Постанова
Іменем України
17 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 757/53948/16-ц
провадження № 61-16068св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Національний історико-архітектурний музей «Київська фортеця»,
третя особа- генеральний директор Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця» Новікова-Вигран Оксана Сергіївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року в складі колегії суддів:
Махлай Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення»
Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення
змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця» (далі - НІАМ «Київська фортеця», третя особа - генеральний директор
НІАМ «Київська фортеця» Новікова-Вигран О. С., про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що сторони у справі перебували у трудових відносинах. Наказом відповідача від 22 травня 2015 року позивача звільнено з посади вченого секретаря НІАМ «Київська фортеця» відповідно до пункту 2 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі -
КЗпП України). ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому оскаржила наказ про звільнення та просила поновити її на роботі.
Під час розгляду справи № 757/20834/15-ц змінилося керівництво
НІАМ «Київська фортеця» та наказом від 18 червня 2015 року ОСОБА_1 знову прийнято на роботу на попередню посаду. Проте після подачі
у справі № 757/20834/15-ц доповнень до позовної заяви з вимогою про відшкодування моральної шкоди у розмірі 65 000 грн, відношення нового керівництва до ОСОБА_1 змінилося, на неї здійснювався психологічний тиск та вимагали, щоб вона відмовилася від заявлених позовних вимог.
Так, 29 січня 2016 року відносно позивача проведено службове розслідування щодо виконання службових обов`язків вченого секретаря по наступним напрямкам: ведення протоколів методичної наради, ведення протоколів робочих нарад та звітування Департаменту культури по відвідуванню музею за карткою «Киянина». 03 лютого 2016 року ОСОБА_1 винесено догану за недбале ставлення до виконання своїх посадових обов`язків, підставою якої стали доповідні записки членів комісії зі службового розслідування, її пояснення та пояснення касира
ОСОБА_3 , з яким позивач не погодилась, про що зробила запис на наказі.
ОСОБА_1 17 травня 2016 року повторно звільнено з посади вченого секретаря НІАМ «Київська фортеця» на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України.
Вважає, що зазначений наказ про її звільнення є незаконним, оскільки винесену 03 лютого 2016 року догану скасовано наказом відповідача
від 17 березня 2016 року, а наказ про догану, який виніс колишній керівник ОСОБА_4 до її повторного прийняття на роботу (18 червня 2015 року), не має правового значення, оскільки після прийняття її на роботу вдруге всі догани, які винесені до звільнення, не повинні враховуватися.
Зазначала, що 22 квітня 2016 року через погане самопочуття, повідомивши про це керівництво, вона під час обідньої перерви залишила своє робоче місце. Відповідач не заперечував, щоб позивач залишила своє робоче місце у зв`язку з поганим самопочуттям.
Проте відповідач 25 квітня 2016 року склав акт про відсутність позивача 22 квітня 2016 року на робочому місці без поважної причин більше трьох годин (з 13.00 год. до 16.45 год.), незважаючи на обізнаність про погане самопочуття останньої та надання своєї мовчазної згоди на залишення робочого місця. Вказувала, що із зазначеним актом вона у належний спосіб не була ознайомлена, будь-яких письмових пояснень у неї відповідач не вимагав. Крім того, до прогулу безпідставно включено час обідньої перерви.
Позивача 25 квітня 2016 року повідомлено щодо наказу про призначення службового розслідування від 22 квітня 2016 року, на який нею підготовлено доповідну записку. Службове розслідування призначено та проведено за відсутності ОСОБА_1 на робочому місці, з претензіями створеної комісії її не ознайомлено.
Наказом від 26 квітня 2016 року ОСОБА_1 (на підставі доповідної записки комісії, доповідної записки завідуючого відділами, актів, протоколу розширеного засідання НІАМ «Київська фортеця») оголошено догану за недбале ставлення до виконання своїх посадових обов`язків вченого секретаря із скасуванням надбавки за складність та напруженість у роботі.
У подальшому (16 травня 2016 року) на загальних зборах трудового колективу зачитано зміст доповідних записок керівників структурних підрозділів за період з 22 квітня 2016 року до 26 квітня 2016 року щодо виконання службових обов`язків вченого секретаря. При цьому будь-яких пояснень щодо викладених у доповідних записках фактів не вимагалося.
У спірному наказі від 17 травня 2016 року підставою для звільнення позивача зазначено доповідні записки завідуючих відділами, доповідні записки комісії зі службового розслідування, протоколи розширених засідань музею, які були підставою і для накладення дисциплінарного стягнення у вигляді догани відповідно до наказу від 26 квітня 2016 року.
Отже, відповідач на підставі одних і тих же документів про порушення трудової дисципліни застосував до позивачки стягнення у вигляді догани,
а надалі - стягнення у вигляді звільнення, що заборонено нормами трудового законодавства.
На засіданні профспілкового комітету з питання надання згоди на звільнення, яке відбулося формально 17 травня 2016 року, пояснення позивача не заслуховувалися. У зв`язку з погашенням попередньо винесеної догани самим відповідачем та відсутністю даних про застосування до неї будь-яких інших заходів дисциплінарної відповідальності у вигляді догани, вважає неправомірним звільнення на підставі пункту 3 частини першої
статті 40 КЗпП України, а дійсною причиною звільнення є упереджене ставлення до неї нового керівництва НІАМ «Київська фортеця».
Вказувала, що дії відповідача заподіяли їй моральну шкоду та призвели до стійкого емоційного стресу, який супроводжувався почуттям розгубленості, образи, обурення, приниження гідності, тривоги, страху за своє здоров`я та подальше життя, появи негативних змін у житті.
Також просила продовжити строк, встановлений статтею 233 КЗпП України, для подачі позовної заяви, оскільки пропустила його з поважних причин. Вважала, що нове звільнення може оспорити під час розгляду іншої справи № 757/20834/15-ц, тому 22 травня 2016 року подала доповнення до позову у зазначеній справі. Проте ухвалою суду від 12 жовтня 2016 року
у справі № 757/20834/15-ц у прийнятті заяви про збільшення позовних вимог відмовлено. У подальшому (03 листопада 2016 року) ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом у цій справі з метою захисту своїх прав.
На підставі викладеного ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог просила: поновити її на посаді вченого секретаря НІАМ «Київська фортеця»; стягнути на її користь загальну суму недоплачених коштів за останній рік у розмірі 776,42 грн, яка складається із: суми недоплати
за 14-денну відпустку за період з 21 грудня 2015 року до 04 січня 2016 року, суми недоплати у день звільнення - 290,76 грн, 20 % за складність напруження - 121,50 грн; компенсацію за вимушений прогул за період
із 17 травня 2016 року до дати винесення рішення, з розрахунку середньоденної заробітної плати за місяць - 617,42 грн; компенсацію витрат на лікування та діагностику - 2 592,69 грн; пеню відповідно до частини третьої статті 549 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) -
833,32 грн; суму несвоєчасно виплачених коштів за відпустки за період
2015-2016 роки - 654,91 грн, недоплату 20 % за складність напруження - 103,96 грн; несплачену компенсацію за час вимушеного прогулу - 151,21 грн; у рахунок відшкодування моральної шкоди - 80 000 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 28 квітня 2017 року
(в складі судді Гладун Х. А.), з урахуванням ухвали цього ж суду від 27 червня 2017 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді вченого-секретаря НІАМ «Київська фортеця» з 17 травня 2016 року.
Стягнуто з НІАМ «Київська фортеця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 17 травня 2016 року
до 28 квітня 2017 року в розмірі 50 103,90 грн.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді вченого-секретаря НІАМ «Київська фортеця» допущено до негайного виконання.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що підставою для звільнення позивача на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України був наказ від 26 квітня 2016 року про притягнення до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани, правомірність винесення якого не встановлено. При цьому, зважаючи на формальність дотримання відповідачем процедури отримання згоди профспілкового комітету на звільнення ОСОБА_1 , суд дійшов висновку про визнання наказу про звільнення позивача незаконним.
Зважаючи на те, що ОСОБА_1 звільнено з порушенням вимог трудового законодавства, вона підлягає поновленню на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період із 17 травня 2016 року по
дату винесення рішення - 28 квітня 2017 року.
Вимоги позивача про стягнення недоплат у розмірі 776,42 грн, що складаються із: суми недоплати за 14-денну відпустку за період з 21 грудня 2015 року до 04 січня 2016 року, суми недоплати у день звільнення - 290,76 грн, 20 % за складність напруження - 121,50 грн, є безпідставними та такими, що ґрунтуються на припущеннях.
Разом з тим суд дійшов висновку, що строк, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, позивачем пропущено з поважних причин, оскільки про своє звільнення ОСОБА_1 дізналася 17 травня 2016 року під час розгляду цивільної справи № 757/20834/15-ц.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 14 листопада 2017 року (в складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Пікуль А. А., Борисової О. В.) апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, апеляційну скаргу НІАМ «Київська фортеця» задоволено частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 квітня 2017 року та ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 27 червня 2017 року скасовано.
Ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що відсутні підстави вважати, що позивач з поважних причин пропустила строк на звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору, а саме її звільнення 17 травня 2016 року. Інші позовні вимоги є похідними від вимоги про поновлення на роботі, тому також підлягають відхиленню.
Постановою Верховного Суду від 22 травня 2019 року (в складі колегії суддів: Луспеника Д. Д., Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.) рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 листопада 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до Київського апеляційного суду.
Стягнуто з НІАМ «Київська фортеця» на користь ОСОБА_1 1 322,88 грн на відшкодування сплаченого за подання касаційної скарги судового збору.
Постанова касаційного суду мотивована тим, що відмовити у задоволенні позову через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише у тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду
в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.
У порушення норм процесуального права апеляційний суд на вимоги закону уваги не звернув, не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не надав належної правової оцінки доводам і доказам сторін, не з`ясував, чи є позов обґрунтованим та дійшов передчасного висновку про відмову у його задоволенні з підстав пропуску ОСОБА_1 без поважних причин строку звернення до суду.
Постановою Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, апеляційну скаргу
НІАМ «Київська фортеця» задоволено.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 квітня 2017 року
в частині поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким
у задоволенні вказаних позовних вимог відмовлено.
У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач на підставі одних і тих же документів про порушення трудової дисципліни застосував до позивача стягнення у вигляді догани, а надалі - стягнення у вигляді звільнення, тому звільнення є таким, що проведене з порушенням вимог трудового законодавства.
Проте позивач пропустила строк звернення до суду за захистом своїх порушених прав. При цьому, заява про збільшення позовних вимог у іншій цивільній справі № 757/20834/15-ц, на яку посилалася позивач як на підставу поновлення вищевказаного строку, подана 19 липня 2016 року, тобто вже після спливу строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, тому не може бути підставою для поновлення такого строку. Представник позивача при розгляді справи у апеляційному порядку підтвердив, що копія наказу про звільнення та трудова книжка видані ОСОБА_1 у день звільнення. Суд може поновити строки, встановлені статтею 233 КЗпП України, якщо існують поважні причини пропуску саме такого строку, а не будь-які інші причини, які виникли вже після спливу такого строку. Позивач не вказала поважних причин пропуску вищевказаного строку.
Оскільки колегія суддів прийшла до висновку про відмову в позові за пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України, то підстави для проведення розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу по наданій до суду довідці відсутні.
Рішення місцевого суду в частині поновлення на роботі та, відповідно,
і в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано й у цій частині у задоволенні позову відмовлено, тому ухвала суду про виправлення описки у рішенні щодо суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу втрачає свою чинність.
Вимоги щодо відшкодування моральної шкоди позивач пов`язує з порушенням її прав, про які заявлено у цьому позові, проте у задоволенні позову відмовлено, тому підстави для відшкодування такої шкоди відсутні.
Суд апеляційної інстанції також погодився з висновками суду першої інстанції про те, що вимоги про стягнення недоплачених відповідачем коштів за останній рік роботи не доведені позивачем належними та допустимими доказами, а ґрунтуються на припущеннях. У позовній заяві ОСОБА_1 лише вказує, що за її підрахунками нарахування за відпустку становить іншу суму, ніж їй виплачено, проте будь-яких обґрунтувань, що її розрахунок проведено відповідно до вимог нормативно-правових актів, що регулюють нарахування цих виплат, з урахуванням утримання обов`язкових податків та зборів, не надає. Вимоги про стягнення 20 % за складність та напруження не підтверджені матеріалами справи, тому місцевий суд правильно визнав їх безпідставними, як і вимоги про стягнення пені.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням 22 травня 2015 року визначений рішенням суду в іншій справі № 757/20834/15-ц, зміна суми такого заробітку шляхом подачі іншого позову законом не передбачено, тому суд першої інстанції правильно відмовив
у задоволенні позовної вимоги про стягнення недоплати компенсації за час вимушеного прогулу у розмірі 151,21 грн.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_2 , просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 30 липня
2019 року, ухвалити нове судове рішення, яким залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 квітня 2017 року та задовольнити її апеляційну скаргу, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційна скарга відповідача подана з пропуском визначеного процесуальним законом строку. Так, частиною першою статті 294 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення відповідача з апеляційною скаргою) визначено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Представник НІАМ «Київська фортеця» був присутнім під час проголошення рішення місцевого суду, тому повинен був подати апеляційну скаргу протягом десяти днів, а його посилання на відсутність повного тексту оскаржуваного судового рішення не може бути підставою для звернення з апеляційного суду поза межами встановлено законом строку.
Крім того, в апеляційний скарзі відповідача не зазначено про третю особу,
а також не додано для неї жодних документів, чим порушено її права, передбачені процесуальним законом. Апеляційна скарга відповідача подана його представником, який діяв на підставі простроченої довіреності, оскільки він не додав до апеляційної скарги нової довіреності.
Апеляційний суд помилково вказав, що позивачем не зазначено будь-яких причин пропуску місячного строку звернення до суду, оскільки такі доводи містяться у позовній заяві. Апеляційний суд у судовому засіданні не з`ясовував у позивача причини пропуску строку звернення до суду. Апеляційний суд зазначив, що повний текст постанови було виготовлено протягом п`яти днів, проте згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень такий текст було виготовлено у день прийняття зазначеної постанови.
Апеляційний суд не мав права ухвалювати судове рішення про відмову
в задоволенні позову, оскільки на час вирішення справи апеляційним судом позивач мала дитину віком до трьох років, а відповідно до вимог трудового законодавства звільнення таких працівників заборонено. Фактично суд апеляційної інстанції звільнив позивача під час її перебування у дикретній відпустці. Визначений у частині першій статті 233 КЗпП України строк
не є строком звернення до суду позовом, тому суд апеляційної інстанції повинен був застосувати загальний строк позовної давності.
Доводи інших учасників справи
НІАМ «Київська фортеця» подало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою.
Вказувало, що позивач звернувся до суду з пропуском строку, визначеного частиною першою статті 233 КЗпП України, тому апеляційний суд правильно відмовив у задоволенні позову з указаної підстави. Безпідставними є доводи позивача щодо оскарження звільнення в іншій справі, оскільки заяву про уточнення позовних вимог у справі № 757/20834/15-ц ОСОБА_1 також подала з пропуском місячного строку. Під час звільнення позивач не була вагітною та не перебувала у дикретній відпустці, тому посилання на вказані обставини є безпідставними. Відповідач отримав повний текст рішення суду першої інстанції лише 03 липня 2017 року, тому не міг у десятиденний строк
з моменту його проголошення звернутися до суду з апеляційною скаргою. Апеляційний суд під час відкриття апеляційного провадження досліджував питання прийнятності апеляційної скарги, зокрема, і щодо строку її подачі.
Інший учасник справи відзиву на касаційну скаргу не направив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_2 , 23 серпня 2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу.
09 лютого 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що сторони перебували у трудових відносинах.
Наказом НІАМ «Київська фортеця» від 22 травня 2015 року ОСОБА_1 звільнено з посади вченого секретаря НІАМ «Київська фортеця» на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України.
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про поновлення на роботі та ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2015 року відкрито провадження у справі № 757/20834/15-ц.
Під час розгляду справи № 757/20834/15-ц щодо звільнення позивача
з 22 травня 2015 року наказом НІАМ «Київська фортеця» від 18 червня
2015 року ОСОБА_1 знову прийнято на попередню посаду вченого секретаря НІАМ «Київська фортеця».
Згідно з наказом від 03 лютого 2016 року до ОСОБА_1 застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді догани за недбале ставлення до виконання своїх обов`язків вченого секретаря.
Наказом від 17 березня 2016 року на підставі результатів службового розслідування вищевказану догану, застосовану наказом від 03 лютого
2016 року, знято.
Наказом від 26 квітня 2016 року ОСОБА_1 (на підставі доповідної записки комісії, доповідної записки завідуючого відділами, актів, протоколу розширеного засідання НІАМ «Київська фортеця») оголошено догану за недбале ставлення до виконання своїх посадових обов`язків вченого секретаря із скасуванням надбавки за складність та напруженість у роботі. Від підпису та ознайомлення з цим наказом позивач відмовилася.
Комісія у доповідній записці від 26 квітня 2016 року, яка стала однією
з підстав для оголошення догани, вказувала, що позивачем як вченим секретарем не здійснюється належний контроль виконання планових завдань відповідно до «Плану-звіту роботи НАІМ «Київська фортеця» на
2016 рік», що встановлено позаплановою перевіркою, тощо.
З доповідних записок завідуючих відділами від 26 квітня 2016 року вбачається, що позивачем не доводилося до них питання щодо необхідності складання поточного плану роботи; обговорення наукових робіт, історичних матеріалів, довідок, тощо не проводилося.
Протоколом розширеного засідання НАІМ «Київська фортеця» від 26 квітня 2016 року підтримано висновки комісії за результатами проведеного службового розслідування з виконання позивачем своїх службових обов`язків та зафіксовано, що ОСОБА_1 не виконує своїх функціональних обов`язків згідно з посадовою інструкцією. Річний звіт за 2015 рік не складено, план роботи музею на 2016 рік не складено, вказівок завідуючим відділами щодо складання планів робіт позивач не надавала; обговорення наукових робіт, історичних матеріалів, довідок тощо у відділах не проводила; будь-яких пропозицій про контакти з музеями та науковими
і учбовими закладами, громадськими організаціями не надавала; теми семінарів, конференцій, учасниками яких була позивач, на методичних нарадах нею не висвітлювалися та не обговорювалися.
Відповідно до акта від 17 травня 2016 року на виробничій нараді 16 травня 2016 року виконуючим обов`язки генерального директора музею
у присутності ОСОБА_1 були зачитані доповідні записки комісії по службовому розслідуванню виконання посадових обов`язків вченого секретаря, протокол засідання профспілкового комітету, доповідні записки завідуючих відділеннями. Станом на 17 травня 2016 року будь-яких пояснень від ОСОБА_1 не надійшло.
Відповідно до протоколу розширеного засідання НАІМ «Київська фортеця» від 17 травня 2016 року, на якому була присутня ОСОБА_1 , одноголосно підтримано подання виконуючого обов`язки генерального директора
про звільнення позивача з роботи за пунктом 3 частини першої
статті 40 КЗпП України та надано згоду на її звільнення.
Наказом відповідача від 17 травня 2016 року ОСОБА_1 звільнено
з 17 травня 2016 року з посади вченого секретаря НІАМ «Київська фортеця» на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.
В указаному наказі від 17 травня 2016 року підставою для звільнення позивача зазначено доповідні записки завідуючих відділами, доповідні записки комісії зі службового розслідування, протоколи розширених засідань музею.
Апеляційний суд встановив, що матеріали справи не містять будь-яких інших доповідних записок завідуючих відділами, доповідних записок комісії зі службового розслідування, ніж ті, які були підставою для накладення дисциплінарного стягнення відповідно до наказу від 26 квітня 2016 року.
Відповідач на підставі одних і тих же документів про порушення трудової дисципліни застосував до позивачки стягнення у вигляді догани, а надалі - стягнення у вигляді звільнення.
Апеляційний суд також встановив, що заява про збільшення позовних вимог, на яку ОСОБА_1 посилалася як на підставу для поновлення строку на звернення до суду з позовом у цій справі, подана в іншій цивільній справі
№ 757/20834/15-ц 19 липня 2016 року, тобто вже після спливу строку, встановленого статтею 233 КЗпП України.
Представник позивачки при розгляді справи у апеляційному порядку підтвердив, що копія наказу про звільнення та трудова книжка видані позивачу у день звільнення.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (тут і далі в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд виходив з того, що відповідач на підставі одних і тих же документів про порушення трудової дисципліни застосував до позивача стягнення у вигляді догани, а надалі - стягнення у вигляді звільнення, тому звільнення є таким, що проведене з порушенням вимог трудового законодавства. Проте позивач пропустила строк звернення до суду за захистом своїх порушених прав, що
є підставою для відмови у задоволенні вищевказаних вимог. ОСОБА_1 не вказала поважних причин пропуску вищевказаного строку.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений
у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови
у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння
у збереженні роботи.
Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього
трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.
Встановлено, що позивача звільнено на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України.
Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору
є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.
Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного
у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
На відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про звільнення обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про звільнення
є день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 03 лютого
2022 року у справі № 509/5403/19.
Встановлено, що копія наказу про звільнення та трудова книжка видані позивачу у день звільнення - 17 травня 2016 року.
До суду з позовом у цій справі ОСОБА_1 звернулася 03 листопада
2016 року.
Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.
Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин.
При цьому поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.
Отже, підстави пропуску строку можуть бути визнані поважними у разі, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто
у встановлений законом строк, подання позову. Тільки наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження рішення роботодавця щодо звільнення у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі з поважних причин.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 673/723/20.
Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом «ex officio», незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя
статті 267 ЦК України).
Подібні висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 грудня
2020 року у справі № 751/1198/18.
У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, оскільки її притягнуто до відповідальності двічі за одне і те ж саме порушення трудової дисципліни.
Так, наказом від 26 квітня 2016 року ОСОБА_1 (на підставі доповідної записки комісії, доповідної записки завідуючого відділами, актів, протоколу розширеного засідання НІАМ «Київська фортеця») оголошено догану за недбале ставлення до виконання своїх посадових обов`язків вченого секретаря із скасуванням надбавки за складність та напруженість у роботі.
Наказом відповідача від 17 травня 2016 року ОСОБА_1 звільнено
з 17 травня 2016 року з посади вченого секретаря НІАМ «Київська фортеця» на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.
В указаному наказі від 17 травня 2016 року підставою для звільнення позивача зазначено доповідні записки завідуючих відділами, доповідні записки комісії зі службового розслідування, протоколи розширених
засідань музею. Матеріали справи не містять будь-яких інших доповідних записок завідуючих відділами, доповідних записок комісії зі службового розслідування, ніж ті, які були підставою для накладення дисциплінарного стягнення відповідно до наказу від 26 квітня 2016 року.
Отже, відповідач на підставі одних і тих же документів про порушення трудової дисципліни застосував до позивачки стягнення у вигляді догани,
а надалі - стягнення у вигляді звільнення.
Установлені статтею 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. При необґрунтованості вимог суд відмовляє в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки відсутнє порушене право. При обґрунтованості позовних вимог і поважності причин пропуску строку звернення до суду суд поновлює пропущений строк на звернення та вирішує його по суті. Натомість у разі пропуску строку без поважних причин та обґрунтованості позовних вимог суд наводить у рішенні мотиви, чому позовні вимоги є обґрунтованими та чому він вважає неможливим поновити строк, та зазначає, що відмовляє в позові саме внаслідок пропуску строку.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 15 листопада 2021 року у справі № 212/9516/19.
Обґрунтовуючи свої вимоги щодо пропуску строку на звернення до суду
з позовом у цій справі, позивач вказувала на те, що вона вважала можливим оскаржити звільнення від 17 травня 2016 року під час розгляду іншої справи за її позовом про поновлення на роботі, тому 19 липня 2016 року подала заяву про збільшення позовних вимог у справі № 757/20834/15-ц, проте ухвалою від 12 жовтня 2016 року у прийнятті такої заяви про збільшення
позовних вимог відмовлено. Оскільки заяву про збільшення позовних вимог у справі № 757/20834/15-ц було повернуто без розгляду, то ОСОБА_1
03 листопада 2016 року звернулася до суду з позовом у цій справі.
Апеляційний суд також встановив, що заяву про збільшення позовних вимог у справі № 757/20834/15-ц подано з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України, поважних причин пропуску такого строку позивач не навела.
На підставі викладеного апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі внаслідок пропуску строку, навівши у рішенні мотиви обґрунтованості позовних вимог в цій частині.
У свою чергу, відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Таким чином, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу стягується тільки у разі поновлення на роботі, як взаємопов`язаної вимоги.
Отже, позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у контексті цієї справи є похідною від вимоги про поновлення на роботі, оскільки її вирішення напряму залежить від вирішення питання поновлення на роботі.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі № 753/5516/20.
Враховуючи викладене, обґрунтованими є й висновки апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Вимоги щодо відшкодування моральної шкоди позивач пов`язує
з порушенням її прав, про які заявлено у цьому позові, проте у задоволенні позову відмовлено, тому підстави для відшкодування такої шкоди також відсутні.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції про пропуск позивачем місячного строку для звернення до суду за вирішенням трудового спору є правильними та обґрунтованими.
При цьому апеляційний суд правильно погодився з висновками місцевого суду про відмову у задоволенні решти заявлених у справі вимог, оскільки такі вимоги, зокрема, і про стягнення недоплат позивачем не доведені та ґрунтуються на припущеннях. Разом з тим правильними є висновки апеляційного суду, що середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням 22 травня 2015 року визначений рішенням суду
в іншій справі № 757/20834/15-ц, зміна суми такого заробітку шляхом подачі іншого позову законом не передбачено.
Доводи позивача про те, що вона звертався з уточненою позовною заявою
в іншій справі, в якій вказувала на незаконне звільнення, проте ця заява була повернута без розгляду, не можуть бути підставою для поновлення пропущеного строку, оскільки помилка заявника в обранні неналежного порядку захисту його трудових прав не може слугувати достатньою причиною на обґрунтування поважності причин пропуску строків звернення до суду за їх захистом. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 461/1903/16-ц.
Разом з тим, і заява про уточнення (збільшення) позовних вимог у справі
№ 757/20834/15-ц, на яку посилається ОСОБА_1 як на підставу поновлення пропущеного строку, подана 19 липня 2016 року, тобто вже після спливу строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, оскільки звільнення позивача відбулося 17 травня 2016 року і в цей же день вона отримала наказ про звільнення та трудову книжку.
Апеляційний суд дав належну оцінку зібраним у справам доказам, зокрема,
і щодо пропуску строку звернення до суду з позовом у цій справі.
Дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, оцінка доказів зроблена судами першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.
При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що до спірних правовідносин необхідно застосовувати загальну позовну давність строком у три роки, оскільки строки звернення до суду у справах про звільнення встановлені саме частиною першою статті 233 КЗпП України, а пропуск вказаного строку є підставою для відмови у задоволенні зазначених вимог. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року
у справі № 522/3473/19.
Доводи касаційної скарги, що в постанові апеляційного суду міститься безпідставне твердження про незазначення позивачем причин пропуску місячного строку звернення до суду, не заслуговують на увагу та спростовуються змістом оскаржуваної постанови.
Так, у мотивувальній частині постанови апеляційного суду міститься посилання на доводи позивача, зокрема, про те, що вона вважала, що нове звільнення від 17 травня 2016 року може оспорити в рамках уже відкритої за її позовом цивільної справи про поновлення на роботі, а тому подала доповнення до позову у справі № 757/20834/15-ц, проте ухвалою
від 12 жовтня 2016 року у прийнятті такої заяви про збільшення позовних вимог відмовлено. Апеляційний суд перевірив вказані доводи та надав їм належну правову оцінку. У мотивувальній частині постанови апеляційного суду міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що апеляційний суд
в судовому засіданні не з`ясовував у позивача причини пропуску строку звернення до суду, оскільки суд розглядав справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Позивач розпорядилася своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, а також зазначила причини, які, на її думку, є поважними для поновлення пропущеного строку. Апеляційний суд надав відповідну оцінку цим доводам позивача.
Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної постанови доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд ухвалив рішення про відмову
в задоволенні позову у той час, коли позивач здійснювала догляд за
дитиною віком до трьох років, тобто порушив гарантії на звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей, оскільки матеріали справи не містять
доказів, що позивач на час видачі відповідачем наказу від 17 травня
2016 року про звільнення була вагітною або мала дітей віком до трьох
років, тобто відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин статті 184 КЗпП України.
Доводи касаційної скарги, що визначені статтею 294 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання апеляційної скарги відповідачем) строки є присічними та не підлягають поновленню для особи, яка була присутня під час проголошення рішення суду, відповідно, апеляційна скарга відповідача подана з пропуском визначеного процесуальним законом строку, тому апеляційний суд не мав права розглядати таку скаргу та зобов`язаний був відмовити у відкриття апеляційного провадження, не заслуговують на увагу, враховуючи наступне.
Так, зібраними у справі доказами підтверджено, що повний текст рішення суду першої інстанції було вручено відповідачу 03 липня 2017 року
(том 1 а. с. 235), до суду з апеляційною скаргою НІАМ «Київська фортеця» звернулося 12 липня 2017 року (том 1 а. с. 249). Сама по собі присутність сторони чи її представника під час проголошення вступної та резолютивної частин рішення не є безумовною підставою для відмови у поновленні строку на апеляційне оскарження, оскільки відсутність у сторони повного тексту судового рішення унеможливлює мотивування апеляційної скарги, що є її обов`язковим елементом відповідно до вимог статті 295 ЦПК України
(в редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження). Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 359/191/17.
Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної постанови доводи касаційної скарги про незазначення відповідачем в апеляційний скарзі третьої особи, оскільки третя особа є генеральним директором відповідача, їй було достеменно відомо про апеляційний розгляд та вона не заперечувала щодо вказаних обставин. Відсутність в апеляційний скарзі відомостей про третю особу не порушує прав та інтересів позивача.
Також не можуть бути підставою для скасування постанови апеляційного суду доводи касаційної скарги, що апеляційна скарга відповідача підписана та подана представником, який не додав чинної довіреності на підтвердження його повноважень, оскільки вказану апеляційну скаргу залишено без руху ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 серпня
2017 року (том 2 а. с. 5), на виконання вимог вказаної ухвали подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи за підписом керівника відповідача (том 2 а. с. 28), а відповідач, зокрема в особі генерального директора, неодноразово підтримував викладені в апеляційній скарзі доводи та просив її задовольнити.
Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Європейський суд з прав людини вказав, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом. До того ж, право на змагальний судовий процес, в принципі, означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні, вимоги задовольнили. До того ж, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (рішення від 14 січня 2021 року у справі «Гусєв проти України»).
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на складення повного тексту оскаржуваної постанови у день її проголошення, оскільки судом складено повний текст постанови у визначені процесуальним законом строки.
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження
в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції та не є достатніми для скасування постанови апеляційного суду.
Доводи касаційної скарги по суті зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення апеляційного суду без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною
і оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
С. Ю. Мартєв
В. В. Сердюк
