У х в а л а
27 квітня 2021 року
м. Київ
Справа № 363/1834/17
Провадження № 14-53цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
ознайомилася з матеріалами справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - відповідач) про захист прав споживача та визнання частково недійсним кредитного договору
за касаційною скаргою позивача на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року і
в с т а н о в и л а :
у травні 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог (а. с. 64) просив:
- визнати недійсними пункти 1.1 і 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 (далі - кредитний договір), укладеного між сторонами у справі, внаслідок чого викласти пункт 1.1 у такій редакції: «Банк передає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості платності та цільового характеру використання грошові кошти (надалі - кредит) у сумі 169 680,00 грн в порядку і на умовах, визначених цим Договором»;
- визнати дії відповідача щодо стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов`язати його здійснити перерахунок заборгованості позивача за умовами виконання кредитного договору.
Мотивував позов такими обставинами:
- сторони уклали кредитний договір. Згідно з його пунктом 1.1 банк надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання кошти у сумі 33 600,00 доларів США у порядку і на умовах, визначених цим договором;
- пункт 1.3.2 кредитного договору передбачав, що плату за управління кредитом позичальник вносить щомісячно протягом усього терміну користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник повинен сплатити банку), зазначеним у пункті 1.1 цього договору. Плату позичальник вносить у повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого він користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів, упродовж яких позичальник користувався кредитом;
- умови кредитного договору, за якими позивач повинен сплатити відповідачу, крім відсотків за користування кредитом, ще й додаткову щомісячну комісію, є несправедливими відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» і такими, що суперечать частині другій статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Тому згідно з частиною першою статті 203 і частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) такі умови кредитного договору треба визнати недійсними;
- позивач на момент укладення кредитного договору не був обізнаний з істотними умовами останнього (зокрема, з умовами кредитування), валютними ризиками під час його виконання, не мав інформації щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти під час погашення заборгованості за кредитом і процентами;
- відповідач приховав від позивача повну й об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, внаслідок чого ввів в оману стосовно реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту та кінцевої загальної суми кредиту, яку позивач мав би сплатити за умовами кредитного договору;
- оскільки умови кредитного договору щодо його ціни істотно змінилися, то є підстави їх змінити в судовому порядку відповідно до статті 652 ЦК України;
- взаємовідносини сторін стосовно виконання кредитного договору є триваючими. Тому перебіг позовної давності розпочався 4 червня 2016 року.
22 січня 2019 року Вишгородський районний суд Київської області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так:
- обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії;
- кредитний договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, передбачені законом, які сторони узгодили;
- позивач не довів, що умови кредитного договору мають ознаки нечесної підприємницької практики та що цей договір укладений під впливом обману.
23 травня 2019 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою змінив рішення суду першої інстанції у частині обґрунтування; в іншій частині рішення суду залишив без змін. Мотивував постанову так:
- позивач не довів, що на час укладення кредитного договору існували інші умови кредитування, які би відповідали його очікуванням, а ті, що сторони фактично обрали, не відповідали на той час свідомому вибору, або що він помилився стосовно обставин, які мають істотне значення, або банк, зокрема, навмисно ввів позивача в оману;
- позивач виконував обов`язки за кредитним договором, що підтверджує його обізнаність і згоду з ними;
- форм омани, на які вказує скаржник, - відсутні;
- доводи про необізнаність на момент укладення кредитного договору з його істотними умовами, валютними ризиками, інформацією щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти, приховування банком інформації стосовно кінцевої сукупної вартості кредиту, реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту не можуть вплинути на визнання умов кредитного договору недійсними та на викладення їх в іншій редакції;
- звертаючись до суду та під час усього провадження у справі позивач не надав жодних доказів на підтвердження того, що одна зі сторін кредитного договору ініціювала питання необхідності зміни його умов, і таке питання сторони не врегулювали;
- згідно зі статтею 652 ЦК України суд вправі змінити умови договору лише тоді, якщо розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, що значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. В інших випадках закон не наділяє суд повноваженнями втручатись у правовідносини сторін, але залишає за ними право нагляду за реалізацією сторонами їхніх прав та обов`язків і лише на підставі відповідного позову. На зазначене вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2019 року у справі № 914/2649/17, у якій суд аналізував можливість внесення змін у договір;
- правовідносини сторін виникли 6 грудня 2005 року. Доводи позивача у позовній заяві й апеляційній скарзі ґрунтуються на положеннях Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції Закону від 1 грудня 2005 року № 3161-IV, що діє з 13 січня 2006 року. Тому суд першої інстанції вказану редакцію застосував помилково;
- стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що діяла на час виникнення правовідносин сторін, передбачала, що споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору. Інформацію споживач має отримати до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги);
- застосування припису частини третьої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є помилковим, оскільки цей припис забороняє банкам вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної з банком особи як обов`язкову умову надання банківських послуг. Проте пункт 1.3.2 кредитного договору не вказує на те, що передбачена у ньому умова є обов`язковою для надання банківських послуг;
- позивач необґрунтовано згадав постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц та Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, оскільки правовідносини сторін у цих справах врегульовані Законом України «Про захист прав споживачів» у редакції Закону № 3161-ІV, на відміну від правовідносин сторін справи № 363/1834/17, які виникли раніше.
5 липня 2019 року позивач подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційну скаргу мотивував так:
- чинна на час укладення кредитного договору редакція статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачила право споживача на отримання необхідної, доступної, достовірної та повної інформації про товари (роботи, послуги) до моменту їх отримання для забезпечення можливості здійснити свідомий та виважений вибір. Крім того, у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг), які він придбаває;
- суд касаційної інстанції неодноразово досліджував умови кредитних договорів (справи № 444/484/15-ц, № 666/4957/15-ц, № 6-1746цс16) та виснував про несправедливість і тому недійсність умов щодо плати за управління кредитом чи за його обслуговування, бо банк фактично «не надає жодних послуг, що підлягали би сплаті зі сторони позичальника»;
- уклавши кредитний договір, позивач сподівався на захист його прав і справедливість умов. Як позичальник він не міг знати та розуміти той факт, що передбачена пунктом 1.3.2 кредитного договору умова щомісячно вносити плату у розмірі 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом є «прихованими» відсотками за користування кредитом. Таку послугу як «управління кредитором» банк ніколи не надавав. Під час дії кредитного договору позивач сплачував щомісячний мінімальний платіж у розмірі 470 доларів США, який згідно з розрахунком заборгованості включав «прихований» відсоток за управління кредитом;
- з 13 січня 2006 року банк продовжив недобросовісно стягувати з позивача плату за послуги, які фактично не надавав. Унаслідок цього позивач зазнав значних збитків у вигляді протиправного позбавлення права власності на 9 991,20 доларів США (за період з січня 2006 року до лютого 2016 року включно);
- умови кредитного договору, за якими позивач має сплатити відповідачеві, крім відсотків за користування кредитом, ще й додаткову щомісячну комісію, є несправедливими та на момент укладення цього договору суперечили принципу добросовісності. Такі умови кредитного договору не відповідають частині другій статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а тому їх треба визнати недійсними на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.
25 липня 2019 року суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження, в якій відмовив у задоволенні клопотання позивача про зупинення виконання постанови апеляційного суду.
У вересні 2019 року надійшов відзив відповідача. Згідно з цим відзивом кредитний договір відповідає чинному законодавству, а аргументи позивача про порушення прав чи обов`язків є суперечливими, неаргументованими, недоведеними. Суди попередніх інстанцій повністю з`ясували обставини справи, не порушили норм процесуального права, правильно застосували норми матеріального права. Тому слід відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін рішення суду першої інстанції.
22 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою призначив справу до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
31 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду через наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Мотивував ухвалу так:
- виключна правова проблема полягає у необхідності формування єдиної правозастосовної практики у спорах про стягнення кредитної заборгованості, визнання недійсним кредитного договору у частині вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про комісію (інші подібні платежі) за обслуговування кредиту у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набраннячинності статтями 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції Закону України від 1 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів»;
- кредитний договір сторони уклали у грудні 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції Закону України від 1 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів». Тому суд апеляційної інстанції виснував, що пункти 1.1 і 1.3.2 кредитного договору не можна визнати недійсними через їх невідповідність приписам зазначених статей;
- застосовуючи висновки, викладені у постановах Верховного Суду в складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) і від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18),суди по-різному тлумачать дійсність (оспорюваність, нікчемність) відповідних умов кредитних договорів, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набрання чинності статтями 11 і 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції Закону України від 1 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів»;
- у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав, що кредитний договір сторони уклали у травні 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції Закону України від 1 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів». А тому правильним є висновок апеляційного суду про те, що цей договір не можна визнати недійсним через його невідповідність приписам вказаних статей. Кредитний договір, який уклали сторони, відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін. Під час його укладення позичальниця ознайомилася з його умовами, висловила волевиявлення, підписавши договір, і тривалий час (10 років) його виконувала. Це означає, що вона прийняла такі умови та вчиняла дії, спрямовані на реальне настання правових наслідків. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) не кваліфікував умову кредитного договору, що передбачала комісію, як нікчемну згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України (подібні висновки сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 6 листопада 2019 року у справі № 727/557/16-ц (провадження № 61-28183св18) і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 3 грудня 2020 року у справі № 442/475/17 (провадження № 61-44311св18);
- у постанові від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду виснував, що положення кредитного договору, укладеного 28 травня 2008 року, про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними. Вказані платежі є платою, встановлення якої забороняли приписи частини третьої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (є незмінною з 17 січня 2001 року у редакції Закону від 7 грудня 2000 року № 2121-III), частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на час укладення зазначеного договору. Встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння коштами споживача як слабкої сторони, яка має право на особливий правовий захист у відповідних правовідносинах. Отже, такі умови договору порушують публічний порядок (стаття 228 ЦК України). Умова укладеного після 16 жовтня 2011 року договору про надання споживчого кредиту, що передбачає необхідність будь-яких платежів (зборів, відсотків, комісії) за дії, які не є послугою за Законом України «Про захист прав споживачів», є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 цього Закону (у редакції, що була чинною з 16 жовтня 2011 року до внесення змін на підставі Закону України від 15 листопада 2016 року № 1734-VIII «Про споживче кредитування»). Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) не відступив, зокрема не конкретизував, висновки, зроблені у його постанові у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18).
- у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц (провадження № 61-41993св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що кредитний договір сторони уклали 23 листопада 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону України від 1 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів». Тому, на думку суду, пункт 1.5 цього договору не можна визнати недійсним через його невідповідність зазначеному закону. Відповідно до частини третьої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, банкам заборонялося вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної з банком особи як обов`язкову умову надання банківських послуг. Частини перша, друга статті 228 ЦК України передбачають, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. З огляду на зміст цих приписів умова кредитного договору про додаткову сплату позичальником на користь кредитора під час надання кредиту комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку у розмірі 0,6 % від суми кредиту є нікчемною. Вказаний платіж є платою за послугу банку, вимагати придбання якої забороняла частина третя статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Тому така умова договору порушує публічний порядок;
- у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 Верховний Суд України виснував, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит щодо зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою визнати такі положення недійсними. Тобто Верховний Суд України кваліфікував умову договору, що передбачала комісію, як оспорювану і залишив у силі рішення суду першої інстанції, який визнав таку умову недійсною (цей висновок застосував Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судуу постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц (провадження № 61-10156св18)). Кваліфікація умови договору, що передбачала комісію, як нікчемної є відступом від зазначеного висновку Верховного Суду України;
- з прийняттям Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 8 лютого 2020 року, судові рішення у вказаній категорії справ здебільшого не можна оскаржити у касаційному порядку, оскільки ціна позову у них, як правило, не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Тому розгляд справи № 363/1834/17 Великою Палатою Верховного Суду є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики з урахуванням кількості подібних справ, які можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й у судах апеляційної та першої інстанцій, а також можуть виникнути у майбутньому.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики (частина п`ята статті 403 ЦПК України).
Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має, як правило, оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв.
Кількісний ілюструє те, що певна проблема постала не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням питання, щодо якого постає проблема.
З погляду якісного критерію на виключність правової проблеми можуть вказувати:
- відсутність чи неефективність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект);
- відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод, внаслідок чого обґрунтованість обмежень останніх може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (матеріальний аспект).
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. Дж. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (C. G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, § 39; «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, § 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France), заява № 17862/91, § 31, 32; «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, § 65).
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 31 березня 2021 року навів приклади, на його думку, різного вирішення Верховним Судом України, а також Верховним Судом у складі об`єднаної палати, колегій суддів Першої та Другої судових палат Касаційного цивільного суду проблеми правомірності встановлення комісії, інших подібних платежів за обслуговування кредиту щодо кредитних договорів, укладенихдо 13 січня 2006 року.
Окрім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтував ознаки наявності якісного критерію виключної правової проблеми, зокрема вказав на необхідність вирішення того, чи є укладені до 13 січня 2006 року (дати набрання чинності статтями 11 і 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції Закону України від 1 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів») кредитні договори у частині встановлення комісії, інших подібних платежів за обслуговування кредиту дійсними, нікчемними, чи їх потрібно визнавати недійсними.
Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтував наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практик, і з огляду на те, що принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності стосовно застосування наведених вище юридичних норм, Велика Палата Верховного Суду приймає справу до розгляду.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (частина перша статті 402 ЦПК України).
Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядатиме справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами та без проведення судового засідання (у письмовому провадженні).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, частиною першою статті 402, частиною п`ятою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
у х в а л и л а :
1. Прийняти до розгляду справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про захист прав споживача та визнання частково недійсним кредитного договору за касаційною скаргою позивача на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року.
2. Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на 25 травня 2021 року у приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.
3. Надіслати учасникам справи копії цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:В. В. БританчукЛ. М. Лобойко І. В. Григор`єваК. М. Пільков М. І. ГрицівО. Б. Прокопенко В. І. ДанішевськаВ. В. Пророк Ж. М. ЄленінаВ. М. Сімоненко О. С. ЗолотніковІ. В. Ткач Л. Й. КатеринчукС. П. Штелик В. С. Князєв
