Ухвала
09 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 607/15144/20
провадження № 61-5158св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви»,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Костіва О. З., Міщія О. Я., Шевчук Г. М.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням.
Позовні вимоги мотивовано тим, що Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» (первинна назва - «Монастир св. Теодора Студита») є власником будинку по
АДРЕСА_1 , який рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 передано у власність для культових потреб монастиря. З 1999 року, за згодою власника, у вищевказаній будівлі проживала жіноча спільнота сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, яка формувалася під опікою та духовним проводом монастиря св. Теодора Студита та у подальшому розвинулася в жіночий монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці, як інститут єпархіального права. Відповідачка проживала та була зареєстрованою за адресою:
АДРЕСА_1 , з 01 червня 2011 року на правах монахині монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці. Відповідачка набула права користування чужим житлом на правах особистого строкового сервітуту, який виник на підставі усного договору з позивачем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря. 27 квітня 2017 року, з огляду на системні порушення монашої дисципліни і монаших правил, ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа УГКЦ, монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці було закрито та доручено с. ОСОБА_2 (ОСОБА_2) управляти справами монастиря до моменту заснування нового. 05 травня 2017 року, у зв`язку із неприйняттям у дусі монашої покори розпоряджень церковного керівництва та розбіжностями у поглядах з очільницею монастиря, відповідачка ОСОБА_1 з власної волі залишила монастир, припинила ведення з іншими монахами спільного монашого життя з одночасним припиненням проживання в ньому, чим вчинила односторонній правочин, з яким пов`язується припинення користування приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви», уточнивши позовні вимоги, просила визнати
ОСОБА_1 такою, що втратила право користування приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» про зобов`язання усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням.
В обґрунтування заявлених вимог відповідачка-позивачка посилалася на те, що вона, монахиня с. Василія, в миру ОСОБА_1 , прийшла до монастиря
20 березня 2004 року. Постриг у Малу схиму отримала 14 травня 2009 року. У монашому стані перебуває понад 16 років. З 01 червня 2011 року вона, як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, проживала разом з іншими членами даного чернечого інституту за адресою:
АДРЕСА_1 - в місці, де знаходиться дім, до якого вона приписана і набула право користування ним. 05 травня 2017 року вона вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею с. ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) та незаконних дій владики ОСОБА_3 . Про нестерпні умови перебування вона разом з іншими сестрами повідомляла місцевого єпископа й зверталися до Синоду єпископів УГКЦ. Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися в спірному житлі. З 01 лютого 2018 року і по теперішній час вона разом з іншими сестрами монашої спільноти робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, однак, через заміну замків не могла пройти на територію монастиря. В розмові їй було повідомлено, що владика заборонив пускати сестер на територію. Відповідач чинить перешкоди у користуванні спірним житлом, в зв`язку із чим вона вимушена тимчасово проживати в інших місцях.
ОСОБА_1 просила зобов`язати Релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 8,4 кв.м., позначеному в інвентарній справі під літерою «А» за № 30, розташованому
на 1 поверсі будинку АДРЕСА_1 , шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до займаного житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і вказаної кімнати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від
24 вересня 2021 року у задоволенні позову Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» до
ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням - відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_1 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» про усунення перешкод в користуванні житлом - задоволено частково.
Зобов`язано Релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання постійного безперешкодного доступу до даного житлового приміщення та надати дублікати ключів від воріт, вхідних дверей даного житлового приміщення.
Стягнуто з Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» в користь ОСОБА_1 840,80 грн сплаченого судового збору.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 не втратила право на користування житлом, фактично на даний час у спірному будинку не проживає, оскільки не має об`єктивної можливості безперешкодного доступу у нього у зв`язку із зміною замків у вхідних дверях та брамі, уповноважені власником особи не надають їй дозволу на проживання, що свідчить про перешкоди у користуванні житловим приміщенням, тому вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до спірного житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від нього підлягають задоволенню.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року апеляційну скаргу Релігійної Організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» - задоволено частково.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від
24 вересня 2021 року - скасовано.
Провадження у справі за позовом Релігійної Організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, зустрічним позовом ОСОБА_1 до Релігійної Організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням - закрито.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір по суті є втручанням держави (в особі суду) у внутрішні організаційні справи релігійної організації та у право на свободу віросповідання, що суперечить статті 35 Конституції України та статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
07 червня 2022 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року та залишити в силі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області
від 24 вересня 2021 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що позиція суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є перешкодою доступу до правосуддя. Закриттям провадження у справі, апеляційний суд заперечує можливість цивільно-правового захисту права на житло фізичної особи ОСОБА_1 .
Доводи інших учасників справи
29 серпня 2022 року Релігійна Організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» через засоби поштового зв?язку подала відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року залишити без змін.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 08 серпня 2022 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
31 серпня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини другої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства належить змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.
За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (частина перша статті 35 Конституції України).
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням). Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 Закону. Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого статтею 18 Закону. Частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем). Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов`язковим (стаття 8 Закону).
Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Право власності релігійних організацій охороняється законом (стаття 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).
У цій справі, спір виник між сторонами з приводу права користування спірним приміщенням (келією), яке належить на праві власності Релігійній організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви».
Згідно частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Згідно статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Статтею 379 ЦК України визначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Положеннями статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Келія - це спеціальна кімната, чи будинок, у якому мешкають ченці в монастирі. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).
У пунктах 40 - 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (заява № 58255/00), п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Термін «житло» в тлумаченні ЄСПЛ означає насамперед місце, де особа є «вдома». Наголос робиться на аспекті важливості об`єкта (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об`єкта, приміром, його відповідності певним вимогам.
ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» зазначив, що ніщо у статті 8 Конвенції та у попередніх рішеннях Суду не свідчить на користь того, що концепція «житла» має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства, та визнав, що захистом статті 8 Конвенції охоплюється циганська кибитка (шатро). Окрім цього, гарантії статті 8 Конвенції поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів та ін.) та інші володіння особи.
У пункті 52 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі «Саган проти України» (заява № 60010/08) Суд нагадав, що поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв`язку із зазначеним місцем (див., наприклад, рішення у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції» (Winterstein et autres c. France), заява № 27013/07, пункт 141, від 17 жовтня 2013 року, та наведені у ньому посилання).
Підсумовуючи вищенаведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що норми національного законодавства, з урахуванням вищенаведеної практики ЄСПЛ, регулюють відносини, що виникають з приводу користування келією, так як остання вважається житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Питання у цій справі, які поставлені перед судом, не свідчать про втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, оскільки спірні правовідносини виникли з приводу користування житловим приміщенням, і такий спір підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.
Так, у провадженні Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на розгляді перебували справи: (№ 308/7081/15-ц (касаційне провадження
№ 61-4086св20) та № 939/182/20 (касаційне провадження № 61-11547св21)), де позивачем були - релігійні організації, відповідачем - священнослужителі, а предмет спору у вказаних справах стосувався питання щодо визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, усунення перешкод у користуванні власністю та виселення з житлового приміщення, яке використовується для проживання священнослужителів.
Верховний Суд вказані справи переглянув по суті, та таким чином погодився з тим, що спір з приводу користування житловим приміщенням, який виник між релігійною організацією та її священнослужителем, який має зареєстроване місце проживання у спірному житловому приміщенні, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Разом з тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 серпня 2022 року у справі
№ 607/15017/20-ц (провадження № 61-5940св22) у справі за позовом Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, зроблено висновок про те, що юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями), які регулюються, зокрема, ККСЦ, Типіконом Студійського Уставу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 серпня 2022 року у справі № 607/15017/20-ц (провадження № 61-5940св22) (частина друга статті 403 ЦПК України), оскільки норми національного законодавства, з урахуванням практики ЄСПЛ, регулюють відносини, що виникають з приводу користування келією, так як остання вважається житлом у розумінні статті 8 Конвенції.Вирішення вимоги позивача за первісним позовом про визнання особою такою, що втратила право користування приміщенням та вимоги позивача за зустрічним позовом про зобов?язання усунути перешкоди у користуванні житловим приміщення, не свідчить про втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, оскільки спірні правовідносини виникли з приводу користування житловим приміщенням, і такий спір підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.
За правилами частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Згідно з частиною другою статті 403 ЦПК України та з урахуванням наведеного наявні підстави для передання справи на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Справу № 607/15144/20 за позовом Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, зустрічним позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року передати на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов
