ОКРЕМА ДУМКА
судді Касаційного кримінального суду Верховного Суду ОСОБА_1
у провадженні №51-5790км18 за касаційними скаргами прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, на вирок Скадовського районного суду Херсонської області від 25 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 30 січня 2018року та касаційну скаргу засудженого ОСОБА_2 на ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 30 січня 2018року стосовно ОСОБА_2
15 серпня 2019 року колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду постановила ухвалу про направлення на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду апеляційної скарги прокурора та засудженого ОСОБА_2 на вказані судові рішення.
При ухваленні рішення я голосувала проти та викладаю окрему думку з огляду на таке.
Мотивом передачі провадження на розгляд об`єднаної палати стала незгода суддів з висновком колегії суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду, викладеному в постанові від 31 січня 2019 року, згідно з яким при призначенні покарання особі за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.15, ч.2 п.13 ст.115 КК України, враховуючи імперативне обмеження, відповідно до якого довічне позбавлення волі за вчинення готування до злочину та замаху на злочин не застосовується, крім випадків вчинення злочинів, передбачених у статтях 109-114-1, 437-439 КК України, підлягають застосуванню положення норми ч.3 ст. 68 КК України щодо призначення покарання за вчинення замаху на злочин, а саме призначене покарання не може перевищувати двох третин максимального строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого в санкції частини другої цієї статті, тобто 10 років позбавлення волі.
Більшість колегії суддів першої палати вважала, що застосування ч.3 ст. 68 КК України до злочинів, покарання за які передбачає довічне позбавлення волі є неможливим, оскільки в такому випадку відбувається подвоєння гуманізації покарання, яка міститься в частині 4 цієї статті щодо неможливості застосування покарання у виді довічного позбавлення волі за незакінчений злочин.
Такий висновок, на мою думку, не узгоджується з конституційним принципом верховенства права, за якого не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод і не допускається дискримінація за будь якими ознаками.
При застосуванні положень ч.3 ст. 68 КК України (до внесення законодавцем у 2016 році відповідних змін) щодо призначення покарання за вчинення замаху на злочин, за тими статтями КК України, санкції яких передбачали довічне позбавлення волі, виникали проблемні питання, оскільки цей вид покарання не є строковим.
Тлумачення норми частини 4 ст. 68 КК України свідчить, що законодавець мав на меті виключити довічне позбавлення волі як основне покарання, яке не має строкового виміру.
Вимоги ч.3ст. 68 КК Україниобмежують максимальний розмір покарання, який може бути призначений за незакінчений злочин. Ця нормамає імперативний характер і тому суд зобов`язаний її дотримуватись у всіх випадках призначення покарання за замах на злочин.
Таким чином, із вищезазначеним висновком колегії суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду, викладеному в постанові від 31 січня 2019 року, я повністю погоджуюсь та не вбачаю правових підстав для того, щоб відступати від нього.
З урахуванням наведеного, доводи, викладені у касаційній скарзі прокурора, щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні засудженому ОСОБА_2 покарання за незакінчений злочин, на мою думку, є обґрунтованими.
Суддя ОСОБА_1
