Єдиний державний реєстр судових рішень
Справа № 458/229/18
2/458/22/2021
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12.05.2021 м. Турка
Турківський районний суд Львівської області в складі:
головуючого судді Кшик О. І.
секретаря судового засідання Сисан С.І., Синичич Г.З.
за участі
представника позивача ОСОБА_1
відповідача ОСОБА_2
представників відповідача ОСОБА_3 , ОСОБА_9., Наталушко А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за правилами загального позовного провадження за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про стягнення коштів,
встановив:
28.02.2018 позивач ОСОБА_5 через свого представника ОСОБА_1 подав до Турківського районного суду Львівської області позовну заяву до ОСОБА_2 , в якій просить стягнути з ОСОБА_2 в його користь 260 509 євро, 35 180 доларів США та судові витрати.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що 29.03.2007 ОСОБА_5 видав відповідачу ОСОБА_2 нотаріально посвідчену довіреність, на підставі якої уповноважив відповідача проводити, вказані в довіреності банківські операції щодо його грошових коштів. Користуючись вказаною довіреністю, ОСОБА_2 протягом 2007-2008 років, без відома позивача, зняв з його поточних рахунків, відкритих в ОТП-Банку, грошові кошти, а саме, 260 509 Євро та 35 180 доларів США. Жодних коштів, які були зняті з рахунків, відповідач не повернув. Окрім цього, про зняття таких коштів позивачу не було відомо, відповідач про це не повідомляв ні усно, ні письмово. Про факти зняття коштів дізнався у вересні 2008 року, коли прибув до ОТП-Банку і йому повідомили, що всі перелічені поточні рахунки пусті, а кошти зняв ОСОБА_2 на підставі довіреності. У вересні 2008 року звернувся в правоохоронні органи із відповідною заявою про злочин. Вироком Франківського районного суду м.Львова від 23.08.2016, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 18.12.2017 ОСОБА_2 визнано невинуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 4 ст.190 КК України та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діях складу вказаних злочинів. Виходячи з того, що між сторонами існували цивільно-правові відносини, які виникли на підставі договору доручення, позивач вважає, що відповідач зобов`язаний йому повернути зняті з його рахунків кошти.
Ухвалою суду від 27.03.2018 відкрито провадження в справі.
24.04.2018 представник відповідача - адвокат Наталушко А.О. подано до суду відзив на позовну заяву, в якому просить застосувати у спорі позовну давність та відмовити у задоволенні позову.
17.05.2018 представник позивача - ОСОБА_1 подав до суду заперечення на позовну заяву.
Згідно з протоколом повторного авторозподілу справи між суддями від 30.07.2020 для розгляду справи визначено суддю Турківського районного суду Львівської області Кшик О.І.
Ухвалою суду від 25.08.2020 справу прийнято до провадження за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.
05.10.2020 відповідач ОСОБА_2 електронною поштою подав до суду письмові пояснення по суті справи та просив застосувати у спорі позовну давність, відмовити у задоволенні позову.
16.10.2020 відповідач ОСОБА_2 подав до суду заяву про застосування строків позовної давності у справі.
Ухвалою суду від 03.12.2020 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
19.08.2021 представник позивача подав додаткові пояснення.
У судове засідання позивач ОСОБА_5 не з`явився, хоча належним чином був повідомлений про день, час та місце розгляду справи, причин неявки не повідомив.
Представник позивача ОСОБА_1 , який бере участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, позовні вимоги підтримав, покликаючись на викладені в позовній заяві доводи та підстави. Зазначив також, що позивач та відповідач планували заснувати в Україні підприємницьке товариство, директором якого мав бути відповідач, учасниками товариства мали бути позивач та його батьки. Позивач відкрив в одному з банків м. Львова інвестиційний рахунок на своє ім`я, куди переводив з Італії грошові кошти, для того, щоб ці кошти в подальшому були спрямовані на рахунок ТзОВ «АР.І.П.» для поповнення статутного капіталу та здійснення комерційної діяльності. Для управління фінансами товариства позивач 29.03.2007 видав на ім`я відповідача нотаріально посвідчену довіреність, на підставі якої той міг проводити банківські операції по перерахунку грошових коштів. Протягом 2007-2008 років, позивач, довіряючи повністю відповідачу, систематично перераховував на свої банківські рахунки в ОТП-Банку валютні кошти, вважаючи, що такі використовуються для функціонування ТзОВ «АР.І.П.». Однак, згодом з`ясувалось, що ТзОВ «АР.І.П.» не було зареєстровано, а відповідач зареєстрував на себе ПП «А.Р.І.П.». У вересні 2008, позивач приїхав у м. Львів, і в ОТП-Банк довідався, що з його банківського рахунку відповідач зняв без його відома усі грошові кошти і такі не повертав. За ознаками шахрайства в діях відповідача було порушено кримінальну справу. ОСОБА_2 судом було визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.4 ст.190 КК України, а позовну заяву ОСОБА_6 про відшкодування шкоди завданої злочином залишено без розгляду. Вважає, що між сторонами виникли представницькі правовідносини на підставі усного договору доручення, а тому відповідач, як повірений, відповідно до вимог ст.1006 ЦК України, зобов`язаний був повідомляти довірителю всі відомості про хід виконання його доручення, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, негайно повернути все довірителеві у зв`язку з виконанням доручення, чого виконано не було, коштів не повернуто. Ствердив, що твердження відповідача про те, що він повернув позивачу кошти, зокрема зняті ним в період з березня 2008 року по червень 2008 року, не відповідає дійсності, оскільки позивач до вересня 2008 року не приїжджав в Україну. Перед цим, позивач останній раз перебував в Україні з 10.03.2008 до 14.03.2008. А після 14.03.2008 відповідач неодноразово знімав з рахунку позивача грошові кошти на загальну суму133 714 Євро, які не могли бути повернуті позивачу, так як він не перебував в Україні. Зазначив, що вироком суду не було встановлено факту повернення коштів, часу їх повернення, точної суми та валюти. Вказав, що між сторонами був усний договір доручення, який був посвідчений довіреністю. При цьому, довіреність, якою надано право розпоряджатись коштами повіреному передбачає обов`язок такого повіреного діяти виключно в інтересах довірителя, за інших обставин буде мати місце договір дарування. Тому, відповідач, який мав діяти в інтересах саме позивача, як довірителя, в силу вимог п. 3 ст. 1006 ЦК України мав обов`язок негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням договору доручення, а оскільки мали місце грошові відносини, то на підтвердження повернення коштів відповідач, як повірений, повинен був подати звіт та виправдні документи. Відповідач не виконав цих обов`язків, не довів повернення ним коштів, і цього не було встановлено і під час розгляду кримінальної справи, а тому такі підлягають до стягнення з відповідача на користь позивача. Зазначив, що позовна давність позивачем не пропущена в силу положень ч.2 ст. 265 ЦК України, оскільки залишення позову без розгляду перериває строк позовної давності, що й мало місце у цій справі. Просив позов задовольнити повністю.
У судовому засіданні відповідач та його представники, які брали участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, позовні вимоги не визнали, з підстав викладених у заявах по суті.
Відповідач, заперечуючи позовні вимоги в повному обсязі, в судовому засіданні пояснив, що працював на фірмі, яка в свою чергу співпрацювала з громадянами Італії, які займались бізнесом в Україні. Позивача він не знав, і знайомство відбулось за день до видачі довіреності. Договору доручення між ними укладено не було, зокрема і в усній формі. Йому була надана довіреність від імені позивача на розпорядження грошовими коштами в банківських установах, за якою він лише повинен був знімати його грошові кошти та в подальшому передавати такі позивачу. Діючи в межах наданих йому довіреністю, він дійсно знімав грошові кошти з рахунку позивача, однак при зустрічах особисто повертав такі. Довіреністю не було визначено ні способу ні часу, коли він мав знімати та передавати кошти позивачу, а тому він діяв на власний розсуд, враховуючи свою безпеку, оскільки суми грошей були різні. На даний час не може точно вказати періоди, коли повертав кошти, оскільки пройшов значний період часу з 2007-2008 років. Позивач тричі був в Україні і він йому повертав кошти, при цьому зазначив, що кошти він повертав будь-кому з ОСОБА_6, так як це була сім`я - батьки і їх син, позивач у справі. Позивачу на той час було 17 років і всіма коштами розпоряджався його батько ОСОБА_7 , який і вів бізнес в Україні. Вказав, що вів зошит, в якому записував про повернення коштів, але цей зошит не був віднайдений органами досудового розслідування, про що є окрема постанова суду, постановлена в рамках кримінального провадження, куди зник цей зошит йому не було відомо, оскільки на той час він перебував під вартою, а слідство такий доказ не здобуло. Зазначив, що жодних претензій з боку позивача до нього, як довірителя, протягом півтора року, не було, ні в усній, ні в письмовій формі. Також позивач не вимагав надавати йому звіт чи виправдні документи на підтвердження повернення йому грошових коштів. Твердження позивача про те, що довіреність була видана для того, щоб кошти знімались зняті з ціллю підприємницької діяльності чи для поповнення статутного фонду ТзОВ «А.Р.І.П» не відповідає дійсності та не доведено жодними доказами, зокрема про це не зазначено ні в самій довіреності, ні в заявах на видачу таких коштів в банку. Кошти не мали жодного комерційного призначення, про що достовірно було відомо позивачу. Вважає, що заявлені позовні вимоги до нього є безпідставними. Просив застосувати позовну давність та відмовити в позові повністю.
Представник відповідача Наталушко А.О. пояснила, що договір доручення це двостороння угода, тоді як довіреність є одностороннім договором. У спірних правовідносинах між сторонами не було укладено договору доручення, а мала місце видача довіреності на розпорядження грошовими коштами позивача. При цьому, у довіреності не було вказано про повне розпорядження такими коштами, як стверджує представник позивача, і відповідач діяв лише в межах такої довіреності. Щодо повернення відповідачем коштів, то це було встановлено під час розгляду кримінального провадження та відображено у вироку Франківського районного суду м. Львова, який залишений в силі усіма вищими судовими інстанціями. Зокрема, судом надано оцінку показанням свідків, які підтвердили факти передачі відповідачем коштів позивачу. Зазначила, що довіреністю не було визначено способу, часу повернення таких коштів, а тому відповідач діяв на власний розсуд. Органом досудового розслідування не було здобуто як доказ зошит, в якому відповідач нотував суми, період повернення коштів позивачу. Просила в позові відмовити.
Заслухавши учасників судового процесу, дослідивши матеріали цивільної справи у їх сукупності та взаємозв`язку, суд встановив наступні обставини справи та відповідні до них правовідносини.
29.03.2007 року громадянин Італійської Республіки ОСОБА_5 на підставі довіреності, яка була посвідчена приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дячуком О.А., уповноважив ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , розпоряджатись усіма відкритим на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України. Для цього надав йому право подавати від його імені заяви, одержувати будь-які суми з його рахунків (в тому числі нараховані на суму вкладу відсотки) без обмежень їх розміру, а в разі необхідності - закрити рахунок, розписуватись за нього, отримувати довідки або інші документи про наявність грошових сум, поповнювати вказані рахунки, здійснювати будь-які валютні операції, а також виконувати всі інші дії в межах та в обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень.
На підставі цієї довіреності, відповідач ОСОБА_2 , як повірений, протягом 2007-2008 років зняв з поточного рахунку ОСОБА_5 № НОМЕР_1 (EUR), Філія ЗАТ "ОТП-Банк" у м.Львів, наступні суми грошових коштів:
17.05.2007 - 3800 Євро, квитанція №15; 01.06.2007 - 10000 Євро, квитанція №21; 04.06.2007 - 4500 Євро, квитанція №8; 13.06.2007 - 4000 Євро, квитанція №30; 19.06.2007 - 5000 Євро, квитанція №6; 27.06.2007 - 4000 Євро, квитанція №34; 03.07.2007 - 5000 Євро, квитанція №18; 09.07.2007 - 5000 Євро, квитанція №21; 10.07.2007 - 5000 Євро, квитанція №27; 27.07.2007 - 95 Євро, квитанція №37; 15.02.2008 - 40000 Євро, квитанція №24; 25.02.2008 - 20000 Євро, квитанція №11; 26.02.2008 - 14100 Євро, квитанція №3; 01.04.2008 - 149 Євро, квитанція №31; 29.04.2008 - 50000 Євро, квитанція №4; 30.04.2008 - 18935 Євро, квитанція №26; 06.05.2008 - 30000 Євро, квитанція №28; 04.06.2008 - 34000 Євро, квитанція №22; 17.06.2008 - 630 Євро, квитанція №3, а всього разом 254 209 Євро.
Також, на підставі вказаної вище довіреності, відповідач ОСОБА_2 , як повірений, 03.05.2007 зняв з поточного рахунку ОСОБА_5 № НОМЕР_2 (EUR), відкритому в ОТП-Банк, грошові кошти в сумі 6300 Євро.
З поточного рахунку НОМЕР_1 (USD), відкритому в ОТП-Банк відповідач ОСОБА_2 зняв також такі кошти: 27.07.2007 - 230 доларів США, квитанція №38; 30.01.2008 - 1500 доларів США, квитанція №36, а всього разом 1730 доларів США.
З поточного рахунку НОМЕР_2 (USD), відкритому в ОТП-Банк відповідач ОСОБА_2 зняв: 04.04.2007 - 3000 доларів США, квитанція №27; 13.04.2007 - 11000 доларів США, квитанція №29; 13.04.2007 - 450 доларів США, квитанція №27; 16.04.2007 - 9000 доларів США, квитанція №2; 19.04.2007 - 8000 доларів США, квитанція №17; 03.05.2007 - 2000 доларів США, квитанція №16, а всього - 33 450 доларів США.
Вироком Франківського районного суду м. Львова від 23.08.2016 (кримінальна справа № ОСОБА_2 визнано невинуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч.4 ст.190 КК України, ч. 2 ст. 190 КК України, у зв`язку з відсутністю в його діях складу злочинів, та виправдано. Провадження у справі закрито. Цивільний позов ОСОБА_5 залишено без розгляду.
Вирок Франківського районного суду м. Львова від 23.08.2016 та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 18.12.2017 залишено без змін ухвалою Верховного Суду колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 13.12.2018.
Позивач покликаючись на ст. 1006 ЦК України просить стягнути з відповідача кошти, які були одержані та не передані позивачу у зв`язку з виконанням договору доручення, що в свою чергу заперечує відповідач.
Вирішуючи спір, суд виходить з наступних мотивів та положень закону.
Так, за змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Особа вправі вчиняти правочини самостійно або через представника.
Так, згідно з положеннями ч. 1 та 3 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.
Однією з підстав, що породжують відносини представництва є договір доручення, правове регулювання якого визначено Главою 68 ЦК України.
Так, відповідно до ст. 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.
У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (ст. 1003 ЦК України).
Водночас, договір доручення і довіреність, видана на його виконання, можуть мати різну форму. Так, закон не визначає обов`язкової письмової форми для укладення договору доручення, а відтак форма договору доручення може бути як усною, так і письмовою, однак довіреність, в будь-якому випадку, укладається у письмовій формі (ч. 3 ст. 244 ЦК).
З аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов`язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя.
Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представнику), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем, а договір доручення, у випадку укладення його в письмовій формі, - довірителем і повіреним.
Довіреність може слугувати підтвердженням того, що між повіреним та довірителем укладено усний договір доручення, однак наявність довіреності не є беззаперечним свідченням того, що представництво виникло саме на підставі договору доручення, а відтак під час вирішення спору необхідно з`ясувати характер спірних правовідносин та правову природу правовідносин представництва, які виникли між сторонами.
У ході судового розгляду справи суд встановив, що 29.03.2007 позивач видав нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважив відповідача розпоряджатись усіма відкритим на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України.
Як видно зі змісту довіреності від 29.03.2007 (а.с.47), ОСОБА_6 уповноважив ОСОБА_2 розпоряджатись усіма відкритим на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України. Для цього надав йому право подавати від його імені заяви, одержувати будь-які суми з його рахунків (в тому числі нараховані на суму вкладу відсотки) без обмежень їх розміру, а в разі необхідності - закрити рахунок, розписуватись за нього, отримувати довідки або інші документи про наявність грошових сум, поповнювати вказані рахунки, здійснювати будь-які валютні операції, а також виконувати всі інші дії в межах та в обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень.
У довіреності зазначено, що така видана довірителем на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до ст. 1000-1009 ЦК України.
У судовому засіданні представник позивача вказав, що письмового договору доручення між сторонами укладено не було, однак, у даному випадку, довіреність була видана саме на підставі цього договору і такий, власне, був посвідчений виданою довіреністю.
Відповідач та його представник заперечили це, вказавши, що мали місце представницькі відносини на підставі лише довіреності, яка є одностороннім правочином, договору доручення ні в усній, ні в письмовій формі між сторонами укладено не було.
Отже, у ході розгляду справи суд встановив, що між сторонами на час виникнення спірних правовідносин не було укладено письмового договору доручення.
Водночас, з урахуванням того, що законом не визначено форми укладення договору доручення, тому такий може бути укладений як в усній, так і письмовій формі, з наступною видачею довіреністю, що як визначає закон є обов`язковим.
Перевіривши доводи та заперечення сторін в частині характеру правовідносин, які виникли між сторонами на момент видачі довіреності, суд встановив наступне.
Договір доручення, виходячи з його правового визначення, закріпленого в ст. 1000 ЦК України, є, окрім іншого, консенсуальним та двостороннім.
Тобто, це договір, який вважається укладеним з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами договору та договір, за яким права та обов`язки виникають в обох сторін.
Стаття 628 ЦК України визначає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 638 ЦК України встановлюється, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Укладення договору, зокрема і договору доручення, також передбачає наявність певної мети, для досягнення якої сторони договору погоджуються на виникнення між ними взаємних прав та обов`язків.
Представник позивача в судовому засіданні зазначив, що довіреність була видана для того, щоб відповідач розпоряджався грошовими коштами позивача, зокрема знімав такі з рахунків та в подальшому використовував для підприємницької діяльності та для поповнення статутного фонду ТзОВ «А.Р.І.П.».
Відповідач наведені доводи заперечив, вказавши, що такої домовленості між ним та позивачем не було. На його ім`я була видана довіреність, згідно з якою, як його було повідомлено, він повинен був лише знімати грошові кошти з рахунків позивача та в подальшому передавати ці кошти позивачу в Україні. Довіреність не була видана для того, щоб кошти зняті ним з рахунків позивача використовувалися з ціллю підприємницької діяльності чи для поповнення статутного фонду будь-якої юридичної особи. Позивач перераховував кошти на власні приватні рахунки, при цьому вказуючи: «перекази не пов`язані з підприємницькою діяльністю, некомерційні». Окрім того, згідно з Інструкцією №492 не передбачено можливості перерахування коштів з поточного рахунку фізичної особи-нерезидента, відкритого в банку України, на поточний рахунок для формування статутного фонду юридичної особи, в даному випадку ТзОВ.
Такі пояснення відповідача підтверджуються оглянутими в судовому засіданні копіями заяв на видачу готівки, копіями виписок про рух коштів на банківських рахунках (Т. 1 а.с. 48-105), з яких видно, і що в свою чергу не заперечили учасники судового процесу, що на підставі довіреності відповідач протягом 2007-2008 років здійснював зняття грошових коштів, належних позивачу з рахунків № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , відкритих в ОТП-Банк у м. Львові. У вказаних банківських документах зазначено, що операції не пов`язані зі здійсненням підприємницької та інвестиційної діяльності.
При цьому, оскільки сторони не оспорювали цього факту, не наполягали на огляді оригіналів таких банківських документів, які містяться в матеріалах кримінального провадження (справа № 465/4009/14-к), тому суд обмежився дослідженням лише їх копій.
Також, як видно з заяв позивача про відкриття рахунків в ЗАТ «ОТП Банк» позивача № НОМЕР_1 (кримінальне провадження Т.2 а.с.140), № НОМЕР_2 (кримінальне провадження Т.2 а.с.152) позивач ОСОБА_5 був ознайомлений зі змістом Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, про що свідчить його підпис.
Отже, позивач достовірно знав, що грошові кошти на його рахунках були некомерційного призначення, і такі перераховувалась на його ім`я як власника рахунку - фізичної особи.
Щодо створення ТзОВ «А.Р.І.П.», то в судовому засіданні учасники судового розгляду не заперечили, що реєстрації ТзОВ «А.Р.І.П.» проведено не було, що в свою чергу підтверджується і оглянутою в судовому засіданні заявою ОСОБА_2 на ім`я керуючого філією ОТП Банк (кримінальне провадження Т. 1 а.с. 67), з якої видно, що реєстрація ТзОВ «АР.І.П.» не відбулась у зв`язку із відмовою одного із засновників, громадянки Італії ОСОБА_8 у внесенні своєї частки для формування статутного фонду.
Як видно з витягу з ЄДРПОУ (кримінальне провадження Т.1 а.с. 50-51), свідоцтва про державну реєстрацію (кримінальне провадження Т.4 а.с.58) 28.11.2007 відбулась реєстрація ПП «АР.І.П». Водночас твердження представника позивача про те, що відповідач створив ПП «АР.І.П.», щоб видавати такий за ТзОВ «АР.І.П.», не знайшли свого підтвердження, доказів цього суду не надано.
Відповідач ствердив, що під час видачі йому довіреності від 29.03.2007, договору доручення з позивачем укладено не було, жодних домовленостей, погоджень щодо укладення такого договору, визначення його мети, зокрема в усній формі, в нього з позивачем також не відбулось. Він лише отримав довіреність, за якою повинен був знімати і передавати кошти позивачу, що й було ним вчинено. На його ім`я видавались десятки подібних довіреностей іншими громадянами Італії, за якими він також знімав їх кошти в Україні та в подальшому повертав.
Отже, твердження представника позивача про те, що грошові кошти, розпоряджатись якими згідно з довіреністю мав право відповідач, у подальшому повинні були використовуватись самим же відповідачем для підприємницької діяльності та для поповнення статутного фонду ТзОВ «А.Р.І.П.», не знайшли свого підтвердження належними та допустимими доказами.
Відтак, за конкретних обставин справи, суд дійшов висновку, що між сторонами не було досягнуто згоди щодо мети, предмета договору доручення, його істотних умов, не встановлено, що відповідача було уповноважено на створення реальних правових наслідків - виникнення, зміну або припинення прав та обов`язків позивача, як довірителя.
За конкретних обставин справи, сама лише довіреність від 29.03.2007, виходячи з її змісту, не є підтвердженням досягнення такої згоди та відповідно укладенням договору доручення.
Окрім цього, зазначення в довіреності від 29.03.2007 про те, що така видана на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до ст. 1000-1009 ЦК України, не є беззаперечною підставною вважати, що дійсно між сторонами мав місце факт укладення такого договору, і як наслідок, в сторін виникли взаємні права та обов`язки, враховуючи односторонню природу довіреності, видача і зміст якої жодним чином не залежать від волі зазначеного в ній повіреного.
Суд також зазначає, що договір доручення є фідуціарним правочином, тобто таким, що ґрунтується на особливих довірчих відносинах сторін.
Як пояснив відповідач, з позивачем він познайомився за день до видачі довіреності і жодних довірчих відносин між ними не могло виникнути, він виконував свою роботу.
Представник позивача, у свою чергу, вказав, що між сторонами мали місце довірчі відносини і така довіра з боку позивача виникла через співпрацю з іншим громадянином Італії, який співпрацював з відповідачем, знав його, відповідач придбавав нерухоме майно для позивача, створював видимість того, що кошти використовуються за призначенням для ТзОВ «А.Р.І.П».
Такі твердження представника позивача, хоча й свідчать про можливу довіру до відповідача з боку позивача, однак така з`явилась вже після видачі довіреності, в ході співпраці сторін, а не на момент виникнення спірних правовідносин, а тому не може свідчити про наявність представницьких правовідносин, які виникли з договору доручення.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, з наведеної норми видно, що в процесуальному та матеріальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який необхідно розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.
Водночас, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою принципу jura novit curia («суд знає закони»), який діє у процесуальному законодавстві.
З урахуванням наведеного суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.
У договорі доручення повинні бути зазначені конкретні юридичні дії, які повірений зобов`язаний вчинити.
За наявності договору доручення, а особливо укладеного в усній формі, у довіреності необхідно вказати, які конкретні дії повинен вчинити повірений, тобто визначити обсяг його обов`язків та повноважень.
Відповідно до ч. 3 ст. 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Отже, довіреність, є актом, функцією якого є представництво, а договір доручення передбачає зобов`язання, яке встановлюється таким договором, метою якого є виконання певних дій повіреним на користь та коштом довірителя.
Згідно з довіреністю позивача від 29.03.2007 відповідач отримав право розпоряджатися особистими рахунками, відкритими на ім`я позивача.
Водночас, довіреністю від 29.03.2007 не визначено жодних обов`язків для відповідача, а навпаки, його лише уповноважено розпоряджатися усіма відкритими на ім`я позивача рахунками у будь-якому банку на території України.
Тобто, за змістом довіреності, позивач уповноважив відповідача (надав право) на здійснення певних юридичних дій без покладення на нього будь-яких обов`язків. Цією довіреністю встановлено свободу розсуду повіреного і не визначено обов`язку вчинити конкретні дії.
У ході розгляду справи суд встановив, що відповідач діяв виключно в межах наданих йому повноважень згідно з довіреністю від 29.03.2007. Позивач у свою чергу не був позбавлений можливості контролювати рух коштів по своїх рахунках, отримувати такі відомості, зокрема в банківській установі.
Щодо тверджень відповідача про те, що факт повернення ним коштів позивачу було підтверджено показаннями свідків, які були допитані у кримінальному провадженні (кримінальна справа № 465/4009/14-к) і, що відображено у вироку Франківського районного суду Львівської області від 23.08.2016, то суд зазначає, що в силу положень ч. 6 ст. 82 ЦПК України відсутня преюдиція вироку суду в кримінальному провадженні, яка б давала підстави для звільнення від доказування обставин у цій цивільній справі.
Водночас про допит свідків у ході судового розгляду цієї цивільної справи сторони, їх представники не клопотали.
Доводи представника позивача про те, що відповідач фізично не міг повернути кошти позивачу, зокрема зняті в період з березня 2008 року по червень 2008 на загальну суму 133 714 Євро, оскільки позивач до вересня 2008 року не приїжджав в Україну суд вважає припущенням, на якому не можу гуртуватися доказування. Так, факт розпорядження коштами в інтересах довірителя не обов`язково повинен бути пов`язаний з його присутністю на території держави, де такими коштами розпоряджається його довіритель.
Крім того, як відзначав суд вище, за конкретних обставин цієї справи, у відповідача, в силу виданої на його ім`я довіреності, не виникло обов`язку щодо повернення грошових коштів позивачу, і відповідач діяв в межах повноважень (прав), які були визначені довіреністю від 29.03.2007.
Суд погоджується з твердженнями представника позивача про те, що представник повинен діяти в інтересах повіреного, і за встановлених обставин справи, враховуючи правову природу довіреності, її зміст, визначений обсяг прав повіреного, характер представницьких правовідносин, які виникли між сторонами, суд не встановив, а позивач не довів, що відповідач діяв всупереч інтересів повіреного чи вийшов за межі повноважень (прав), які були визначені довіреністю від 29.03.2007.
Позивач уповноважив відповідача розпоряджатись усіма відкритими на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України, тобто надав право відповідачу самостійно, на власний розсуд, визначати як реалізовувати надану йому правомочність, з якою метою та в який спосіб.
Як пояснив відповідач, і що не було спростовано представником позивача та дослідженими доказами, на підставі довіреності він лише знімав грошові кошти та в подальшому передавав такі позивачу або ж членам його сім`ї, які були в Україні, що в свою чергу свідчить про те, що мало місце розпорядження коштами з боку відповідача саме в такий спосіб, і повернення цих коштів не є свідченням того, що відповідач такими не розпорядився, як вважає представник позивача.
Щодо аргументу представника позивача, що відсутність в довіреності умови щодо повернення коштів довірителеві не звільняє повіреного від обов`язку, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 1006 ЦК України, то суд такий відхиляє, оскільки за дійсних обставин у цій справі не встановлено укладення між сторонами договору доручення.
Отже, за встановлених конкретних обставин цієї справи, дійсного характеру правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем, суд дійшов висновку про те, що між сторонами мали місце правовідносини представництва, однак таке не виникло з договору доручення, довіреність від 29.03.2007 не відповідає вимогам ст. 1000, 1003, 1006 ЦК України, а отже до спірних правовідносин не можуть бути застосовані положення ст.1000-1006 ЦК України, на які покликається позивач.
Покликання сторони позивача на те, що у випадку розпорядження коштами не в інтересах довірителя матиме місце договір дарування, суд визнає як аргументи, які явно не відносяться до предмету спору, яким є договір доручення та довіреність, що у відповідності до положень п. 3 ч. 4 ст. 265 ЦПК України не потребує мотивованої оцінки.
Інші аргументи сторони позивача також не вказують на достатність підстав для задоволення позову, а тому суд їх відхиляє.
Відтак, дослідивши всі обставини справи, здійснивши системний аналіз правових норм, що регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову з огляду на те, що матеріали справи не містять доказів укладення сторонами договору доручення, довіреність від 29.03.2007 не містить обов`язку відповідача, як повіреного, передавати грошові кошти, звітувати та надавати підтверджуючі документи про це на вимогу дові рителя, натомість його лише уповноважено (надано право) розпоряджатися усіма відкритими на ім`я довірителя рахунками у будь-якому банку на території України без покладення на нього будь-яких обов`язків, у зв`язку з чим не можна вважати, що діями або бездіяльністю відповідача були порушені права та інтереси позивача.
Разом із тим, під час розгляду справи відповідач подав заяву про застосування строку позовної давності, яку мотивував тим, що позивач 14.10.2010 подав цивільний позов в рамках кримінального провадження. Знаючи про події 2007-2008 років, позивач знову звернувся до суду в порядку цивільного судочинства лише в лютому 2018, а отже пропустив строк звернення до суду.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, про що зазначено в ч. 4 ст. 267 ЦК України.
Як наведено у правовому висновку Верховного Суду України в постанові від 11.10.2017 у справі № 6-1674цс17 позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права.
Отже, з наведеного можна зробити висновок, що метою встановлення в законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду.
Беручи до уваги те, що в ході розгляду справи не було встановлено, що права позивача були порушені, тому у цій справі суд має відмовити у задоволенні позову саме за безпідставністю заявлених позовних вимог, а не через сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі.
Керуючись ст. 4, 10, 12, 13, 76-81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд
вирішив:
У задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про стягнення коштів - відмовити.
Судові витрати покласти на позивача.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до Львівського апеляційного суду.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Позивач: ОСОБА_5 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ).
Відповідач: ОСОБА_2 (місце реєстрації: АДРЕСА_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 ).
Повне рішення складено та підписано 06.09.2021.
Суддя О.І. Кшик
