Постанова

Іменем України

12 червня 2023 року

м. Київ

справа № 607/15144/20

провадження № 61-5158сво22

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),

суддів: Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Погрібного С. О., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Костіва О. З., Міщія О. Я., Шевчук Г. М.,

у справі за позовом релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, зустрічним позовом ОСОБА_1 до релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням.

Стислий виклад позицій сторін

У вересні 2020 року релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» (далі - РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ») звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовні вимоги мотивовано тим, що РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» (первинна назва - «Монастир св. Теодора Студита») є власником будинку на вул. Б. Хмельницького, 15 у смт Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області , який рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 передано у власність для культових потреб монастиря. З 1999 року за згодою власника у вказаній будівлі проживала жіноча спільнота сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, яка формувалася під опікою та духовним проводом монастиря св. Теодора Студита та у подальшому розвинулася в жіночий монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці, як інститут єпархіального права. Відповідач проживала та була зареєстрованою за адресою: вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область , з 01 червня 2011 року на правах монахині монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці. Відповідач набула права користування чужим житлом на правах особистого строкового сервітуту, який виник на підставі усного договору з позивачем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря.

27 квітня 2017 року з огляду на системні порушення монашої дисципліни і монаших правил, ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа Української Греко-Католицької Церкви (далі - УГКЦ), монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці було закрито та доручено с. Теодосії (Андрусяк) управляти справами монастиря до моменту заснування нового. У зв`язку із неприйняттям у дусі монашої покори розпоряджень церковного керівництва та розбіжностями у поглядах з очільницею монастиря, 05 травня 2017 року ОСОБА_1 з власної волі залишила монастир, припинила ведення з іншими монахами спільного монашого життя з одночасним припиненням проживання в ньому, чим вчинила односторонній правочин, з яким пов`язується припинення користування приміщенням за адресою: вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область .

РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», уточнивши позовні вимоги, враховуючи що спірна будівля призначена для культових потреб монастиря, просила визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування приміщенням за адресою: вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область .

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона, монахиня с. Василія, в миру ОСОБА_1 , прийшла до монастиря 20 березня 2004 року. Постриг у Малу схиму отримала 14 травня 2009 року. У монашому стані перебуває понад 16 років. З 01 червня 2011 року вона, як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, проживала разом з іншими членами даного чернечого інституту за адресою:

вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область , у місці, де знаходиться дім, до якого вона приписана і набула право користування ним. 05 травня 2017 року вона вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею с. Теодосією ( ОСОБА_2 ) та незаконних дій владики ОСОБА_3 . Про нестерпні умови перебування вона разом з іншими сестрами повідомляла місцевого єпископа й зверталася до Синоду єпископів УГКЦ. Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися в спірному житлі. З 01 лютого 2018 року і по теперішній час вона разом з іншими сестрами монашої спільноти робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, однак через заміну замків не могла пройти на територію монастиря. У розмові їй було повідомлено, що владика заборонив пускати сестер на територію. Відповідач чинить перешкоди у користуванні спірним житлом, у зв`язку із чим вона вимушена тимчасово проживати в інших місцях.

ОСОБА_1 просила зобов`язати РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 8,4 кв. м, позначеному в інвентарній справі під літерою «А» за № 30, розташованому на 1 поверсі будинку № 15 на вул. Б. Хмельницького в смт Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до займаного житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і вказаної кімнати.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 листопада 2020 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_1 до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням до спільного розгляду з первісним позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, об`єднавши вимоги за зустрічним позовом в одне провадження з первісним позовом.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року у складі судді Грицай К. М. у задоволенні позову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ»відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Зобов`язано РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ»усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область , шляхом надання постійного безперешкодного доступу до даного житлового приміщення та надати дублікати ключів від воріт, вхідних дверей даного житлового приміщення.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 не втратила право на користування житлом, фактично на даний час у спірному будинку не проживає, оскільки не має об`єктивної можливості безперешкодного доступу у нього у зв`язку із зміною замків у вхідних дверях та брамі, уповноважені власником особи не надають їй дозволу на проживання, що свідчить про перешкоди у користуванні житловим приміщенням, тому вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до спірного житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від нього підлягають задоволенню.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» задоволено частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року скасовано.

Провадження у справі за позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ»до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, зустрічним позовом ОСОБА_1 до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням закрито.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір по суті є втручанням держави (в особі суду) у внутрішні організаційні справи релігійної організації та у право на свободу віросповідання, що суперечить статті 35 Конституції України та статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року в справі № 607/18795/18 (провадження № 61-14838св19).

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є перешкодою в доступі до правосуддя. Закриттям провадження у справі апеляційний суд заперечує можливість цивільно-правового захисту права на житло фізичної особи ОСОБА_1 .

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

29 серпня 2022 року РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» через засоби поштового зв?язку подала відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року залишити без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.

31 серпня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 листопада 2022 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Об?єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 листопада 2022 року прийнято до розгляду справу № 607/15144/20 за позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, зустрічним позовом ОСОБА_1 до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року.

Призначено справу до розгляду Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виходила із того, що у цій справі спір виник між сторонами з приводу права користування спірним приміщенням (келією), яке належить на праві власності РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що норми національного законодавства, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), регулюють відносини, що виникають з приводу користування келією, яка вважається житлом у розумінні статті 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Питання у цій справі, які поставлені перед судом, не свідчать про втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, оскільки спірні правовідносини виникли з приводу користування житловим приміщенням, і такий спір підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.

Так, у провадженні Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на розгляді перебували справи: № 308/7081/15-ц (касаційне провадження № 61-4086св20) та № 939/182/20 (касаційне провадження № 61-11547св21), де позивачем були - релігійні організації, відповідачем - священнослужителі, а предмет спору у вказаних справах стосувався питання щодо визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, усунення перешкод у користуванні власністю та виселення з житлового приміщення, яке використовується для проживання священнослужителів.

Верховний Суд вказані справи переглянув по суті та таким чином погодився з тим, що спір з приводу користування житловим приміщенням, який виник між релігійною організацією та священнослужителем, який має зареєстроване місце проживання у спірному житловому приміщенні, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Разом з тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 607/15017/20-ц (провадження № 61-5940св22) у справі за позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, зроблено висновок про те, що юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями), які регулюються, зокрема, Кодексом Канонів Східних Церков , Типіконом Студійського Уставу .

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 607/15017/20-ц (провадження № 61-5940св22) на підставі частини другої статті 403 ЦПК України.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» є юридичною особою, код ЄДРПОУ 24620256, засновник - релігійна організація «Тернопільсько-Зборівська Архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а. с. 27, 28 т. 1).

11 жовтня 2017 року проведено державну реєстрацію зміни найменування юридичної особи з монастир св. Теодора Студита на РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».

Відповідно до статуту РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», який прийнято рішенням загальної ради монастиря св. Теодора Студита 19 червня 2017 року, зареєстрованого в Міністерстві культури України згідно з наказом від 31 серпня 2017 року № 835, РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно з правилами східного чернецтва (а. с. 8-10 т. 1).

Рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 передано безоплатно монастирю св. Теодора Студита нерухоме майно згідно з додатком за адресою: вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область, для культових потреб монастиря (а. с. 102 т. 1).

Згідно з актом передачі комунального майна від 29 липня 1999 року за адресою: вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область, на підставі рішення Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 Великобірківський сільський голова передав, а ієромонах о. Григорій Планчак від імені монастиря св. Теодора Студита прийняв 4 будинки, допоміжні споруди, земельну ділянку, площею 0,51 га, інженерні комунікації (а. с. 110 т. 1).

Згідно із свідоцтвом про право власності на будівлі, виданим 14 вересня 1999 року Великобірківською селищною радою, цілий об`єкт на вул. Б. Хмельницького, 15 в смт Великі Бірки на праві колективної власності належить монастирю св. Теодора Студита та складається з чотирьох будівель (а. с. 11 т. 1).

За матеріалами інвентарної справи, виготовленої Тернопільським районним госпрозрахунковим бюро технічної інвентаризації 15 липня 2005 року, на будівлі і споруди монастиря св. Теодора Студита на вул. Б. Хмельницького, 15 в смт Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області , нерухоме майно складається з будівлі монастиря, позначеного літерою «А», трапезної, позначеної літерою «Б», швейної майстерні, позначеної літерою «З», пожводойми, позначеної літерою «К», огорожі та відмостки. В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «А» значаться келії на першому поверсі, позначені цифрами 5, 7, 8, 11, 22, 24, 26, 27, 30, 32, 34, 35, 37 та на другому поверсі, позначені цифрами 7, 8, 12, 15, 16, 20, 21, 27, 28, 32, 33, 40, 41, 42, 43, наявні санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня. В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «Б» значаться келія, позначена цифрою 7 та 3 (2 поверх), ванна, вбиральня, трапезна (а. с. 125-132 т. 1).

Згідно з будинкової книги прописки громадян, що мешкають у будинку № 15 на вул. Б. Хмельницького в смт Великі Бірки Тернопільського району місце проживання ОСОБА_1 у вказаному будинку зареєстровано з 01 червня 2011 року (а. с. 13-15 т. 1).

Єпископ Тернопільсько-Зборівської єпархії своєю грамотою в 2004 році благословив заснований отцем Ігуменом Свято-Теодорівського монастиря ОСОБА_18 у смт Великі Бірки жіночий монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії (а. с. 16 т. 1).

Декретом від 27 квітня 2017 року № ВА 17/162 Верховний Архієпископ Києво-Галицький УГКЦ постановив закрити монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що в смт Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області та всі залежні монастирі. Доручено с. ОСОБА_9 управляти майном і справами монастиря до моменту заснування нового монастиря (а. с. 17 т. 1).

Згідно з протоколом від 06 травня 2017 року № 6/2017 монахиня ОСОБА_9 повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ про те, що 05 травня 2017 року сестри, в тому числі ОСОБА_1 , особисто, взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир (а. с. 18 т. 1).

Листом від 09 травня 2017 року № 2017/27а ОСОБА_9 повідомила архієпископу і митрополиту Тернопільсько-Зборівському високопреосв. кир ОСОБА_10 , що монахині, серед яких ОСОБА_1 , від самого початку призначення її ігуменею виражали непослух, бунтували проти розпоряджень, вибірково їх виконували, ігнорували нею і багато речей робили по власній волі. Це створювало у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені. 05 травня 2017 року без жодного дозволу сестри виїхали з монастиря, не погодилися на жодну духовну віднову чи реабілітацію (а. с. 19 т. 1).

ОСОБА_1 разом з іншими підписантами зверталися із зверненням від 04 вересня 2017 року № 6/2017 до синоду Єпископів УГКЦ, в якому висловлювали незгоду з діями кир Василія Семенюка, архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського, якими він іменував ігуменю с. Теодосію ( ОСОБА_11 ), без попереднього вибору (а. с. 50-56 т. 1).

Також, ОСОБА_1 разом з іншими підписантами зверталися до владики ОСОБА_12 , протосинкела Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії, з листом від 12 жовтня 2017 року № 12/2017, в якому повідомили, що вони не бажали жити у постійному виясненні відносин з незаконно призначеною ігуменею, коли при кожній нагоді їх звинувачувалося в непослусі, скаржилися на значний психологічний тиск в монастирі, відношення до них як бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер (а. с. 75-87 т. 1).

Декретом від 04 червня 2020 року № 165/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_3 повідомив сестрам Святоблаговіщенської монашої спільноти, що засновує Святоблаговіщенську монашу спільноту у смт Великі Бірки (а. с. 20 т. 1).

Листом від 20 серпня 2020 року № 237/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_3 звернувся до монахині ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), у якому надав їй канонічне попередження на один місяць, що якщо вона не змінить поведінки, буде звільнена з монашого стану (а. с. 49 т. 1).

Згідно з декретом про звільнення з монашого стану від 22 жовтня 2020 року № 459/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_3 постановив монахиню ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), члена колишнього монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що був канонічно скасований декретом Блаженнішого патріарха ОСОБА_16 від 27 квітня 2017 року, звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які з цього випливають (а. с. 103 т. 1).

Відповідно до акта-опитування від 04 вересня 2020 року комісія Великобірківської сільської ради провела обстеження житла за адресою: вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область , в якому перебуває на реєстраційному обліку ОСОБА_1 , проте впродовж останніх трьох років за місцем своєї реєстрації не проживає, що підтвердили свідки (а. с. 23 т. 1).

Згідно з довідкою виконавчого комітету Великобірківської селищної ради від 07 вересня 2020 року № 955 ОСОБА_1 перебуває на реєстраційному обліку за адресою: вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область , але впродовж тривалого часу не проживає за місцем реєстрації (а. с. 22 т. 1).

Відповідно до заяви ОСОБА_17 на ім`я начальника Тернопільського районного відділення поліції Тернопільського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Тернопільській області від 28 серпня 2020 року, яку серед інших підписала і ОСОБА_1 , підписанти зазначали, що вони зареєстровані за адресою: вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область . Приїхавши до будинку, вони намагалися відкрити браму своїм ключем, однак виявили, що замки змінені. ОСОБА_2 їх не впустила і заявила, що вимушена зателефонувати владиці ОСОБА_10 , дасть відповідь через 10 хвилин. Однак, прочекавши годину, зрозуміли, що ніхто не вийде, зателефонували в поліцію. Просять захистити їх права (а. с. 47 т. 1).

Листом Тернопільського районного відділення поліції Тернопільського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Тернопільській області від 24 вересня 2020 року № 7164/115/5 ОСОБА_17 повідомлено, що її звернення щодо примусового вселення розглянуто та рекомендовано звернутися до суду, оскільки вбачаються цивільно-правові відносини (а. с. 146 т. 1).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Право особи на доступ до правосуддя гарантоване статтею 55 Конституції України, положення якої є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об`єднань і посадових осіб.

Відповідно до частини другої статті 124 Основного Закону України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Отже, правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано захист її прав та свобод, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (частина перша статті 35 Конституції України).

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Право власності релігійних організацій охороняється законом (стаття 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Згідно з статтею 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Статтею 379 ЦК Українивизначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до абзацу п`ятого статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Положеннями статті 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Келія - це спеціальна кімната, чи будинок, у якому мешкають ченці в монастирі. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Термін «житло» в тлумаченні ЄСПЛ означає насамперед місце, де особа є «вдома». Наголос робиться на аспекті важливості об`єкта (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об`єкта, приміром, його відповідності певним вимогам.

ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» зазначив, що ніщо у статті 8 Конвенції та у попередніх рішеннях суду не свідчить на користь того, що концепція «житла» має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства, та визнав, що захистом статті 8 Конвенції охоплюється циганська кибитка (шатро). Окрім цього, гарантії статті 8 Конвенції поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів та ін.) та інші володіння особи.

У пункті 52 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі «Саган проти України» (заява № 60010/08) суд нагадав, що поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв`язку із зазначеним місцем (див., наприклад, рішення у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, пункт 141, від 17 жовтня 2013 року, та наведені у ньому посилання).

У пунктах 69, 123 рішення від 12 червня 2014 року у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява № 56030/07) ЄСПЛ сформулював позицію, відповідно до якої автономія релігійних організацій від держави не є необмеженою та категоричною у розумінні Конвенції та практики ЄСПЛ.

Як правило, право на свободу релігії, гарантоване Конвенцією, виключає будь-яку дискрецію з боку держави. Проте це не заперечує можливості та необхідності судового контролю з боку держави за дотриманням прав осіб, гарантованих Конвенцією.

Відповідно, вирішуючи конфлікт між двома правами, які однаково захищені Конвенцією, слід збалансувати право особи на приватне життя та право релігійної організації на автономність. Держава покликана гарантувати обидва ці права, і якщо захист одного призводить до втручання у інше, то вона має обрати належні засоби, аби зробити таке втручання пропорційним до мети, яку переслідує.

У цій справі, спір між сторонами виник з приводу права користування спірним приміщенням (келією), яка розташована в будівлі, що належить на праві власності РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».

Релігійна організація, звернувшись до суду загальної юрисдикції із позовом про визнання фізичної особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а в подальшому ОСОБА_1 , яка вступивши в цивільний процес, заявила зустрічний позов про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, визнали юрисдикцію держави щодо вирішення цивільно-правового спору, що виник між ними.

Вказаними діями сторони фактично вказали на неможливість врегулювання виниклих між ними відносин в межах канонічного права.

Крім того, зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) потребує вчинення відповідних дій уповноваженими органами.

При вирішенні спору щодо визнання особи такою, що втратила право на користування житлом суду необхідно встановити, чи наявний спір про право; чи було порушено право особи; чи постраждала особа (прямо чи опосередковано) від стверджуваного порушення; з`ясувати зв`язок особи із конкретним місцем проживання та обставини справи.

Отже, питання у цій справі, які поставлені перед судом, не свідчать про втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, оскільки спірні правовідносини виникли з приводу користування житловим приміщенням, і такий спір стосується цивільних прав та обов`язків сторін та підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.

Підсумовуючи наведене, Об`єднана палата Касаційного цивільного судуу складі Верховного Суду робить висновок про те, що норми національного законодавства, з урахуванням вищенаведеної практики ЄСПЛ, регулюють відносини, що виникають з приводу користування келією, яка вважається житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції не врахував вказані положення чинного законодавства України, практику ЄСПЛ та дійшов помилкового висновку про те, що спірні правовідносини не регулюються актами цивільного законодавства, а юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями).

Оскільки висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим, то відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК Україниоскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не може вважатися законною та обґрунтованою, вона підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Щодо наявності підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, в ухвалі від 09 листопада 2022 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказувала на необхідності відступити від висновків, викладених у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Судувід 17 серпня 2022 року у справі № 607/15017/20-ц (провадження № 61-5940св22) у справі за позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням.

У вказаній постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробив висновок про те, що юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями), які регулюються, зокрема, Кодексом Канонів Східних Церков , Типіконом Студійського Уставу .

З огляду на висновки, зроблені за результатами касаційного перегляду цієї справи, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що наявні правові підстави для відступу від висновку щодо юрисдикції спору, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 607/15017/20-ц (провадження № 61-5940св22).

Висновки щодо застосування норми права (частина друга статті 416 ЦПК України)

Правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення (стаття 124 Конституції).

Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано захист його прав та свобод, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

Спір з приводу права користування житловим приміщенням, розташованим в будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою, підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК Українисправа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Враховуючи наведене, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Прохання касаційної скарги ОСОБА_1 про залишення в силі рішення суду першої інстанції є передчасним, оскільки апеляційний суд не переглянув по суті рішення суду на предмет його законності та обґрунтованості, а з формальних (процедурних) підстав його скасував і закрив провадження у справі.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 414, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький Судді:Б. І. Гулько В. І. Крат Д. Д. Луспеник С. О. Погрібний І. М. Фаловська М. Є. Червинська