ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2024 року

м. Київ

справа № 458/229/18

провадження № 61-5932сво22

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Гулька Б. І. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року у складі судді Кшик О. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів.

Позовна заява мотивована тим, що 29 березня 2007 року ним було видано ОСОБА_2 нотаріально посвідчену довіреність, користуючись якою останній протягом 2007-2008 років без його відома зняв з його банківських рахунків усі належні йому грошові кошти, зокрема, з рахунку № НОМЕР_1 було знято 254 209 Євро та 34 450 доларів США, з рахунку № НОМЕР_2 - 6 300 Євро та 1 730 доларів США. Жодних коштів, які були зняті з його рахунків, ОСОБА_2 йому не повернув.

У вересні 2008 року він звернувся до правоохоронних органів із відповідною заявою про вчинення злочину, внаслідок чого слідчим Личаківського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області відносно ОСОБА_2 було порушено кримінальну справу згідно з частиною четвертою статті 190 КК України.

14 жовтня 2010 року під час розгляду Франківським районним судом м. Львова кримінальної справи № 465/4009/14-к ним було заявлено цивільний позов до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої злочином.

Вироком Франківського районного суду м. Львова від 23 серпня 2016 року у справі № 465/4009/14-к, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року, ОСОБА_2 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, та виправдано у зв`язку з відсутністю у його діях складу злочину. Заявлений ним цивільний позов до ОСОБА_2 залишено без розгляду.

Виправдовуючи ОСОБА_2 , суд зазначив, що між ним, ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 існували цивільно-правові відносини в межах договору доручення.

У матеріалах вищевказаної кримінальної справи № 465/4009/14-к містяться оригінали банківських квитанцій, які підтверджують отримання ОСОБА_2 належних йому грошових коштів із банківських рахунків.

Позивач вважав, що ОСОБА_2 зобов`язаний повернути йому вказані кошти на підставі положень статті 1006 ЦК України, згідно з якими повірений зобов`язаний: 1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; 2) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; 3) негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь 260 509 Євро та 35 180,00 доларів США у національній валюті України, перерахованих по курсу Національного банку України на момент фактичного стягнення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року, з урахуванням ухвали Турківського районного суду Львівської області від 06 вересня 2021 року про виправлення описки, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами не було досягнуто згоди щодо мети, предмета договору доручення, його істотних умов, не встановлено, що відповідача було уповноважено на створення реальних правових наслідків - виникнення, зміну або припинення прав та обов`язків позивача, як довірителя. За конкретних обставин справи, сама лише довіреність від 29 березня 2007 року, виходячи з її змісту, не є підтвердженням досягнення такої згоди та відповідно укладенням договору доручення. Зазначення у довіреності від 29 березня 2007 року про те, що така видана на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до статей 1000-1009 ЦК України, не є беззаперечною підставною вважати, що між сторонами дійсно мав місце факт укладення такого договору і, як наслідок, у сторін виникли взаємні права та обов`язки, враховуючи односторонню природу довіреності, видача і зміст якої жодним чином не залежать від волі зазначеного в ній повіреного.

Відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. У договорі доручення повинні бути зазначені конкретні юридичні дії, які повірений зобов`язаний вчинити. За наявності договору доручення, а особливо укладеного в усній формі, у довіреності необхідно вказати, які конкретні дії повинен вчинити повірений, тобто визначити обсяг його обов`язків та повноважень. Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Отже, довіреність, є актом, функцією якого є представництво, а договір доручення передбачає зобов`язання, яке встановлюється таким договором, метою якого є виконання певних дій повіреним на користь та коштом довірителя. Згідно з довіреністю позивача від 29 березня 2007 року відповідач отримав право розпоряджатися особистими рахунками, відкритими на ім`я позивача. Водночас, довіреністю від 29 березня 2007 року не визначено жодних обов`язків для відповідача, а навпаки, його лише уповноважено розпоряджатися усіма відкритими на ім`я позивача рахунками у будь-якому банку на території України. Тобто, за змістом довіреності, позивач уповноважив відповідача (надав право) на здійснення певних юридичних дій без покладення на нього будь-яких обов`язків. Цією довіреністю встановлено свободу розсуду повіреного і не визначено обов`язку вчинити конкретні дії.

Судом установлено, що відповідач діяв виключно в межах наданих йому повноважень згідно з довіреністю від 29 березня 2007 року. Позивач не був позбавлений можливості контролювати рух коштів по своїх рахунках, отримувати такі відомості, зокрема, у банківських установах. За конкретних обставин цієї справи, у відповідача, у силу виданої на його ім`я довіреності, не виникло обов`язку щодо повернення грошових коштів позивачу. Суд погодився із твердженнями представника позивача про те, що представник повинен діяти в інтересах повіреного, і за встановлених обставин справи, враховуючи правову природу довіреності, її зміст, визначений обсяг прав повіреного, характер представницьких правовідносин, які виникли між сторонами, проте позивач не довів, що відповідач діяв усупереч інтересів повіреного чи вийшов за межі повноважень (прав), які були визначені довіреністю від 29 березня 2007 року.

Позивач уповноважив відповідача розпоряджатись усіма відкритими на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України, тобто надав право відповідачу самостійно, на власний розсуд, визначати як реалізовувати надану йому правомочність, з якою метою та в який спосіб. Як пояснив відповідач, і це не було спростовано представником позивача та дослідженими доказами, на підставі довіреності він лише знімав грошові кошти та в подальшому передавав такі позивачу або членам його сім`ї, які були в Україні, що свідчить про те, що мало місце розпорядження коштами з боку відповідача саме в такий спосіб. Повернення цих коштів не є свідченням того, що відповідач такими не розпорядився, як вважає представник позивача.

Щодо аргументу представника позивача про те, що відсутність у довіреності умови щодо повернення коштів довірителеві не звільняє повіреного від обов`язку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 1006 ЦК України, то суд такий відхилив, оскільки не встановлено, що між сторонами було укладено договір доручення. Отже, між сторонами мали місце правовідносини представництва, однак такі не виникли з договору доручення, а довіреність від 29 березня 2007 року не відповідає вимогам статті 1000, 1003, 1006 ЦК України, а отже, до спірних правовідносин вказані положення ЦК України не можуть бути застосовані.

Оскільки позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають за безпідставністю, то підстав для застосування заявленої відповідачем позовної давності немає.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що видана позивачем довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. Однією з підстав, що породжують відносини представництва, є договір доручення, правове регулювання якого визначено главою 68 ЦК України. Так, відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя. У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Водночас, договір доручення і довіреність, видана на його виконання, можуть мати різну форму. Так, закон не визначає обов`язкової письмової форми для укладення договору доручення, а відтак, форма договору доручення може бути як усною, так і письмовою. Однак довіреність, у будь-якому випадку, укладається у письмовій формі (частина третя статті 244 ЦК України). Довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов`язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя. Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представнику), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем, а договір доручення, у випадку укладення його в письмовій формі, підписується довірителем і повіреним. Довіреність може слугувати підтвердженням того, що між повіреним та довірителем укладено усний договір доручення, однак наявність довіреності не є беззаперечним свідченням того, що представництво виникло саме на підставі договору доручення, а відтак, під час вирішення спору необхідно з`ясувати характер спірних правовідносин та правову природу правовідносин представництва, які виникли між сторонами.

Суд першої інстанції встановив, що 29 березня 2007 року позивач видав нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважив відповідача розпоряджатись усіма відкритим на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України. Для цього надав йому право подавати від його імені заяви, одержувати будь-які суми з його рахунків (у тому числі нараховані на суму вкладу відсотки) без обмежень їх розміру, а в разі необхідності - закрити рахунок, розписуватись за нього, отримувати довідки або інші документи про наявність грошових сум, поповнювати вказані рахунки, здійснювати будь-які валютні операції, а також виконувати всі інші дії в межах та в обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень. У довіреності зазначено, що така видана довірителем на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до статей 1000-1009 ЦК України, що є підтвердженням досягнення згоди між позивачем та відповідачем щодо усіх істотних умов договору доручення.

Суд першої інстанції встановив, що між сторонами на час виникнення спірних правовідносин не було укладено письмового договору доручення, водночас законом не визначено форми укладення договору доручення, тому такий може бути укладений як в усній, так і письмовій формі, з наступною видачею довіреності, що як визначає закон, є обов`язковим.

Зі змісту довіреності від 29 березня 2007 року, виданої ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 , вбачається, що така не містить покладення на останнього певних обов`язків, а надає йому лише права, а договір доручення, на підставі якого, як зазначено у довіреності, видана довіреність, у якому мали б бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному - ОСОБА_2 , що вимагається положеннями статті 1003 ЦК України, матеріали справи не містять. У довіреності від 29 березня 2007 року не зазначено такого обов`язку ОСОБА_2 , як передача ОСОБА_1 коштів, знятих з його рахунків, не визначено жодних обов`язків для відповідача, а навпаки, його лише уповноважено розпоряджатися усіма відкритими на ім`я позивача рахунками у будь-якому банку на території України. Тобто, цією довіреністю встановлено свободу розсуду повіреного і не визначено обов`язку вчинити конкретні дії. Наведене спростовує доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову, з огляду на те, що відповідач не надав доказів на виконання свого обов`язку щодо повернення грошових коштів, знятих на підставі довіреності з банківських рахунків позивача. Зі змісту позовної заяви, пояснень представника позивача в суді першої інстанції, апеляційної скарги вбачається, що ОСОБА_1 видав довіреність для того, щоб ОСОБА_2 розпоряджався грошовими коштами, які знаходилися на рахунку позивача, зокрема, знімав такі з рахунків та в подальшому використовував для підприємницької діяльності та для поповнення статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю «А.Р.І.П.» (далі - ТОВ «А.Р.І.П.»).

ОСОБА_2 такі твердження позивача і його представника заперечив, вказавши, що такої домовленості між ним та позивачем не було, на його ім`я була видана довіреність, згідно з якою, як його було повідомлено, він повинен був лише знімати грошові кошти з рахунків позивача та в подальшому передавати ці кошти позивачу в Україні. Позивач перераховував кошти на власні приватні рахунки, при цьому вказуючи, що перекази не пов`язані з підприємницькою діяльністю, некомерційні. Доводи апеляційної скарги спростовуються відсутністю створення та реєстрації ТОВ «А.Р.І.П.». і, як встановлено судом реєстрація ТОВ «А.Р.І.П.» не проводилася у зв`язку із відмовою одного із засновників, громадянки Італії ОСОБА_6 , у внесенні своєї частки для формування статутного фонду.

Отже, між сторонами не було досягнуто згоди щодо мети, предмета договору доручення, його істотних умов, не встановлено, що відповідача було уповноважено на створення реальних правових наслідків - виникнення, зміну або припинення прав та обов`язків позивача, як довірителя. Сама лише довіреність від 29 березня 2007 року, виходячи з її змісту, не є підтвердженням досягнення такої згоди та відповідно укладення договору доручення. Зазначення в довіреності від 29 березня 2007 року про те, що така видана на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до статей 1000 - 1009 ЦК України, не дає суду підстав беззаперечно вважати, що дійсно між сторонами мав місце факт укладення такого договору і, як наслідок, у сторін виникли взаємні права та обов`язки, враховуючи односторонню природу довіреності, видача і зміст якої жодним чином не залежать від волі зазначеного в ній повіреного. Суд першої інстанції вірно зазначив, що відповідач діяв виключно в межах наданих йому повноважень згідно з довіреністю від 29 березня 2007 року, а позивач не був позбавлений можливості контролювати рух коштів по своїх рахунках, отримувати такі відомості, зокрема, у банківських установах. Суд першої інстанції, враховуючи зміст довіреності від 29 березня 2007 року, визначений нею обсяг наданих ОСОБА_1 прав, незазначення у довіреності обов`язків ОСОБА_2 , вірно зазначив, що позивач не довів, що відповідач діяв всупереч інтересів повіреного чи вийшов за межі повноважень (прав), які були визначені довіреністю від 29 березня 2007 року.

Позивач уповноважив відповідача розпоряджатись усіма відкритими на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України, тобто надав право відповідачу самостійно, на власний розсуд визначати як реалізовувати надану йому правомочність. Тому не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про суперечливість висновків суду щодо відсутності обов`язку відповідача повернути ОСОБА_1 зняті ним з рахунків кошти, оскільки усвідомлення ОСОБА_2 та визнання ним обов`язку щодо повернення коштів не свідчить про те, що повернення коштів позивачу після їх зняття було обов`язком відповідача, оскільки такий обов`язок довіреністю від 29 березня 2007 року не передбачений. Суд першої інстанції врахував пояснення відповідача, що на підставі довіреності він лише знімав грошові кошти та в подальшому передавав такі позивачу або членам його сім`ї, які були в Україні, що свідчить про те, що мало місце розпорядження коштами з боку відповідача саме в такий спосіб, і повернення цих коштів не є свідченням того, що відповідач такими не розпорядився, як вважає представник позивача.

Водночас незрозумілою є мета видачі ОСОБА_1 довіреності від 29 березня 2007 року без зазначення у ній подальшого розпорядження ОСОБА_2 коштами після їх зняття з рахунків позивача, як і не зрозумілим є зняття коштів з рахунків, відкритих на ім`я ОСОБА_1 для подальшої передачі знову таки власнику цих коштів - ОСОБА_1 .

Доводи представника позивача про те, що відсутність у довіреності умови щодо повернення коштів довірителеві не звільняє повіреного від обов`язку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 1006 ЦК України, є безпідставними, оскільки не встановлено укладення між сторонами договору доручення. Між сторонами мали місце правовідносини представництва, однак такі не виникли з договору доручення, а довіреність від 29 березня 2007 року вимогам статей 1000, 1003, 1006 ЦК України не відповідає, а отже, до спірних правовідносин вказані положення закону не можуть бути застосовані.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2022 року поновлено ОСОБА_5 строк на касаційне оскарження рішення Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року та постанови Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року. Відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Турківського районного суду Львівської області. Підставами касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У серпні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2023 року відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні. Справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2023 року вищевказану справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року зазначену справу прийнято до розгляду та призначено її розгляд Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 мотивована тим, щосуди попередніх інстанцій не врахували, що відсутність у довіреності вимоги передати довірителеві все одержане за довіреністю, не звільняє повіреного від цього обов`язку в силу імперативної норми - пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України. При цьому цей обов`язок у повіреного виникає негайно в момент отримання коштів чи майна за довіреністю. З огляду на зазначене є безпідставним висновки судів про те, що у довіреності від 29 березня 2007 року відсутня умова щодо повернення довірителю отриманих з його банківських рахунків коштів. Висновки судів не відповідають обставинам справи, характеру правовідносин сторін та є безпідставними з огляду на те, що в тексті нотаріально посвідченої довіреності від 29 березня 2007 року прямо вказано, що така видається довірителем на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до статей 1000-1009 ЦК України, що в свою чергу є підтвердженням досягнення згоди між позивачем та відповідачем щодо усіх істотних умов договору доручення.

Судами встановлено, що відповідач ОСОБА_2 на підставі довіреності, виданої позивачем від 29 березня 2007 року, у період з 13 квітня 2007 року по 17 червня 2008 року неодноразово знімав грошові кошти з банківських рахунків позивача. Всього ним було знято 260 509 Євро та 35 180 доларів США. Відповідач не заперечив факт зняття грошових коштів з банківських рахунків позивача на підставі довіреності та стверджував, що всі грошові кошти були ним повернуті позивачу та членам його сім`ї, які були в Україні, проте належних доказів повернення коштів суду не надав. Вказана обставина свідчить про усвідомлення та визнання самим відповідачем обов`язку щодо повернення цих коштів позивачу та суперечить висновкам судів щодо відсутності такого обов`язку. З огляду на викладене, висновок судів, що за змістом довіреності позивач уповноважив відповідача на здійснення певних юридичних дій без покладення на нього будь-яких обов`язків є помилковим.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року у справі № 320/4274/16-ц, провадження № 61-25696св18, заначено що «тлумачення частини другої статті 530, пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України дозволяє зробити висновок, що у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України». Аналогічну правову позицію Верховний Суд висловив у постанові від 16 лютого 2021 року у справі № 726/2211/18, провадження № 61-16407св19, та постанові від 01 липня 2020 року у справі № 313/558/17, провадження № 61-42545св18.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 , в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову з огляду на те, що матеріали справи не містять доказів укладення сторонами договору доручення, а довіреність від 29 березня 2007 року не містить обов`язку відповідача, як повіреного, передавати грошові кошти, звітувати та надавати підтверджуючі документи про це на вимогу довірителя. Натомість його лише уповноважено (надано право) розпоряджатися усіма відкритими на ім`я довірителя рахунками у будь-якому банку на території України без покладення на нього будь-яких обов`язків, у зв`язку з чим не можна вважати, що діями або бездіяльністю відповідача були порушені права та інтереси позивача. Довіреність, видана на ім`я відповідача, лише підтверджує його повноваження діяти від імені скаржника, визначає перелік прав, якими останній наділяється у зв`язку з цим та не містить переліку юридичних дій, які відповідач зобов`язаний вчинити на користь позивача. Сама по собі довіреність була заснована на довірі між довірителем та представником і не передбачала за собою будь-якого обов`язку відповідача вчиняти зазначені у ній дії і звітувати про їх вчинення, в той час, коли договір доручення підписується довірителем і повіреним, і обов`язки сторін чітко визначаються договором. Доказів укладення між сторонами договору доручення матеріали справи не містять. У матеріалах справи відсутні докази, що сторони визначили яким чином повірений має звітувати перед довірителем. Суди дійшли обґрунтованого висновку, що, видаючи довіреність, позивач повинен був усвідомлювати, що наділив відповідача правом на одержання будь-яких сум з рахунків позивача без обмежень їх розміру, здійснення будь-яких валютних операцій.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року у справі № 761/34272/18, провадження № 61-10820св20, зазначено, що «довіреність, видана на ім`я відповідача на підставі усної домовленості, не свідчить про укладення між сторонами договору доручення, оскільки лише підтверджує повноваження відповідача діяти від імені позивача, визначає перелік прав, якими останній наділяється у зв`язку з цим та не містить переліку юридичних дій, які відповідач зобов`язаний вчинити на користь позивача. Подібних правових висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18, провадження № 61-16849св19».

Зазначено, що він знімав кошти з рахунків позивача, починаючи з 04 квітня 2007 року і до 17 червня 2008 року включно, тобто більше року ОСОБА_1 те, яким чином він здійснює свої повноваження за довіреністю. Водночас правом на скасування цієї довіреності, передбаченим частиною першою статті 249 ЦК України, позивач на момент зняття відповідачем коштів не скористався. Вказана довіреність ОСОБА_5 не оспорювалася. Довіреність особисто підписана позивачем, що свідчить про його обізнаність із змістом та схвалення повноважень відповідача як повіреної особи. Під час вчинення нотаріальної дії щодо посвідчення вказаної довіреності нотаріусом Дячуком О. А. було встановлено особу довірителя та перевірено його дієздатність, про що зазначено у тексті цієї довіреності.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

29 березня 2007 року громадянин Італійської Республіки ОСОБА_1 на підставі довіреності, яка була посвідчена приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дячуком О. А., уповноважив ОСОБА_2 розпоряджатись усіма відкритим на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України. Для цього надав йому право подавати від його імені заяви, одержувати будь-які суми з його рахунків (у тому числі нараховані на суму вкладу відсотки) без обмежень їх розміру, а в разі необхідності - закрити рахунок, розписуватися за нього, отримувати довідки або інші документи про наявність грошових сум, поповнювати вказані рахунки, здійснювати будь-які валютні операції, а також виконувати всі інші дії в межах та в обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень.

На підставі цієї довіреності ОСОБА_2 , як повірений, протягом 2007-2008 років зняв з поточного рахунку ОСОБА_5 № НОМЕР_1 (EUR), Філія закрито акціонерного товариства «ОТП-Банк» у м. Львів наступні суми грошових коштів: 17 травня 2007 року - 3 800 Євро, квитанція № 15; 01 червня 2007 року - 10 000 Євро, квитанція № 21; 04 червня 2007 року - 4 500 Євро, квитанція № 8; 13 червня 2007 року - 4 000 Євро, квитанція № 30; 19 червня 2007 року - 5 000 Євро, квитанція № 6; 27 червня 2007 року - 4 000 Євро, квитанція № 34; 03 липня 2007 року - 5 000 Євро, квитанція № 18; 09 липня 2007 року - 5 000 Євро, квитанція № 21; 10 липня 2007 року - 5 000 Євро, квитанція № 27; 27 липня 2007 року - 95 Євро, квитанція № 37; 15 лютого 2008 року - 40 000 Євро, квитанція № 24; 25 лютого 2008 року - 20 000 Євро, квитанція № 11; 26 лютого 2008 року - 14 100 Євро, квитанція № 3; 01 квітня 2008 року - 149 Євро, квитанція № 31; 29 квітня 2008 року - 50 000 Євро, квитанція № 4; 30 квітня 2008 року - 18 935 Євро, квитанція № 26; 06 травня 2008 року - 30 000 Євро, квитанція № 28; 04 червня 2008 року - 34 000 Євро, квитанція № 22; 17 червня 2008 року - 630 Євро, квитанція № 3, а всього разом - 254 209 Євро. З поточного рахунку ОСОБА_5 № 26202001603620 (EUR), відкритому в «ОТП-Банк», грошові кошти в сумі 6 300 Євро. З поточного рахунку НОМЕР_1 (USD), відкритому в «ОТП-Банк», ОСОБА_2 також зняв такі кошти: 27 липня 2007 року - 230 доларів США, квитанція № 38; 30 січня 2008 року - 1 500 доларів США, квитанція № 36, а всього разом - 1 730 доларів США. З поточного рахунку НОМЕР_2 (USD), відкритому в «ОТП-Банк», ОСОБА_2 зняв: 04 квітня 2007 року - 3 000 доларів США, квитанція № 27; 13 квітня 2007 року - 11 000 доларів США, квитанція № 29; 13 квітня 2007 року - 450 доларів США, квитанція № 27; 16 квітня 2007 року - 9 000 доларів США, квитанція № 2; 19 квітня 2007 року - 8 000 доларів США, квитанція № 17; 03 травня 2007 року - 2 000 доларів США, квитанція № 16, а всього - 33 450 доларів США.

Вироком Франківського районного суду м. Львова від 23 серпня 2016 року ОСОБА_2 визнано невинуватим у вчиненні злочинів, передбачених частиною четвертою статті 190 КК України, частиною другою статті 190 КК України у зв`язку з відсутністю в його діях складу злочинів, та виправдано, провадження у справі закрито, цивільний позов ОСОБА_1 залишено без розгляду.

Вирок Франківського районного суду м. Львова від 23 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року залишено без змін ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 13 грудня 2018 року.

16 жовтня 2020 року ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 8-17).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 403 ЦПК України, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18, провадження № 61-16849св19, та від 30 червня 2021 року у справі № 761/34272/18, провадження № 61-10820св20, з огляду на таке.

У справі, яка переглядається, суди вважали, що між сторонами виникли відносини представництва, однак не з договору доручення, а на підставі довіреності, яка не містить обов`язку відповідача, як повіреного, передавати грошові кошти, звітувати та надавати підтверджуючі документи про це на вимогу довірителя. Доказів укладення сторонами договору доручення матеріали справи не містять, тому до спірних правовідносин не можуть бути застосовані положення статей 1000-1006 ЦК України, на які посилається позивач.

Позивач у касаційній скарзі посилається на висновки Верховного Суду, відповідно до яких у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України. Тобто, незалежно від того чи передбачено в довіреності обов`язок представника (повіреного) передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення;

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу, з посиланням на протилежні висновки Верховного Суду, натомість наполягає на тому, що матеріали справи не містять доказів укладення сторонами договору доручення, а довіреність від 29 березня 2007 року не містить обов`язку відповідача, як повіреного, передавати грошові кошти.

Аналіз вищевказаних судових рішень Верховного Суду свідчить про те, що у практиці Касаційного цивільного суду сформувалося два різні підходи щодо застосування норм Глав 17 та 66 ЦК України:

1) перший підхід - договір доручення може бути вчинений в усній формі, і незалежно від змісту довіреності представник (повірений) має обов`язок передати особі, яку представляє (довірителю) все одержане у зв`язку з виконанням доручення. Зокрема:

(1.1.) у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року в справі № 320/4274/16-ц (провадження № 61-25696св18) зроблено висновок, що: «згідно частини другої статті 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України повірений зобов`язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

Тлумачення частини другої статті 530, пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України дозволяє зробити висновок, що у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України.

Встановивши, що відповідач не надала доказів виконання свого обов`язку, що встановлений статтею 1006 ЦК України про передачу грошових коштів, отриманих за договором купівлі-продажу від 29 грудня 2014 року, апеляційний суд зробив правильний висновок про задоволення позову».

(1.2.) у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2021 року в справі № 726/2211/18 (провадження № 61-16407св19) зазначено, що: «відповідно до частини другої статті 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 1006 ЦК України повірений зобов`язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року у справі № 320/4274/16-ц (провадження № 61-25696св18) зроблено висновок про застосування частини другої статті 530, пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України та вказано, що «у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України».

Виходячи з наведеного, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову з огляду на те, що отримання повіреною ОСОБА_2 грошових коштів від продажу квартири обумовило виникнення в неї передбаченого пунктом 3 частини першої статті 1006 ЦК України обов`язку передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення, проте матеріали справи не містять, і відповідачем не надано будь-яких доказів на підтвердження виконання нею вказаного обов`язку перед позивачем».

2) другий підхід - договір доручення може бути вчинений в усній формі, проте позивач має довести його укладення. При цьому, за відсутності доказів укладення договору доручення представник (повірений) має обов`язок передати особі, яку представляє (довірителю) все одержане у зв`язку з виконанням доручення лише якщо це передбачено змістом довіреності. Зокрема:

(2.1.) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19) зазначено, що: «довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. Відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя. У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов`язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя. Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представнику), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем, а договір доручення - довірителем і повіреним.

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Встановивши обставини справи, здійснивши системний аналіз правових норм, що регулюють спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову з огляду на те, що довіреність від 06 березня 2014 року не містить обов`язку ОСОБА_2 передавати грошові кошти, в тому числі отримані за депозитними договорами, на вимогу ОСОБА_1, а навпаки, його уповноважено розпоряджатися відкритими на ім`я довірителя рахунками, тобто за змістом довіреності ОСОБА_1 уповноважила відповідача (надала право) на здійснення певних юридичних дій без покладення на нього будь-яких обов`язків, у зв`язку з чим не можна вважати, що діями або бездіяльністю ОСОБА_2 внаслідок відмови повернути грошові кошти були порушені права та інтереси ОСОБА_1.

Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неправильно встановив фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень ЦК України, що регулюють зобов`язання сторін, які виникають з договору доручення, не заслуговують на увагу, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження укладення між сторонами договору доручення, а саме по собі зазначення в довіреності про те, що її видано на підставі договору доручення, не дає підстав вважати такі обставини встановленими, враховуючи односторонню природу правочину довіреності, видача і зміст якої жодним чином не залежать від волі зазначеного в ній представника. При цьому посилання заявника на наявність домовленості між сторонами щодо повернення отриманих відповідачем з депозитного рахунку коштів не підтверджені будь-якими доказами, а сам факт укладення договору доручення ОСОБА_2 категорично заперечувався».

(2.2.) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року у справі № 761/34272/18 (провадження № 61-10820св20) заначено, що: «довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. Частиною першою статті 1000 ЦК України визначено, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов`язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя.

Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представнику), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем, а договір доручення - довірителем і повіреним. Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Встановивши обставини справи, здійснивши системний аналіз правових норм, що регулюють спірні правовідносини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з огляду на те, що позивач не довів укладення між сторонами договору доручення, а також невиконання відповідачем умов такого договору. Подібних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив, зокрема у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19)».

Аналізуючи викладене, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права (Глави 17 та 66 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18, провадження № 61-16849св19, та від 30 червня 2021 року у справі № 761/34272/18, провадження № 61-10820св20.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині другій статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

У частині першій статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України зазначено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Верховний Суд зауважує, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, провадження № 61-7013св20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, провадження № 61-28728сво18, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, провадження № 14/182цс21, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11, провадження № 61-175сво21).

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України).

Згідно з частинами першою та третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (частина перша статті 1000 ЦК України).

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Повірений зобов`язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (частина перша статті 1004 ЦК України).

Повірений зобов`язаний: 1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; 2) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; 3) негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення (стаття 1006ЦК України).

Довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення (частина перша статті 1007ЦК України).

Аналіз вищевказаних норм матеріального права дає підстави для наступних висновків:

- традиційно в доктрині приватного права виокремлюють договірне представництво або добровільне, що виникає на підставі договору. Цим договором, зокрема, є договір доручення (глава 68 ЦК України);

- довіреність видається однією особою іншій особі, тому видача довіреності є одностороннім правочином. Для цього не потрібна наявність волі іншої особи, тобто другої сторони договору доручення. Довіреність видається на підставі договору доручення (стаття 1003 ЦК України), при чому це робиться обов`язково (частина перша статті 1007 ЦК України). Це означає, що наявність довіреності свідчить про договірне представництво;

- глава 68 ЦК України не містить спеціальних вимог до форми договору доручення, тому й не виключається вчинення договору доручення в усній формі. Формулювання, які вживаються в статті 1003 ЦК України і сутність правовідносин представництва, вимагають фіксації його повноважень, що може бути здійснено в договорі та/або в довіреності. Натомість в статті 1007 ЦК України міститься вимога видати довіреність повіреному і це означає, що вона є обов`язковою. Але можливо вчинити договір доручення в усній формі, й у цьому разі довіреність слугуватиме підтвердженням його укладання;

- з урахуванням змісту статті 244 ЦК України та принципу розумності, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов`язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Тим паче конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва;

- видача довіреності на підставі усного договору доручення є підтвердженням укладання договору доручення, і очевидно, що на такі правовідносини поширюються положення, зокрема, статті 1006 ЦК України. У разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про те, що між сторонами виникли відносини представництва, однак не з договору доручення, а на підставі довіреності, яка не містить обов`язку відповідача, як повіреного, передавати грошові кошти, звітувати та надавати підтверджуючі документи про це на вимогу довірителя. Оскільки позивачем доказів укладення сторонами договору доручення не надано, тому до спірних правовідносин не можуть бути застосовані положення статей 1000-1006 ЦК України, на які посилається позивач.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій не врахували, що положення ЦК України не містить спеціальних вимог до форми договору доручення, тому й не виключається вчинення договору доручення в усній формі. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов`язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва.Видача довіреності на підставі усного договору доручення є підтвердженням укладання договору доручення, тому на такі правовідносини поширюються положення статей 1000-1006 ЦК України. У разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України.

У зв`язку з викладеним Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявні підстави для відступлення від висновків щодо застосування норм права (Глави 17 та 66 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18, провадження № 61-16849св19, та від 30 червня 2021 року у справі № 761/34272/18, провадження № 61-10820св20.

При новому розгляді судам необхідно врахувати вищенаведене, відповідно до вимог процесуального закону дослідити доводи позивача про те, що відповідач йому кошти не повернув, як і доводи відповідача про те, що він ці кошти повернув.

Крім того, у справі, яка переглядається, відповідачем до суду першої інстанції було подано заяву про застосування позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції зазначив, що оскільки позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають за безпідставністю, то підстав для застосування заявленої відповідачем позовної давності немає. Тоді як суд апеляційної інстанції взагалі не надав правової оцінки вказаній заяві відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

Цивільний позов ОСОБА_1 , який був пред`явлений у кримінальному провадженні, залишено без розгляду.

Відповідно до статті 265 ЦК України якщо суд залишив без розгляду позов, пред`явлений у кримінальному провадженні, час від дня пред`явлення позову до набрання законної сили судовим рішенням, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців.

Аналіз наведених норм права щодо «інституту позовної давності» в сукупності із нормами ЦПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення оцінки доказів, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу позовної давності. Крім того, питання про визнання поважними причин пропуску позовної давності лежить у межах процесуальних повноважень судів попередніх інстанцій, а касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм Глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах: від 17 вересня 2019 року у справі № 910/14469/18, від 22 жовтня 2019 року у справі № 910/2968/18 та від 23 січня 2020 року у справі № 916/2128/18.

У частині першій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, то судам попередніх інстанцій при новому розгляді справи слід перевірити наведені обставини.

Отже, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, у ході якого суду слід урахувати вищенаведене та розглянути заяву відповідача про застосування позовної давності.

Висновки про застосування норм права (частина друга статті 416 ЦПК України)

Згідно з частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.

На підставі частини другої статті 416 ЦПК України Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду висловлює такі висновки про застосування норм права:

- «Глава 68 ЦК України не містить спеціальних вимог до форми договору доручення, тому й не виключається вчинення договору доручення в усній формі;

- з урахуванням змісту статті 244 ЦК України та принципу розумності, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов`язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Тим паче конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва;

- видача довіреності на підставі усного договору доручення є підтвердженням укладання договору доручення, і очевидно, що на такі правовідносини поширюються положення, зокрема, статті 1006 ЦК України. У разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України».

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Б. І. Гулько

Судді: А. І. Грушицький

В. І. Крат

Д. Д. Луспеник

Є. В. Синельников

І. М. Фаловська

М. Є. Червинська