ОКРЕМА ДУМКА
Судді Ситнік О. М.
У справі №487/3335/13-ц
Провадження №14-111цс18
Велика Палата Верховного Суду 03 жовтня 2018 року розглянула у порядку письмового провадження справу за скаргою ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю «Дорпром» (далі - ТОВ «Дорпром») Прохорова Володимира Сергійовича, заінтересовані особи: ОСОБА_3, фізична особа?підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5, Товариство з обмеженою відповідальністю «Славич», ФОП ОСОБА_6, ФОП ОСОБА_7, ФОП ОСОБА_8, на дії та бездіяльність головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти Івана Миколайовича, державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Юхименко Оксани Сергіївни за касаційною скаргою Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 травня 2016 року у складі судді Темнікової А. О. та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2016 року у складі колегії суддів Локтіонової О. В., Колосовського С. Ю., Яворської Ж. М.
Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відхилила, а ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2016 року залишила без змін.
З такими висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися неможливо з таких підстав.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 29 травня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_11 задоволено, стягнуто солідарно з ФОП ОСОБА_4 та ТОВ «Дорпром» на користь ОСОБА_11 заборгованість за договором позики у розмірі 20 266 301 грн 54 коп.
Постанова про відкриття виконавчого провадження ухвалена 18 вересня 2013 року. Постанова про арешт майна боржника ухвалена 15 вересня 2014 року, а до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідний запис внесено - 18 листопада 2014 року.
Рішенням від 18 вересня 2014 року власник ТОВ «Дорпром» прийняв рішення про ліквідацію товариства. Призначено ліквідатора. Встановлено двомісячний строк для заявлення вимог кредиторами. Рішення про початок процедури припинення внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб?підприємців та громадських організацій 23 вересня 2014 року.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 січня 2015 року стягувача у виконавчому провадження ОСОБА_11 замінено на ОСОБА_3
Суди усіх інстанцій погодилися з тим, що при ліквідації юридичної особи за рішенням її власника виконавче провадження закривається, а арешти з рахунків ТОВ «Дорпром» повинні зніматися.
При цьому Велика Палата Верховного Суду вважала за недоцільне відступати від правової позиції Верховного Суду України, висловленої у постанові від 01 грудня 2015 року у справі № 818/8714/13-а.
Такі висновки є передчасними.
З матеріалів цивільної справи вбачається, що боржник ТОВ «Дорпром» рішення суду про стягнення з нього, як поручителя, заборгованості, не оскаржував. Протягом року з моменту відкриття виконавчого провадження жодних дій з погашення заборгованості не вчиняв.
Крім того, рішення про ліквідацію ТОВ «Дорпром» прийнято його власником 18 вересня 2014 року, після того, як 15 вересня 2014 року державним виконавцем винесена постанова про накладення арешту на усе майно боржника.
Судами не перевірено, чи з моменту прийняття рішення про ліквідацію та до моменту внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 18 листопада 2014 року відомостей про арешт майна, ТОВ «Дорпом» вчинив дії, передбачені статтею 111 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) про порядок ліквідації юридичної особи. Разом з тим з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що у цьому ж реєстрі міститься запис від 28 липня 2011 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, де обтяжувачем вказано Публічне акціонерне товариство «Марфін Банк» (далі - ПАТ «Марфін Банк»).
Крім того, з довідки Державної податкової служби України від 30 липня 2015 року вбачається, що у ТОВ «Дорпром» наявні вісім рахунків, відкриті у банківських установах. На 17 жовтня 2013 року таких рахунків було дев'ять. Разом з тим відповідно до частини третьої статті 111 ЦК України під час проведення заходів з ліквідації юридичної особи до завершення строку пред'явлення вимог кредиторів ліквідаційна комісія (ліквідатор) закриває рахунки, відкриті у фінансових установах, крім рахунка, який використовується для розрахунків з кредиторами під час ліквідації юридичної особи. Відсутні такі відомості про закриття рахунків та ініціювання зняття арешту та заборони відчуження за зобов'язаннями перед ПАТ «Марфін Банк».
Право на забезпечення виконання судового рішення є невід'ємною частиною права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція). У пункті 40 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду (див. рішення у справі «Філіс проти Греції» (Philis v. Greece) (N 1) від 27 серпня 1991 року, пункт 59). Однак це право було б ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 Конвенції детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, ? а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, ? і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 Конвенції тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, пункти 34?36).
Для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». До того ж ЄСПЛ уже прийняв цей принцип у справах щодо тривалості судового провадження (див. останні рішення у справах «Ді Педе проти Італії» (Di Pede v. Italy) та «Заппія проти Італії» (Zappia v. Italy) від 26 вересня 1996 року)
У пункті 28 рішення ЄСПЛ у справі «Антонюк проти України» від 11 грудня 2008 року відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні. У пункті 38 рішення у справі «Кунашко проти Росії» від 17 грудня 2009 року ЄСПЛ нагадав, що у разі, коли винесено рішення проти «приватного» відповідача, на державу покладається позитивний обов'язок, який полягає в тому, щоб громадянам було надано юридичний арсенал, що дозволяє їм отримати належне від їх боржників, які наполегливо ухиляються від виплати присуждених судами сум. Очевидно, що мова йде про обов'язки надати засоби для досягнення результату, а не забезпечувати сам результат. Влада повинна забезпечувати розумно доступні заходи на допомогу кредиторам. Отже, якщо не буде встановлено, що прийняті національними владою заходи були адекватними та достатніми, держава не звільняється від відповідальності за несплату боргів по виконавчому листу «приватним» боржником.
Обов'язковість виконання судових рішень передбачена у статті 124 Конституції України у редакції на час вчинення виконавчих дій та статті 129?1 Конституції України у редакції закону від 02 червня 2016 року.
Відповідно до статті 14 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, що діяла на час вчинення виконавчих дій та розгляду справи) судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових і службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, ? і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до статті 1 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), що був чинним на час вчинення виконавчих дій та розгляду справи, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) ? це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).
У статті 2 Закону № 606-XIV зазначено, що примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України «Про державну виконавчу службу» (далі - державні виконавці).
Відповідно до статті 6 названого Закону державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
У статті 25 Закону № 606-XIV вказано, що державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника ? у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.
Статтею 27 названого Закону урегульовано, що у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.
Отже, чинним на час вчинення виконавчих дій та розгляду справи спеціальним законом було врегульовано, що судове рішення має бути обов'язково виконане. Виконання судових рішень покладено на державних виконавців, які надають строк (7 днів) для добровільного виконання боржником своїх зобов'язань, а при відсутності добровільного виконання настає стадія примусового виконання судового рішення, яка припиняється лише у випадках, прямо передбачених законом.
У статті 49 Закону № 606-XIV передбачено вичерпний перелік випадків закінчення виконавчого провадження. Виконавче провадження підлягає закінченню у разі: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду; 2) визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання; 3) смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи ? сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов'язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва; 3-1) прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 4) скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 5) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі; 6) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення; 7) визнання боржника банкрутом; 8) фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 9) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 10) направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби; 11) повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення ЄСПЛ; 13) непред'явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 51 цього Закону; 14) списання згідно із Законом України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» заборгованості, встановленої рішенням суду, яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа. У випадках, передбачених пунктами 1?6, 8, 9, 11?13 частини першої цієї статті, виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав. Про закінчення виконавчого провадження державний виконавець виносить постанову з обов'язковим мотивуванням підстав її винесення, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований.
У статті 104 ЦК України вказано, що юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.
У статті 33 Закону України від 15 травня 2003 року№ 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» було передбачено, що юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам ? правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, перетворення (реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим засновниками учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим рішенням або за рішенням державних органів, прийнятим у випадках, передбачених законом. Юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.
За статтею 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. У статтях 110, 111 ЦК України передбачені підстави та порядок ліквідації юридичної особи. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 111 ЦК України юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. При цьому у жодній із названих статей не передбачено мораторію на виконання судових рішень чи задоволення вимог кредиторів у разі ліквідації юридичної особи за рішенням її учасників. ЦПК України також не урегулював порядок здійснення примусового виконання рішення суду у разі ліквідації юридичної особи-боржника за рішенням її учасників (власника).
Отже, чинним законодавством передбачено порядок примусового виконання судового рішення, виключний перелік випадків закриття виконавчого провадження без виконання судового рішення та порядок вчинення виконавчих дій.
При цьому процедура ліквідації юридичної особи та ліквідація (припинення) юридичної особи є різними поняттями, одне з яких передбачає процедуру проведення та послідовність певних дій, які пов'язані з припиненням юридичної особи, а інший термін визначає наслідки такої процедури - відсутність юридичної особи, її абсолютну «смерть» як суб'єкта правовідносин. Тому підставою для закінчення виконавчого провадження, передбаченою пунктом 3 частини першої статті 49 Закону № 606-XIV є саме припинення, як наслідок (ліквідація) юридичної особи, а не сама по собі процедура здійснення підготовки до припинення.
Юридична особа є такою, що припинилася,тобто ліквідована, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи. Отже, до внесення такого запису підстав у державного виконавця закінчувати виконавче провадження не вбачається.
Стаття 67 Закону №№ 606-XIV у частині другій передбачає, що у разі ліквідації боржника ? юридичної особи виконавчий документ надсилається ліквідаційній комісії (ліквідатору) для вирішення питання про подальший порядок виконання рішення у встановленому законом порядку. У разі надходження виконавчого документа до ліквідаційної комісії (ліквідатора) арешт з майна боржника знімається за постановою державного виконавця, затвердженою начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. У разі якщо виконавчий документ надіслано ліквідаційній комісії (ліквідатору), виконавче провадження підлягає закінченню в порядку, встановленому цим Законом.
Зі змісту вказаної статті вбачається, що у випадку ліквідації юридичної особи виконавчий документ надсилається ліквідаційній комісії чи ліквідатору такої юридичної особи. При тому, що у випадку ліквідації юридичної особи за рішенням її учасників або органу, саме учасник юридичної особи чи її орган призначає або ліквідаційну комісію, або ліквідатора, на власний розсуд. Тому направлення виконавчого листа такій ліквідаційній комісії чи ліквідатору фактично є направленням виконавчого документа боржнику для добровільного виконання. Разом з тим стадія добровільного виконання є короткотерміновою і закінчилася на час вимоги ліквідатора передати йому на виконання виконавчий документ.
При цьому жодного нагляду за виконанням судового рішення ліквідатором чи ліквідаційною комісією не передбачено. Права стягувача не забезпечені, а боржник набуває преференцій порівняно з іншими боржниками, за зобов'язаннями яких вчиняються примусові виконавчі дії на виконання рішення суду.
Крім того, наслідки завершення виконавчого провадження, передбачені статтею 50 Закону № 606-XIV, у якій передбачено, що у разі закінчення виконавчого провадження (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
Тобто, якщо стягувач у випадку оголошення боржника банкрутом і початку процедури ліквідації має запобіжники і гарантії виконання судового рішення, то у разі ліквідації юридичної особи за рішенням її учасників таких гарантій та запобіжників не передбачено, що є дискримінаційним відносно стягувача.
Варто зазначити, що у ряді своїх постанов, від 06 червня 2013 року у справі № 34/17-3358-2011, від 06 лютого 2012 року у справі № 61/37, від 05 вересня 2012 року у справі № 2/229 Вищий господарський суд України висловлював правову позицію щодо відсутності підстав для закінчення виконавчого провадження, відкритого на виконання рішення суду у разі здійснення ліквідації юридичної особи за рішенням власника. Така правова позиція ґрунтується на нормах міжнародного законодавства, прецедентної практики ЄСПЛ щодо обов'язковості виконання судового рішення, положень Конституції України та норм цивільного законодавства.
Вбачаються підстави для відходу від правової позиції Верховного Суду України, висловленої у постанові від 01 грудня 2015 року у справі № 818/8714/13-а.
Суддя О.М.Ситнік
