Справа №472/34/15-ц 07.12.2015 07.12.2015 07.12.2015
Провадження №22-ц/784/2828/15
Справа № 472/34/15-ц
Провадження 22ц/784/2828/15 Головуючий у 1-й інстанції: Орленко Л.О.
Категорія - 20 Доповідач апеляційної інстанції: ОСОБА_1
Ухвала
Іменем України
07 грудня 2015 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:
головуючого - Самчишиної Н.В.,
суддів: Галущенка О.І., Лисенка П.П.,
із секретарем судового засідання - Тищенком Л.С.,
за участю:
- представників позивача - ОСОБА_2, ОСОБА_3,
- відповідача ОСОБА_4 та її представника – ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4
на рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 12 жовтня 2015 року, ухваленого за позовом ОСОБА_6 до Веселинівської селищної ради Веселинівського району Миколаївської області, ОСОБА_7 та ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними свідоцтва про право власності та договору купівлі-продажу житлового будинку,
встановила:
15 січня 2015 року ОСОБА_6 пред'явила до суду вищезазначений позов до Веселинівської селищної ради Веселинівського району Миколаївської області, ОСОБА_7 та ОСОБА_4, який уточнювала та обґрунтовувала наступним.
На підставі рішення Веселинівського районного народного суду Миколаївської області від 01 грудня 1987 року їй належало 60/100 частин, а її колишньому чоловікові ОСОБА_8 40/100 частин житлового будинку № 1 по вул. Молодіжна в смт. Веселинове. Загальна площа вищезазначеного будинку складала 95,6 кв.м., житлова - 68,8 кв.м.
26 липня 1991 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_9 продав ОСОБА_7 належні йому 40/100 частин цього будинку.
Рішенням виконавчого комітету Веселинівської селищної ради Веселинівського району № 161 від 24 липня 2007 року за заявою ОСОБА_7 частині житлового будинку присвоєно окрему юридичну адресу: вул. Молодіжна 1-а, смт. Веселинове Веселинівського району. На підставі цього рішення, 20 серпня 2007 року ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок загальною площею 53,8 кв.м., житловою 35,6 кв.м.
05 вересня 2007 року за посвідченим нотаріально договором купівлі-продажу ОСОБА_7 продала вищезазначений житловий будинок ОСОБА_4
Позивач вказувала, що реального поділу спірного будинку, що перебував у спільній часткові власності, співвласниками не проведено, а орган місцевого самоврядування, виділив в окрему адресу частину будинку, перевищив свої повноваження та фактично, без її участі, поділив житловий будинок, чим значно зменшив її частку у праві власності на спільне майно та позбавив права власності на належну їй частину житлового будинку пропорційно до її ідеальної частки.
-2-
За таких обставин, на думку позивача, ОСОБА_7 незаконно оформила право власності на житловий будинок, як окремий об'єкт нерухомого майна, а тому не мала правових підстав відчужувати цей житловий будинок ОСОБА_4
Про винесене рішення органом місцевого самоврядування та укладений договір купівлі-продажу позивач дізналась у 2013 році під час звернення до Веселинівської філії Миколаївської МБТІ з метою продажу своєї частини будинку.
Посилаючись на викладене та грубі порушення цивільного законодавства, позивач просила визнати незаконним та скасувати вищезазначене рішення, визнати недійсними свідоцтво про право власності, видане ОСОБА_7 та договір купівлі-продажу житлового будинку, укладений між ОСОБА_7 і ОСОБА_4
Заперечуючи проти позову, відповідачі посилались на те, що органом місцевого самоврядування не допущено порушень чинного законодавства при виділенні в окрему юридичну адресу житлового будинку та видачі ОСОБА_7 свідоцтва про право власності на спірний будинок.
Крім того, відповідачі - Веселинівська селищна рада та ОСОБА_4 - вважали, що позивачем пропущено позовну давність.
До того ж, відповідач ОСОБА_4 посилаючись на те, що вона є добросовісним набувачем, а позивач не була стороною спірного договору, вважала, що позивач, пред'явив вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним, обрала неналежний спосіб захисту. Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 12 жовтня 2015 року позов ОСОБА_6 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Веселинівської селищної ради Веселинівського району № 161 від 24 липня 2007 року про виділення в окрему юридичну адресу, визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане ОСОБА_7 та договір купівлі-продажу житлового будинку від 05 вересня 2007 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_4
Стягнуто з відповідачів на користь позивача по 243 грн. 60 коп.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, відповідач ОСОБА_4 подала на нього апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.
В запереченнях на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_2, посилаючись на необґрунтованість її доводів, просила апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Задовольняючи позов ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з його доведеності та обґрунтованості.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з огляду на таке.
Відповідно до положень ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.
За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.
-3-
Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Оскільки після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку ст.364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, то при виділі частки зі спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні ст. 181 цього Кодексу.
Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток жилих будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (далі - Інструкція).
Так, згідно з пунктами 1.2, 2.1, 2.4 цієї Інструкції поділ об'єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об'єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об'єкту поштової адреси.
Пункт 2.5 Інструкції передбачає, що при підготовці документів про поділ нерухомого майна БТІ проводять такі дії, зокрема, за відсутності нотаріально посвідченого договору чи рішення суду щодо порядку користування будинками, будівлями та спорудами беруться до уваги заяви усіх співвласників, підписи яких засвідчені нотаріально.
Відповідно до статі 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, зокрема, частиною 1 цієї статі передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Веселинівського районного народного суду Миколаївської області від 01 грудня 1987 року, в порядку поділу спільного майна подружжя, за ОСОБА_10 визнано право власності на 60/100 частин житлового будинку по вул. Молодіжна 1 в смт. Веселинівка та за ОСОБА_9 – 40/100 частин цього будинку.
Загальна площа вищезазначеного житлового будинку становила 95,6 кв.м., житлова площа - 68,8 кв.м. (а.с.8-16 т.1). За такого, ідеальна частка ОСОБА_10, 60/100 частин жилого будинку, складала 57, 36 кв.м. від загальної площі будинку, 41, 28 кв.м. житлової площі, а ОСОБА_8 - 40/100 частин будинку - загальної площі - 38, 24 кв.м, житлової площі – 27, 52 кв.м.
-4-
Судом установлено, що за їх усної домовленості було встановлено порядок користування житловим будинком, при якому кожен з них користувався відособленими приміщеннями будинку, який ними було самовільно переплановано.
Така домовленість колишнього подружжя нотаріально не посвідчувалась і не була зареєстрована у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів, як це було передбачено положеннями ст. 118 ЦК УРСР.
До того ж, відповідно до положень ст. 100 ЖК України в редакції чинній на час перепланування ними жилого будинку, дозвіл виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів на перепланування будинку не надавався.
За такого, підстав вважати, що реальний поділ будинку між співвласниками, колишнім подружжям, відбувся у передбаченому законом порядку не вбачається.
20 грудня 1990 року ОСОБА_11 уклала шлюб з ОСОБА_12 і взяла його прізвище.
26 липня 1991 року на підставі посвідченого нотаріально договору купівлі-продажу ОСОБА_9 продав ОСОБА_7 належні йому 40/100 частин (ідеальну частку) вищезазначеного будинку. За цим договором, в користування покупця ОСОБА_7 перейшли 40/100 частин жилого будинку А, жилою площею 35,6 кв.м.
Раніше встановлений за усною домовленістю порядок користування жилим будинком ОСОБА_6 і ОСОБА_7 не змінювався. Виділ своєї частки зі спільного майна, ані ОСОБА_6, ані ОСОБА_7 не вимагали.
За такого, відособлені частини житлового будинку не стали у передбаченому законом порядку об’єктом самостійної власності кожної з них. Тому посилання ОСОБА_4 на те, що сторони добровільно досягли згоди про спосіб поділу майна в натурі не заслуговують на увагу.
Отже, висновок суду першої інстанції про те, що встановлений за усною домовленістю порядок користування жилим будинком з виділенням кожному співвласнику відособлених приміщень у користування не припинив право спільної часткової власності сторін, є вірним.
Рішенням виконавчого комітету Веселинівської селищної ради Веселинівського району № 161 від 24 липня 2007 року за заявою ОСОБА_7 частині житлового будинку присвоєно окрему юридичну адресу: вул. Молодіжна 1-а, смт. Веселинове Веселинівського району.
На підставі цього рішення, 20 серпня 2007 року ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок загальною площею 53,8 кв.м., житловою площею - 35,6 кв.м.
05 вересня 2007 року за посвідченим нотаріально договором купівлі-продажу ОСОБА_7 продала цей житловий будинок ОСОБА_4
Між тим, надані по справі докази, що були підставою для винесення оскаржуваного рішення та видачі спірного свідоцтва, не містять договору співвласників про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, заяви позивача, як співвласника жилого будинку щодо його поділу та висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм, що є порушенням вимог ст. ст. 358, 364, 367 ЦК України, Інструкції та призвело до порушення прав позивача як співвласника спільної часткової власності, який належить більший розмір ідеальної частки жилого будинку, ніж фактично виділений ОСОБА_7
-5-
До того ж, положеннями ст. 31 Закону України «Про місцеве самоврядування» в редакції чинній на час винесення оскаржуваного рішення, повноваження органу місцевого самоврядування щодо поділу (виділення частки) нерухомого майна не передбачено, що вірно констатував в рішенні суд першої інстанції.
Посилання ОСОБА_4 на те, що місцевим радам надані такі повноваження у відповідності до додатку № 2 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових права на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 07 лютого 2002 року № 75, висновку суду не спростовують, оскільки надання окремої адреси житловому будинку було наслідком виділу спільного майна в самостійний об’єкт нерухомого майна, та відповідно потребувало необхідність дотримання установленого законодавством порядку проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна.
Оскільки, ж набуття відповідачем ОСОБА_7 у власність спірного будинку відбулося з порушенням ст. ст. 358, 364, 367 ЦК України, вимог Інструкції, тому наявні правові підстави для визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсними свідоцтва про право власності на спірний житловий будинок та, як правовий наслідок, договору купівлі-продажу житлового будинку укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_4
Таким чином, судом першої інстанції при вирішенні спору правильно застосовані норми ст.ст. 215, 358, 364, 367 ЦК України, Інструкції, а тому зроблений обґрунтований висновок про наявність підстав для задоволення позову.
При цьому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач, пред’явив позовні вимоги про визнання недійсним вищезазначеного договору купівлі-продажу житлового будинку, обрала належний спосіб захисту, оскільки, як встановлено ОСОБА_6 була співвласником спільної часткової власності, а не цілого нерухомого майна. Тому пред’явивши вказані вимоги на підставі ст. 215 ЦК України, ОСОБА_6, як заінтересована особа, відповідно до ст. 16 цього кодексу обрала належний спосіб захисту свого порушеного права. У зв’язку з тим, посилання ОСОБА_4 на те, що право позивача підлягало захисту лише шляхом витребування майна від добросовісного набувача згідно зі ст. 388 ЦК України, не заслуговують на увагу.
Колегія також погоджується з доводами та обґрунтуваннями суду першої інстанції щодо встановлення моменту початку позовної давності, виходячи з положень ч.1 ст. 261 ЦК України. Відповідно ст. 257, ч. 1 ст. 261 ЦПК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, перебіг позовної давності починається не з часу, коли позивач могла бути обізнана про укладення іншим співвласником будинку окремих договорів, у тому числі і з надання комунальних послуг та коли позивач могла бачити табличку з найменуванням вулиці та номера будинку, а з часу, коли вона дізнався або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, бо сама по собі обізнаність щодо власника спільного майна, окремої адреси не є свідченням порушення права будь-якої особи. Як вказувала позивач, про порушення свого майнового права їй стало відомо у жовтні 2013 року після звернення до Веселинівської філії ММБТІ та отримання інформації про оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування та спірного свідоцтва про право власності на цілий житловий будинок, а з позовом до суду ОСОБА_6 звернулася 15 січня 2015 року, тобто в межах строку позовної давності.
-6-
Інших доказів, які б спростовували вказані обставини, матеріали справи не містять.
Інші доводи апеляційної скарги були предметом розгляду судом першої інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи, наведені в апеляційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди відповідача ОСОБА_4 з висновком суду першої інстанції з їх оцінкою.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду є законним та обґрунтованим, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстав для скасування рішення та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтями 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів, -
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 12 жовтня 2015 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий Н.В. Самчишина
Судді : О.І. Галущенко
ОСОБА_13
