Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 грудня 2020 р.м.ОдесаСправа № 1540/4632/18Головуючий в 1 інстанції: Андрухів В.В.
Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду
у складі: головуючої судді Шевчук О.А.,
суддів: Бойка А.В., Федусика А.Г.
при секретарі Жигайлової О.Е.,
за участю преставника апелянта Степовика С.В.,
апелянта Назаренко І.М.,
відповідача Неруш А.Ю.,
3-ї особи Колчака О.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та Громадської спілки "Асоціація автомобілістів Одеської області" на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13.02.2019 р., ухвалене у відкритому судовому засіданні о 18:41 год у м.Одесі у справі за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради, 3-тя особа Громадська спілка "Асоціація автомобілістів Одеської області", Громадська організація "Корупція-Стоп" про визнання дій протиправними, визнання нечинним та скасування рішення
ВСТАНОВИЛА:
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Одеської міської ради, в якому , з урахуванням заяви про зміну предмета позову просив:
визнати протиправними дії Одеської міської ради в частині визначення організації та порядку паркування транспортних засобів у м. Одесі;
визнати нечинним та скасувати рішення Одеської міської ради №1251-VI від 20 вересня 2011 року Про затвердження Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у м. Одесі.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що його права порушено, як користувача стоянки, оскільки оскаржене рішення не містить інформації щодо відповідальності за збереження транспортного засобу. При цьому зазначає, що пунктом 27 Правил зберігання транспортних засобів на автостоянках, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року №115 передбачено, що автостоянки гарантують схоронність транспортних засобів, прийнятих на зберігання згідно з цими Правилами, а у разі їх зникнення, розукомплектування чи пошкодження під час зберігання несуть відповідальність у встановленому законодавством порядку. Крім того також зазначає, що отримані на його запити відповіді відповідача свідчать про порушення процедури прийняття рішення Одеської міської ради №1251-VI від 20 вересня 2011 року.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2019 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись з вказаним рішенням позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, у якій зазначено, що рішення винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з чим скаржник просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги зазначається, що позивач є членом територіальної громади, починаючи з 30 квітня 2018 року позивач став користувачем кооперативної автостоянки, таким чином, зважаючи на 1.2 Положення, затвердженого рішенням ОМР №1251-VI, він став суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано рішення ОМР №1251-VI. Позивач неодноразово зазначав, що рішення ОМР №1251-VI було прийнято з порушенням встановленої процедури, заявити про такі порушення в момент прийняття рішення він не міг, оскільки не проживав тривалий час у місті Одесі та не знав про прийняття рішення міською радою.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції третя особа Громадська спілка Асоціація автомобілістів Одеської області також звернулася до суду з апеляційною скаргою, у якій зазначено, що рішення винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права. На думку скаржника, судом першої інстанції не надано належної правової оцінки обставинам справи у їх сукупності. У зв`язку з чим скаржник просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги зазначається, що приймаючи оскаржене рішення Одеська міська рада не виконала вимоги Закону України «Про засади державної регуляторної політики в сфері господарювання». Рішення №1251-VІ не відповідає засадам та принципам державної регуляторної політики, оскільки його прийняття відбувалось з порушенням прав суб`єктів господарювання, засновників Спілки, які експлуатують автостоянки міста. Оператори автостоянок міста, члени ГС «Асоціація автомобілістів Одеської області», інших громадських організацій в громадських слуханнях, які відбулись 20 травня 2011 року, щодо обговорення проекту рішення «Про затвердження Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у м. Одесі» участі не приймали. При прийняті рішення були порушені також права громадян на участь у самоврядуванні та на участь в обговорені проекту відповідного рішення. Відповідачем не надано копію протоколу громадських слухань, в якому зазначено, що оператори автостоянок приймали участь в обговоренні документу.
Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 серпня 2019 року рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2019 року скасовано та прийнято нову постанову по справі про часткове задоволення позову. Визнано протиправним та нечинним рішення Одеської міської ради №1251-VI від 20 вересня 2011 року Про затвердження Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у м. Одесі. В решті позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 05 лютого 2020 року касаційну скаргу Одеської міської ради задоволено. Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 серпня 2019 року скасовано. Справу направлено на новий судовий розгляд до П`ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2020 року прийнято справу за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради, 3-тя особа Громадська організація "Корупція-Стоп", Громадська спілка "Асоціація автомобілістів Одеської області" про визнання дій протиправними, визнання нечинним та скасування рішення, за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Громадської спілки "Асоціація автомобілістів Одеської області" на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13.02.2019 р. до апеляційного провадження та призначено до розгляду.
27.03.2020 року до суду надійшли пояснення Одеської міської ради з урахуванням висновків Верховного Суду. Відповідач, щодо доводів апелянта про невідповідність тексту проекту рішення ОМР опублікованого на офіційному сайті ОДМ 22.03.2011 року, тексту прийнятого ОМР рішення зазначає, що зі змісту проекту, оприлюдненого після проведення громадських слухань, та проекту, затвердженого міською радою, наявні між ними відмінності стосуються лише юридичної термінології та не змінюють при цьому зміст самих рішень. Щодо процедурних порушень при прийнятті адміністративного акта, то такі порушення не повині породжувати правових наслідків якщо допущені порушення не вплинули на зміст самого акта. Гаражно будівельний кооператив «Іскра-2» є юридичною особою, визначеною оператором спеціально відведеної автостоянки, який за договором балансоутримання місць для паркування організовує та провадить діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів, на якого поширюються Правила зберігання транспортних засобів. ОМР зазначає, що що мі ОСОБА_1 та Гаражно будівельним кооперативом «Іскра-2» укладено договір зберігання транспортних засобів від 30.0.42018 р. №29, предметом якого є задоволення інтересів позивача в збереженні належного йому транспортного засобу. Наведене спростовує доводи позивача щодо порушення оскаржуваним нормативно-правовим актом його прав на зберігання транспортного засобу та свідчить про те, що позов задоволенню не підлягає, тому просить у задоволенні апеляційних скарг відмовити та залишити рішення суду першої інстанції без змін
17.04.2020 року апелянтом ОСОБА_1 надані до суду письмові пояснення, в яких зазначається, що ОМР порушила строк для прийняття відповідного рішення, оскільки на 2011 рік не затвердила План ОМР з підготовки проектів регуляторних актів. Також, суд безпідставно дійшов висновку про включення до Плану діяльності ОМР з підготовки проектів регуляторних актів на 2011 рік проекту рішення з назвою «Про організацію та порядок паркування транспортних засобів», що не відповідає фактичним обставинам. Апелянт зазначає, що ОМР не опублікувала повідомлення, проект рішення та аналіз його регуляторного впливу, що свідчить про порушення ст.. 8, 9 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», тому такий документ не міг бути прийнятим до розгляду ОМР на підставі приписів ст.. 25 Закону. Апелянт звертає увагу, що прийнятт оскаржуваного рішення відбувалось з порушенням засад та принципів державної регуляторної політики, а саме правової визначеності, передбачуваності, прозорості та врахування громадської думки, що свідчить про протиправність оскаржуваного рішення та необхідність його скасування. Крім того, апелянт звертає увагу, що постанова №1342 не регулює питання зберігання транспортних засобів, ОМР вийшла за межі повноважень, зазначених у цій постанові, та прирівняла автостоянки до майданчиків для паркування в рішенні.
14.09.2020 року від Громадської спілки "Асоціація автомобілістів Одеської області" надійшло клопотання про приєднання до матеріалів справи доказу, а саме лист Державної регуляторної служби України №5892/0/20-20 від 26.08.2020 р. відповідно до якого останні зазначають, що оскаржуване рішення ОМР прийнято з порушенням процедури, встановленої Законом. Державна регуляторна служба не отримувало від ОМР інформації про вжиття про скасування оскаржуваного рішення, а також відповідні проекти рішення. Наведений лист свідчить, що ОМР дійсно не виконали вимоги Закону під час прийнятті оскаржуваного рішення.
02.11.2020 року та 26.11.2020 року ОМР звернулись до суду з додатковими поясненнями та клопотанням про приєднання доказів. Щодо зазначених доводів Громадської спілки "Асоціація автомобілістів Одеської області" зазначають, що питання дотримання вимог прийняття регуляторного акта має бути вирішено виключно судом при повному, всебічному та об`єктивному досліденні наявних у матеріалах справи доказів. Також просять залучити до матеріалів справи лист ОМР від 02.11.2020 р. №160 до ДРС України. Також, просять приєднати лист ДРС України від 12.11.2020 року №7349/0/20-20, в якому зазначено, що ДРС не може володіти інформацією щодо дотримання вимог регуляторного законодавства під час прийнятті ОМР рішення «Про затвердження Положення про організацію та орядок паркування транспортних засобів у місті Одеса».
Також, 30.11.2020 року ОСОБА_1 надав письмові пояснення до суду та зазначає, що ОМР не надано доказів того, що рішення Одеської міської ради №1251-VI від 20 вересня 2011 року Про затвердження Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у м. Одесі внесено на розгляд сесії як регуляорний акт. ОМР не надала доказів направлення листа на адресу ДРС, тобто його не направляли взагалі на адресу ДРС, що спростовує висновки суду першої інстанції.
Особи, що беруть участь у справі, про дату, час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином відповідно до ст. 124-130 КАС України.
Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційних скарг, з урахуванням висновків Верховного Суду від 05 лютого 2020 року колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів справи встановлено, що рішенням Одеської міської ради від 28 грудня 2010 року №23-VI затверджено План діяльності Одеської міської ради з підготовки проєктів регуляторних актів на 2011 рік, що був оприлюднений в газеті "Одеський вісник'" №5 від 13 січня 2011 року у пункті 4 якого визначено проєкт рішення про нову редакцію Положення про збір за парковку автотранспорту, організацію та порядок паркування транспортних засобів у місті Одесі.
20 вересня 2011 року Одеська міська рада, відповідно до статей 8, 10, 12, 266 Податкового кодексу України, пункту 24 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", постанови Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року №1342 "Про затвердження Правил паркування транспортних засобів", з метою формування єдиної загальноміської політики щодо організації та порядку паркування транспортних засобів на території міста Одеси, створення умов для забезпечення якісних послуг з паркування, збільшення надходжень до міського бюджету, прийняла рішення №1251-VІ "Про затвердження положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів в м. Одесі".
Додатком №1 вказаного рішення є Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів в м. Одесі, додатком № 2 Типовий договір балансоутримання місць для паркування.
Відповідно до пункту 1.2 Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів в м. Одесі, дія цього Положення поширюється на осіб, які розміщують транспортні засоби на майданчиках для паркування, а також на суб`єктів господарювання, які утримують такі майданчики.
Рішення Одеської міської ради було оприлюднене на офіційному сайті Одеської міської ради 12 жовтня 2011 року та в друкованому засобі масової інформації Одеської міської ради газеті "Одеський вісник" від 13 жовтня 2011 року № 170.
На підставі заяви від 30 квітня 2018 року позивач став користувачем кооперативної автостоянки «Іскра 2» за адресою: м. Одеса, вул. Іцхака Рабіна кут вул. Генерала Петрова. Відповідно до інформації, з якою позивача ознайомлено на автостоянці, питання організації, експлуатації та розміщення автостоянок на території міста Одеси регулюються рішенням Одеської міської ради №1251-VI від 20.09.2011 року «Про затвердження Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у м. Одесі».
Суть спору полягає у визначенні правомірності рішення Одеської міської ради №1251-VI від 20 вересня 2011 року.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з спростування наданими відповідачем доказами доводів позивача про порушення Одеською міською радою вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» при прийнятті оскарженого рішення.
Також суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач звертаючись з позовною заявою до суду, взагалі не визначив, які його персоніфіковані суб`єктивні права або охоронювані законом інтереси порушені оскаржуваним рішенням Одеської міської ради, в чому безпосередньо полягає таке порушення, які конкретні негативні наслідки настали для нього внаслідок прийняття оскаржуваного рішення та якими доказами у справі це підтверджується.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом надано неправильну оцінку вказаним правовідносинам, не прийняв до уваги правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 21 лютого 2019 року №591/1731/16-а, згідно якої будь-яка особа має право оскаржити нормативний акт суб`єкта владних повноважень з підстав того, що вона є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано, чи застосовується цей акт і не дослідив та не надав правої оцінки обставинам підготовки та прийняття оскарженого положення.
Задовольняючи позов частково суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачем був порушений порядок прийняття оскарженого акту в частині проведення громадських слухань.
Відмовляючи в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправними дій відповідача щодо визначення організації та порядку паркування транспортних засобів у м.Одесі, апеляційний суд виходив з того, що визнання нечинним та протиправним регуляторного Акту охоплюється цими діями.
Проте, рішення апеляційного суду було скасовано постановою Верховного Суду з направленням справи на новий судовий розгляд до П`ятого апеляційного адміністративного суду.
Скасовуючи рішення апеляційної інстанції Верховний Суд зазначив, що апеляційним судом не надано оцінки документам, а саме повідомлення про оприлюднення проекту рішення «Про затвердження Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у м.Одесі разом з проектом вказаного рішення та аналізом його регуляторного впливу опублікованого на офіційному сайті Одеської міської ради 22.03.2011 року» (т.1 а.с.101-117).
Крім цього, не досліджено наявність земельної ділянки, на якій розташована автостоянка, користувачем якої став позивач. Також, Верховний Судом зазначено, що не досліджено питання розповсюдження положень Правил 115 на відносини між позивачем та Гаражно-будівельним кооперативом «Іскра-2»
Колегія суддів дослідивши матеріали справи, висновки викладені Верховним Судом в своєму рішенні, пояснення надані сторонами під час апеляційного розгляду справи погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позову з огляду на наступні обставини.
Згідно ч.1 ст.144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.
Повноваження сільських, селищних, міських рад визначені ст.26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні.
Відповідно до ч.1 ст.26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, зокрема: встановлення місцевих податків і зборів відповідно до Податкового кодексу України (пункт 24).
Правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності визначає Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення).
Відповідно до ст.1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності (далі - державна регуляторна політика) - напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб`єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України;
регуляторний акт - це: прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання.
Згідно ст.7 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», регуляторні органи затверджують плани діяльності з підготовки ними проектів регуляторних актів на наступний календарний рік не пізніше 15 грудня поточного року, якщо інше не встановлено законом.
План діяльності з підготовки проектів регуляторних актів повинен містити визначення видів і назв проектів, цілей їх прийняття, строків підготовки проектів, найменування органів та підрозділів, відповідальних за розроблення проектів регуляторних актів.
Затверджені плани діяльності з підготовки проектів регуляторних актів, а також зміни до них оприлюднюються у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону, не пізніш як у десятиденний строк після їх затвердження.
Якщо регуляторний орган готує або розглядає проект регуляторного акта, який не внесений до затвердженого цим регуляторним органом плану діяльності з підготовки проектів регуляторних актів, цей орган повинен внести відповідні зміни до плану не пізніше десяти робочих днів з дня початку підготовки цього проекту або з дня внесення проекту на розгляд до цього регуляторного органу, але не пізніше дня оприлюднення цього проекту.
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст.8 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», стосовно кожного проекту регуляторного акта його розробником готується аналіз регуляторного впливу.
Аналіз регуляторного впливу готується до оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень та пропозицій.
Розробник проекту регуляторного акта при підготовці аналізу регуляторного впливу повинен: визначити та проаналізувати проблему, яку пропонується розв`язати шляхом державного регулювання господарських відносин, а також оцінити важливість цієї проблеми; обґрунтувати, чому визначена проблема не може бути розв`язана за допомогою ринкових механізмів і потребує державного регулювання; обґрунтувати, чому визначена проблема не може бути розв`язана за допомогою діючих регуляторних актів, та розглянути можливість внесення змін до них; визначити очікувані результати прийняття запропонованого регуляторного акта, у тому числі здійснити розрахунок очікуваних витрат та вигод суб`єктів господарювання, громадян та держави внаслідок дії регуляторного акта; визначити цілі державного регулювання; визначити та оцінити усі прийнятні альтернативні способи досягнення встановлених цілей, у тому числі ті з них, які не передбачають безпосереднього державного регулювання господарських відносин; аргументувати переваги обраного способу досягнення встановлених цілей; описати механізми і заходи, які забезпечать розв`язання визначеної проблеми шляхом прийняття запропонованого регуляторного акта; обґрунтувати можливість досягнення встановлених цілей у разі прийняття запропонованого регуляторного акта; обґрунтовано довести, що досягнення запропонованим регуляторним актом встановлених цілей є можливим з найменшими витратами для суб`єктів господарювання, громадян та держави; обґрунтовано довести, що вигоди, які виникатимуть внаслідок дії запропонованого регуляторного акта, виправдовують відповідні витрати у випадку, якщо витрати та/або вигоди не можуть бути кількісно визначені; оцінити можливість впровадження та виконання вимог регуляторного акта залежно від ресурсів, якими розпоряджаються органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, які повинні впроваджувати або виконувати ці вимоги; оцінити ризик впливу зовнішніх чинників на дію запропонованого регуляторного акта; обґрунтувати запропонований строк чинності регуляторного акта; визначити показники результативності регуляторного акта; визначити заходи, за допомогою яких буде здійснюватися відстеження результативності регуляторного акта в разі його прийняття.
Згідно ч.ч. 1-6 ст.9 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», кожен проект регуляторного акта оприлюднюється з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об`єднань.
Про оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень і пропозицій розробник цього проекту повідомляє у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону.
У випадках, встановлених цим Законом, може здійснюватися повторне оприлюднення проекту регуляторного акта.
Проект регуляторного акта разом із відповідним аналізом регуляторного впливу оприлюднюється у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону, не пізніше п`яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення цього проекту регуляторного акта.
Повідомлення про оприлюднення проекту регуляторного акта повинно містити: стислий виклад змісту проекту; поштову та електронну, за її наявності, адресу розробника проекту та інших органів, до яких відповідно до цього Закону або за ініціативою розробника надсилаються зауваження та пропозиції; інформацію про спосіб оприлюднення проекту регуляторного акта та відповідного аналізу регуляторного впливу (назва друкованого засобу масової інформації та/або адреса сторінки в мережі Інтернет, де опубліковано чи розміщено проект регуляторного акта та аналіз регуляторного впливу, або інформація про інший спосіб оприлюднення, передбачений частиною п`ятою статті 13 цього Закону); інформацію про строк, протягом якого приймаються зауваження та пропозиції від фізичних та юридичних осіб, їх об`єднань; інформацію про спосіб надання фізичними та юридичними особами, їх об`єднаннями зауважень та пропозицій.
Строк, протягом якого від фізичних та юридичних осіб, їх об`єднань приймаються зауваження та пропозиції, встановлюється розробником проекту регуляторного акта і не може бути меншим ніж один місяць та більшим ніж три місяці з дня оприлюднення проекту регуляторного акта та відповідного аналізу регуляторного впливу.
Відповідно до ч.5 ст.12 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», регуляторні акти, прийняті органами та посадовими особами місцевого самоврядування, офіційно оприлюднюються в друкованих засобах масової інформації відповідних рад, а у разі їх відсутності - у місцевих друкованих засобах масової інформації, визначених цими органами та посадовими особами, не пізніш як у десятиденний строк після їх прийняття та підписання.
Відповідно до ч.ч. 1-2 ст.13 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», план діяльності регуляторного органу з підготовки проектів регуляторних актів та зміни до нього оприлюднюються шляхом опублікування в друкованих засобах масової інформації цього регуляторного органу, а у разі їх відсутності - у друкованих засобах масової інформації, визначених цим регуляторним органом, та/або шляхом розміщення плану та змін до нього на офіційній сторінці відповідного регуляторного органу в мережі Інтернет.
Повідомлення про оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень і пропозицій, проект регуляторного акта та відповідний аналіз регуляторного впливу оприлюднюються шляхом опублікування в друкованих засобах масової інформації розробника цього проекту, а у разі їх відсутності - у друкованих засобах масової інформації, визначених розробником цього проекту, та/або шляхом розміщення на офіційній сторінці розробника проекту регуляторного акта в мережі Інтернет.
Згідно ст.36 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений уповноваженим на це органом чи посадовою особою місцевого самоврядування, якщо наявна хоча б одна з таких обставин: відсутній аналіз регуляторного впливу; проект регуляторного акта не був оприлюднений.
У разі виявлення будь-якої з цих обставин орган чи посадова особа місцевого самоврядування має право вжити передбачених законодавством заходів для припинення виявлених порушень, у тому числі відповідно до закону скасувати або зупинити дію регуляторного акта, прийнятого з порушеннями.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Одеської міської ради від 28.12.2010 року № 23-VІ затверджено План діяльності Одеської міської ради з підготовки проектів регуляторних актів на 2011 рік, що був оприлюднений на офіційному сайті Одеської міської ради 06.01.2011 року та в газеті «Одеський вісник» №5 від 13.01.2011 року (а.с. 103-105, т. 1).
У пункті 4 вказаного рішення міститься вказівка на проект рішення про нову редакцію Положення про збір за парковку автотранспорту, організацію та порядок паркування транспортних засобів у місті Одесі. Саме на виконання вказаного пункту плану було прийнято оскаржуване рішення «Про затвердження Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у місті Одесі».
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно безпідставності посилання позивача на протиправне невнесення Одеською міською радою змін до наведеного Плану діяльності Одеської міської ради з підготовки проектів регуляторних актів на 2011 рік шляхом включення до нього проекту рішення «Про затвердження Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у м.Одесі» - оскільки вказаний План діяльності містить регуляторний акт щодо організації та порядку паркування транспортних засобів. При цьому, відмінність у формулюванні запланованого акта назві прийнятого рішення не є підставою для внесення змін та в будь-якому разі не свідчить про порушення вимог законодавства у сфері регуляторної діяльності.
Повідомлення про оприлюднення проекту рішення Одеської міської ради від 20.09.2011 року № 1251-VІ «Про затвердження Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у м. Одесі» разом з проектом вказаного рішення та аналізом його регуляторного впливу опубліковано на офіційному сайті Одеської міської ради 22.03.2011 року (а.с. 106-117, т. 1).
17.05.2011 року на офіційному сайті Одеської міської ради опубліковано повідомлення про проведення громадського обговорення проекту оскаржуваного рішення, яке відбудеться 20.05.2011 року о 16:30 год. в кінозалі Одеської міської ради. Аналогічне повідомлення містилося також і в газеті «Одеський вісник» № 84 від 19.05.2011 року (а.с. 118-119, т. 1).
Вказуючи на порушення Одеською міською радою порядку опублікування вказаних документів, апелянт зазначає про відсутність опублікування у друкованому засобі масової інформації, проте Законом передбачено альтернативне право регуляторного органу розміщувати інформацію у друкованих засобах масової інформації та/або шляхом її розміщення на офіційній сторінці розробника проекту регуляторного акта в мережі Інтернет.
З огляду на зазначене, опублікування Одеською міською радою повідомлення про оприлюднення, аналізу регуляторного впливу та проекту оскаржуваного рішення на офіційному сайті Одеської міської ради не може свідчити про протиправну бездіяльність, про яку зазначають апелянти.
Оскаржуване рішення Одеської міської ради оприлюднене на офіційному сайті Одеської міської ради 12.10.2011 року та в друкованому засобі масової інформації Одеської міської ради - газеті «Одеський вісник» від 13.10.2011 року № 170 (а.с. 120-130, т. 1), що також свідчить про дотримання відповідачем вимог законодавства щодо оприлюднення регуляторного акта.
У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає про невідповідність тексту проекту рішення Одеської міської ради «Про організацію та порядок паркування транспортних засобів на території міста Одеси», опублікованого на офіційному сайті Одеської міської ради 22.03.2011 року, тексту прийнятого Одеською міською радою рішення.
Слід зазначити, що порядок оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень, і пропозицій регулюється ст. 9 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
Відповідно до частин 2,4 вказаної статті про оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень і пропозицій розробник цього проекту повідомляє у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону.
Проект регуляторного акта разом із відповідним аналізом регуляторного впливу оприлюднюється у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону, не пізніше п`яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення цього проекту регуляторного акта.
Згідно з ч. 3 ст. 9 Закону України «Про засади державної регуляторної політика у сфері господарської діяльності» у випадках, встановлених цим Законом, може здійснюватися повторне оприлюднення проекту регуляторного акта.
При цьому, Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» передбачено два випадки, коли може здійснюватися повторне опублікування: за рішенням Кабінету Міністрів України або робочого органу Кабінету Міністрів України, утвореного для узгодження та підготовки питань для розгляду на засіданнях Кабінету Міністрів України (далі - урядовий комітет), на розгляд якого внесено проект регуляторного акта (ч. 2 ст. 20).; за рішенням сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради або відповідальної постійної комісії відповідної ради (ч. 2 ст, 35).
При цьому, імперативної норми щодо повторного оприлюднення проекту регуляторного акта положення Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» не містять.
Колегією суддів встановлено, що з урахуванням проведеного громадського обговорення проекту, що відбулося 26.05.2011 року, та розгляду вказаного проекту виконавчим комітетам Одеської міської ради 31.05.2011 року, в рамках яких було надано ряд зауважень та пропозицій, що були враховані розробником, 23.05.2011 року та 08.06.2011 року на офіційному сайті Одеської міської ради у розділі «Регуляторна політика/Обговорення проектів» оприлюднено доопрацьовані проекти оскаржуваного рішення Одеської міської ради.
Разом з тим, чинним на момент підготовки проекту оскаржуваного рішення Регламентом Одеської міської ради VI, затвердженим рішенням Одеської міської ради від 06.12.2010 року №3-VІ, передбачено розгляд проекту рішення юридичним департаментом Одеської міської ради, який має право надати зауваження та пропозиції, які також враховуються розробником регуляторного акта.
Як вбачається зі змісту проекту, оприлюдненого після проведення громадських слухань, та проекту, затвердженого міською радою, наявні між ними відмінності стосуються лише юридичної термінології та не змінюють при цьому зміст самих положень.
Також, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на правові висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду щодо наслідків порушення процедури прийняття рішення суб`єкта владних повноважень (постанови від 08.08.2019 року у справі № 810/1354/18, від 31.10.2019 року у справі № 826/9858/18, від 29.11.2019 року у справі №359/7194 16, від 11.02.2020 року } справі № 210/3268/15).
У наведених постановах Верховний Суд наголошує на необхідності дотримання встановленої законом процедури прийняття відповідного акту, проте, звертає увагу, шо саме по собі порушення такої процедури може бути підставою для скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за тієї умови, що таке порушення вплинуло або могло вплинути на правильність оскаржуваного рішення.
Певні дефекти адміністративного акта можуть не пов`язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону, тоді акт є нікчемним, або допущене порушення не вплинуло на зміст акта, тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі.
Отже, саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом.
Виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття.
Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.
Аналогічний вимір суттєвості порушень застосовує Європейський суд з прав людини, який у своїх рішеннях демонструє виважений підхід до оцінки характеру допущених порушень належної процедури з точки зору їх можливого впливу на загальну справедливість судового розгляду. Метод «оцінки справедливості процесу в цілому» не передбачає дослідження правомірності будь-якої окремої процесуальної дії у відриві від інших етапів процесу. По суті, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях акцентує увагу на необхідності з`ясувати, «чи перетворили допущені порушення, в контексті конкретних обставин справи, судовий розгляду у цілому на несправедливий».
При цьому, як свідчить практика Європейського суду з прав людини, навіть виявлення судом серйозних (чи вагомих), на його думку, порушень права на справедливий судовий розгляд, допущених національними судами, не завжди тягне загальну оцінку проведеного судового розгляду та ухваленого підсумкового рішення як несправедливого.
За принципами, що сповідує Європейський суд з прав людини, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.
Таким чином, ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення».
Межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, і встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.
Так, у постанові від 24.10.2019 року у справі №806/1243/17, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та повертаючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив про те, що скасовуючи оскаржуване рішення ради, суд апеляційної інстанції обмежився лише встановленням фактів процедурних порушень під час прийняття такого рішення, не дослідивши того, чи могли такі порушення вплинути на правильність цього рішення.
Доводи апелянтів стосовно порушення Одеською міською радою вимог Закону при внесенні до оскаржуваного рішення змін та доповнень, суд не приймає, оскільки вказані зміни внесені рішеннями Одеської міської ради від 22.11.2011 року №1498-VІ, від 19.04.2012 року № 1889-VІ та від 16.04.2015 року № 6506-VІ, зазначені рішення не є регуляторними актами, оскільки не встановлюють, не змінюють та не скасовують жодних норм права, а носять лише уточнюючий або конкретизуючий характер, позивач позовних вимог стосовно вищенаведених рішень не заявляв.
У свою чергу, відповідно до ст. 36 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений уповноваженим на це органом чи посадовою особою місцевого самоврядування, якщо наявна хоча б одна з таких обставин: відсутній аналіз регуляторного впливу; проект регуляторного акта не був оприлюднений.
Згідно з ч. 2 ст. 36 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» у разі виявлення будь-якої з цих обставин орган чи посадова особа місцевого самоврядування маг право вжити передбачених законодавством заходів для припинення виявлених порушень, у тому числі відповідно до закону скасувати або зупинити дію регуляторного акта, прийнятого з порушеннями.
Таким чином, Одеською .міською радою при прийнятті оскаржуваного у справі рішення в повній мірі дотримано вимоги Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», чим забезпечено принцип відкритості та прозорості регуляторної діяльності органу місцевого самоврядування.
Щодо правомірності визначення оскаржуваним рішенням Одеської міської ради порядку організації та експлуатації спеціально відведених автостоянок, слід зазначити наступне.
Апелянти зазначають, що оскаржуване рішення Одеської міської ради не може визначати порядок організації та експлуатації спеціально відведених автостоянок, оскільки останні не є тотожними майданчикам для платного паркування, а згадані у преамбулі рішення міської ради Правила паркування транспортних засобів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 року №1342, не регулюють питання організації та порядку надання послуг зі зберігання транспортних засобів (автомобілів, автобусів, мотоциклів, моторолерів, мотоколясок, мопедів та причепів), що належать громадянам та юридичним особам, а також транзитних транспортних засобів, що здійснюють міжнародні та міжміські перевезення, організація та порядок надання яких встановлені Правилами зберігання транспортних засобів на автостоянках, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.1996 року № 115.
Фактично доводи апелянтів зводяться до ототожнення, на їх думку, Одеською міською радою майданчиків для паркування та спеціально відведених автостоянок.
Судом встановлено, що рішенням Одеської міської ради від 20.09.2011 року №1251-VI затверджено Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів в м. Одесі.
Поняття «паркування транспортних засобів» є ширшим ніж виключно паркування на майданчиках для паркування та охоплює паркування і на спеціально відведених автостоянках також.
Це випливає, зокрема, із сутності встановленого у Податковому кодексі України місцевого збору за місця для паркування транспортних засобів, який відповідно до ст. 266 (у редакції, чинній на момент прийняття згаданого рішення міської ради) та ст. 2681 (у чинній редакції) Податкового кодексу України справляється юридичними особами, їх філіями (відділеннями, представництвами), фізичними особами - підприємцями, які згідно з рішенням відповідних органів місцевого самоврядування організовують та провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спеціально відведених автостоянках.
З наведеного вбачається, що місця для паркування транспортних засобів, збір за використання яких справляється до місцевого бюджету, можуть розміщуватись як на майданчиках для платного паркування, так і на спеціально відведених автостоянках.
Колегія суддів встановила, що приймаючи оскаржуване рішення, Одеська міська рада не ототожнювала майданчики для паркування та спеціально відведені автостоянки, а мала за мету врегулювати окремі організаційні питання паркування транспортних засобів на обох згаданих різновидах місць для паркування транспортних засобів.
При цьому, організаційні питання, які стосуються організації паркування безпосередньо на спеціально відведених автостоянках, врегульовані у відповідному рішенні лише в частині процедурних питань затвердження та внесення змін до переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси, схеми розміщення майданчиків для платного паркування транспортних засобів та спеціально відведених автостоянок, ведення Єдиного реєстру місць для паркування транспортних засобів, визначення основних послуг з утримання спеціально відведених автостоянок, повноважень уповноваженого органу щодо управління спеціально відведеними автостоянками, порядку справляння збору за місця для паркування транспортних засобів, а також затвердження типового договору балансоутримання місць для паркування транспортних засобів на спеціально відведених автостоянках.
Тобто, врегульовані в оскаржуваному рішенні міської ради питання паркування на спеціально відведених автостоянках мають суто організаційний характер у питаннях їх експлуатації та управління з боку міської влади, а також справляння збору за місця для паркування, що не охоплюється спеціальним нормативно-правовим актом, який в Україні регулює порядок зберігання транспортних засобів на автостоянках.
Згадування у преамбулі оскаржуваного рішення міської ради постанови Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 року № 1342, якою затверджені Правила паркування транспортних засобів, що стосуються паркування транспортних засобів виключно на майданчиках для паркування, також не виключає можливості міської ради у цьому рішенні врегулювати необхідні організаційні питання у роботі спеціально відведених автостоянок, оскільки наведена постанова використовувалась міською радою лише в частині регулювання питань, які стосувались майданчиків для паркування, що, втім, не забороняє органу місцевого регулювання одночасно визначати предметом регулювання у своєму рішенні й інші питання.
Оскаржуваним рішенням Одеської міської ради затверджено Положення, яким регулюється організація та порядок паркування транспортних засобів, що включає паркування як на майданчиках для платного паркування, так і на спеціально відведених автостоянках, що і вбачається зі змісту рішення, що спростовує доводи апелянтів щодо ототожнення вказаних видів паркування.
Щодо застосування Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у місті Одесі до спірних з позивачем правовідносин.
В обгрунтування підстав звернення з позовом ОСОБА_1 зазначає про те, що оскаржуване рішення не містить інформації про встановлення на території міста Одеси правил щодо відповідальності за збереження транспортного засобу, що свідчить про порушення з боку Одеської міської ради прав позивача як користувача автостоянки.
В обгрунтування наведеного позивач посилається на положення пп. 14.1.229 п. 1.229 ст. 229 Податкового кодексу України, що відповідає п. 1.3 Положення, відповідно до яких спеціально відведена автостоянка - площа території (землі), що належить на правах власності територіальній громаді м. Одеси, яка визначається Одеською міською радою із встановленням правил щодо відповідальності за збереження транспортного засобу.
Проте, слід зазначити про відповідальність за збереження транспортного засобу у визначенні спеціально відведеної автостоянки, законодавець акцентує увагу на одній з основних відмінностей автостоянки від майданчика для паркувашні, не передбачаючи при цьому встановлення органами місцевого самоврядування окремих норм зі зберігання, оскільки такі регламентовані спеціальним нормативно-правовим актом, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Так, Податковим кодексом України за Положенням про організацію та порядок паркування транспортних засобів передбачено дві форми паркування: майданчики для паркування; спеціально відведені автостоянки.
Організація та порядок паркування на майданчиках для паркування регламентовані, зокрема, Правилами паркування транспортних засобів, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 року № 1342, відповідно до п. 25 яких оператор не несе відповідальності за збереження транспортних засобів, розміщених на майданчиках для паркування. Аналогічні положення містяться у н. 6.6 Положення.
Разом з тим, виходячи з визначення спеціально відведеної автостоянки, на останню, на відміну від майданчика для паркування, поширюються положення щодо зберігання транспортних засобів.
При цьому, організація та порядок надання послуг щодо зберігання транспортних засобів визначені Правилами зберігання транспортних засобів на автостоянках, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.1996 року №115 (далі - Правила зберігання), відповідно до п. 8 яких відповідальність за охорону транспортних засобів та майна, що тимчасово або постійно знаходиться на території автостоянки, за додержання санітарних і пожежних правил, інших вимог несуть працівники автостоянки.
Наведене кореспондується з п. 27 Правил зберігання, відповідно до якого автостоянки гарантують схоронність транспортних засобів, прийнятих на зберігання згідно з цими Правилами, а у разі їх зникнення, розукомплектування чи пошкодження під час зберігання несуть відповідальність у встановленому законодавством порядку.
В контексті поширення правил відповідальності за зберігання транспортних засобів на спеціально відведену автостоянку, користувачем якої є позивач, зважаючи на те, що оператором автостоянки є гаражно-будівельний кооператив, Верховний Суд у постанові від 05.02.2020 року акцентував увагу на п. 1 Правил зберігання, відповідно до якого «ці Правила регламентують організацію та порядок надання послуг щодо зберігання транспортних засобів (автомобілів, автобусів, мотоциклів, моторолерів, мотоколясок, мопедів, причепів), що належать громадянам, а також транзитних транспортних засобів, що здійснюють міжнародні та міжміські перевезення, і поширюються на всі автостоянки (крім автостоянок - гаражних кооперативів), що охороняються, незалежно від форм власності, які є суб`єктами господарської діяльності, чи належать цим суб`єктам (надалі - автостоянки)».
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є користувачем спеціально відведеної автостоянки, розташованої по вул. Генерала Петрова, 63, кут вул. Іцхака Рабіна.
Наведена спеціально відведена автостоянка внесена до затвердженого Одеською міською радою Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів па території м.Одеси, у новій редакції (п. 67 «Малиновський район» Додатку № 2 до рішення Одеської міської ради від 27.08.2014 року № 5286- VI).
Судом встановлено, що оператором спеціально відведеної автостоянки відповідно до договорів балансоутримання місць для чаркування є гаражно- будівельний кооператив «Іскра-2».
Слід зазначити, що Правила зберігання транспортних засобів були розроблені та затверджені 1996 року, тоді як актуальний порядок паркування транспортних засобі» був сформований законодавцем лише у 2010 році, з урахуванням чого термінологія Правил зберігання частково є застарілою та потребує адаптації до положень законодавства, чинних на сьогоднішній день.
Так, діяльність гаражних кооперативів на момент затвердження Правил зберігання визначалася Законом СРСР «Про кооперацію в СРСР» та Законом України «Про власність».
Відповідно до ч. 1 ст, 51 Закону СРСР «Про кооперацію в СРСР» громадяни можуть на добровільних засадах створювати житлово-будівельні, житлові, гаражно- будівельні, дачно-будівельні кооперативи, товариства індивідуальних забудовників, інші споживчі кооперативи для задоволення своїх житлово-побутових потреб.
Основним напрямом діяльності них кооперативів і товариств є участь коштами и спорудженні і наступній експлуатації об`єктів кооперативної власності (жилих будинків, гаражів тощо), а в передбачених статутами випадках і об`єктів особистої власності членів кооперативу (товариства), а також надання членам кооперативу (товариства) послуг, які відповідають цілям його створення.
Згідно з ч. 1 ст. 15 Закону СРСР «Про кооперацію в СРСР» член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.
У п. 1 Правил зберігання термін «гаражний кооператив» використовується як об`єкт - один із видів автостоянки, що представляв собою окрему територію з групами гаражів, що використовувалися їх власниками для зберігання автомобілів. При цьому, враховуючи закритий тип гаражу та закріплене за ним право власності, передбачений Правилами порядок зберігання транспортних засобів (охорона, спеціальна огорожа, шлагбаум, сигналізація тощо) на таку автостоянку гаражний кооператив не поширювався.
Водночас, в контексті спірних у цій справі правовідносин гаражно будівельний кооператив «Іскра-2» є юридичною особою, визначеною оператором спеціально відведеної автостоянки, який за договором балансоутримання місць для паркування організовує та провадить діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів, на якого поширюються Правила зберіганий транспортних засобів.
При цьому, пунктами 16 та 25 Правил зберігання передбачено укладення договору зберігання транспортних засобів, що регулюється ст.. 977 ЦК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 977 ЦК України за договором зберігання транспортного засобу в боксах та гаражах, на спеціальних стоянках зберігай зобов`язується не допускати проникнення в них сторонніх осіб і видати транспортний засіб за першою вимогою поклажодавця.
Договір зберігання транспортного засобу поширюється також на відносини між гаражно-будівельним чи гаражним кооперативом та їх членами, якщо інше не встановлено законом або статутом кооперативу.
Як вбачається з матеріалів справи, між головою гаражно-будівельного кооперативу «Іскра 2» та ОСОБА_1 укладено договір зберігання транспортних засобів від 30.04.2018 року №29, предметом якого є задоволення інтересів позивача в збереженні належного йому (використовуваного ним за довіреністю) транспортного засобу.
Наведене спростовує твердження апелянта, щодо порушення оскаржуваним нормативно-правовим актом його прав на зберігання транспортного засобу та свідчить про те, шо позов не спрямований на виконання завдання адміністративного судочинства, яке полягає у відновленні саме порушених прав у сфері публічно-правових відносин, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Як вже було вищезазначено, суд не приймає доводи стосовно порушення Одеською міською радою процедури опублікування рішення про проведення громадських слухань, посилаючись на положення Статуту територіальної громади міста Одеси, оскільки Статут територіальної громади міста Одеси затверджений рішенням Одеської міської ради від 25.08.2011 року №1240-VІ та набрав чинності після реєстрації в органах Міністерства юстиції України з дня оприлюднення в газеті міської ради «Одесский вестник» - 20.10.2011 року, з урахуванням чого його положення не можуть поширюватися на порядок проведення громадських слухань 20.05.2011 року.
Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, щодо безпідставності посилання на лист Державної регуляторної служби України від 28.12.2018 року, з яким позивач звернувся до Одеської міської ради з пропозицією про вжиття заходів щодо скасування рішення від 20.09.2011 року №1251-VI, оскільки 31.01.2019 року департаментом транспорту, зв`язку та організації дорожнього руху Одеської міської ради направлено лист до Державної регуляторної служби України, в якому повідомлено Державну регуляторну службу України про дотримання Одеською міською радою при прийнятті рішення від 20.09.2011 року № 1251-VI вимог законодавства у сфері регуляторної політики з наданням відповідних доказів (а.с. 92-93, т. 2).
При цьому, 02.11.2020 року та 26.11.2020 року ОМР звернулись до суду з додатковими поясненнями та клопотанням про приєднання доказів та зазначають, що питання дотримання вимог прийнятя регуляторного акта має бути вирішено виключно судом при повному, всебічному та об`єктивному досліденні наявних у матеріалах справи доказів.
Також, згідно листа ДРС України від 12.11.2020 року №7349/0/20-20, в якому зазначено, що ДРС не може володіти інформацією щодо дотримання вимог регуляторного законодавства під час прийнятті ОМР рішення «Про затвердження Положення про організацію та орядок паркування транспортних засобів у місті Одеса».
Таким чином колегія суддів приходить до висновку про законність рішення суду першої інстанції.
Слід зазначити, що захист прав, свобод та інтересів осіб має похідний характер від встановлення судом самого факту їх порушення, адже відсутність порушеного права, свободи чи інтересу виключає необхідність їх захисту або відновлення та є підставою для відмови у задоволенні позову, що було.
Так, судом першої інстанції під час розгляду справи було встановлена відсутність порушеного права позивача оскаржуваним рішенням ОМР, разом з тим судом не встановлено наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент звернення до суду, оскільки порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Вірним є висновок суду першої інстанції проте, що звертаючись з позовом до суду, позивач взагалі не визначив, які персоніфіковані суб`єктивні права або охоронювані законом інтереси порушені оскаржуваним рішенням Одеської міської ради, в чому безпосередньо полягає таке порушення, які конкретні негативні наслідки настали для позивача внаслідок прийняття оскаржуваного рішення та якими доказами у справі це підтверджується.
Решта доводів та заперечень апелянтів висновків суду першої інстанції по суті позовних вимог не спростовують. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно зі ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
Відповідно до ст.72,73,75,76 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
З урахуванням встановлених фактів, судова колегія дійшла до висновку, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, а тому рішення суду першої інстанції є законим та скасуванню не підлягає.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що рішення суду ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеній постанові, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ч.1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів,
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Громадської спілки "Асоціація автомобілістів Одеської області" залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2019 року залишити без змін.
Відповідно до ст. 329 КАС України постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 04.12.2020 року.
Головуюча суддя: О.А. Шевчук
Суддя: А.В. Бойко
Суддя: А.Г. Федусик
