Постанова

Іменем України

23 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 755/3459/22

провадження № 61-12542св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Дундар І. О., Коротуна В. М., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: акціонерне товариство «Укрсиббанк», приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Бережний Ярослав Вікторович,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року в складі судді: Арапіної Н. Є., та постанову Київського апеляційного суду від 05 липня 2023 року в складі колегії суддів: Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням.

Позов мотивовано тим, що 23 лютого 2022 року ОСОБА_2 прибув за адресою АДРЕСА_1 з метою зміни замків у вхідній двері вказаної квартири, про що їй стало відомо з дзвінка сусідів, свої дії він обґрунтовував тим, що придбав квартиру, яка належала їй на праві власності згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 липня 2000 року, на прилюдних торгах.

При цьому відповідач надав термін для вивезення речей із квартири до 15 березня 2022 року, про що змусив надати йому розписку. У відповідача в наявності на цей час ключі від квартири, він має вільний доступ до квартири, однак звільнити квартиру позивач не має можливості, оскільки іншого житла для проживання у неї немає. Вважала дії відповідача протиправними, а саме самоуправством, оскільки без згоди володільця, без повідомлення, без надсилання претензій, вимог, проникати до майна, в якому проживають мешканці, знаходяться їх особисті речі, неприпустимо.

Вказувала, що після отримання від приватного виконавця Бережного Я. В. акту про реалізацію предмета іпотеки, вона одразу звернулася до ОСОБА_2 з листом, що це майно є її єдиним майном для проживання та вселення його без відповідного судового рішення можуть бути кваліфіковані за статтями 162, 187 КК України.

Вказувала також, що квартира, яка стала предметом іпотеки, придбана не за кошти банку, у разі виселення особі, яку виселяють з такої квартири, повинне бути надане інше житлове приміщення, і що тривалий час проживання в спірній квартирі особи, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати квартиру житлом цієї особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Враховуючи тривалість її зв`язку з квартирою не лише місцем проживання, а й правом власності, відповідно до норм чинного законодавства України та міжнародного права, є всі підстави вважати, що вона не втратила право користування, володіння цим майном, навіть після набуття права власності новим власником.

Зазначала, що банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення. Вирішуючи питання задоволення своїх вимог за рахунок реалізації іпотечного майна банк обійшов вимогу про виселення, а тому жодним судовим рішенням не вирішено питання виселення ОСОБА_1 з наданням постійного жилого приміщення для її проживання, створивши конфлікт між новим власником та попереднім.

ОСОБА_1 просила:

визнати її такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 ; зобов`язати відповідача не чинити перешкоди користуванні та володінні житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_2 шляхом заборони йому вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання;

вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року в позові ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам`яток культурної спадщини; примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника;

застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння;

судом встановлено, що позивач не є власником квартири АДРЕСА_2 та не є членом сім`ї власника цієї квартири. Тому, з урахуванням викладеного суд зробив висновок про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 повністю.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 05 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення., а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

відповідач ОСОБА_2 на цей час є власником квартири за адресою АДРЕСА_1 , і йому належать права володіння, користування та розпоряджання на свій розсуд цією квартирою, то апеляційний суд зробив висновок, що вимоги ОСОБА_1 про заборону ОСОБА_2 вільного доступу до належної йому квартири спрямовані не на захист прав позивача, а на обмеження прав відповідача, є необґрунтованими та безпідставними. Оскільки позивач звернулася до суду з вимогами про визнання її такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, тобто звернулась у спосіб, який не передбачено законом, замість пред`явлення належних вимог про визнання права користування житловим приміщенням, апеляційний суд погоджується з правильними в цілому висновками суду першої інстанції, що вимоги ОСОБА_1 не підлягали задоволенню. Таким чином, враховуючи вищевикладене, висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, законними та обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи та не спростовані позивачем належним чином;

не можуть бути враховані апеляційним судом, як нерелевантні до спірних правовідносин, правові висновки, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, зокрема правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 753/12729/15-ц, від 28 листопада 2018 року в справі № 754/4727/16-ц (провадження № 61-25345св18), від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц, Верховного Суду України в постановах від 22 червня 2016 року в справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1731цс16 оскільки предметом позову в цих справах є інші правовідносини, суди розглядали спори за позовами нових власників квартир, придбаних на прилюдних торгах або на підставі інших правочинів. В межах цих справ саме нові власники квартири заявляли вимоги про усунення перешкод в користуванні майном, в тому числі шляхом виселення, в зв`язку з відмовою попереднього власника виселятися з житла;

апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги в частині придбання вказаної квартири не за кошти банку чи іншої фінансової установи, викладення обставин продажу належної позивачу квартири на електронних торгах 25 жовтня 2021 року всупереч Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», внесення державою законодавчих обмежень, направлених на захист прав громадян України, щодо виселення, пов`язаних з виконанням кредитних зобов`язань, щодо протиправності дій приватного виконавця у виконавчому провадженні № 65976837 з примусового виконання виконавчого листа № 755/17733/17, виданого на виконання судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є спірна квартира, з огляду на те, що вказані обставини не належать до предмету доказування в позові про усунення перешкод в користуванні житлом;

доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_1 зверталася до банку з вирішення проблеми її подальшого проживання, а також до приватного виконавця з приводу його дій у виконавчому провадженні, правильних висновків суду першої інстанції не спростовують, крім того, апеляційний суд врахував, що АТ «УкрСиббанк» та приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Бережний Я. В. не є відповідачами у цьому позові і будь-яких вимог до них ОСОБА_1 не заявлено.

Аргументи учасників справи

21 серпня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 липня 2023 року (повне судове рішення складено 06 липня 2023 року), в якій просила:

скасувати оскаржені судові рішення;

ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

судами першої інстанції та апеляційної інстанцій не встановлено чи була надіслана відповідачем вимога щодо виселення позивачки у встановлений законом 30-ти денний термін з дня отримання такої вимоги. Втім, звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду;

сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх;

відповідач не спростував факт заміни ним замків у вхідних дверях квартири, тим самим самовільно змінив порядок виселення з житлового приміщення, передбачений в статті 109 ЖК;

суди не застосували закон, якій підлягає застосуванню в правовідносинах щодо визначення чи втратила/не втратила право користування майном особа, для якої стало наслідком виселення в порядку не передбаченому в статті 109 ЖК.

У листопаді АТ «Укрсиббанк» подало відзив на касаційну скаргу, підписаний представником Галдишем Я. М. , в якому просить закрити касаційне провадження, при розгляді касаційної скарги по суті та відмові в закритті касаційного провадження, залишити касаційну скаргу без задоволення.

Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що:

ОСОБА_1 звернулась у спосіб, який не передбачено законом, замість пред`явлення належних вимог про визнання права користування житловим приміщенням;

правовідносини у справі № 753/12729/15-ц (в якій винесено постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року), на котру посилається скаржник, як на підставу касаційного оскарження) не є подібними з правовідносинами у справі яка розглядається. Вказана постанова Верховного Суду у справі № 753/12729/15-ц містить інші фактичні обставини справи та інший предмет спору у порівнянні зі справою, яка переглядається, а тому касаційне провадження належить закрити;

скаржником безпідставно подано касаційну скаргу з обґрунтуванням підстав оскарження цілком законних та обґрунтованих рішень суду з посиланням на постанови Верховного Суду, які по суті не є подібними.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

07 листопада 2023 року справу передано судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2023 рокусправу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 17 жовтня 2023 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 липня 2000 року належала квартира АДРЕСА_2 .

10 жовтня 2008 року приватним нотаріусом Васильківською В. С. зареєстровано обтяження на квартиру за адресою АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 10 жовтня 2008 року № 95090.

В липні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Бережного Я. В. з заявою щодо застосування заходів з дотриманням вимог чинного законодавства, повідомляючи, що її квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та з заявою про повернення виконавчого документа стягувачу.

В серпні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Міністерства юстиції України зі скаргою щодо порушення приватним виконавцем правил професійної етики та грубого порушення чинного законодавства в межах проведення виконавчих дій, за наслідками проведення позапланової виїзної перевірки Міністерством юстиції України складено довідку від 27 вересня 2021 року, згідно якої виявлено порушення приватним виконавцем вимог Закону України «Про виконавче провадження».

В серпні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Дніпровського районного суду м. Києва з заявою про визнання виконавчого листа № 755/17733/17 про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню.

В жовтні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до АТ «Укрсиббанк» з заявою, в якій повідомляла, що має намір захищати своє майно, а саме квартиру по АДРЕСА_1 у разі виставлення його на торги, оскільки воно є єдиним місцем її проживання.

У вересні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Дніпровського районного суду м. Києва зі скаргою на дії (бездіяльність) приватного виконавця Бережного Я.В. та просила зобов`язати приватного виконавця повернути виконавчий лист № 755/17333/17 стягувачу.

Згідно акту про реалізацію предмета іпотеки ОСОБА_2 є переможцем електронних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_2 .

12 січня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирилюк Д. В. видане свідоцтво, яким на підставі акта про реалізацію предмета іпотеки від 25 листопада 2021 року посвідчене право власності ОСОБА_2 на квартиру за адресою АДРЕСА_1 , а також здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказане майно на підставі даного свідоцтва.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

Зокрема, вимога визнати позивача такою, що не втратила право користування житловим приміщенням сама по собі не забезпечує відновлення прав позивача внаслідок її примусового виселення із спірного приміщення в позасудовому порядку.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).

Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом (частина перша статті 109 ЖК).

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зроблено висновок, що:

«невиконання кредитних зобов`язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом.

Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.

Держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов`язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб`єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.

Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім`ї, серед яких є неповнолітня дитина.

Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.

Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:

«статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».

Європейський суд з прав людини зауважив, що «встановивши, що квартира, яка є предметом спору, була житлом заявниці за змістом статті 8 Конвенції, суд повинен визначити, чи мало місце втручання в її право на повагу до свого житла органів державної влади. Уряд стверджував, що заявниця мала подати скаргу на міліціонерів, які замкнули спірну квартиру і не впускали її всередину, в порядку, передбаченому для подання скарг на дії та рішення посадових осіб органів влади. Суд тлумачить цю заяву як визнання того, що особи, які здійснили виселення заявниці, діяли як державні посадові особи. Виселення заявниці з спірної квартири державними посадовими особами представляло собою втручання в її право на повагу до житла з боку органів державної влади. Для того, щоб визначити, чи було це втручання необхідним, як цього вимагає пункт 2 статті 8, суд насамперед повинен розглянути питання про те, чи було воно «передбачено законом» (див. Gillow v. The United Kingdom, § 48). Стаття 90 Житлового кодексу допускає виселення лише з підстав, встановлених законом, і тільки в судовому порядку. Така норма встановлює важливу процесуальну гарантію проти свавільного виселення і її формулювання не допускає винятків. Уряд погодився з тим, що в справі заявниці мав дотримуватися порядок, передбачений статтею 90 Житлового кодексу, навіть при тому, що її проживання не було юридично оформлено. Суд не вбачає підстав не погодитися з цим висновком. Не можливо виділити будь-які обставини, які могли б виправдати в даному випадку відступ від звичайного порядку виселення і досить поспішний перерозподіл права на користування цією квартирою на користь співробітника міліції лише через сім днів після смерті попереднього наймача. Звідси випливає, що втручання в цій справі не може розглядатися як «передбачене законом» згідно з пунктом 2 статті 8 Конвенції. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції. У світлі цього висновку, у Суду немає необхідності вирішувати питання про те, чи було це втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї з цілей, перелічених в пункті 2 статті 8 (PROKOPOVICH v. RUSSIA, № 58255/00, § 40 - 45, ЄСПЛ, від 18 листопада 2004 року).

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1, частини першої статті 264 ЦПК України).

У мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику (пункт 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

відповідач зробив неможливим доступ позивачки до житла в якому вона проживала, а суди не перевірили аргументів позову про виселення позивачки із спірного приміщення в позасудовому порядку;

суди не врахували, що: фізична особа може мати декілька місць проживання; виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку; про добровільність виселення може свідчити самостійне звільнення особою спірного приміщення, в тому числі й від речей;

суди не врахували, що вимога визнати позивача такою, що не втратила право користування житловим приміщенням сама по собі не забезпечує відновлення прав позивача внаслідок її примусового виселення із спірного приміщення в позасудовому порядку;

при розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору враховуючи, що припинення права особи на користування житлом має бути оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, а права власника цього житла захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок щодо відмови в задоволенні позовної вимоги зобов`язати відповідача не чинити перешкоди користуванні та володінні житловим приміщенням, а тому клопотання АТ «Укрсиббанк» про закриття касаційного провадження задоволенню не підлягає.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; судові рішення в частині позовної вимоги визнати позивача такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, змінити виклавши їх мотивувальні частини в редакції постанови касаційного суду; судові рішення в частині позовної вимоги зобов`язати відповідача не чинити перешкоди користуванні та володінні житловим приміщеннямскасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розподілу судових витрат

У постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок, що «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотання акціонерного товариство «Укрсиббанк», підписаного представником Гладиш Ярославою Миколаївною, про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 рокута постанову Київського апеляційного суду від 05 липня 2023 року в частині позовної вимоги визнати ОСОБА_1 такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 змінити виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 рокута постанову Київського апеляційного суду від 05 липня 2023 року в частині позовної вимоги зобов`язати ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та володінні житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_2 шляхом заборони йому вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року та постанова Київського апеляційного суду від 05 липня 2023 року в скасованій та зміненій частинах втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

В. М. Коротун

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук