законного й обґрунтованого рішення суд має отримувати максимально повну інформацію щодо обставин, які належать до предмета доказування, надаючи сторонам у змагальній процедурі достатні можливості перевірити й заперечити цю інформацію.
В основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду повинні знаходитися права людини і виправданість втручання в них держави.
Статтею 87 КПК України визначено критерії недопустимості засобів доказування у зв`язку з недотриманням законного порядку їх одержання. Згідно з частиною першою цієї статті недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, одержаній унаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Частинами другою і третьою цієї статті передбачено безальтернативний обов`язок суду констатувати істотне порушення прав людини і основоположних свобод і визнати недопустимими засоби доказування, отримані: в результаті процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, здійснених без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози його застосування; з порушенням права особи на захист; з показань чи пояснень, відібраних із порушенням права особи відмовитися від давання показань і не відповідати на запитання, або без повідомлення про таке право; з порушенням права на перехресний допит; з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування та прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; в результаті обшуку житла чи іншого володіння особи, якщо до проведення даної слідчої дії не було допущено адвоката.
З наведеного слідує, що імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини заборони катування й нелюдського поводження (ст. 3 Конвенції, ч. 1 ст. 28 Конституції України), прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу (п. «с» ч. 3 ст. 6 Конвенції, ст. 59 Конституції України), на участь у допиті свідків (п. «d» ч. 3 ст. 6 Конвенції), права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла (ст. 8 Конвенції), на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім`ї та близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України).
Відтак у кожному з вищезазначених випадків простежується чіткий зв`язок правил допустимості доказів з фундаментальними правами і свободами людини, гарантованими Конвенцією та/або Конституцією України.
З огляду на зазначене суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен, насамперед, з`ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання.
Стороною захисту не доведено і судами не встановлено, що відсутність педагога чи психолога під час слідчого експерименту призвела до порушення прав і свобод людини, гарантованих Конвенцією або Конституцією України.
Суди вірно визнали безпідставними доводи адвоката про те, що експерт самостійно збирав медичну документацію для проведення експертизи.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 69 КПК України, експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи.
У даному провадженні судово-медична експертиза стосовно тяжкості, механізму та локалізації тілесних ушкоджень, отриманих потерпілим ОСОБА_8 , проводилась на підставі ухвали слідчого судді Конотопського районного суду міста Конотоп від 27 вересня 2019 року. На дослідження експерту було надано оригінал медичної картки стаціонарного хворого на ім`я ОСОБА_8 . Будь-яких підстав вважати, що медична документація, на основі якої сформовано висновок експерта, отримана у непроцесуальний спосіб збирання доказів матеріали провадження не містять. Порушень вимог ч.4 ст.69 КПК України не встановлено.
Твердження захисту про необґрунтовану, на його думку, відмову місцевого суду у клопотанні про допит експерта, не заслуговують на увагу.
Відповідно до ч. 1 ст. 356 КПК України, за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого або за власною ініціативою суд має право викликати експерта для допиту для роз`яснення висновку.
Захисник ОСОБА_5 заявляв у місцевому суді клопотання про допит експерта ОСОБА_13 . Суд належним чином відреагував на клопотання захисту, із дотриманням вимог ст. 350 КПК Українирозглянув його та встановив, що висновок судово-медичної експертизи №462 від 30 жовтня 2019 року є зрозумілим, тому не потребує роз`яснення, а питання, порушені захистом, не стосуються роз`яснення суті висновку. Тому постановив мотивовану ухвалу про відмову у задоволенні клопотання, яка занесена секретарем судового засідання до журналу судового засідання, що відповідає вимогам КПК.
Стосовно доводів про те, що на досудовому слідстві неповнолітній обвинуваченій не було призначено комплексну психолого-психіатричну експертизу, Суд зазначає таке.
Відповідно дост. 22 КПКУкраїни кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду доказів.
Сторону захисту законодавець також наділив правом збирати докази (ст. 93 КПК України). У даному кримінальному провадженні захист не був позбавлений можливості ініціювати призначення відповідної експертизи на досудовому слідстві, шляхом подання клопотань, однак своїм правом не скористався.
Приписами статті 486 КПК України передбачено що у разі необхідності для вирішення питання про наявність у неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого психічного захворювання чи затримки психічного розвитку та його здатності повністю або частково усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними в конкретній ситуації призначається комплексна психолого-психіатрична експертиза.
Під час досудового розслідування, а також в судах як першої, так і апеляційної інстанцій були відсутні дані і не ставилось питання про наявність психічного захворювання чи затримки психічного розвитку у ОСОБА_7 . В матеріалах кримінального провадження міститься медичний висновок із КЗ «Конотопська ЦРЛ ім. ак. Давидова», відповідно до якого неповнолітня ОСОБА_7 була обстежена лікарем психіатром, який констатував відсутність відхилень та те, що вона є здоровою. З огляду на це підстав для призначення в обов`язковому порядку комплексної психолого-психіатричної експертизи щодо неповнолітньої ОСОБА_7 не було.
Посилання захисника ОСОБА_5 на те, що місцевий суд необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про призначення судово-психологічної експертизи для визначення психологічного стану обвинуваченої в момент вчинення злочину, також є неприйнятними, оскільки адвокат у клопотанні не наводив обґрунтованих підстав для цього, а у кримінальному проваджені відсутні дані, які б вказували на перебування її в стані сильного душевного хвилювання, тому суд правомірно відмовив у його задоволенні.
Не заслуговують на увагу і доводи захисту про суворість призначеного засудженій покарання через незастосування положень ст.75 КК України.
Відповідно до приписів ст. 65 КК України, суд при призначенні покарання повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставини, що обтяжують та пом`якшують покарання, а згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання має бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.
Місцевий суд, дотримуючись наведених вимог матеріального закону, при призначенні ОСОБА_7 покарання врахував ступінь тяжкості вчиненого нею злочину, який відповідно до вимог ст.12 КК України є тяжким та за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 5 до 8 років,характер суспільної небезпеки та обставини скоєного, зокрема поведінку потерпілого, дані досудової доповіді відповідно до яких , ризики небезпеки для суспільства ОСОБА_7 та вчинення нею повторного правопорушення оцінюються як низькі. Крім того, взято до уваги дані про особу засудженої, яка раніше не судима, вчинила злочин в неповнолітньому віці, позитивно характеризується за місцем навчання і проживання, частково відшкодувала завдану шкоду. Ці обставини обґрунтовано визнані судом такими, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого нею злочину, обставин, що його обтяжують, не встановлено.
Взявши до уваги обставини, які за законом мають правове значення, в тому числі і ті, на які посилається захисник у своїй касаційній скарзі, суд дійшов обґрунтованого висновку про можливість призначення засудженій ОСОБА_7 покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України, у виді трьох років позбавлення волі, тобто нижчого від найнижчої межі, встановленої в санкції статті, за якою її засуджено. При цьому, обґрунтовано зазначив, що наведені дані про особу винної та обставини, що пом`якшують покарання, не дають підстав зробити висновок про можливість виправлення ОСОБА_7 без реального відбування нею покарання.
Сторона захисту у касаційній скарзі вказує, що судом безпідставно не враховано щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, як пом`якшуючі обставини.
Суд касаційної інстанції не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржених судових рішеннях.
Ураховуючи те, що судами попередніх інстанцій не було встановлено фактів щирого каяття та активного сприяння розкриттю злочину, докази на підтвердження цього у матеріалах справи відсутні, тому дані доводи сторони захисту також є безпідставними.
Колегія суддів звертає увагу, що суд першої інстанції,застосовуючи положення ст. 69 КК України, у своєму рішенні чіткозазначив, які саме обставини справи та дані про особу винної він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом`якшення покарання. Врахування одних ітихжеобставини справи як таких, що дають підстави для одночасного застосування до засудженої положеньст. 69 КК Україниі призначення їй покарання нижчого від найнижчої межі санкції статті, так і положень ст. 75 КК України та звільнення її від відбування покарання з випробуванням є недостатнім. Одночасне застосування двох різних інститутів, пов`язаних із пом`якшенням покарання та звільненням особи від його відбуванняза вчинення тяжкого злочину, має мати для цього достатніпідстави, яких Суд не вбачає.
Суд вважає, що призначене ОСОБА_7 покарання є законним, справедливим, воно буде відповідати тяжкості правопорушення, сприятиме виправленню винної та попередженню вчинення нею нових злочинів, а також не буде становити «особистий надмірний тягар для особи» та відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи.
Матеріали провадження не містять даних про порушення вимог кримінального процесуального чи неправильне застосування кримінального законів, які були б безумовними підставами для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень, а тому підстав для задоволення скарги захисника немає.
Беручи до уваги викладене та, керуючись статтями 434, 436, 441,442 КПК України, Суд вважає, що оскаржувані судові рішення слід залишити без зміни.
З цих підстав Суд ухвалив:
Вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 18 грудня 2020 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 22 липня 2021 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника без задоволення.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_14
