Ухвала
31 березня 2021 року
м. Київ
справа № 363/1834/17
провадження № 61-13108св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра»,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року в складі судді Родюка О. Д. та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня
2019 року в складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Андрієнко А. М., Соколової В. В.
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») про захист прав споживача та визнання частково недійсним кредитного договору.
Позов мотивований тим, що 06 грудня 2005 року між сторонами укладено кредитний договір №940/П/2005-840. Пунктом 1.1 договору визначено: Банк надає Позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти (надалі за текстом - "Кредит") у сумі 33 600 дол. США в порядку
і на умовах, визначених цим Договором. Пунктом 1.3.2 договору визначено: Плата за управління кредитом сплачується Позичальником щомісячно протягом всього терміну користування кредитними коштами із розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за Кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник повинен сплатити Банку), зазначеним
у пункті 1.1 цього Договору. Плата сплачується в повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого Вимоги в частині, що стосуються пункту 1.1 договору обґрунтовує тим, що умови договору є типовими для клієнтів банку, він не міг вплинути на їх зміст та не міг передбачити валютних ризиків. Зростання ціни купівлі іноземної валюти значною мірою вплинуло на можливість виконувати свої зобов`язання. У зв`язку із цим зазначає, що умови договору носять дискримінаційний характер, дії банку є нечесною підприємницькою практикою, при укладенні договору він був введений в оману. На момент укладення договору він не був обізнаний щодо істотних умов договору, валютних ризиків, інформації щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку із конвертацією валюти. Зазначає, що банк приховав інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, чим ввів в оману щодо реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту. Вважає, що зазначена умова може бути змінена відповідно до статті 652 ЦК України. Вимоги в частині, що стосуються пункту 1.3.2 договору обґрунтовує тим, що плата за управління кредитом не є послугою банку, яку він отримує, та її стягнення заборонено згідно з частиною 4 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Посилаючись на вказані обставини, з урахуванням уточнених вимог просив суд визнати недійсними пункти 1.1 та 1.3.2 кредитного договору від 06 грудня
2005 року № 940/П/2005-840, укладеного між ОСОБА_1 та ВАТ КБ «Надра», внаслідок чого викласти пункт 1.1 в наступній редакції: «Банк передаєПозичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості платності та цільового характеру використання грошові кошти (надалі за текстом - «Кредит») у сумі 169 680 (сто шістдесят дев`ять тисяч шістсот вісімдесят) гривень 00 копійок в порядку і на умовах, визначених цим Договором»; визнати дії ПАТ «КБ «Надра» щодо стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов`язати ПАТ КБ «Надра» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за Кредитним договором від
06 грудня 2005 року № 940/П/2005-840.
Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня
2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено
Cуд першої інстанції виходив із того, що договір укладений в письмовій формі, він підписаний повноважними особами, містить всі суттєві умови передбачені законом для договорів і які мають істотне значення, а також які були узгоджені сторонами, позивачем не доведено, що умови договору є нечесною підприємницькою практикою та він був укладений під впливом введення
в оману.
Постановою Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року рішення суду першої інстанції змінено в частині правового обґрунтування висновків суду.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції вірно вирішив спір по суті та відмовив у задоволенні позовних вимог, однак помилково застосував норму матеріального права, зокрема, Закон України «Про захист прав споживачів» в редакції Закону від 01 грудня 2005 року № 3161-1V, який набув чинності з 13 січня 2006 року та не підлягав застосування до правовідносин сторін.
Аргументи учасників справи
У липні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно з`ясували обставини у цій справі, не здійснили всебічного та об`єктивного дослідження наявних в матеріалах справи доказів. Уклавши кредитний договір він сподівався на захист його прав та справедливість викладених умов, як позичальник він не міг знати та розуміти той факт, що передбачена пунктом 1.3.2. умова є за своєю суттю «прихованим» відсотком за користування кредитом, оскільки така послуга банку як «управління кредитом» по суті банком ніколи не надавалась. Також апеляційний суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин положення частини третьої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Суд не звернув увагу, що кредитний договір був укладений сторонами із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованої відповідачем для будь-яких клієнтів-фізичних осіб, він був позбавлений фактичної можливості вносити зміни до змісту кредитного договору, і при його укладені мав можливість погодитись лише на ті умови, які були запропоновані банком щодо істотних умов договору.
У вересні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ПАТ «КБ «Надра»,
в якому зазначено, що кредитний договір підписаний сторонами відповідає чинному законодавству, а посилання позивача на порушення прав чи обов`язків є суперечливими, неаргументованими, недоведеними. Суди попередніх інстанцій повно з`ясували обставини справи, не порушили норм процесуального права, правильно застосували норми матеріального права, тому просить відмовити
у задоволенні касаційної скарги і залишити рішення суду першої інстанції в силі.
Рух справи
УхвалоюВерховного Суду від 25 липня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі.
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких мотивів.
Суди встановили, що 06 грудня 2005 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 940/П/2005-840, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 33 600,00 дол. США в порядку і на умовах, визначених цим договором (пункт 1.1.).
Згідно з пунктом 1.3.1. кредитного договору відсотки за користування кредитом розраховуються баком на підставі відсоткової ставки у розмірі 12 % річних із розрахунку 360 днів на рік.
Відповідно до пункту 1.3.2. кредитного договору плата за управління кредитом сплачується позичальником щомісячно протягом всього терміну користування кредитними коштами із розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за Кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник повинен сплатити Банку), зазначеним у пунктом 1.1 цього договору. Плата сплачується в повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого позичальник користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів, на протязі яких позичальник користувався кредитом.
Згідно зі змістом частини першої статті 627, частини першої статті 628 ЦК України та статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
Закон України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV Закон України «Про захист прав споживачів» був викладений в новій редакції, що набрала чинності з 13 січня 2006 року.
Кредитний договір укладено сторонами у грудні 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11, 18 Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», тому суд апеляційної інстанції зробив висновок про те, що пункти 1.1., 1.3.2. цього договору не можуть бути визнані недійсними з підстав їх невідповідності вказаним нормам закону.
Аналогічні висновки зробив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі
№ 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18): «згідно укладеного 05 травня 2005 року кредитного договору між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 останній надано кредит у розмірі 41 401 доларів США на строк до 28 квітня 2025 року. Відповідно до умов договору також встановлювалась щомісячна комісія за розрахунково-касове обслуговування в розмірі 0,14% від суми виданого кредиту (пункт 1.1 кредитного договору). Законом України від 01 грудня 2005 року
№ 3161-IV Закон України «Про захист прав споживачів» був викладений в новій редакції, яка запровадила законодавче регулювання права споживача в разі придбання ним продукції у кредит (стаття 11) та визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача внаслідок їх несправедливості (стаття 18). Натомість в частині першій статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на момент укладення кредитного договору) передбачалося, що умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Тобто була закріплена інша правова конструкція недійсності умов договору. Частиною першою статті 5 ЦК України встановлено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Згідно
з частиною другою статті 5 ЦК України акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Відповідно до частини третьої статті 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Отже, за загальним правилом закон зворотної сили не має. Це правило надає визначеності
і стабільності суспільним відносинам. Це означає, що закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закон України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» не містить вказівки про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили,
а також не скасовує й не пом`якшує цивільної відповідальності особи, а отже, не має зворотної дії в часі. Кредитний договір було укладено сторонами у травні 2005 року, тобто до набрання чинності статей 11, 18 Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак правильними є висновки апеляційного суду про те, що цей договір не може бути визнаний недійсним з підстав його невідповідності вказаним нормам закону. Укладений між сторонами кредитний договір відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін; під час укладення кредитного договору позивач була ознайомлена з його умовами, висловила своє волевиявлення шляхом підписання договору і тривалий час (10 років) виконувала його умови, що свідчить про прийняття нею таких умов, а також спрямованість на реальне настання правових наслідків».
При цьому, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) не кваліфікувала умову кредитного договору, що передбачала комісію, як нікчемну згідно частин першої та другої статті 228 ЦК України.
Подібні висновки зроблені, зокрема, у постановах Верховного Суду від
06 листопада 2019 року у справі № 727/557/16-ц (провадження № 61-28183св18) та від 03 грудня 2020 року у справі № 442/475/17 (провадження
№ 61-44311св18).
Разом з тим, у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі
№ 667/10018/15-ц (провадження № 61-41993св18) зроблено висновок, що: «вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не врахували, що кредитний договір було укладено сторонами 23 листопада 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11, 18 Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пункт 1.5 цього договору не може бути визнаний недійсним з підстав його невідповідності вказаним нормам закону. Відповідно до частини третьої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» в редакції, чинній на час укладення Кредитного договору, банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Таким чином, умова Кредитного договору (пункт 1.5), якою встановлено додаткову сплату позичальником на користь кредитора при наданні кредиту комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку в розмірі 0,6 % від суми кредиту, є нікчемною, оскільки вказаний платіж є платою за послугу банку, вимагати придбання якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», отже така умова договору порушує публічний порядок».
У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження
№ 61-8862сво18) зроблено висновок, що: «надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не
є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконання прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не
є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику. Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
У відповідності до частин першої-третьої 55 Закону України «Про банки
і банківську діяльність» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Положення спірного кредитного договору № PLRPGK0000000002 від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів
є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року
№ 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору,
а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок. Умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного після 16 жовтня 2011 року, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів» (будь-які збори, відсотки, комісії, платежі), є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», норма якої діяла з 16 жовтня 2011 року до внесення змін на підставі Закону України «Про споживче кредитування» № 1734-VIII від
15 листопада 2016 року».
Аналіз постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) свідчить, що умова договору, яка передбачає комісію,
є нікчемною, оскільки є платою, встановлення якої заборонено, зокрема, частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», отже такі умови договору порушують публічний порядок (стаття 228 ЦК України). При цьому частина третя 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є незмінною у редакції цього Закону від 07 грудня 2000 року № 2121-III, який набрав чинності 17 січня 2001 року.
При цьому, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у справі
№ 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) не відступила чи не уточнила висновки, зроблені у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18).
Між тим, у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року
у справі № 6-1746цс16 зроблено висновок, що: «несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку
з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада2011 року
№ 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку
з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним».
Тобто, у справі № 6-1746цс16 Верховний Суд України кваліфікував умови договору, що передбачала комісію, як оспорювану, і залишив в силі рішення суду першої інстанції, який визнав таку умову недійсною. Тому здійснення протилежної кваліфікації умови договору, що передбачала комісію, є по своїй суті відступом від висновків Верховного Суду України.
Аналогічний висновок, з посиланням на наведену постанову Верховного Суду України у справі № 6-1746цс16, зокрема викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судувід
12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц (провадження № 61-10156св18).
Отже очевидно, що застосовуючи висновки, викладені у постановах Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня
2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) та від
10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18)суди по різному тлумачать дійсність/оспорюваність/нікчемність відповідних умов кредитних договорів, укладених до 13 січня 2006 року - дати набрання чинності статтями 11, 18 Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», яким цей закон був викладений в новій редакції.
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня
1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба з`ясувати неоднозначні моменти і адаптувати норми законодавства до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня
2013 року).
Колегія суддів вважає, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з урахуванням кількості подібних справ, які можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й судах апеляційної та першої інстанції, а також виникнути у майбутньому.
При цьому слід зважити, що з прийняттям Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, справи відповідної категорії переважно не підлягають касаційному оскарженню, оскільки ціна позову в них, як правило, не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що існує очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про стягнення кредитної заборгованості, визнання недійсним кредитного договору у частині вирішення питань дійсності/оспорюваності/нікчемності встановлення комісії (інших подібних платежів) за обслуговування кредиту по кредитним договорам, укладенимдо 13 січня 2006 року - дати набрання чинності статтями 11, 18 Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему.
Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Передати справу № 363/1834/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. Ю. Тітов
