П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 522/6069/14-а

Провадження № 11-1362апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Золотнікова О. С.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула в порядку письмового провадження заяву Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради (далі - Управління) про перегляд з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року (судді Мороз В. Ф., Донець О. Є., Гончар Л. Я.) у справі № 522/6069/14-а за позовом ОСОБА_1 до Управління, третя особа - Одеська міська рада, про визнання неправомірним рішення й зобов`язання вчинити певні дії та

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління, у якому просила:

- визнати протиправною відмову відповідача у видачі їй містобудівних умов та обмежень на розробку проекту будівництва індивідуального житлового будинку, викладену в листі від 07 березня 2014 року № 01-07/62;

- зобов`язати Управління надати позивачу містобудівні умови та обмеження проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 , розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що вона є власником земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), однак Управління відмовляє їй у наданні вихідних даних та обмежень для проектування й забудови цієї земельної ділянки, посилаючись на те, що за зазначеною адресою не передбачене нове розміщення індивідуальної житлової забудови. Позивач вважає таку відмову неправомірною.

Приморський районний суд м. Одеси постановою від 07 листопада 2014 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2015 року, позов задовольнив: визнав протиправною відмову Управління, викладену в листі від 07 березня 2014 року № 01-07/62; зобов`язав Управління надати ОСОБА_1 містобудівні умови та обмеження проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 , розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням земельної ділянки - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 29 вересня 2016 року касаційну скаргу Управління залишив без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Не погодившись із ухвалою суду касаційної інстанції, Управління 11 січня 2017 року звернулося до Верховного Суду України із заявою про її перегляд з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду.

На обґрунтування заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України Верховним Судом України заявник послався на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції різної юрисдикції положень статей 1, 26, 29 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції від 16 жовтня 2013 року, що була чинною на момент виникнення спірних відносин; далі - Закон № 3038-VI) та Порядку надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 07 липня 2011 року № 109 (далі - Порядок № 109), у подібних правовідносинах під час вирішення позовних вимог про визнання протиправним рішення органу архітектури та містобудування про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень, що, на його думку, підтверджується ухвалами Вищого адміністративного суду України від 26 січня 2016 року (№ К/800/53164/14), 31 березня 2016 року (№ К/800/46066/15), 06 жовтня 2016 року (№ К/800/36925/15), 19 жовтня 2016 року (№№ К/800/19108/16, К/800/19112/16).

Крім того, заявник вважає, що в оскаржуваній ухвалі суд касаційної інстанції допустив неоднакове застосування вищевказаних норм матеріального права також під час вирішення позовних вимог про зобов`язання органу архітектури та містобудування вчинити дії, що підтверджується ухвалами Вищого адміністративного суду України від 21 листопада 2013 року (№ К/9991/75079/12), 31 липня 2014 року (№ К/800/978/14), 14 квітня 2015 року (№ К/800/19076/13) та ухвалою Вищого господарського суду України від 19 лютого 2013 року (№ 5002-15/5243-2011).

На підставі викладеного заявник просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Суддя Верховного Суду України ухвалою від 09 лютого 2017 року відкрив провадження в цій справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.

Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) установлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

У підпункті 7 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України (у вказаній редакції) закріплено, що заяви і скарги, зазначені в підпунктах 1, 3-6 цього пункту, передаються відповідно до Касаційного адміністративного суду, Великої Палати Верховного Суду за розпорядженням керівника апарату суду, до якого подані такі заяви і скарги, протягом тридцяти днів з дня набрання чинності цією редакцією Кодексу.

12 січня 2018 року заяву Управління було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

За приписами підпункту 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 22 листопада 2018 року заяву Управління про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 07 грудня 2018 року прийняла до розгляду заяву Управління про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року та призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження.

У запереченнях на заяву Управління про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року Верховним Судом України позивач зазначив про відсутність підстав для перегляду вказаного судового рішення, у зв`язку з чим просить відмовити у задоволенні заяви.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, наведені в заяві про перегляд судового рішення та запереченнях на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року з огляду на таке.

Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) заява Управління, яка подана до набрання чинності цією редакцією Кодексу, підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності згаданою редакцією Кодексу.

Пунктом 1 частини першої статті 237 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) було визначено, що перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Таким чином, вказаною нормою процесуального закону передбачено можливість перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

При цьому ухвалення різних за змістом судових рішень матиме місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та за аналогічних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійде (дійдуть) протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03 березня 2008 року № 1113 набула право власності на земельну ділянку площею 0,0957 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Право власності позивача на цю земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 , у якому зазначено цільове призначення ділянки - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

30 вересня 2013 року ОСОБА_1 звернулася до Управління із заявою про надання вихідних даних та обмежень для проектування і забудови належної їй земельної ділянки.

Листом від 10 жовтня 2013 року № 01-07/466 Управління відмовило у задоволенні заяви позивача, посилаючись на відсутність повного пакета документів відповідно до Закону № 3038-VI, а також повідомило ОСОБА_1 про те, що відповідно до рішення виконавчого комітету Одеської міської ради (далі - Виконком) від 18 листопада 2003 року № 1930-ХХІV «Містобудівне обґрунтування розміщення багатофункціонального суспільно-житлового готельного комплексу «Южний» на 16-Станції Великого Фонтану» (далі - рішення № 1930-ХХІV), нове розміщення індивідуальної житлової будівлі не передбачено.

03 березня 2014 року ОСОБА_1 повторно звернулася до Управління, надавши встановлений законодавством пакет документів для отримання вихідних даних та обмежень для проектування і забудови вищевказаної земельної ділянки.

Листом від 07 березня 2014 року № 01-07/62 Управління повторно відмовило в задоволенні заяви позивача з посиланням на те, що згідно з рішенням № 1930-ХХІV вказана земельна ділянка знаходиться у рекреаційно-курортній зоні, де непередбачено нове розміщення індивідуальної житлової забудови.

Крім того, суди встановили, що рішенням Одеської міської ради від 28 січня 2005 року № 3633-IV (далі - рішення № 3633-IV) було встановлено цільове призначення земельної ділянки площею 3,3155 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок та безоплатно передано із земель міста у приватну власність громадянам (всього 35 особам) вказану ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку.

Вищезазначене рішення № 3633-IV прийнято пізніше, ніж рішення Виконкому № 1930-ХХІV, на яке посилається Управління у своєму листі від 07 березня 2014 року № 01-07/62.

Ураховуючи вказані обставини, предметом спору у справі, що розглядається, є правомірність прийняття рішення органом архітектури та містобудування про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправною відмови Управління, яка викладена в листі від 07 березня 2014 року № 01-07/62, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що наміри позивача по забудові належної йому земельної ділянки відповідають цільовому призначенню, зазначеному у державному акті на право власності на земельну ділянку позивача, при цьому рішенням № 3633-IV було встановлено цільове призначення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , з передачею її у приватну власність громадянам саме для будівництва та обслуговування житлового будинку.

Крім того, задовольняючи вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача надати містобудівні умови та обмеження проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки за вищевказаною адресою, суди зазначили, що обрання такого способу захисту та відновлення прав позивача не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, оскільки Порядок № 109 передбачає лише єдину підставу для відмови у видачі містобудівних умов та обмежень - невідповідність намірів забудови земельної ділянки положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні. Оскільки факт такої невідповідності не встановлено, то підстави для відмови у наданні позивачу містобудівних умов та обмежень забудови вказаної земельної ділянки були відсутні.

При цьому суди вказали, що під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду. Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за певних обставин. У спірних правовідносинах Управління не має права відмовити у видачі містобудівних умов та обмежень, якщо відсутня підстава для такої відмови, яка передбачена у пункті 2.4 Порядку № 109, що свідчить про відсутність у відповідача можливості вибору конкретного рішення з певного кола варіантів на власний розсуд.

У той же час, реалізацією відповідачем своїх дискреційних повноважень при наданні містобудівних умов та обмежень буде вважатися визначення відповідачем змісту таких умов та обмежень.

На підтвердження неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права під час вирішення судом касаційної інстанції позовних вимог про визнання протиправним рішення органу архітектури та містобудування про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень, Управління додало до заяви рішення Вищого адміністративного суду України від 26 січня 2016 року (№ К/800/53164/14), 31 березня 2016 року (№ К/800/46066/15), 06 жовтня 2016 року (№ К/800/36925/15), 19 жовтня 2016 року (№ К/800/19108/16).

Так, у наданій на порівняння ухвалі від 26 січня 2016 року (№ К/800/53164/14) Вищий адміністративний суд України розглядав спір про визнання протиправними дій Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради щодо відмови у наданні містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки на здійснення реконструкції квартири, а саме прибудови до квартири, та зобов`язання вчинити дії.

Ухвалою від 31 березня 2016 року (№ К/800/46066/15) суд касаційної інстанції вирішив спір про правомірність відмови виконавчого комітету Стрийської міської ради у видачі містобудівних умов та обмежень по реконструкції нежитлового вбудованого приміщення у багатоквартирному будинку.

З ухвали від 06 жовтня 2016 року (№ К/800/36925/15) убачається, що Вищий адміністративний суд України розглядав спір про визнання протиправним і скасування відкликання Управлінням архітектури та містобудування Броварської міської ради містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, які видані Товариству з обмеженою відповідальністю (далі -ТОВ) «Підприємство «Будконтракт».

Ухвала Вищого адміністративного суду України від 19 жовтня 2016 року (№ К/800/19108/16) постановлена у спорі про визнання протиправними дій Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) щодо надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки в частині неврахування вимог прим. 1 пункту 3.13 ДБН 360-92, визнання незаконними та скасування вказаних містобудівних умов та обмежень.

Таким чином, аналіз рішення, про перегляд якого подано заяву, в частині вирішення позовних вимог про визнання протиправним рішення органу архітектури та містобудування про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень і рішень Вищого адміністративного суду України, наданих заявником для порівняння і проаналізованих вище, не дає підстав для висновку про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки прийняття різних за змістом судових рішень зумовлено різними предметами спорів, правовими відносинами, що виникли між сторонами, а також різними фактичними обставинами у справах, які були встановлені під час їх розгляду, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду.

При цьому Вищий адміністративний суд України ухвалами від 26 січня (№ К/800/53164/14) та 19 жовтня 2016 року (№ К/800/19108/16), скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справи передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, наведеними рішеннями суд касаційної інстанції не закінчив розгляд справ по суті, у зв`язку із чим висновки, викладені у вказаних рішеннях, не можуть бути враховані Великою Палатою Верховного Суду як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах.

Також на підтвердження неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права під час вирішення позовних вимог про зобов`язання органу архітектури та містобудування вчинити дії, Управління додало до заяви ухвалу Вищого господарського суду України від 19 лютого 2013 року (№ 5002-15/5243-2011) та рішення Вищого адміністративного суду України від 21 листопада 2013 року (№ К/9991/75079/12), 31 липня 2014 року (№ К/800/978/14), 14 квітня 2015 року (№ К/800/19076/13), у яких суди касаційної інстанцій у подібних правовідносинах, вирішуючи спір у частині позовних вимог про зобов`язання органу архітектури та містобудування вчинити дії, виходили із того, що відповідач є суб`єктом владних повноважень та здійснює в цих правовідносинах надані йому чинним законодавством України повноваження, а тому втручання в його дискреційні повноваження не можуть бути виправдані з підстав доцільності та необхідності врегулювання спірних відносин.

Так, у рішенні від 19 лютого 2013 року (№ 5002-15/5243-2011) Вищий господарський суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, вказав, що суди попередніх інстанцій неправомірно зобов`язали виконавчий комітет Алупкінської міської ради видати ТОВ «Санаторно-курортний комплекс «Зелений мис» містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, наданої цьому товариству у постійне користування, оскільки суд не має права перебирати на себе повноваження іншого органу.

В ухвалі від 21 листопада 2013 року (№ К/9991/75079/12) Вищий адміністративний суд України погодився з рішенням суду першої інстанції в частині зобов`язання органу архітектури та містобудування розглянути заяву об`єднання співвласників багатоквартирного будинку про видачу містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки у зв`язку з визнанням протиправною відмови вказаного органу у видачі позивачу містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки.

Ухвалою від 31 липня 2014 року (№ К/800/978/14) Вищий адміністративний суд України залишив без змін рішення суду першої інстанції, яким, зокрема, відмовлено ТОВ «СКК Зелений мис» у задоволенні позовних вимог до виконавчого комітету Алупкінської міської ради та відділу містобудування та архітектури виконавчого комітету Алупкінської міської ради про зобов`язання відповідачів прийняти рішення про видачу позивачу містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки та зобов`язання видати ТОВ «СКК Зелений мис» містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки.

В ухвалі від 14 квітня 2015 року (№ К/800/19076/13) Вищий адміністративний суд України, частково змінивши рішення судів попередніх інстанцій, зазначив про те, що задовольнивши вимоги в частині зобов`язання Управління архітектури та містобудування виконавчого комітету Рівненської міської ради надати містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, суди попередніх інстанцій не врахували, що за змістом Закону № 3038-VI та Порядку № 109 видача містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки є компетенцією Управління, а тому прийняття судового рішення про зобов`язання надати містобудівні умови відповідно до наданих документів є обмеженням дискреційних повноважень цього органу.

Таким чином, на підставі аналізу рішення, про перегляд якого подано заяву, та наданих для порівняння ухвали Вищого господарського суду України від 19 лютого 2013 року (№ 5002-15/5243-2011) та ухвал Вищого адміністративного суду України від 21 листопада 2013 року (№ К/9991/75079/12), 31 липня 2014 року (№ К/800/978/14), 14 квітня 2015 року (№ К/800/19076/13), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції різних юрисдикцій одних і тих самих норм матеріального права в частині вирішення судами позовних вимог про зобов`язання органу архітектури та містобудування надати позивачу містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції положень статей 1, 26, 29 Закону № 3038-VI та Порядку № 109 під час вирішення позовних вимог про зобов`язання органу архітектури та містобудування надати позивачу містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності, що спрямовані на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів, встановлює Закон № 3038-VI.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 2 Закону № 3038-VI (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) планування і забудова територій - діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів.

Частиною п`ятою статті 26 Закону № 3038-VI встановлено, що проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Відповідно до частин першої, третьої - п`ятої, сьомої статті 29 Закону № 3038-VI основними складовими вихідних даних є: 1) містобудівні умови та обмеження; 2) технічні умови; 3) завдання на проектування.

Містобудівні умови та обмеження надаються відповідними спеціально уповноваженими органами містобудування та архітектури на безоплатній основі.

Спеціально уповноважений орган містобудування та архітектури визначає відповідність намірів щодо забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Розгляд заяви і надання містобудівних умов та обмежень або прийняття рішення про відмову у їх наданні здійснюються спеціально уповноваженим органом містобудування та архітектури протягом семи робочих днів з дня реєстрації заяви.

Рішення про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень приймається у разі невідповідності намірів щодо забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Склад, зміст, порядок надання містобудівних умов та обмежень визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері будівництва, містобудування та архітектури.

Процедуру надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст визначає Порядок № 109.

Відповідно до пункту 2.1 Порядку № 109 містобудівні умови та обмеження є основною складовою вихідних даних. Містобудівні умови та обмеження надаються відповідними уповноваженими органами містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом семи робочих днів з дня реєстрації відповідної заяви разом із документами, передбаченими пунктом 2.2 цього розділу, у порядку, встановленому Законом № 3038-VI.

Згідно з пунктом 2.4 Порядку № 109 розгляд заяви, надання містобудівних умов та обмежень або прийняття рішення про відмову у їх видачі здійснюються спеціально уповноваженим органом містобудування та архітектури у порядку, встановленому Законом № 3038-VI. Підставою для відмови у видачі містобудівних умов та обмежень є невідповідність намірів забудови земельної ділянки положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні. Відмова у видачі містобудівних умов та обмежень або внесення змін до них з відповідним обґрунтуванням надається уповноваженим органом містобудування та архітектури у строк, визначений пунктом 2.1 цього розділу.

Отже, на підставі наведених вище положень частини п`ятої статті 29 Закону № 3038-VI та пункту 2.4 Порядку № 109 єдиною підставою для відмови у видачі містобудівних умов та обмежень є невідповідність намірів забудови земельної ділянки положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні.

Водночас у разі відсутності невідповідності намірів забудови земельної ділянки положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні у спеціально уповноваженого органу містобудування та архітектури виникає обов`язок видати заявнику містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки.

Як встановили суди попередніх інстанцій в цій справі, мотивуючи відмову у наданні містобудівних умов та обмежень, Управління посилається на те, що рішенням № 1930-ХХІV Виконком затвердив «Містобудівне обґрунтування розміщення багатофункціонального суспільно-житлового готельного комплексу «Южний» на 16-Станції Великого Фонтану», яке згідно з пунктом 2 цього рішення вважається зміною «Схеми функціонально-планувальної організації приморських територій м. Одеси», відповідно до якої земельна ділянка на АДРЕСА_1 відноситься до рекреаційно-курортної зони, в якій непередбачено нове розміщення індивідуальної житлової забудови.

Суди попередніх інстанцій також установили, що рішенням № 3633-IV Одеська міська рада встановила цільове призначення земельної ділянки площею 3,3155 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, затвердила проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок та безоплатно передала із земель міста у приватну власність громадянам (всього 35 особам) вказану ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку.

Вищезазначене рішення Одеської міської ради прийнято пізніше ніж рішення Виконкому, на яке посилається Управління, а тому мало враховувати містобудівну документацію на час його прийняття. На час розгляду справи таке рішення є чинним і у встановленому законодавством порядку не скасовувалось та не визнавалось недійсним.

Ураховуючи, що наміри позивача по забудові належної йому земельної ділянки відповідають цільовому призначенню, зазначеному у державному акті серії НОМЕР_2 на право власності позивача на земельну ділянку, а також той факт, що рішенням № 3633-IV Одеська міська рада встановила цільове призначення земельної ділянки за вказаною адресою з передачею її у приватну власність громадянам саме для будівництва та обслуговування житлового будинку, відмова Управління у наданні містобудівних умов та обмежень забудови є неправомірною.

При цьому, задовольняючи вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача надати містобудівні умови та обмеження проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки за вищевказаною адресою, суди обґрунтовано зазначили, що обрання такого способу захисту та відновлення прав позивача не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, оскільки частина п`ята статті 29 Закону № 3038-VI та пункт 2.4 Порядку № 109 передбачають лише єдину підставу для відмови у видачі містобудівних умов та обмежень - невідповідність намірів забудови земельної ділянки положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні. Оскільки факт такої невідповідності судами не встановлений, то підстави для відмови у наданні Управлінням позивачу містобудівних умов та обмежень забудови вказаної земельної ділянки - відсутні.

Як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду. Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за певних обставин.

Проте у спірних правовідносинах Управління не мало права відмовити у видачі містобудівних умов та обмежень у зв`язку з відсутністю визначеної чинним законодавством єдиної підстави для такої відмови, що свідчить про відсутність у відповідача можливості вибору конкретного рішення з певного кола варіантів на власний розсуд та наявність обов`язку надати містобудівні умови та обмеження.

Водночас реалізацією відповідачем своїх дискреційних повноважень при наданні містобудівних умов та обмежень буде вважатися визначення Управлінням змісту таких умов та обмежень.

З огляду на викладене висновок судів попередніх інстанцій про зобов`язання Управління надати ОСОБА_1 містобудівні умови та обмеження проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки є правильним.

Відповідно до підпунктів 1 та 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передані на розгляд Великої Палати Верховного Суду, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 242 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов: про повне або часткове задоволення заяви; про відмову у задоволенні заяви.

На підставі частини першої статті 244 КАС України (у вказаній редакції) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися або норма права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосована правильно.

Оскільки суд касаційної інстанції в ухвалі від 29 вересня 2016 року, про перегляд якої Управлінням подана заява, правильно застосував положення статей 1, 26, 29 Закону № 3038-VI та пунктів 2.1, 2.4 Порядку № 109, то відсутні підстави для задоволення заяви Управління.

Керуючись статтями 241-244 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України (в редакції Закону № 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Відмовити в задоволенні заяви Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради про перегляд з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. С. Золотніков

Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко

С. В. Бакуліна Н. П. Лященко

В. В. Британчук О. Б. Прокопенко

Ю. Л. Власов В. В. Пророк

М. І. Гриців Л. І. Рогач

В. І. Данішевська О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук

О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич

В. С. Князєв О. Г. Яновська