ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
справа №813/7762/14
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 червня 2020 року
Львівський окружний адміністративний суду складі колегії:
головуючий суддяГрень Н.М.,
суддяКравців О.Р.,
суддяЛанкевич А.З.,
за участю:
секретаря судового засіданняРедкевич О.Р.,
представника позивача Московича А.Я.,
представника відповідача Рибак Н.Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Галицької митниці Держмитслужби про скасування наказів №2183-о від 29.10.2014 та №1208-о від 31.10.2014, поновлення на посаді, -
в с т а н о в и в :
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства доходів і зборів України, Львівської митниці Міндоходів, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 №2183-о;
- визнати протиправним та скасувати наказ Львівської митниці Міндоходів від 31.10.2014 №1208-о;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Львівської митниці Міндоходів;
- постанову в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Львівської митниці Міндоходів звернути до негайного виконання.
Ухвалою від 17.11.2014 позовну заяву залишено без руху, та надано позивачеві строк на усунення недоліків.
Ухвалами від 11.12.2014 відкрито провадження, закінчено підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду.
Ухвалою від 09.02.2015 провадження у справі зупинено до отримання витребуваних документів.
На підставі розпорядження № 143-Р від 05.07.2016 щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судових справ, на виконання вимог ст. 15-1 КАС України таку передано для розгляду судді Львівського окружного адміністративного суду Грень Н.М. у зв`язку із відпусткою (вагітністю та пологами) судді Львівського окружного адміністративного суду Карп`як О.О.
На підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.07.2016 визначено склад колегії суддів: головуючий суддя Грень Н.М., суддя Тертичний В.Г. та суддя Ланкевич А.З.
Ухвалою судді Грень Н.М. від 05.07.2016 справу № 813/7762/14 прийнято до провадження.
У звязку із закінченням повноважень (досягненням суддею 65-річного віку) судді Тертичного В.Г., на підставі протоколу автоматизованої зміни складу колегії суддів від 07.07.2016, суддю Тертичного В.Г замінено на суддю Кравціва О.Р.
15.12.2017 набув чинності Закон України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів №2147-VIII від 03.10.2017, котрим Кодекс адміністративного судочинства України викладено в новій редакції.
Згідно з пп.10 п.1 Розділу VII Перехідних положень КАС України в новій редакції справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
19.11.2019 за вх. № 43081 від позивача надійшло клопотання про збільшення позовних вимог відповідно до якого позивач просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 року № 2183-о;
- визнати протиправним та скасувати наказ Львівської митниці Міндоходів від 31.10.2014 року № 1208-о;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Львівської митниці Міндоходів;
- постанову суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Львівської митниці Міндоходів звернути до негайного виконання.
- стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 29.10.2014 (з дня звільнення) і до моменту фактичного поновлення на посаді;
- зобов`язати Державну фіскальну службу України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч.3 статті 1 Закону України «Про очищення влади».
Ухвалою від 26.11.2019 поновлено провадження у справі.
У судовому засіданні, що відбулось 12.12.2019 судом замінено відповідача 1 Міністерство доходів і зборів України на правонаступника Державну фіскальну службу України, а також відповідача 2 Львівську митницю Міндоходів на правонаступника Львівську митницю ДФС.
У цьому ж судовому засідання судом замінено відповідача 2 Львівську митницю ДФС на правонаступника Галицьку митницю Держмитслужби.
Ухвалою від 24.12.2019 зупинено провадження у справі на час необхідний для примирення до 15.01.2020.
Ухвалою від 11.06.2020 поновлено провадження у справі.
Сторони примирення не досягли.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом Міністерства доходів і зборів України № 2183-о від 29.10.2014, який оголошено наказом Львівської митниці Міндоходів № 1208-о від 31.10.2014 ОСОБА_1 звільнений з посади заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Львівської митниці Міндоходів з підстав, передбачених частиною 1 статті 3 та підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» (п.7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України).
Позивач вважає, що підрозділи податкової міліції України не належать до органів державної влади (їх територіальних підрозділів) чи органів місцевого самоврядування, у зв`язку з чим не підпадають під визначення «очищення влади» (люстрацію), зазначеного у статті 1 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 №1682-VII.
Позивач наголошував, що його фактично звільнили з посади не за порушення тих чи інших вимог закону, а лише за перебування на посаді, чим порушені конституційні принципи та гарантії притягнення до індивідуальної відповідальності, а також принципи проведення люстрації.
Таким чином, позивач вважає, що оскаржувані Наказ про звільнення його з посади винесено відповідачами всупереч вимогам, ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», при неправильному застосуванні ст. 36 КЗпП України.
Відповідачем 1 Міністерством доходів і зборів України (правонаступник ДФС України) 29.12.2014 подано заперечення до позовних вимог, у яких зазначено, що ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади на підставі норм Закону України «Про очищення влади» № 1682-VII від 16.09.2014, з тих підстав, що останній у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 обіймав посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), що підтверджено довідкою про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та /або у трудовій книжці.
Відповідач 2 - Галицька митниця Держмитслужби відзиву на позовну заяву не подавав.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю з підстав, наведених у позовній заяві та у клопотання про збільшення позовних вимог. Просив задовольнити адміністративний позов в повному обсязі.
Представник відповідача 2- Галицької митниці Держмитслужби в судовому засіданні проти позову заперечив, просив у задоволенні такого відмовити повністю.
Представник відповідача 1 ДФС України в судове засідання не прибув, належним чином повідомлений про дату час та місце розгляду справи.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та пояснення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Позивач ОСОБА_1 , відповідно до п.3 Указу Президента України від 18.03.2013 № 141 «Про міністерство доходів і зборів України» та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 № 114, наказом Міністерства доходів і зборів України № від 28.01.2014 174-о призначений на посаду заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Львівської митниці Міндоходів.
У період з 28.01.2014 по 29.10.2014 працював на посаді заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Львівської митниці Міндоходів.
Наказом Міністерства доходів і зборів України № 2183-о від 29.10.2014 ОСОБА_1 звільнений з посади заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Львівської митниці Міндоходів та податкової міліції з підстав, передбачених підпунктом 1 пункту 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» (п.7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України).
Даний наказ Міністерства доходів і зборів України було оголошено наказом Львівської митниці Міндоходів № 1208-о від 31.10.2014.
Зі змісту наказу Міністерства доходів і зборів України № 2183-о від 29.10.2014 з`ясовано, що останній складений на підставі довідки за результатами перевірки відомостей зазначених в особовій справі та трудовій книжці ОСОБА_1 .
Вказана довідка містить інформацію про те, що ОСОБА_1 :
- в період з 12.11.2008 по 04.04.2011 обіймав посаду Першого заступника начальника Управління податкової міліції ДПА у Львівській області.
- в період з 04.04.2011 по 31.01.2012 обіймав посаду Першого заступника голови начальника Управління податкової міліції ДПА у Закарпатській області.
- в період з 01.02.2012 по 25.03.2013 обіймав посаду Першого заступника голови начальника управління податкової міліції ДПС у Закарпатській області.
Судом встановлено, що Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 № 160 утворено Державну фіскальну службу, як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міндоходів шляхом перетворення.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу.
Як зазначено в абзаці 6 Постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200, Державна фіскальна служба продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску до завершення здійснення заходів з утворення Державної податкової служби, Державної митної служби та центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов`язок забезпечення запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, об`єктом яких є фінансові інтереси держави та/або місцевого самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до Кримінального процесуального кодексу України.
Крім цього, постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 передбачено, що Підрозділи податкової міліції у складі Державної фіскальної служби продовжують здійснювати повноваження та виконувати функції з реалізації державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску, здійснюючи оперативно-розшукову, кримінальну процесуальну та охоронну функції до завершення здійснення заходів з утворення центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов`язок забезпечення запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, об`єктом яких є фінансові інтереси держави та/або місцевого самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до Кримінального процесуального кодексу України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 № 311 реорганізовано територіальні органи Міністерства доходів і зборів шляхом приєднання до відповідних територіальних органів Державної фіскальної служби України. Відповідно до додатку № 1 до Постанови Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 № 311, Львівську митницю Міндоходів реорганізовано шляхом приєднання до Львівської митниці ДФС.
Постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2019 № 858 утворено Галицьку митницю Держмитслужби, а Львівську митницю ДФС реорганізовано шляхом приєднання до Галицької митниці Держмитслужби.
Позивач не погодившись із наказами Міністерства доходів і зборів України № 2183-о від 29.10.2014, який оголошено наказом Львівської митниці Міндоходів № 1208-о від 31.10.2014, яким його звільнено з посади заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Львівської митниці Міндоходів з підстав, передбачених частиною 1 статті 3 та підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» (п.7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України) звернувся із цим позовом до суду.
При вирішенні спору по суті суд керувався наступним.
Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).
Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).
У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 N 475/97-ВР, який набрав чинності з 11.09.1997, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
Cтаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2009 № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.
За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Частиною першою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи, керується принципом верховенством права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
За правилами частини другої статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.
16.10.2014 набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16.09.2014 №1682-VII (далі - Закон №1682-VII).
Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону №1682-VII).
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону №1682-VII).
Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону №1682-VII).
Статтею 2 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту шостого частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.
Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Правовий статус податкової міліції визначено у розділі XVIII-2 Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України).
Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних контролюючих органів, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції (пункт 348.1 статті 348 ПК України).
Згідно з пунктом 349.1 статті 349 ПК України до складу податкової міліції належать, зокрема, управління (відділи, відділення, сектори) податкової міліції відповідних контролюючих органів в Автономній Республіці Крим, областях, округах (на два і більше регіони), містах Києві та Севастополі.
Особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (пункт 353.1 статті 353 ПК України).
За приписами підпункту 353.4.2 пункту 353.4 статті 353 ПК України особам, яких прийнято на службу до податкової міліції на посади начальницького і рядового складу, присвоюються, зокрема, такі спеціальні звання старшого начальницького складу: полковник податкової міліції; підполковник податкової міліції; майор податкової міліції.
Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).
У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
2) прецедентного права національних конституційних судів;
3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
- «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
- «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
Судом з матеріалів справи встановлено, що до позивача відповідно до частини третьої статті 1 та пункту 6 частини першої статті 2 за критерієм пункту, 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII за зайняття відповідної посади сукупно не менше одного року у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 була застосована заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), та звільнено з посади та податкової міліції оскаржуваним наказом відповідно до підпункту 1 пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.
Позивач зазначає, що управління податкової міліції ДПА у Львівській області. ДПА у Закарпатській області та ДПС у Закарпатській області не є:
-ні податковою міліцією взагалі, адже в системі податкових органів це було Головне управління (відділ) податкової міліції,
-ні самостійним структурним підрозділом центрального органу (апарату) податкової міліції, адже це є підрозділи в складі Головного управління (відділу) податкової міліції;
-ні територіальним (регіональним) органом податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, адже є самостійним структурним оперативним підрозділом ДПА у Львівській області, а тому, на переконання позивача, підрозділи податкової міліції в цілому не підпадають під визначення «очищення влади (люстрації)», зазначеного у статті 1 Закону № 1682-VII, а посади, які він обіймав, не належать до посад, перебування на яких протягом визначеного періоду, має наслідком звільнення.
На думку позивача, його неправомірно звільнено зі служби в податковій міліції, і з посади, яку він займав.
З огляду на наведене суд зазначає, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема, щодо начальницького складу […], податкової міліції […].
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу […] податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Отже, стаття 2 Закону № 1682-VII містить перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), а стаття 3 цього ж Закону визначає критерії, на яких ґрунтується очищення влади (люстрація).
Водночас чіткий перелік посад начальницького складу податкової міліції окремо визначено у переліку посад у пункті 6 частини першої статті 2 Закону №1682-VII.
Системний аналіз наведених норм права дає підстави для стверджувати, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу податкової міліції за критерієм перебування на керівних посадах (керівників і заступників керівників) регіональних органів.
Судом встановлено, що в період з 12.11.2008 по 04.04.2011 ОСОБА_1 обіймав посаду першого заступника начальника Управління податкової міліції ДПА у Львівській області, з 04.04.2011 по 31.01.2012 обіймав посаду першого заступника голови-начальника Управління податкової міліції ДПА у Закарпатській області та в період з 31.01.2012 по 23.05.2013 обіймав посаду першого заступника голови начальника управління податкової міліції ДПС у Закарпатській області, що сукупно складає більше одного року.
Термін «посади», який використовується у Законі № 1682, у тому числі і в пункті 2 «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, необхідно розуміти у значенні, наведеному у частині першій статті 1 Закону №1682-VII, відповідно до якої цей термін використовується як скорочення від термінів «певні посади (перебування на службі)».
Беручи до уваги, що позивач працював у вказаному періоді на посадах старшого начальницького складу податкової служби у званні «полковник податкової міліції», то суд дійшов висновку, що на посади, які позивач обіймав протягом означеного періоду, поширюється дія Закону №1682-VІІ, оскільки пункт 8 частини першої статті 3 цього Закону необхідно тлумачити у системному зв`язку із положеннями частини першої статті 1 та пункту 6 частини першої статті 2 цього Закону.
Водночас, суд зазначає, що заходи з очищення влади (люстрації) до позивача були застосовані на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі, про перебування позивача на відповідних посадах.
Аналіз положень пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1682-VII дає підстави стверджувати, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 Закону №1682-VII, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.
Водночас із аналізу цих норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25.02.2010 по 22.02.2014 посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяла така особа своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.
На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.
На даний час рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вказаного конституційного провадження не ухвалено.
Водночас Верховний Суд у рішенні від 18.09.2018 у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.01.2019 у справі № 800/186/17.
У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).
Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
Суд вважає, що такі висновки належать застосуванню і у цій справі.
Водночас, суд враховує, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
Також, суд враховує, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
Суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.
Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
17.10.2019 ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII.
У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон №1682-VII вплинув на заявників у трьох аспектах:
1) їх звільнили з державної служби;
2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;
3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII.
За оцінкою ЄСПЛ, поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).
У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону №1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.
В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.
За висновком ЄСПЛ, його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом №1682-VII заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов`язаних із переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов`язаних зі (стверджуваними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.
Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ розглядав ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду ОСОБА_3 , який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент ОСОБА_4 , незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв`язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період. Отже, стверджувана загроза, яку широке коло осіб, до якого застосовувалися передбачені Законом «Про очищення влади» заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці із спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 275).
ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі «Жданока проти Латвії» [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі «Жданока проти Латвії», пункт 115) (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 292-293).
Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан Янукович обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом №1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан Янукович був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).
ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону №1682-VII. Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 72, 297).
У ситуації заявників у справі «Полях та інші проти України» ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом №1682-VII заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан Янукович став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_5 . Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом №1682-VII, є прихід до влади пана ОСОБА_5 , а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 299-300).
Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом №1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону №1682-VII (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 301-302).
У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.
У даній справі до позивача, який обіймав посаду аналогічну посаді одного із заявників у справі «Полях та інші проти України», був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками Європейського суду сам Закон №1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
Отже, як вже зазначалось судом, позивача було звільнено з посади заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Львівської митниці Міндоходів на підставі Закону № 1682-VII за критерієм перебування на посаді (в період з 12.11.2008 по 04.04.2011 Першого заступника начальника Управління податкової міліції ДПА у Львівській області; в період з 04.04.2011 по 31.01.2012 Першого заступника голови начальника Управління податкової міліції ДПА у Закарпатській області; в період з 01.02.2012 по 25.03.2013 Першого заступника голови начальника управління податкової міліції ДПС у Закарпатській області) більше одного року із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація). Водночас судом встановлено, що посаду щодо якої здійснено заходи люстрації позивач обійняв задовго до того як ОСОБА_4 став Президентом України та звільнений з посади ще до завершення канденції ОСОБА_6 матеріалах справи відсутня інфрмація про те, що кар`єра позивача розвивалася якимось надзвичайним чином у зв`язку із приходом до влади Президента ОСОБА_2 .
Звільненню позивача слугувала довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідних посадах. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.
У питанні застосування заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) закон не передбачав жодних реальних процедурних гарантій, за якими особи мали б можливість довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи.
Така заборона автоматично застосовувалася рівною мірою як до політичних посад, перебуваючи на яких особи безпосередньо формували державну політику певного періоду, так і до посад керівників державних органів та їх структурних підрозділів, які не мали об`єктивної можливість впливати на формування державної політики цього періоду, незалежно від того, чи особи, які займали посаду/посади, наведені у статтях 2 та 3 Закону №1682-VII, своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їхньому здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон №1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.
Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
Без встановлення зв`язку між вказаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону №1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
Тож заборона перебування на зазначених у Законі №1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону №1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
Довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідних посадах, не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини , а наказ Голови Комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 № 2183-о «Про звільнення ОСОБА_1 » не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до ОСОБА_1 , щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, Суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.
Суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною другою статті 2 КАС України.
Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку , що оскаржувані накази відповідачів не відповідають критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесені непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становлять непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.
Суд зазначає, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку із узурпацію влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним судом у постанові від 03.06.2020 у справі №817/3431/14 адміністративне провадження №К/9901/1400/18.
Також судом встановлено, що відповідно до наявних в матеріалах справи довідок про тимчасову непрацездатність, ОСОБА_1 у період з 24.10.2014 по 05.11.2014 року перебував на лікарняному у зв`язку тимчасовою непрацездатністю. Накази, якими позивача було звільнено із займаної посади та з податкової міліції були видані в період його тимчасової непрацездатності (наказ Міністерства доходів і зборів України № 2183-о від 29.10.2014, наказ Львівської митниці Міндоходів № 1208-о від 31.10.2014), що суперечить нормі ст. 40 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності.
Зважаючи на наведене, суд дійшов висновку, що накази Міністерства доходів і зборів України № 2183-о від 29.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Львівської митниці Міндоходів та податкової міліції та Наказ Львівської митниці Міндоходів № 1208-о від 31.10.2014 «Про оголошення наказу», якими позивача звільнено з займаної посади з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», є протиправними та підлягають скасуванню.
Скасування наказів про звільнення ОСОБА_1 , в силу вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними порушеннями Львівської митниці Міндоходів, з 30.10.2014.
Водночас, судом встановлено, що Галицька митниця Держмитслужби (правонаступник Львівській митниці Міндоходів та Львівської митниці ДФС) на час прийняття рішення по справі не є територіальним підрозділом Державної фіскальної служби (правонаступника Міністерства доходів і зборів) і у її структурі відсутні посади на яких можуть працювати працівники податкової міліції.
Відповідно до Наказу Державної фіскальної служби України від 15.06.2017 № 421 «Про організацію добору кадрів у Державній фіскальній службі України» (із змінами та доповненнями) затверджено Номенклатуру посад підрозділів податкової міліції Державної фіскальної служби.
Відповідно до п. 1.2. Номенклатури посад підрозділів податкової міліції Державної фіскальної служби передбачено, що Головою Державної фіскальної служби України призначаються: перші заступники начальника ГУ ДФС (Офісу ДФС); перші заступники (заступники) начальника ГУ ДФС (Офісу ДФС) начальники управлінь (відділів); начальники, перші заступники, заступники та заступники начальників управлінь начальники відділів (штабів) слідчих управлінь фінансових розслідувань, оперативних (міжрегіональних оперативних) управлінь, підрозділів внутрішньої безпеки.
Таким чином, ОСОБА_1 на момент звільнення був працівником податкової міліції і мав спеціальне звання полковник податкової міліції, а займана ним посада відносилася до номенклатури податкової міліції Міністерства доходів і зборів, правонаступником якого є Державна фіскальна служба України.
З урахуванням того, що позивача призначено на посаду та звільнено з посади наказом Міністерства доходів і зборів України (правонаступником якого є Державна фіскальна служба України), у структурі якого на час прийняття та звільнення позивача з посади діяла податкова міліція, яка станом на час прийняття рішення по справі надалі діє у складі Державної фіскальної служби України, а також те, що позивач як на момент призначення на посаду, так і на момент звільнення з неї перебував на службі у податковій міліції (у складі підрозділу - оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Львівської митниці Міндоходів), обов`язок поновлення на посаді позивача слід покласти на Державну фіскальну службу України.
Судом також встановлено, що станом на дату прийняття рішення Галицька митниця Держмитслужби (правонаступник Львівська митниці ДФС, яка в свою чергу є правонаступником Львівської митниці Міндоходів) не перебуває у підпорядкуванні Державної фіскальної служби України Міндоходів і у її складі відсутні підрозділи податкової міліції. Крім цього, судом встановлено, що у Державній фіскальній службі України відсутня посада заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями.
Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що порушене право позивача повинно бути відновлене шляхом зобов`язання Державної фіскальної служби України запропонувати ОСОБА_1 посаду у структурі Державної фіскальної служби України, яка є аналогічною займаній на час звільнення посаді у Львівській митниці Міндоходів, відповідно до статті 49-2 Кодексу законів про працю України.
Що стосується позовних вимог про зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII, суд звертає увагу на наступне.
Частиною першою статті 7 Закону № 1682-VII передбачено, що відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
Порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», а також надання відомостей з нього визначає Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» затверджене наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 № 1704/5 (далі - Положення).
Пунктом 9 Положення встановлено, що реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
Згідно пункту 4 Положення Держатель Реєстру - Міністерство юстиції України (далі - Держатель).
Положеннями пункту 5 розділу ІІ Положення зокрема передбачено, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Реєстратора: обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом.
Аналіз вимог пункту 5 Положення дає підстави для висновку, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, є, зокрема, рішення суду.
Тому, оскільки стосовно позивача у Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» міститься інформація про звільнення з підстав люстрації, а суд дійшов висновку про протиправність його застосування до позивача, суд вбачає необхідним задоволення позову й в частині похідних вимог про зобов`язання Державну фіскальну службу України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади»
Окрім того, згідно з ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.
Згідно з правовим висновком зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14.01.2014 по справі № 21-395а13: суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.
У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому, враховується положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок), який застосовується у випадку виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
Абзацом 3 пункту 3 Порядку визначено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Згідно з п.5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно п. 5 Порядку № 100, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Відповідно до абз.1 п.8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат, працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 порядку).
В рішенні у справі «П`єрсак проти Бельгії» ЄСПЛ зазначив, що він виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому б він перебував, якби не була порушена стаття 6 Конвенції, таким чином підкреслюючи верховенство обов`язку відновлення status quo ante.
Зміст наведених правових актів дає підстави для висновку про те, що у випадках стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу судом має бути визначений період вимушеного прогулу, останнім днем якого завжди є день ухвалення рішення суду як акту правосуддя, з яким відбулося врегулювання публічно-правового спору, про який зазначено в адміністративному позові, і вирішено завдання адміністративного судочинства, або день поновлення позивача на роботі, та середньоденний заробіток позивача. Отже, суд визначає конкретну суму коштів, яка стягується з відповідача.
Суд встановив, що відповідно до довідки Львівської митниці ДФС від 16.12.2019 № 13-70-05/38-251 станом на день звільнення середньомісячне грошове забезпечення позивача складало 6914,32 грн, середньоденна заробітна плата становила 329,25 грн.
Згідно наказу Львівської Митниці Міндоходів №1208-о від 31.10.2014 «Про оголошення наказу Міністерства доходів і зборів України» повний розрахунок при звільненні з ОСОБА_1 проведено включно до 29.10.2014. Отже, розрахунок суми за час вимушеного прогулу слід обчислювати з 30.10.2014.
Згідно із листами Міністерства соціальної політики України від 04.09.2013 № 9884/0/14-13/13 «Про розрахунок норм тривалості робочого часу на 2014 рік, від 09.09.2014 № 10196/0/14-14/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2015 рік», від 20.07.2015 № 10846/0/14-15/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік», від 05.08.2016 № 11535/0/14-16/13 «Про розрахунок норм тривалості робочого часу на 2017 рік», від 19.10.2017 № 224/0/103-17/214 «Про надання роз`яснення», від 08.08.2018 № 78/0/206-18 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік», від 29.07.2019 № 1133/0/206-19 Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік» кількість робочих днів у період з 30.10.2014 по 11.06.2020 становить 1404 робочих днів (з 30.10.2014 по 31.12.2014 45 робочих днів, 2015 рік 251 робочий день, 2016 рік 251 робочий день, 2017 рік 249 робочих днів, 2018 рік 250 робочих днів, 2019 рік 250 робочих днів, з 01.01.2020 по 11.06.2020 110 робочих днів).
Таким чином, оскільки середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 на момент звільнення складало 329,25 грн, які слід помножити на 1404 робочих днів (з 30.10.2014 по 11.06.2020) вимушеного прогулу, що дорівнює 462267,00 грн, ці кошти підлягають стягненню з Державної фіскальної служби України, оскільки така є правонаступником прав Міністерства доходів і зборів України, як середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ч. 1. ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 76 КАС України встановлено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 ст. 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
У відповідності до частини 2 цієї статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Оцінюючи правомірність дій та рішень суб`єктів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
На підставі вказаного, суд дійшов висновку, що позов належить задовольнити повністю.
Відповідно до п.2, п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплат заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць, а також поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Тому суд вважає за необхідне допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на аналогічну займаній посаду в штаті Державної фіскальної служби України та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 6914,25 грн.
Керуючись ст.ст. 6, 9, 73-76, 242, 244, 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
в и р і ш и в:
позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України №2183-о від 29.10.2014.
Визнати протиправним та скасувати наказ Львівської митниці Міндоходів №1208-о від 31.10.2014.
Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними порушеннями Львівської митниці Міндоходів, з 30.10.2014.
Зобов`язати Державну фіскальну службу України запропонувати ОСОБА_1 рівнозначну посаду в штаті Державної фіскальної служби України, згідно з вимогами статті 49-2 Кодексу законів про працю України.
Стягнути з Державної фіскальної служби України (код ЄДРПОУ 39292197) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 30.10.2014 по 11.06.2020 в сумі 462267 (чотириста шістдесят дві тисячі двісті шістдесят сім) грн 00 коп.
Зобов`язати Державну фіскальну службу України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України Про очищення влади.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними порушеннями Львівської митниці Міндоходів та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в сумі 6914 (шість тисяч дев`ятсот чотирнадцять) 25 грн допустити до негайного виконання.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду з урахуванням пункту 3 Розділу VI Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддяГрень Н.М.
СуддяКравців О.Р.
СуддяЛанкевич А.З.
Повний текст рішення виготовлено та підписано 23.06.2020.
