ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 грудня 2023 року
м. Хмельницький
Справа № 607/15144/20
Провадження № 22-ц/4820/2236/23
Хмельницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Корніюк А.П. (суддя доповідач), П`єнти І.В., Талалай О.І., секретар судового засідання Цугель А.О.
за участю представника Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» Ходюк К.М.
розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу №607/15144/20 за апеляційною скаргою Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» з доповненнями на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року (суддя Грицай К.М., повне судове рішення складено 04 жовтня 2021 року) у справі за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням.
Заслухавши доповідача, пояснення представника учасника справи, дослідивши доводи апеляційної скарги і матеріали справи, суд
в с т а н о в и в:
В вересні 2020 року Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» звернулась до суду із позовом, який в грудні 2020 року уточнила та просила визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право на користування приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
В листопаді 2020 року ОСОБА_1 подала до суду зустрічний позов до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви», в якому зазначала, що вона монахиня с. Василія, в миру ОСОБА_1 , прийшла до монастиря 20.03.2004 та 14.05.2009 отримала постриг у Малу схиму, таким чином у монашому стані перебуває понад 16 років. З 01 червня 2011 року вона, як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, проживала разом з іншими членами цього чернечого інституту за адресою: АДРЕСА_1 , в місці, де знаходиться дім, до якого вона приписана і набула право користування ним. ОСОБА_1 посилається на те, що в її користуванні перебуває житлова кімната (келія), що розташована на 1 поверсі під назвою келія Христа Царя, від якої у неї є ключ. 05 травня 2017 року ОСОБА_1 вимушено залишила спірне житлове приміщення через конфлікти із незаконно призначеною ігуменею с. Теодосією ( ОСОБА_2 ) та через незаконні дії владики ОСОБА_3 . ОСОБА_1 вказує, що з 01 лютого 2018 року і по теперішній час вона разом з іншими сестрами монашої спільноти робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, однак через заміну замків вільно повернутися та користуватися майном не змогла, а в ході розмови їй було повідомлено, що владика заборонив пускати сестер на територію монастиря. І так як відповідач за зустрічним позовом чинить їй перешкоди у користуванні спірним житлом, вона вимушена тимчасово проживати в інших різних місцях.
Зважаючи на викладене, ОСОБА_1 , враховуючи заяву про зміну предмета зустрічного позову від 30.12.2020, просила суд зобов`язати Релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 8,4 кв.м, позначеному в інвентарній справі під літерою «А» за №30, розташованому на І поверсі будинку АДРЕСА_1 , шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до займаного житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і вказаної кімнати.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року у задоволенні позову Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано Релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання постійного безперешкодного доступу до даного житлового приміщення та надання дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей даного житлового приміщення. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання судових витрат.
Не погоджуючись з цим рішенням суду, Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» оскаржила його в апеляційному порядку, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Так, апелянт вказує, що спірна будівля за своїм цільовим призначенням є культовою спорудою і у цій справі спір виник між власником будівель, які відповідач використовує для культових потреб і його користувачем, яка була зареєстрована у спірній будівлі за згодою власника з підстав належності до монастирської жіночої спільноти УГКЦ. ОСОБА_1 на даний час позбавлена монашого стану, а тому проживання її в монастирській будівлі суперечить та позбавляє можливості Релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» здійснювати право власності на майно відповідно до статті 319 ЦК України.
Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» посилається на те, що судом першої інстанції також не взято до уваги, що спірні правовідносини, в тому числі, регулюються Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», оскільки їх учасниками є з однієї сторони релігійна організація, з іншої колишня монахиня. Так, відповідно до статті 7 вказаного Закону релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).
Як вказує апелянт, ОСОБА_1 набула права приписання до Монастиря після складення вічних обітів (малої схими), натомість скасування (закриття) монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці у 2017 році має наслідком втрату членства і є підставою для виписання та виселення позивачки за зустрічним позовом з будівлі монастиря. ОСОБА_1 відмовилася від духовної реабілітації та вступу до нової Свято-Благовіщенської монашої спільноти і в 2020 році вона була звільнена з монашого сану.
Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» зазначає, що ОСОБА_1 не належить до жодного канонічного (законного) чернечого інституту (монастиря), не є членом Свято-Благовіщенської монашої спільноти, сестри якої проживають у спірній будівлі в смт Великі Бірки, не має церковної приписки до цього чернечого інституту та не має права перебувати на території «клявзури». ОСОБА_1 є колишнім членом ліквідованого Монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці та представником однієї групи послідовників колишнього монаха ОСОБА_4 ( ОСОБА_5 ) і сестри ОСОБА_6 ( ОСОБА_7 ), щодо яких Синодом Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ 27.04.2017 було прийнято заяву-застереження.
Позивач за первісним позовом вказує, що ОСОБА_1 разом з іншими колишніми сестрами, в тому числі і з свідками по справі ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 перебувають у внутрішньоцерковному конфлікті з новоутвореною Свято-Благовіщенською монашою спільнотою, з Релігійною організацією «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви», вищим церковним керівництвом Української Греко-Католицької церкви.
Апелянт вважає, що намагання ОСОБА_1 вселитися до монастиря - є спробою захоплення колишніми членами ліквідованого Монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці монастирської будівлі Свято-Благовіщенської монашої спільноти, що належить на праві власності відповідачу та створення перешкод у здійсненні права власності Релігійною організацією «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» відносно нерухомості по АДРЕСА_1 .
У доповненні на апеляційну скаргу, Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» також вказує, що судом першої інстанції не взято до уваги особливостей спірних правовідносин, учасниками яких є представники ієрархічного релігійного об`єднання УГКЦ та які (відносини) мають також релігійний характер. Звертає увагу на те, що сторонами у цій справі є фізична особа віруюча громадянка, колишня членкиня ліквідованого жіночого Монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці УГКЦ (екс-членкиня церковної «юридичної особи» УГКЦ) та юридична особа Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» (що є юридичною особою в розумінні ЦК України та є церковною «юридичною особою» УГКЦ), власник монастирської будівлі. Вселення сторонньої особи до монастиря обмежує право Релігійної Організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви», зокрема, членів Свято-Благовіщенської монашої спільноти УГКЦ, які проживають у монастирських приміщеннях, безперешкодно виконувати богослужіння, монаші практики та є втручанням держави у внутрішні організаційні справи релігійної організації і у право на свободу віросповідання.
Зважаючи на викладене, Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» просила скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а в задоволені зустрічного позову відмовити.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року апеляційну скаргу Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» задоволено частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року скасовано. Провадження у справі за позовом Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням закрито.
Постановою Верховного Суду від 12 червня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року прийнято відмову представника Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» адвоката Ходюк К.М. від первісного позову по справі №607/15144/20 за позовом Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині позову Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням визнано нечинним, провадження у справі у цій частині закрито.
Отже, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року переглядається в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 .
Представник апелянта Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» адвокат Ходюк К.М. підтримала апеляційну скаргу з підстав у ній наведених.
Позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_1 до суду не з`явилася, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, про причини неявки суд не повідомила.
Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно положень частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам статті 263 ЦПК України.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» (попередня назва монастир св. Теодора Студита) зареєстрована як юридична особа, відомості про юридичну особу 15 травня 2007 року включено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, засновник Релігійна організація «Тернопільсько-Зборівська Архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви».
В 2017 році проведено державну реєстрацію зміни найменування юридичної особи: з Монастир Святого Теодора Студита на Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви».
Згідно зі статутом Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» (далі Статут), який прийнято рішенням Загальної Ради Монастиря Святого Теодора Студита 19 червня 2017 року та зареєстровано у Міністерстві культури України 31 серпня 2017 року за №835, монастир є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно з правилами східного чернецтва.
У пункті 1.13 Статуту визначено, що монастир як юридична особа, користується правами та несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і цього Статуту: володіє, користується та розпоряджається майном, що належить йому на праві власності, може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов`язки, має право виступати стороною в суді, господарському та третейських судах, має право вчиняти будь-які правочини, укладати договори, що не суперечать чинному законодавству, а також цьому Статуту, як в Україні, так і поза її межами.
Згідно з пунктом 2.2 Статуту монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою) (т. 1 а.с.7, 8-10, 25-26, 27-28).
Грамотою Єпископа Тернопільського Української греко-католицької церкви Михаїла Сабриги від 14 червня 1999 року засновано монашу жіночу спільноту Введення в Храм Пресвятої Богородиці з осідком у смт. Великі Бірки Тернопільської Єпархії, духовну та матеріальну опіку поручено її засновнику ієромонаху Григорію Планчаку, Ігумену монастиря Святого Теодора Студійського у с. Колодіївка (т.1 а.с. 45).
Рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року №133 передано безоплатно монастирю Святого Теодора Студита нерухоме майно згідно з додатком за адресою: АДРЕСА_1 для культових потреб монастиря (т.1 а.с. 102).
Згідно з актом передачі від 29 липня 1999 року комунального майна за адресою: АДРЕСА_1 селищний голова передав, а ієромонах отець ОСОБА_11 від імені монастиря Святого Теодора Студита прийняв 4 будинки, допоміжні споруди, земельну ділянку площею 0,51 га та інженерні комунікації (т.1 а.с.110).
14 вересня 1999 року Великобірківською селищною радою видано свідоцтва про право власності на будівлі, цілий об`єкт, який розташований в АДРЕСА_1 та належить на праві колективної власності монастирю Святого Теодора Студита і складається з чотирьох будівель (т.1 а.с.11).
Згідно з реєстровим написом №2 вказані вище будівлі зареєстровано в Тернопільському БТІ та записано в реєстрову книгу 14 вересня 1999 року за реєстром №92 (т.1 а.с.12).
Грамотою єпископа Тернопільсько-Зборівської Єпархії Української греко-католицької церкви Михаїла в 2004 році в день Святих Трьох Святителів надано благословення заснованому ігуменом Свято-Теодорівського монастиря отцем ОСОБА_12 у смт Великі Бірки жіночому монастирю Введення в Храм Пресвятої Богородиці і ОСОБА_13 (т.1 а.с.16).
15 липня 2005 року Тернопільське районне госпрозрахункове бюро технічної інвентаризації виготовило інвентарну справу на будівлі і споруди монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці по АДРЕСА_1 , а саме: будівля монастиря, позначена літерою «А», трапезна, позначена літерою «Б», швейна майстерня, позначена літерою «З», пожводойма, позначена літерою «К», огорожі та відмостки. У житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «А» значаться келії, які на першому поверсі позначені цифрами 5, 7, 8, 11, 22, 24, 26, 27, 30, 32, 34, 35, 37 та на другому поверсі позначені цифрами 7, 8, 12, 15, 16, 20, 21, 27, 28, 32, 33, 40, 41, 42, 43; є санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня. В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «Б» значаться келії, позначені цифрами 7 та 3 (2 поверх) (т.1 а.с.125-132).
Позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_1 , монахиня сестра ОСОБА_14 , перебувала в монашому стані, прийшла до монастиря 20.03.2004, а постриг у Малу схиму отримала 14.05.2009.
Відповідно до будинкової книги прописки громадян, що мешкають у будинку АДРЕСА_1 та копією паспорта, місце проживання ОСОБА_1 у цьому будинку зареєстроване з 01 червня 2011 року (т.1 а.с.13-15, 46).
27 квітня 2017 року Верховний Архієпископ Києво-Галицький Української греко-католицької церкви прийняв декрет № ВА 17/162, яким постановив закрити монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що в смт Великі Бірки та всі залежні монастирі. Доручено сестрі Теодосії (Андрусяк) управляти майном і справами монастиря до моменту заснування нового монастиря (т.1 а.с.17).
04 вересня 2017 року за №6/2017 ОСОБА_1 (мон. Василія) разом з іншими монахинями, зверталася із зверненням до Синоду єпископів Української греко-католицької церкви, Реколекційного центру Львівської архиєпархії Української греко-католицької церкви, в якому сестри висловлювали незгоду з діями кир Василія Семенюка, архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського, якими він іменував сестру ОСОБА_15 ( ОСОБА_16 ), через те, що цьому не передував вибір (т.1 а.с.68-74).
Крім того, ОСОБА_1 разом із іншими зверталася до владики ОСОБА_17 , протосинкела Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, з листом від 12 жовтня 2017 року №12/2017, в якому повідомили, що вони не бажали жити у постійному з`ясуванні стосунків із незаконно призначеною ігуменею, коли за кожної нагоди їх звинувачують у непослуху, скаржилися на великий психологічний тиск, ставлення до них, як до бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер (т.1 а.с.75-87).
04 червня 2020 року Декретом № 165/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_18 повідомив, що засновує Святоблаговіщенську монашу спільноту у смт. Великі Бірки (т.1 а.с.20).
З довідки Виконавчого комітету Великобірківської селищної ради від 07 вересня 2020 року № 954 вбачається, що ОСОБА_1 перебуває на реєстраційному обліку місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.21).
Відповідно до заяви ОСОБА_19 від 28 серпня 2020 року на ім`я начальника Тернопільського РВП ГУНП в Тернопільській області, яку серед інших підписала і ОСОБА_1 , підписанти зазначають, що вони зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . Приїхавши до будинку, намагалися відкрити браму своїм ключем, але виявили, що замки змінені. ОСОБА_20 їх не впустила і заявила, що мусить зателефонувати владиці ОСОБА_21 , відповідь надасть через 10 хвилин. Прочекавши годину, вони зрозуміли, що ніхто до них не вийде, тому зателефонували у поліцію (т.1 а.с.88).
24 вересня 2020 року листом №7164/115/5 т.в.о. начальника ТВП ГУНП в Тернопільській області Марків Р. повідомив ОСОБА_19 , що її звернення з приводу примусового вселення розглянуто та рекомендував звернутися до суду (т.1 а.с.145).
22 жовтня 2020 року Декретом про звільнення з монашого стану від №456/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_22 постановив монахиню Василію ( ОСОБА_23 ), члена колишнього монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що був канонічно скасований декретом Блаженнішого патріарха ОСОБА_24 від 27 квітня 2017 року, звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які з цього випливають (т.1 а.с.103).
Частково задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не втратила право на користування житлом у спірному будинку, в якому фактично не проживає, оскільки не має об`єктивної можливості безперешкодного доступу через заміну замків у вхідних дверях та брамі, а уповноважені власником особи не надають їй дозволу на проживання і ці обставини в сукупності свідчать про наявність перешкод у користуванні ОСОБА_1 житловим приміщенням, тому вимоги останньої про усунення перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до спірного житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від нього є доведеними та підлягають до задоволення. Разом з тим, ОСОБА_1 не доведено право на проживання та користування саме житловим приміщенням площею 8,4 кв., позначеному в інвентарній справі під літ. «А» за №30, розташованому на 1 поверсі будинку АДРЕСА_1 .
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Так, згідно частини 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини 1 та 2 статті 77 ЦПК України).
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Частиною 1 статті 29 ЦК України передбачено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Згідно статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Відповідно до абзацу 5 статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Келія - це спеціальна кімната, чи будинок, у якому мешкають ченці в монастирі. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.
Термін «житло» в тлумаченні ЄСПЛ означає насамперед місце, де особа є «вдома». Наголос робиться на аспекті важливості об`єкта (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об`єкта, приміром, його відповідності певним вимогам.
ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» зазначив, що ніщо у статті 8 Конвенції та у попередніх рішеннях суду не свідчить на користь того, що концепція «житла» має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства, та визнав, що захистом статті 8 Конвенції охоплюється циганська кибитка (шатро). Окрім цього, гарантії статті 8 Конвенції поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів та ін.) та інші володіння особи.
У пункті 52 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі «Саган проти України» (заява № 60010/08) суд нагадав, що поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв`язку із зазначеним місцем (див., наприклад, рішення у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, пункт 141, від 17 жовтня 2013 року, та наведені у ньому посилання).
У пунктах 69, 123 рішення від 12 червня 2014 року у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява № 56030/07) ЄСПЛ сформулював позицію, відповідно до якої автономія релігійних організацій від держави не є необмеженою та категоричною у розумінні Конвенції та практики ЄСПЛ.
Як правило, право на свободу релігії, гарантоване Конвенцією, виключає будь-яку дискрецію з боку держави. Проте, це не заперечує можливості та необхідності судового контролю з боку держави за дотриманням прав осіб, гарантованих Конвенцією.
Відповідно, вирішуючи конфлікт між двома правами, які однаково захищені Конвенцією, слід збалансувати право особи на приватне життя та право релігійної організації на автономність. Держава покликана гарантувати обидва ці права і, якщо захист одного призводить до втручання у інше, то вона має обрати належні засоби, аби зробити таке втручання пропорційним до мети, яку переслідує.
Як вбачається із матеріалів справи, спір між сторонами виник щодо права користування ОСОБА_1 спірним приміщенням (келією), що розташована в будівлі, яка належить на праві власності Релігійній організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви».
Релігійна організація, звернувшись до суду загальної юрисдикції із позовом про визнання фізичної особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а в подальшому ОСОБА_1 , яка вступивши в цивільний процес, заявила зустрічний позов про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, визнали юрисдикцію держави щодо вирішення цивільно-правового спору, що виник між ними.
Переглядаючи постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року у цій справі, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду складі Верховного Суду в постанові від 12 червня 2023 року зробила висновок про те, що норми національного законодавства, з урахуванням вищенаведеної практики ЄСПЛ, регулюють відносини, що виникають з приводу користування келією, яка вважається житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
У цій справі спір між сторонами виник з приводу права користування спірним приміщенням (келією), яке розташоване в будівлі по АДРЕСА_1 , що належить на праві власності Релігійній організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви».
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).
З огляду на викладене, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Як вбачається із статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно частин 1, 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Відповідно до частини 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
З огляду на положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно статті 396 ЦК України передбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції вірно виходив з того, що ОСОБА_1 набула відповідно до закону право користування житловим приміщенням у будинку АДРЕСА_1 , власником якого є Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви», вселившись у нього та зареєструвавши місце проживання в установленому законом порядку зі згоди власника цього нерухомого майна.
Статтями 401-406 ЦК України визначено право користування чужим майном.
Згідно статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України).
Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений у разі відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Суд першої інстанції, оцінивши у відповідності до вимог статі 89 ЦПК України надані учасниками справи та їх представниками докази, встановивши фактичні обставини у справі, прийшов до вірного висновку, що у ОСОБА_1 виникло право особистого сервітуту на проживання у спірному житловому приміщенні. Адже з 01 червня 2011 року та на час постановлення судом першої інстанції оскаржуваного судового рішення місце проживання ОСОБА_1 в спірному приміщенні було і є зареєстрованим у встановленому законом порядку за згодою власника нерухомого майна, а доказів зняття останньої з місця реєстрації її проживання на час розгляду справи в суді першої інстанції матеріали справи не місять.
Поміж цього, колегія суддів звертає увагу, що ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року прийнято відмову представника Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» від позову Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням; судове рішення про відмову у позові визнано нечинним, провадження у справі у цій частині закрито.
І на час розгляду апеляційним судом апеляційної скарги Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» право користування ОСОБА_1 спірним приміщенням апелянтом фактично не оспорюється та відсутні докази про вжиття заходів щодо зняття ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання за адресою АДРЕСА_1 . Та голослівне посилання представника відповідача за зустрічним позовом адвоката Ходюк К.М. про зняття ОСОБА_1 з реєстраційного обліку за вказаною вище адресою є, в порушення вимог частини 1 статті 81 ЦПК України, недоведеним, а відповідно до частини 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
З огляду на наведене колегія суддів констатує, що зазначені обставини з урахуванням реєстрації місця проживання ОСОБА_1 дають підстави вважати, що позивачка має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання і спірне майно є її житлом у розумінні статті 8 Конвенції. А наявність у ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності ще із 3 співвласниками квартири АДРЕСА_2 загальною площею 61,5 кв.м., житловою площею 36,6 кв.м. (т. 1 а.с. 29-30) на законність в оскаржуваній частині судового рішення не впливає.
Аргументи апеляційної скарги про те, що право користування будинком (сервітут) у ОСОБА_1 припинилось на підставі пункту 2 частини 1 статті 406 ЦК України у зв`язку із відмовою від нього останньої, в інтересах якої був встановлений, колегія суддів відхиляє, оскільки відповідачем за зустрічним позовом відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України не було надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 добровільно відмовилася від права користування приміщенням по
АДРЕСА_1 , як слідує із матеріалів справи: письмових звернень позивачки за зустрічним позовом до керівництва УГКЦ від 04.09.2017 і від 12.10.2017 та пояснень сторін, причиною тимчасового залишення ОСОБА_1 спірного приміщення стали непорозуміння та конфлікти між особами, які проживали у цьому приміщенні та створення психологічної напруги.
На думку колегії суддів, вчинення у 2018 році, у 2020 році ОСОБА_1 дій щодо намагання користуватися спірним житлом та проживати у ньому, звернення останньої до суду із зустрічним позовом про усунення перешкод у користуванні житлом і звернення до правоохоронних органів із заявою про те, що відповідач за зустрічним позовом чинить їй перешкоди у користуванні житлом підтверджує, що ОСОБА_1 не втратила інтерес до спірного житла та спростовує позицію Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» про те, що позивачка за зустрічним позовом свідомо відмовлялася від сервітуту на право користування спірним приміщенням.
Апеляційний суд констатує, що так як ОСОБА_1 протягом тривалого часу проживала в спірному приміщенні, тому її право на проживання, як особи, місце проживання якої зареєстрована у ньому, в межах цих правовідносин мають перевагу над правом власності Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви», оскільки втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Судова колегія вважає, що посилання в апеляційній скарзі на те, що право користування будинком у ОСОБА_1 виникло на підставі прийняття її в монахині монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці та у зв`язку із тим, що її виключено з числа членів монастиря через церковну ліквідацію зазначеного монастиря; не набуття ОСОБА_1 членства в жодному канонічному чернечому інституті (монастирі) УГКЦ та звільнення останньої з монашого стану на законність оскаржуваного судового рішення не впливають.
Адже, сам факт створення та ліквідації монашої спільноти, виключення з числа членів монастиря чи звільнення із монашого стану, за умови збереження за ОСОБА_1 реєстрації місця проживання в спірному приміщенні, на думку колегії суддів, не має правового значення для справи, оскільки, як зазначено в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду складі Верховного Суду від 12 червня 2023 року цивільній спір в цій справі стосується цивільних прав та обов`язків сторін на право користування ОСОБА_1 житловим приміщенням, розташованим в будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою, місце проживання якої зареєстровано у даному приміщенні і підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.
Тобто, цей спір не є втручанням держави у внутрішні організаційні справи релігійної організації та ці правовідносин не регулюються нормами Закону України «Про свободу совісті та релігійних організацій» і внутрішніми актами релігійної організації.
Таким чином, встановивши фактичні обставини справи, що мають значення для справи, перевіривши доводи ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті відповідно до статті 8 Конвенції, належним чином дослідивши, чи відповідає припинення права користування відповідачем спірним приміщенням необхідності захисту права власника та враховуючи, що позивачка за зустрічним позовом, маючи реєстрацію місця проживання в спірному приміщенні та не визнання її такою, що втратила право на користування житлом в спірному приміщення, не проживання ОСОБА_1 у цьому житлі через відсутність безперешкодного доступу до нього у зв`язку із зміною замків та не надання уповноваженими власником особами їй дозволу на проживання, свідчить про наявність перешкод у користуванні позивачкою за зустрічним позовом спірним житловим приміщенням, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог останньої про усунення перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від нього.
Інші доводи апеляційної скарги не містять посилання на докази, що б спростовували висновки суду першої інстанції і впливали на їх законність, а фактично зводяться до незгоди з оскаржуваним рішенням суду та трактуванням представником Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» норм матеріального права і обставин справи на власну користь.
Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання арреllatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист.
Враховуючи наведені обставини, апеляційний суд приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на відповідних положеннях законодавства, рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні.
Та відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України і відсутні підстави для перерозподілу судових витрат.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382 384, 389, 390 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» з доповненнями залишити без задоволення.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 залишити без змін.
Постанова набираєзаконної силиз дняїї прийняття,однак можебути оскарженав касаційномупорядку доВерховного Судупротягом тридцятиднів здня складенняповного судовогорішення.
Повне судове рішення складено 22 грудня 2023 року.
Судді А.П. Корніюк
І.В. П`єнта
О.І. Талалай
