ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
02 липня 2020 року м. Чернівці
справа № 725/7187/19
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Владичан А. І.
суддів: Литвинюк І.М., Половінкіної Н.Ю.
секретар Скрипка С.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», третя особа: Другий відділ державної виконавчої служби міста Чернівці Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, про визнання права власності на Ѕ частину автомобіля та зняття з нього арешту, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 від імені якої виступає ОСОБА_3 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 14 квітня 2020 року, (головуючий у 1-й інстанції Піхало Н.В.),-
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання права власності на Ѕ частину автомобіля та зняття з нього арешту.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 27 липня 2006 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 , під час якого, 26 червня 2007 року ними було придбано автомобіль «Volkswagen Polo», 2007 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Посилалася на те, що оскільки транспортний засіб «Volkswagen Polo» був набутий нею та відповідачем під час шлюбу, то відповідно до вимог ст. ст. 60, 61 СК України є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Постановою державного виконавця Першотравневого відділу державної виконавчої служби Чернівецького міського управлінні юстиції від 03 вересня 2013 року, під час примусового виконання рішення суду про стягнення солідарно з відповідача ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості у розмірі 703960,62 грн. накладено арешт на належний подружжям автомобіль марки «Volkswagen Polo», 2007 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 та оголошено заборону на його відчуження.
________________________________________________________________________
Провадження 22ц/822/555/20
Крім того, постановами державного виконавця Другого відділу ДВС м. Чернівці ГТУЮ у Чернівецькій області від 4 вересня 2013 року та від 6 листопада 2018 року вказаний автомобіль оголошено у розшук.
Вважала, що державний виконавець при накладенні арешту на спірний автомобіль не врахував того, що він є спільною власністю її та відповідача ОСОБА_2 та в супереч нормам чинного законодавства перед вирішенням питання про звернення стягнення на майно боржника, не з`ясував питання про те, чи не володіє боржник даним майном спільно з іншими особами та чи мають право на користування даним майном інші особи, внаслідок чого виконавець незаконно наклав арешт на частку позивачки в автомобілі «Volkswagen Polo», а тому накладення арешту на вказаний автомобіль порушує її право власності на її частку у спірному автомобілі.
Посилаючись на вказане, просила визнати за нею право власності на Ѕ частину спірного автомобіля, а також зняти арешт із вказаного автомобіля, заборону на його відчуження та скасувати його розшук.
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 14 квітня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину автомобіля «Volkswagen Polo», 2007 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 . В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 та акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк» на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 1602,15 гривень в рівних частках з кожного.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду ОСОБА_1 від імені якої виступає ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій вважає його в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про зняття арешту з автомобіля, незаконним та необґрунтованим, ухваленим з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, порушенням норм матеріального та процесуального права.
Свої доводи мотивувала тим, що їй на праві власності належить Ѕ частина автомобіля, а саме має право розпоряджатися, володіти та користуватися цим майном, однак постановою державного виконавця відділу ДВС накладено арешт та заборонено відчуження автомобіля, чим порушено її право власності.
Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року по справі № 615/1364/16-ц, у разі визнання за одним із подружжя права власності на Ѕ частину належного їм на праві спільної сумісної власності майна, то заявлена вимога про зняття арешту з цієї частки підлягає задоволенню.
Вважала, що суд першої інстанції при вирішенні вимоги про зняття арешту з належної позивачці частки, неправильно застосував норми матеріального права, а саме ст.73 СК України а ст.59 Закону України «Про виконавче провадження» та не врахував висновки Верховного Суду.
Звертаючись до суду з позовом обрала спосіб захисту такий, який відповідає характеру правопорушення і забезпечує поновлення порушеного права, тому суд першої інстанції відмовляючи в цій частині позовних вимог в порушення вимог ст.263 ЦПК України не забезпечив ефективний захист її порушеного права.
Просила скасувати рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 14 квітня 2020 року в частині відмови у звільненні спірного автомобіля з-під арешту та ухвалити нове рішення, яким задовольнити цю вимогу.
Заслухавши доповідача про суть оскаржуваного рішення, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, враховуючи наступне.
Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тощо.
Рішення суду першої інстанції в повному обсязі зазначеним нормам не відповідає.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині відмови у звільненні спірного автомобіля з-під арешту, суд першої інстанції виходив з того, що автомобіль неподільною річчю і зняття з нього арешту може порушити права банку, а позивачкою не пред`явлено вимоги про визначення розміру компенсації за часку у спільному майні.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
Згідно з положеннями статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Аналогічні положення містяться у часині другій статі 372 ЦК України
Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.
Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Судом встановлено, що з 27 липня 2006 року позивачка ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджено копією свідоцтва про реєстрацію шлюбу ( а.с. 6).
Як убачається з копії свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, з 26 червня 2007 року у власності ОСОБА_2 перебуває автомобіль «Volkswagen Polo», 2007 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 . У особливих відмітках містяться дані про надання ОСОБА_1 права користування спірним автомобілем, а також відомості про придбання спірного автомобіля за кредитні кошти, отримані у Фортуна Банк ( а.с. 7).
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 10 лютого 2010 року стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «Приват Банк» суму заборгованості в розмірі 702140 гривень 62 копійки, а також судовий збір, видано виконавчий лист (а.с. 74).
В подальшому за заявою ПАТ КБ «ПриватБанк» 13 вересня 2012 року виконавчою службою відкрито виконавче провадження про стягнення солідарно з ОСОБА_2 суми боргу на користь ПАТ КБ «Приват Банк» (а.с75).
Постановою державного виконавця Першотравневого відділу державної виконавчої служби ЧМУЮ від 4 вересня 2013 року оголошено розшук майна боржника, а саме автомобіля «Volkswagen Polo», 2007 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 та постановою від 3 вересня 2013 року накладено арешт на майно боржника та заборону на його відчуження (а.с. 77-78).
Крім того, постановою державного виконавця від 6 листопада 2018 року повторно оголошено в розшук майно боржника, а саме вказаний автомобіль ( а.с.84).
Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частин першої, третьої статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV від 21 квітня 1999 року (в редакції на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 606-XIV) державний виконавець зобов`язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені в порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною першої, пунктом 1 частини другої статті 11 Закону № 606-XIV державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.
Частинами першою, п`ятою статті 52 Закону № 606-XIV передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.
За приписами частин першої, другої статті 57 Закону № 606-XIV арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу.
Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу і накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси позикодавця і направлений на недопущення стягнення заборгованості за договором позики за рахунок майна боржника.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією на такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Такий правовий висновок зроблений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (№ 61-15813сво18).
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що відповідно ст.59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
За загальним правилом, позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно).
Колегія суддів погоджується з такими доводами апеляційної скарги, вважає їх обґрунтованими та підставними враховуючи наступне.
Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 16 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року № 5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна», у випадках, коли предметом позову є частка в спільній сумісній власності на неподільну річ (частина друга статті 183 ЦК України), на яку звертається конфіскація або стягнення на користь особи, питання про зняття арешту з цієї речі (за відсутності іншого спільного майна) вирішується відповідно до правил статей 321, 358, 364 ЦК України, враховуючи, що згідно із законодавством суд вирішує спори учасників спільної сумісної власності щодо розпорядження та користування майном.
При цьому суд з урахуванням конкретних обставин може зняти арешт із цієї речі і стягнути з позивача в дохід держави чи на користь особи грошову чи іншу матеріальну компенсацію за частку, що припадає боржнику, або залишити арешт речі, зобов`язавши відповідні територіальні органи Державної фіскальної служби України або юридичну особу виплатити позивачу відповідну частину її вартості.
Частиною 4 статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частинами 1 та 2 статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.
Згідно з частиною першою статті 188 ЦПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.
В одному провадженні можуть розглядатись вимоги про визнання права власності на майно та зняття арешту з майна. При цьому, якщо позивач є власником спірного майна, то вирішується вимога про зняття арешту з майна. У разі якщо позивач одночасно доводить своє право власності, то відповідно до заявлених вимог суд вирішує вимогу про зняття арешту з майна та про визнання права власності на це майно.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідно до положень статей 60,70 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу є їх спільною сумісною власністю і в разі його поділу їх частки є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором.
У справах про зняття арешту з майна, що становить спільну сумісну власність членів сім`ї , частка боржника визначається відповідно до правил статті 357 ЦК України.
У випадках, коли предметом позову є частка в спільній сумісній власності на неподільну річ (частина друга статті 183 ЦК України), на яку накладається арешт або стягнення на користь особи, питання про зняття арешту з цієї речі (за відсутності іншого спільного майна) вирішується відповідно до правил статей 321,358,364 ЦК України, враховуючи, що згідно із законодавством суд вирішує спори учасників спільної сумісної власності щодо розпорядження та користування майном.
Такий правовий висновок зроблений Верховним Судом у складі колегії Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16.10.2019 року у справі №520/5753/16-ц.
Враховуючи вище викладене колегія суддів приходить до висновку, що позивач, як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користуватися та розпоряджатися своїм майном, так як спірний автомобіль є спільним сумісним майном подружжя.
Отже, суд першої інстанції в порушення вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду не повно оцінив та дослідив докази та не встановив належних обставин по справі.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. При цьому відповідно до частини першої статті261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Як вбачається з матеріалів справи 03 вересня 2013 року постановою державного виконавця Першотравневого відділу державної виконавчої служби Чернівецького МУЮ Черней Я.В. накладено арешт на майно боржника а саме на автомобіль марки «Volkswagen Polo», 2007 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , із забороною його відчуження.
Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом у грудні 2019 року, тобто з пропуском загального трирічного строку позовної давності.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі №907/50/16 вказано, що можливість знати про порушення свої прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15,16,20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу свої вимог та заперечень.
В своїх письмових поясненнях представник АТ КБ «ПриватБанк» Українець О.П. просить про застосування строків позовної давності щодо заявлених вимог ОСОБА_1 , посилаючись на те, що позивачу було достеменно відомо про наявність арешту на автомобіль оскільки перебуває із відповідачем ОСОБА_2 в зареєстрованому шлюбі, проживають за однією адресою, і згідно акту опису і арешту майна описано автомобіль і передано на відповідальне зберігання ОСОБА_5 (а.с. 151).
Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.
Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Дослідивши матеріали справи колегією суддів встановлено, що жодних належних та підтверджуючих доказів які б спростували відомості про те, що ОСОБА_1 не було відомо про порушення свого права з 2013 року, з часу накладення арешту на майно відсутні.
Враховуючи вище викладене колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні вимог ОСОБА_1 про зняття арешту з автомобіля з інших підстав, а саме з пропуском строку позовної давності.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторони, що був наведений зокрема у запереченнях проти позову чи апеляції. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись ст. ст. 374, 376 ЦПК України, апеляційний суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 від імені якої виступає ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 14 квітня березня 2020 року, в частині відмови у звільненні спірного автомобіля з-під арешту, скасувати.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», третя особа: Другий відділ державної виконавчої служби міста Чернівці Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, про визнання права власності на Ѕ частину автомобіля та зняття з нього арешту, відмовити з інших підстав.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення або з дня складення повного тексту судового рішення.
Повний текст постанови складений 07 липня 2020 року.
Головуючий А.І. Владичан
Судді: Н.Ю. Половінкіна
І.М. Литвинюк
