ОКРЕМА ДУМКА
суддів Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І., Погрібного С. О.
справа № 607/15144/20
провадження № 61-5158сво22
до постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року
Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладаємо окрему думку.
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» (далі - РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ») у вересні 2020 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, яка втратила право користування приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтовувався тим, що спірна будівля призначена виключно для культових потреб монастиря. Відповідачка набула у користування приміщенням келії на правах особистого строкового сервітуту, який виник на підставі усного договору з релігійною організацією, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря.
Водночас у зв`язку із неприйняттям у дусі монашої покори розпоряджень церковного керівництва та розбіжностями у поглядах з очільницею монастиря, 05 травня 2017 року ОСОБА_1 з власної волі залишила монастир, припинила ведення з іншими монахами спільного монашого життя, що призвело до припинення права користування спірним приміщенням.
ОСОБА_1 у листопаді 2020 року звернулася до суду із зустрічним позовом до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ»про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням, площею 8, 4 кв. м, позначеним в інвентарній справі під літерою «А» за № 30, розташованим на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до займаного житлового приміщення та передання дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і зазначеної кімнати.
Зустрічний позов обґрунтовувала тим, що з 01 червня 2011 року вона як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, проживала разом із іншими членами цього чернечого інституту за адресою:
АДРЕСА_1 . Вона була зареєстрована в цьому приміщенні та набула його у користування, проте 05 травня 2017 року вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із керівництвом монастиря. Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися в спірному житлі. З 01 лютого 2018 року вона робила неодноразові спроби повернутися до спірного житлового приміщення, однак через заміну замків не змогла потрапити на територію монастиря.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 24 вересня 2021 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області у задоволенні позову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» відмовив.
Зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Зобов`язав РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ»усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та надання дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей приміщення.
У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Вирішив питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції зробив висновок, що ОСОБА_1 не втратила право на користування житлом, оскільки не проживає в спірному приміщенні через перешкоди у доступі до нього у зв`язку зі зміною замків у вхідних дверях та брамі.
Постановою від 13 квітня 2022 року Тернопільський апеляційний суд апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» задовольнив частково, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року скасував.
Провадження у справі за позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ»до ОСОБА_1 про визнання особи такою, яка втратила право користування приміщенням, зустрічним позовом ОСОБА_1 до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ»про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням закрив.
Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір по суті є втручанням держави в особі суду у внутрішні організаційні справи релігійної організації та у право на свободу віросповідання, що суперечить статті 35 Конституції України та статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ
Філіпович Н. М. у червні 2022 року звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Заявниця, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалене з порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила те, що:
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року в справі № 607/18795/18
(провадження № 61-14838св19);
- висновки суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є перешкодою в доступі до правосуддя. Закриттям провадження у справі апеляційний суд заперечує можливість цивільно-правового захисту права на житло фізичної особи ОСОБА_1 .
Постановою від 12 червня 2022 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду задовольнив частково касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасував постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року, направив справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Верховний Суд дійшов переконання, що питання у цій справі, які поставлені перед судом, не свідчать про втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, оскільки спірні правовідносини виникли з приводу користування житловим приміщенням, і такий спір стосується цивільних прав та обов`язків сторін і підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України. Приписи національного законодавства, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), регулюють відносини, що виникають з приводу користування келією, яка вважається житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступив від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 серпня 2022 року у справі № 607/15017/20-ц (провадження № 61-5940св22), про те, що юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд монастирів (келіями).
Верховний Суд сформулював висновок щодо застосування норми права, згідно з яким спір з приводу права користування житловим приміщенням, розташованим у будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою, підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.
ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ
Із наведеною правовою позицією Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не погоджуємося, у зв`язку з чим викладаємо окрему думку.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
За обставинами встановленими судами першої та апеляційної інстанцій, рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 передано безоплатно монастирю св. Теодора Студита нерухоме майно згідно з додатком за адресою: АДРЕСА_1 , для культових потреб монастиря.
Згідно зі свідоцтвом про право власності на будівлі, виданим 14 вересня 1999 року Великобірківською селищною радою, цілий об`єкт на АДРЕСА_1 на праві колективної власності належить монастирю св. Теодора Студита та складається з чотирьох будівель.
За матеріалами інвентарної справи, виготовленої 15 липня 2005 року Тернопільським районним госпрозрахунковим бюро технічної інвентаризації на будівлі і споруди монастиря св. Теодора Студита на АДРЕСА_1 , нерухоме майно складається з будівлі монастиря, позначеної літерою «А», трапезної, позначеної літерою «Б», швейної майстерні, позначеної літерою «З», пожежної водойми, позначеної літерою «К», огорожі та відмостки. В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «А» зазначаються келії на першому поверсі, позначені цифрами 5, 7, 8, 11, 22, 24, 26, 27, 30, 32, 34, 35, 37, та на другому поверсі, позначені цифрами 7, 8, 12, 15, 16, 20, 21, 27, 28, 32, 33, 40, 41, 42, 43, наявні санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня. В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «Б» позначаються келія, позначена цифрою 7 та 3 (2 поверх), ванна, вбиральня, трапезна.
Відповідно до статуту РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», затвердженого рішенням загальної ради монастиря св. Теодора Студита від 19 червня 2017 року, зареєстрованого в Міністерстві культури України згідно з наказом від 31 серпня 2017 року № 835, РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» є релігійною спільнотою монахів, які живуть за правилами східного чернецтва.
11 жовтня 2017 року проведено державну реєстрацію зміни найменування юридичної особи з монастиря св. Теодора Студита на РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».
Також суди встановили, що ОСОБА_1 зареєстрована з 01 червня 2011 року в будинку (приміщенні монастиря) на АДРЕСА_1 .
05 травня 2017 року ОСОБА_1 залишила монастир.
Відповідачка за первісним позовом на момент відкриття провадження в справі перебувала в монашому стані, прийшла до монастиря 20 березня 2004 року, постриг в Малу схиму отримала 14 травня 2009 року.
Декретом про звільнення з монашого стану від 22 жовтня 2020 року № 459/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_5 постановив звільнити монахиню ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ) з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які з цього випливають.
Правове обґрунтування окремої думки
Питання, яке мав вирішити Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, полягало в тому, чи поширюється юрисдикція загальних судів (національних судів України) на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями).
Для того, щоб дати відповідь на це питання, потрібно було визначити характер тих відносин, що виникли між сторонами, та визначити правила, якими вони врегульовані, з`ясувати підстави для проживання в монастирі, а також правовий режим спірного приміщення (келії).
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних, цивільних, кримінальних чи господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, пред`явленого позову, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи.
Водночас статтею 35 Конституції України гарантовано, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.
Отже, в Україні діє принцип взаємного невтручання держави та церкви, який ґрунтується на конституційній нормі про відокремленість церкви від держави. Такий же принцип передбачений і в статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якої церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Відповідно до частини першої статті 9 та частини першої статті 10 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Релігійні управління і центри мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), які діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях. Статут (положення) може містити й інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності даної релігійної організації (частини перша, друга, четверта статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).
У статті 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» зазначено, що релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Релігійні організації можуть бути обмежені у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, передбачених законом. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. Право власності релігійних організацій охороняється законом.
Внутрішні настанови діяльності Української Греко-Католицької Церквиврегульовані Кодексом Канонів Східних Церков (далі - ККСЦ), Партикулярним правом, а також Типіконом Студійського Уставу.
Ієрархічна структура канонічного права є такою: ККСЦ- це головний законодавчий документ церкви, корпус канонівяк правових норм загального та універсального характеру, який поширюється на 23 Східні Католицькі Церкви, зокрема, й на УГКЦ; партикулярне право УГКЦ - канони цього партикулярного права стосуються тільки УГКЦ, визначають основи її функціонування; типікони (статути) - локальні норми канонічного права, які поширюються тільки на конкретні чернечі ордени або на конкретні монастирі.
Наведеними нормами канонічного права врегульовано порядок створення, діяльності, ліквідації (скасування) монастирів, обсяг прав та обов`язків ченців як членів монашої спільноти, у тому числі й з приводу користування майном монастиря, порядок набуття та позбавлення монашого стану.
Щодо підстав для проживання в монастирі
Відповідно до Канону 410 Глави І ККСЦ чернечий стан - це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою.
Монаший стан остаточно приймається через довічну професію, яка включає в собі три довічні обіти: послуху, чистоти і вбозтва (Канон 462).
Набуття монашого стану включає декілька етапів: « Кандидатура », «Послушництво» (новіціат), «Рясофорат» (тимчасова професія/тимчасові обіти), « Мала схима » (довічна професія/довічні обіти), «Велика схима».
У справі, яку переглядала Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_1 отримала постриг у «Малу схиму».
Особи, які вступили до монастиря і прийняли монаший постриг, складають обіти послуху, чистоти та убогості.
Обіт убогості є відмовою від всіх благ, монахи живуть без власності, не мають нічого окремого, ані у власності, ані у користуванні.
Отже, свідомо приймаючи монаший стан, ОСОБА_1 склала обіт убогості, підтвердивши, що метою її перебування у монастирі було не набуття місця проживання в одній із келій монастиря, а сповідування нею релігійних потреб.
Щодо правового режиму спірного приміщення (келії)
Вирішальним при визначені юрисдикційної належності цієї справи є оцінка того, чи є келія монастиря житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.
ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» зазначив, що ніщо у статті 8 Конвенції та у попередніх рішеннях Суду не свідчить на користь того, що концепція «житла» має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства, та визнав, що захистом статті 8 Конвенції охоплюється циганська кибитка (шатро). Окрім цього, гарантії статті 8 Конвенції поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів та ін.) та інші володіння особи.
Відповідно до параграфа 1 Канону 433 ККСЦ монастирем є чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя.
До чернечого інституту приписується як священнослужитель член цього інституту після довічних обітів на підставі дияконського свячення, а священнослужитель, уже приписаний до якоїсь єпархії, на підставі довічної професії (Канон 428 ККСЦ).
Згідно з Каноном 913 ККСЦ члени чернечих інститутів, а також товариств спільного життя на подобу чернечих, набувають постійне місце проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписані, і тимчасове місце проживання набувають у місці, де їх перебування продовжувалося принаймні до трьох місяців.
В пункті 187 розділу ІІ (Келійне правило) частини IV (Монаше діяння) Типікону Спасо-Преображенського Монастиря УГКЦ зазначено, що келія - це особливе місце, в якому монах проводить години відпочинку та особливої молитви. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено (тобто відособлено) в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).
Розділ ІІІ (Перебування у келії) частини IV (Монаше діяння) Типікону Спасо-Преображенського Монастиря УГКЦ визначає правила перебування у келії, за якими кожному монахові, по можливості, уділяється келія, що служить як молитовня, в якій монах проводить велику кількість дорогоцінного часу свого життя. Келійні заняття: келійне правило, за благословенням Ігумена або Духовника; читання духовної літератури; виписування корисних цитат з книжок, молитовників; вправляння у читанні і рецитуванні богослужбових книг; заняття, встановлені Ігуменом, як келійні послушання; ручна робота на користь монастиря.
Згідно із Каноном 495 ККСЦ член, який після складення професії, незаконно залишив монастир, повинен невідкладно вернутися у монастир. Настоятелі повинні його старанно розшукувати і, якщо він повернеться під впливом справжнього розкаяння, прийняти. У противному випадку його потрібно покарати згідно з приписами права або навіть відпустити.
Канон 917 ККСЦ передбачає, що постійне або тимчасове місце проживання втрачається через вибуття з місця з наміром не вернутися, з дотриманням приписів канонів 913 і 915.
Тож можна зробити висновки про те, що питання проживання в монастирі є виключно внутрішньоцерковною справою, оскільки набуття права на користування келією у монастирі пов`язано виключно із набуттям монашого статусу та регулюється положеннями відповідних Канонів.
Саме канонічним правом врегульовано порядок та підстави вселення монахині до монастиря, надання їй келії (яка може змінюватися і служить молитовнею, а не є особистою кімнатою для проживання).
Так само канонічним правом врегулювано наслідки вибуття монахині з місця її проживання з наміром не повернутися.
Приписи національного законодавства не регулюють відносини, що виникають з приводу користування келією у релігійній організації.
З огляду на викладене, вважаємо, що мета використання монашої келії, а саме дотримання правил монашого життя свідчить про те, що це приміщення не може вважатися житлом у розумінні статті 8 Конвенції, оскільки у разі втрати монашого стану особа не може проживати поруч з іншими монахинями, які продовжують сповідувати релігійні потреби та нести обіти послуху, чистоти, вбозтва. Тобто така особа набуває статусу сторонньої особи і позбавляється права вступати на територію монастиря з огляду на клявзуру.
Відтак, питання надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі особі, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не національним (цивільним) правом.
Українська держава проголосила як засадничий принцип - невтручання у внутрішні справи релігійних організації, які діють як самоврядні організації на основі автономності держави та церкви.
Оскільки келія монастиря є культовою будівлею (приміщенням), у якій може проживати виключно монах (монахиня) для ведення монашого життя, заснованого на релігійних канонах, переконані, що спірні відносини між колишньою монахинею такого монастиря і самим монастирем щодо права на проживання у келії монастиря не підлягають розгляду у національних судах будь-якої юрисдикції.
У справі, що переглядалася Верховним Судом, ОСОБА_1 у зустрічному позові просила усунути їй перешкоди в користуванні приміщенням, площею 8, 4 кв. м, яке згідно з матеріалами інвентарної справи, є келією, функціональним призначенням якої є задоволення не лише житлових, а й релігійних потреб - здійснення монашою спільнотою сповідання своєї релігії.
Будівля, у якій знаходиться спірне приміщення келії, передано у власність РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» для забезпечення саме культових потреб монастиря, таких як проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших практик відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації.
Отже, спір у цій справі виник між сторонами щодо права користування відповідачкою за первісним позовом спірним приміщенням (келією), яке належить на праві власності РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».
З урахуванням того, що сторони в справі є суб`єктами канонічний відносин, тому, на наше переконання, застосуванню підлягають саме норми канонічного права.
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові послалася на пункт 52 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі «Саган проти України» (заява № 60010/08), у якому зазначено, що поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв`язку із зазначеним місцем.
Проте, за обставинами зазначеної справи, заявниця та її чоловік незаконно проживали у спірній квартирі з 1992 року та продовжували користуватися нею після свого від`їзду за кордон, меблі та інше належне їм майно зберігалося у зазначеній квартирі. Отже, вони мали зв`язок із цією квартирою, який тривав і на момент оскаржуваного проникнення, тому ЄСПЛ визнав спірну квартиру «житлом» заявниці у розумінні статті 8 Конвенції.
Водночас, у справі, що переглядалася Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, особливістю було те, що спір стосувався користування келією монастиря. Питання про можливість визнання «житлом» приміщення, призначеного для культових потреб релігійних організацій та сповідування релігійних поглядів монахів, не досліджувалося ЄСПЛ у справі «Саган проти України».
Таке питання не порушувалося та не з`ясовувалося також і в інших справах, що розглядалися ЄСПЛ, на які послалася в своїй постанові Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зокрема, в рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) та в рішенні від 25 вересня 1996 року у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» (заява № 20348/92). Тож вважаємо, що згадані висновки ЄСПЛ підлягали застосуванню виключно з урахуванням специфічного призначення приміщення, яке є предметом спору.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не врахував, що келія, яка перебувала в користуванні ОСОБА_1 як монахині, служила для забезпечення саме культових потреб монастиря - проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших практик відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації. Отже, спори щодо права проживати у келії монастиря є церковним спором, оскільки право на проживання монаха (монахині) у келії не може оцінюватися на предмет законності за національним законодавством з огляду на призначення келії.
Враховуючи викладене погоджуємося з висновками апеляційного суду про закриття провадження у справі, оскільки цей спір є внутрішньоцерковним спором, який регулюється ККСЦ та повинен вирішуватися саме церковним судом з огляду на принцип автономності церкви та невручання держави у внутрішню діяльність релігійної організації.
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові послалася на рішення від 12 червня 2014 року у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява № 56030/07), в якому ЄСПЛ сформулював правило, відповідно до якої автономія релігійних організацій від держави не є необмеженою та категоричною у розумінні Конвенції та практики ЄСПЛ.
Водночас у наведеній справі, заявник скаржився на непродовження дії укладеного з ним трудового договору, та ЄСПЛ при вирішенні такого спору врахував національне законодавство Іспанії, яке не виключає можливості перегляду судами рішення єпископа на предмет дотримання в ньому основоположних прав та громадянських свобод. Врахувавши допустимі межі свободи розсуду, які надані державі в цій справі, Суд вважав, що втручання в право заявника на повагу до його приватного життя не було неспівмірним, порушення статті 8 Конвенції допущено не було.
Тоді як у справі, що переглядалася Верховним Судом, спір стосувався права користування приміщенням монастиря, й за національним законодавством України діє принцип відокремленості церкви та релігійних організацій в Україні від держави, а також автономності у вирішенні внутрішніх питань, які регулюються, зокрема, ККСЦ, Типіконом. У цій справі не можна стверджувати, що віднесення вирішення такого спору до юрисдикції національного суду має ґрунтуватися на запереченні принципу абсолютної автономності релігійної організації від держави. Навпаки, за конкретних обставин цього спору наріжним камінням у вирішенні питання юрисдикції цього спору є принцип автономності релігійної організації, бо наступним кроком у побудованій логіці постанови Верховного Суду буде з`ясування того, чи правомірно сторону позбавили чернечого стану, що є очевидним правовим абсурдом. Переконані, баланс інтересів держави та релігійної організації буде дотримано саме у разі взаємного невтручання цих інституцій у вирішення саме тих питань, які вирішуються у цьому спорі.
Оскільки право на проживання монахині у монастирі не може бути предметом розгляду національного суду, тому переконані, що в Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не було підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 серпня 2022 року у справі № 607/15017/20-ц (провадження № 61-5940св22).
На наше переконання, факт звільнення ОСОБА_1 з монашого стану також не перетворює цей спір на приватноправовий, оскільки правовідносини виникли саме під час перебування останньої в монашому стані, і саме на цій підставі їй була надана келія, яка не є житлом в розумінні правових норм, встановлених церковними канонами та статті 8 Конвенції.
Також не впливає на характер спору та порядок його вирішення те, що РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» та ОСОБА_1 звернулися з позовом та зустрічними позовом саме до суду загальної юрисдикції. Не погоджуємось із висновком Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду про те, що таким зверненням сторони визнали юрисдикцію держави щодо вирішення цивільно-правового спору, що виник між ними, та неможливість врегулювання виниклих між ними відносин в межах канонічного права, оскільки самий лише факт пред`явлення позову до суду не свідчить про те, що будь-який спір, переданий на розгляд суду, має бути вирішений саме цим судом.
Стаття 6 Конвенції наголошує, що кожен має право на розгляд справи судом, встановленим законом. Тобто для того, щоб стверджувати про те, що справу передано на розгляд належному суду, потрібно з`ясувати, чи діє суд в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції.
У справі, що переглядається Верховним Судом, перед судами постало питання визначення юрисдикції суду у спорі з релігійним компонентом. Передусім потрібно було встановити, які відносини є первинними, а які відносини є похідними. Це пов`язано із тим, що вони є переплетеними нормами як позитивного, так і канонічного права. У питанні проживання у монастирі очевидним є той факт, що особа не може набути права на проживання в монастирі без наявності в неї чернечого постригу, правила набуття якого визначаються нормами канонічного права. Також право на проживання в монастирі черниці не просто виникає із статусу особи (постриг), але й тісно пов`язане із її служінням та виконанням обов`язків, що на неї покладаються. Той факт, що монастирі у правовий спосіб реєструють членів своїх спільнот відповідно до норм позитивного права, на виконання приписів національного законодавства, не свідчить про те, що внутрішньоцерковні справи мають вирішуватися у судовому порядку.
Питання про надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само, як і його втрати особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним правом, саме яким і регулюються питання вирішення подібних спорів.
Приймаючи монаший стан, ОСОБА_1 склала ряд обітів перед Богом (тобто урочистих зобов`язань-обітниць морального характеру), що і стало підставою для надання їй права на проживання в монастирі, зокрема, користування келією. Водночас за захистом, порушеного, на її думку, права, звернулася до держави, подавши зустрічний позов до суду, розгляд якого в судовому порядку безпосередньо суперечитиме нормам канонічного права.
Наголошуємо на тому, що будь-які дії держави щодо вселення осіб, які втратили чи позбавлені духовного сану в монастирі, що підпадає під сферу дії канонічного, а не позитивного права, може бути оцінене не інакше як втручання суду у справи церкви, яка відокремлена від держави.
З наведених підстав переконані, що розгляд спору, який виник між сторонами в справі, що переглядалася Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, в судовому порядку та його вирішення як шляхом вселення колишньої монахині до монастиря, так і відмови у цьому суперечитиме канонічному праву, адже, законодавець надав релігійним організаціям в Україні право самостійно здійснювати свою діяльність, визначати напрями цієї діяльності, утворювати в своєму складі органи, для провадження діяльності і, зокрема, вирішувати відповідні спори, у випадку їх виникнення, відокремлено від держави. Відтак саме на церковний суд (у залежності від внутрішньоцерковних настанов) покладається розгляд спорів, що стосуються внутрішніх церковних (канонічних) питань.
ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Висловлюючи щиру повагу суддям Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, міркування яких втілені у змісті постанови, ухваленої у цій справі, втім на підставі викладених аргументів висловлюємо власне переконання, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягала задоволенню, а постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року потрібно було залишити без змін. Також переконані, що не було підстав для відступу від висновків щодо юрисдикційності подібного спору, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 серпня 2022 року у справі № 607/15017/20-ц (провадження № 61-5940св22).
Судді В. І. Крат
С. О. Погрібний
