Окрема думка судді К. М. Пількова до постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, провадження № 14-53цс21
Велика Палата Верховного Суду постановою від 13.07.2022 частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_1 (позивач у справі); скасувала рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22.01.2019 та постанову Київського апеляційного суду від 23.05.2019 у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору від 06.12.2005 № 940/П/2005-840 (далі - Кредитний договір) і зобов`язання перерахувати заборгованість за цим договором; ухвалила нове рішення про задоволення вказаних вимог: визнала недійсним пункт 1.3.2 Кредитного договору та зобов`язала Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (відповідач) з огляду на недійсність пункту 1.3.2 Кредитного договору перерахувати заборгованість позивача. Оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій ПАТ «Комерційний банк «Надра» щодо стягнення плати за управління кредитом змінила у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови.У решті рішення у незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду залишила без змін.
З рішенням Великої Палати не погоджуюсь і нижче викладаю мотиви незгоди.
1. Стосовно хибності висновку про недійсність Договору як такого, що порушує частину третю статті 55 Закону "Про банки і банківську діяльність", та негативних наслідків, які може спричинити цей висновок
У §§ 29-31 постанови Велика Палата з посиланням на принципи справедливості, добросовісності розумності та частину третю статті 55 Закону "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон), яка забороняє банкам вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг, дійшла таких висновків:
"… на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства".
1.1. Стосовно хибності висновку
Норма частини третьої статті 55 Закону, яка була єдиною нормативною підставою для висновку про недійсність Кредитного договору, у цій справі не підлягала застосуванню.
Вітчизняне законодавство про захист прав споживачів фінансових послуг розвивалось з урахуванням закордонного досвіду і, перш за все, найкращих практик ЄЕС та згодом ЄС.
Європейське законодавство у 80-90-х роках розвивалось у напрямку забезпечення права споживача на інформацію про загальну вартість кредиту, якою відповідно до п. d статті 1 Директиви Ради 87/102/ЄЕС "Про наближення законів, постанов та адміністративних положень держав-членів щодо споживчого кредиту" є всі виплати за кредит, включаючи відсотки та інші збори, безпосередньо пов`язані з кредитною угодою, визначені у відповідності із положеннями та практиками, які існують або будуть встановлені державами-членами.
Споживачу у відносинах з фінансовою установою таким чином забезпечувалась можливість поінформованого вибору умов кредитування, коли він має можливість визначити загальну вартість кредиту, яка може складатись не лише з відсотків за кредит, а й з інших комісій, зборів платежів.
Далі саме цей підхід був розвинений у Директиві № 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС "Про договори споживчого кредитування та скасування Директиви Ради ЄС 87/102/ЄЕС", де у пунктах 20 і 22 преамбули було розмежовано (1) згаданий механізм забезпечення споживачу права на поінформований вибір, тобто інформація про вартість кредиту, і (2) цілком відмінний від цього захист від нав`язування споживачу додаткових послуг:
"20) Загальний розмір кредиту для споживача повинен включати всі платежі, включаючи відсотки, комісії, податки, плату за кредитних посередників та будь-які інші збори, які споживач має сплатити відповідно до кредитного договору, крім нотаріальних платежів. Фактичне знання кредиторів розмір кредиту та пов`язаних із ним платежів має оцінюватися об`єктивно, з урахуванням вимог професійної обачності.
…
22) Держави-члени повинні мати право приймати або вводити в дію національні положення, які забороняють кредитору вимагати від споживача відповідно до кредитного договору відкривати рахунок у банку, або укладати договір щодо іншої додаткової послуги, або здійснювати платежі або збори для таких банківських рахунків. або інших додаткових послуг.
Положення цих Директив тут наведено не як застосовні джерела, а тільки на підтвердження аргументу про те, що історично захист права споживача знати вартість кредиту (з яких би платежів вона не складалась) та захист споживача від нав`язування додаткових послуг, є різними категоріями.
Норма частини третьої статті 55 Закону "Про банки і банківську діяльність" стосується другої зі згаданих категорій, тобто захисту від нав`язування додаткових послуг (дослівно "Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг").
Конкретно ця норма не забороняє банкам передбачати у складі загальної вартості кредиту комісії.
Лише згодом законодавець окремо врегулював особливості споживчого кредитування, однак не у частині третій статті 55 Закону, яка стосується відносин банків з усіма клієнтами, а не лише зі споживачами.
Отже, у Великої Палати були відсутні підстави для висновку про можливість визнати умову Кредитного договору 2005 року про комісію з посиланням на її невідповідність частині третій статті 55 Закону, яка не підлягає застосуванню до цієї ситуації.
1.2. Стосовно негативних наслідків хибного висновку для цивільних та господарських відносин
Оскільки висновок про існування підстав для визнання недійсною умови Кредитного договору, якою встановлено комісію за управління кредитом, заснований на хибному тлумаченні норми частини третьої статті 55 Закону, а також загальних положень Цивільного кодексу України про справедливість, добросовісність та розумність як засади цивільного законодавства та основою зобов`язань, без зв`язку з особливостями споживчих відносин, випливає, що аналогічним чином ця норма частини третьої статті 55 Закону і згадані вище принципи мають застосовуватись в інших відносинах банківського кредитування, в тому числі з позичальниками - суб`єктами підприємницької діяльності.
Це докорінно змінює усталену практику кредитування підприємницької діяльності, в межах якої звичайним явищем було закладання у кредитні договори комісій та платежів, які сукупно становили загальні витрати позичальника за кредитом і в жодному разі не розглядались як незаконно покладений на позичальника "обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався" (цитата з постанови).
Також висновок Великої Палати про те, що "[в]иконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства" (§ 31 постанови) орієнтує на те, що добросовісність самого позичальника у такій ситуації не оцінюється, а те, що позичальник, як у цій справі, ініціює визнання недійсною умови договору, яка стосується вартості кредитних коштів, після спливу десяти років користування цими коштами, значення не має.
З таким підходом категорично не можу погодитись, адже вважаю, що законодавство, застосоване у цій справі, забороняло нав`язувати позичальнику саме послуги, а не забороняло арифметичні операції додавання відсотків за кредит та комісії у складі загальних витрат за кредитом, чи, тим більше, не забороняло поіменовувати окремі складові вартості кредитних коштів комісією за управляння кредитом або іншим чином, інакше ніж "відсотки".
У підсумку вважаю, що Велика Палата мала залишити оскаржені судові рішення без змін з огляду на викладені вище мотиви.
2. Стосовно зміни Великою Палатою Верховного Суду мотивувальної частини рішень судів першої та апеляційної інстанції шляхом викладенні їх у редакції постанови самої Великої Палати
Не погоджуюсь зі зміною мотивувальної частини оскаржених рішень судів шляхом викладення їх у редакції постанови Великої Палати.
Вважаю, що ця практика зводиться до перегляду не рішень, а мотивів судів, що процесуальним законом не передбачено і створює серйозні процесуальні проблеми.
2.1. Яким чином реалізується повноваження касаційного суду змінити мотивувальну частину судового рішення?
Повноваження суду касаційної інстанції змінити мотивувальну частину рішення суду попередньої інстанції (частина четверта статті 412 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України)) повинно реалізовуватись лише таким чином, щоб у резолютивній частині своєї постанови суд касаційної інстанції доповнював або змінював конкретні фрагменти мотивувальної частини переглянутого рішення. Ці зміни можуть, звичайно, стосуватись обставин справи. Наприклад, суд касаційної інстанції може виключити з мотивувальної частини рішення суду попередньої інстанції фрагменти, у яких містяться висновки про визнання встановленими обставин, які суд касаційної інстанції визнає такими, що не належали до предмету доказування у справі.
2.2. Власними мотивами у питаннях права суд не замінює мотиви судів, а обґрунтовує залишення без змін чи в силі правильного по суті рішення (результату розгляду справи)
Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви, з яких виходив суд попередньої інстанції, ухвалюючи своє рішення. Суд касаційної інстанції, натомість, може залишити це рішення без змін або в силі з власних правових мотивів як таке, що є правильним по суті і не підлягає скасуванню з формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
2.3. Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви судів першої та апеляційної інстанції в силу обмеження повноважень касаційної інстанції
Оскільки межі розгляду справи судом касаційної інстанції (частина перша статті 400 ЦПК України) не передбачають його права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, суд касаційної інстанції не може повністю змінити мотивувальну частину рішення судів попередніх інстанцій, навіть якщо, на думку суду касаційної інстанції, він у своїй постанові відтворює всі істотні обставини справи так, як їх встановили суди попередніх інстанцій.
Мотивувальна частина рішення суду містить висновки суду у питаннях факту і права. Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення суду зазначаються "фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини".
З огляду на встановлені законом обмеження повноважень суду касаційної інстанції він не може робити висновків у цьому питанні. Відповідно він не може й замінити своїми мотивами у цій частині мотиви судів попередніх інстанцій.
Натомість, у питаннях права видається, що рішення суду, залишене судом касаційної інстанції без змін з власних мотивів, слід читати і розуміти сукупно з постановою суду касаційної інстанції.
Інший підхід, який Велика Палата прийняла у цій справі, створює низку правових проблем, які переважають позитивний ефект від більшої чіткості стосовно тих мотивів, з яких залишене чинним судове рішення. Чіткість у мотивах стосовно питань права, яку таким чином впроваджує Верховний Суд, тягне за собою нечіткість у питаннях факту. Тепер вже може виникнути неясність стосовно того, які ж обставини були встановлені судами у цій справі, якщо текст мотивувальної частини постанови суду касаційної інстанції відрізняється в частині висновків у питаннях факту від тексту мотивувальної частини зміненого рішення суду попередньої інстанції.
2.4. Практичні проблеми, пов`язані із застосованим Великою Палатою підходом
а. Проблема визначеності у висновках
Якщо прийняти застосований Великою Палатою у цій справі підхід, то залишати без змін належить лише ті рішення, з якими Велика Палата згодна повністю і в усіх аспектах. А за такого підходу всі висновки, в тому числі висновки стосовно застосування норми права, як вони сформульовані у залишеному без змін судовому рішенні суду попередньої інстанції, «інкорпоруються» у постанову Великої Палати (яка з ними згодна, інакше б вона змінила мотивувальну частину рішення), що призводить до небажаного результату: тепер вже висновки у питаннях права, обов`язкові для інших судів, слід вишукувати у судових рішеннях судів різних інстанцій. Погіршує цю ситуацію те, що в окремих випадках предметом касаційного перегляду може бути ухвала суду. Складно погодитись з тим, що залишена Великою Палатою без змін ухвала місцевого чи апеляційного судів повинна сприйматись як така, що містить обов`язкові для врахування висновки щодо застосування норми права. Однак саме до такого наслідку призводить прийнятий Великою Палатою підхід, за якого у випадку незгоди Великої Палати у питаннях права з мотивами суду попередньої інстанції, Велика Палата змінює мотиви його судового рішення.
b. Проблема преюдиції
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 265 ЦПК України висновки суду про те, які обставини, що є предметом доказування у справі, визнаються судом встановленими або спростованими, містяться саме у мотивувальній частині рішення. З цього з необхідністю витікає проблема у застосуванні правил про преюдицію. Якщо Верховний Суд "замінив" своїми мотивами мотиви суду першої чи апеляційної інстанції, в тому числі у питаннях факту, то чи означає це, що тепер для наступних судових процесів преюдиціальне значення мають обставини, як вони описані (вважай, встановлені) у постанові касаційного суду? Чи для цілей преюдиції маємо все ж звернутись до текстів рішень судів першої або апеляційної інстанції? В останньому випадку їх рішення складно вважати зміненими у мотивувальній частині, якщо вони досі мають преюдиціальну дію.
c. Проблема запозичення цієї практики апеляційними судами
Також сприйняття цього підходу апеляційними судами створює низку процесуальних проблем. Якщо апеляційний суд за наслідками апеляційного перегляду викладає мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови, то що буде предметом перегляду, якщо до апеляційного суду з апеляційною скаргою надалі звернеться інша особа, наприклад, особа, яка не була залучена до участі у справі, однак вважає, що її права порушені рішенням суду першої інстанції? Ця особа тепер вважається такою, що домагається перегляду рішення суду першої інстанції з мотивами апеляційного суду? Якщо апеляційний суд здійснить такий перегляд і не знайде підстав для скасування чи зміни суті рішення суду першої інстанції, то він повторно викладатиме мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови?
Схожі міркування я вже викладав в окремій думці до постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (провадження № 12-80гс20).
Підсумовуючи, вважаю, що тут доречно навести думку судді Верховного Суду США А. Скаліа про те, що переглядати належить рішення, а не мотиви чи висновки ("review judgments rather than opinions" [1]).
Суддя К. М. Пільков
[1] Webster v. Cooper, 558 U.S. 1039, 1042 (2009) (A. Scalia, J., dissenting).
