КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження № 22-ц/824/9475/2023
Справа № 755/3459/22
П О С Т А Н О В А
Іменем України
05 липня 2023 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Мороз Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Арапіної Н.Є. в м. Київ 04 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи Акціонерне товариство «Укрсиббанк», приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Бережний Ярослав Вікторович про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
в с т а н о в и в :
У травні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із даним позовом, просила визнати її такою, що не втратила право користування та володіння житловим приміщенням - квартирою за адресою АДРЕСА_1 , зобов`язати відповідача ОСОБА_2 не чинити їй перешкоди в користуванні та володінні квартирою за вказаною адресою шляхом заборони йому вільного доступу до квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 з визначеним в ньому іншим житловим приміщенням для її постійного проживання.
Позов мотивувала тим, що 23 лютого 2022 року ОСОБА_2 прибув за адресою АДРЕСА_1 з метою зміни замків у вхідній двері даної квартири, про що їй стало відомо з дзвінка сусідів, дії він мотивував тим, що придбав квартиру, яка належала їй на праві власності згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 липня 2000 року, на прилюдних торгах. При цьому відповідач надав термін для вивезення речей із квартири до 15 березня 2022 року, про що змусив надати йому розписку.
У відповідача в наявності на даний час ключі від квартири, він має вільний доступ до квартири, однак звільнити квартиру вона не має можливості, оскільки іншого житла для проживання у неї немає. Вважає дії відповідача протиправними, а саме самоуправством, оскільки без згоди володільця, без повідомлення, без надсилання претензій, вимог, проникати до майна, в якому проживають мешканці, знаходяться їх особисті речі, неприпустимо.
Вказувала, що після отримання від приватного виконавця Бережного Я.В. акту про реалізацію предмета іпотеки, вона одразу звернулася до ОСОБА_2 з листом, що дане майно є її єдиним майном для проживання та вселення його без відповідного судового рішення можуть бути кваліфіковані за ст. 162, 187 КК України.
Вказувала також, що квартира, яка стала предметом іпотеки, придбана не за кошти банку, у разі виселення особі, яку виселяють з такої квартири, повинне бути надане інше житлове приміщення, і що тривалий час проживання в спірній квартирі особи, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати квартиру житлом цієї особи в розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Враховуючи тривалість її зв`язку з квартирою не лише місцем проживання, а й правом власності, відповідно до норм чинного законодавства України та міжнародного права, є всі підстави вважати, що вона не втратила право користування, володіння цим майном, навіть після набуття права власності новим власником.
Зазначала, що банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення. Вирішуючи питання задоволення своїх вимог за рахунок реалізації іпотечного майна банк обійшов вимогу про виселення, а тому жодним судовим рішенням не вирішено питання виселення ОСОБА_1 з наданням постійного жилого приміщення для її проживання, створивши конфлікт між новим власником та попереднім.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року в позові відмовлено.
Позивач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 753/12729/15-ц, які не були враховані судом першої інстанції, про те, що новий власник, який придбав житло на прилюдних торгах, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього, разом з тим, з усталеної практики Верховного Суду вбачається, що в такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення ст. 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення. При цьому новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків.
Вважала, що вказаним правовим висновком Верховного Суду спростовується позиція відповідача, про те, що він є власником квартири, а тому позивач не має права звертатися до суду з даним позовом.
Наголошувала, що не отримувала відзив ОСОБА_2 і тим самим була позбавлена права надати відповідь на відзив та клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін, а суд першої інстанції не надав даній обставині належної правової оцінки, що є грубим порушенням норм процесуального права.
Вважала, що висновки суду про відмову в позові в зв`язку з тим, що ОСОБА_1 е є власником квартири, не є членом сім`ї власника даної квартири, не узгоджуються з нормами Конституції України та чинного законодавства України при вирішенні спору про позбавлення громадянина житла, в даному випадку - через заміну відповідачем вже повторно замків у вхідних дверях, тим самим обмежуючи доступ попередньому власнику до помешкання та його речей.
Наводила правові висновки Верховного Суду в постанові від 28 листопада 2018 року в справі № 754/4727/16-ц про те, що громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредит банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, і постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
Наголошувала, що квартира, яка стала предметом іпотеки, придбана не за кошти банку чи іншої фінансової установи.
Посилалася на ст. 41, 47, 55 Конституції України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, судову практику ЄСПЛ, зазначала, що позбавити її житла можливо лише за судовим рішенням про виселення з помешкання, і жодного такого рішення суду немає.
Вказувала, що тривалий час проживання в спірній квартирі/будинку особи, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати квартиру житлом цієї особи в розумінні ст. 8 Конвенції.
Зазначала, що згідно правового висновку Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.
Зазначала, що 05 липня 2021 року приватним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження саме в час встановлення мораторію на звернення стягнення на активи боржника. Незважаючи на неодноразові звернення до приватного виконавця, він продовжував здійснювати виконавчі дії в межах виконавчого провадження, розуміючи проблему в подальшому з виселенням позивача, також вона зверталася до банку з вирішення проблеми її подальшого проживання.
Від третьої особи АТ "УкрСиббанк" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому третя особа просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін. Посилалась на те, що 12 листопада 2019 року за наслідками апеляційного перегляду в справі № 755/17733/17 прийнято постанову, якою задоволено позов АТ "УкрСиббанк" та звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру по АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 , в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.
АТ "УкрСиббанк" наводило зміст ст. 3, 12, 33, 7, 41 Закону України "Про іпотеку", вказувало, що іпотека є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Зазначало, що 03 лютого 2022 року Дніпровський районний суд м. Києва у справі № 755/17119/21 за позовом ОСОБА_1 до АТ "УкрСиббанк", ОСОБА_3 про усунення перешкод в праві власності, відмовив у позові і станом на 31 травня 2023 року ОСОБА_1 апеляційну скаргу на вказане рішення не подавала.
Банк наголошував, що доводи апеляційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судом оцінкою зібраних в справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
Відмовляючи ОСОБА_1 в позові про усунення перешкод у здійсненні права користування майном, суд першої інстанції виходив із недоведеності та необґрунтованості таких вимог, оскільки позивач не є власником квартири АДРЕСА_2 , не є членом сім`ї власника даної квартири.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 липня 2000 року належала квартира АДРЕСА_2 (а. с. 11).
10 жовтня 2008 року приватним нотаріусом Васильківською В.С. зареєстровано обтяження на квартиру за адресою АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 10 жовтня 2008 року № 95090 (а. с. 12).
В липні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Бережного Я.В. з заявою щодо застосування заходів з дотриманням вимог чинного законодавства, повідомляючи, що її квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та з заявою про повернення виконавчого документа стягувачу (а. с. 13 - 16).
На а. с. 17 - 22 знаходяться копії письмових пояснень ОСОБА_1 , поданих в межах розгляду справи № 755/17733/17 за поданням приватного виконавця про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення.
В серпні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Міністерства юстиції України зі скаргою щодо порушення приватним виконавцем правил професійної етики та грубого порушення чинного законодавства в межах проведення виконавчих дій (а. с. 23 - 27), за наслідками проведення позапланової виїзної перевірки Міністерством юстиції України складено довідку від 27 вересня 2021 року, згідно якої виявлено порушення приватним виконавцем вимог п. 3 ч. 2 ст. 18 та ч. 3 ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження» (а. с. 29 - 32).
В серпні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Дніпровського районного суду м. Києва з заявою про визнання виконавчого листа № 755/17733/17 про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню (а. с. 33 - 37).
В жовтні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до АТ «Укрсиббанк» з заявою, в якій повідомляла, що має намір захищати своє майно, а саме квартиру по АДРЕСА_1 у разі виставлення його на торги, оскільки воно є єдиним місцем її проживання (а. с. 38).
У вересні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Дніпровського районного суду м. Києва зі скаргою на дії (бездіяльність) приватного виконавця Бережного Я.В. та просила зобов`язати приватного виконавця повернути виконавчий лист № 755/17333/17 стягувачу на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (а. с. 40 - 44).
На а. с. 45 знаходиться роздруківка з сайту ДП «СЕТАМ» з оголошенням про реалізацію квартири за адресою АДРЕСА_1 (іпотека).
На а. с. 47 - 48 знаходиться копія акту про реалізацію предмета іпотеки, прийнятого приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Бережним Я.В. від 25 листопада 2021 року у виконавчому провадженні ВП № 65976837 при примусовому виконанні виконавчого листа № 755/17733/17, виданого 10 червня 2020 року про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів. Згідно даного акту, 25 жовтня 2021 року організатором проведено електронні торги, відповідно до протоколу від 10 листопада 2021 року встановлено, що переможцем є ОСОБА_2 .
На а. с. 103 - 104 знаходиться копія протоколу № 559383 проведення електронних торгів, які відбулися 25 жовтня 2021 року, лот № 495406 - квартира за адресою АДРЕСА_1 , ціна продажу 703500 грн., переможець торгів ОСОБА_2
12 січня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирилюк Д.В. видане свідоцтво, яким на підставі акта про реалізацію предмета іпотеки від 25 листопада 2021 року посвідчене право власності ОСОБА_2 на квартиру за адресою АДРЕСА_1 (а. с. 105), а також здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказане майно на підставі даного свідоцтва (а. с. 106).
На а. с. 49 знаходиться копія звернення ОСОБА_1 до ОСОБА_2 від 01 грудня 2021 року, в якому позивач повідомляла відповідача, що квартира передана на торги з порушенням чинного законодавства, про що подана скарга до суду, квартира є її єдиним житлом, тому до вирішення питання щодо визначення судом її місця проживання вона не може залишитися на вулиці та вселення ОСОБА_2 без судового рішення є неможливим, у разі проникнення до житла в інший спосіб може бути кваліфіковано як порушення права на житло з поданням заяви до правоохоронних органів за ст. 162, 187 КК України.
На а. с. 72 - 74 знаходиться знеособлена копія рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 03 лютого 2022 року в справі № 755/17119/21 за позовом ОСОБА_1 до АТ «УкрСиббанк», ОСОБА_3 , третя особа приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Бережний Я.В. про усунення перешкод у здійсненні права власності, в якому позивач просила усунути їй перешкоди у здійсненні права власності - квартирою за адресою: АДРЕСА_1 шляхом заміни предмета застави (іпотеки) вказаної квартири на інше альтернативне майно, яке належить на праві приватної власності боржнику ОСОБА_3 . Вказаним рішенням у позові відмовлено, оскільки між сторонами виникли договірні відносини, при цьому з приводу предмету іпотеки по суті спору вже постановлене судове рішення, яке набрало законної сили, порядок здійснення реалізації предмета іпотеки за рішенням суду визначено Законом України «Про іпотеку» та Законом України «Про виконавче провадження».
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
ЄСПЛ вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, § 40, ЄСПЛ, від 24 квітня 2014 року).
ЄСПЛ не виключає можливості того, що особа, яка має право на користування житлом, не будучи його власником, може мати майнові права або інтерес, визнані відповідно до внутрішньодержавного законодавства, щодо житла, і такий інтерес буде представляти його або її «майно», що захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак за загальним правилом право проживати в певному нерухомому майні, що не належить заявнику, не складає «майно» за змістом зазначеного положення (PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13 and 15320/13, § 78, ЄСПЛ, від 11 січня 2017 року).
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).
Статтею 47 Конституції України гарантовано право кожному на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Пунктом 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантовано кожній особі право на повагу до її житла.
Відповідно до ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є зокрема змагальність сторін та диспозитивність.
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно частини першої статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.
Стаття 80 ЦПК України передбачає достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Отже, за змістом цих норм процесуального права сторона справи зобов`язана та має право довести обставини, на які вона посилається на підставі доказів, які вона надає самостійно або за допомогою суду.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 13 ЦПК України).
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 3 ст. 13 ЦПК України).
Оцінюючи правильність висновків суду першої інстанції в сукупності з доводами апеляційної скарги, апеляційний суд враховує, що ОСОБА_1 , звертаючись до суду з даним позовом, посилалася на те, що відповідач ОСОБА_2 23 лютого 2022 року прибув до квартири за адресою АДРЕСА_1 з метою зміни замків до вхідних дверей, посилаючись на те, що є новим власником квартири, яку придбав на прилюдних торгах, та відібрав у позивача розписку про вивезення речей з квартири до 15 березня 2022 року, погрожуючи в протилежному випадку самостійним звільненням квартири від її речей.
Разом із тим, в матеріалах справи відсутні докази як реєстрації та проживання ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_2 , так і доказів вчинення дій з її примусового виселення або чинення інших перешкод в користуванні квартирою з боку відповідача ОСОБА_2 , який на даний час є власником спірної квартири та місце проживання якого зареєстроване за адресою АДРЕСА_3 з 1997 року по теперішній час (а. с. 57).
Позивачем також не надано доказів звернення до правоохоронних органів з заявами щодо вчинення протиправних, на її думку, дій з боку відповідача ОСОБА_2 , які вона в позові на свій розсуд кваліфікувала за ст. 162 КК України (порушення недоторканності житла) та ст. 187 КК України (розбій), а також наслідків розгляду правоохоронними органами її відповідних звернень, якщо такі мали місце.
При цьому наявні в матеріалах справи докази направлення позивачем листів до АТ «УкрСиббанк» та приватного виконавця щодо неправомірності, на її думку, звернення стягнення на належну їй квартиру, звернення позивача до суду зі скаргою на дії приватного виконавця та з заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, направлення листа відповідачу щодо недопустимості його вселення до спірної квартири без вирішення питання щодо визначення судом місця її проживання, наведених обставин як не підтверджують, так і не спростовують, і не можуть вважатися належними, достовірними та достатніми доказами для підтвердження обставин вчинення дій з примусового виселення ОСОБА_1 або чинення їй інших перешкод в користуванні житлом відповідачем ОСОБА_2 .
Апеляційний суд приймає до уваги, що відповідач ОСОБА_2 у відзиві на позов вказував, що з 12 січня 2022 року є єдиним власником квартири, а інші особи будь-яких речових прав на квартиру не мають, натомість він має право вільного доступу до своєї квартири як власник, і підстави забороняти йому користуватись квартирою, зокрема шляхом доступу до неї, відсутні. Також вказував, що позивач стверджує про нібито здійснення ОСОБА_2 дій, які мають ознаки кримінального правопорушення, хоча розгляд цих питань не віднесений до цивільної юрисдикції.
Отже, з відзиву відповідача також не вбачається визнання ним обставин чинення перешкод в користуванні житловим приміщенням, на які посилалася ОСОБА_1 , обґрунтовуючи свої вимоги.
Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що позов про усунення перешкод у здійсненні права користування майном ґрунтується виключно на поясненнях позивача та її посиланнях на обставини, які не мають безпосереднього відношення до предмету позову та зводяться до незгоди ОСОБА_1 з примусовим зверненням стягнення на належну їй квартиру та реалізацію цієї квартири на електронних торгах, хоча вимог про визнання електронних торгів недійсними в межах даного позову ОСОБА_1 не заявлено.
Виходячи з вищевикладеного, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, з посиланням на ст. 41, 47 Конституції України, ст. 109 ЖК УРСР, що позбавити її житла можливо лише за судовим рішенням про виселення, і жодного такого рішення суду немає.
Доводи апеляційної скарги, з посиланням на ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, щодо права особи мирного володіння своїм майном та існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем проживання, щодо втрати житла як крайньої форми втручання у право на житло, судову практику ЄСПЛ у рішеннях «Прокопович проти Росії», «Баклі проти Сполученого Королівства», «МакКенн проти Сполученого Королівства», правильних висновків суду першої інстанції не спростовують, не є підставою для задоволення недоведеного та необґрунтованого позову про усунення перешкод в користуванні майном та відхиляються апеляційним судом.
Апеляційний суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 03 липня 2019 року в справі № 342/180/17, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Повторне викладення позивачем в апеляційній скарзі обставин, на які вона посилалася в позовній заяві, не становить підставу для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки під час розгляду справи судом першої інстанції позивач не була позбавлена можливості доводити перед судом переконливість своїх доводів, надавши до позовної заяви відповідні докази, однак зазначеною процесуальною можливістю не скористалася.
Крім того, оцінюючи в цілому обґрунтованість позовних вимог про заборону ОСОБА_2 вільного доступу до квартири за адресою АДРЕСА_1 без судового рішення про виселення ОСОБА_1 з визначенням іншого житлового приміщення для її постійного проживання, апеляційний суд виходить із наступного.
Відповідно до ст. 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
З урахуванням наведеного, оскільки відповідач ОСОБА_2 на даний час є власником квартири за адресою АДРЕСА_1 , і оскільки йому належать права володіння, користування та розпоряджання на свій розсуд цією квартирою, апеляційний суд приходить до висновку, що вимоги ОСОБА_1 про заборону ОСОБА_2 вільного доступу до належної йому квартири спрямовані не на захист прав позивача, а на обмеження прав відповідача, є необґрунтованими та безпідставними.
Крім того, оцінюючи підставність вимог ОСОБА_1 про визнання її такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, апеляційним судом враховується наступне.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).
Виходячи із вищенаведеного, оскільки позивач звернулася до суду з вимогами про визнання її такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, тобто звернулась у спосіб, який не передбачено законом, замість пред`явлення належних вимог про визнання права користування житловим приміщенням, апеляційний суд погоджується з правильними в цілому висновками суду першої інстанції, що вимоги ОСОБА_1 не підлягали задоволенню.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, законними та обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи та не спростовані позивачем належним чином.
Не можуть бути враховані апеляційним судом, як нерелевантні до спірних правовідносин, правові висновки, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, зокрема правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 753/12729/15-ц, від 28 листопада 2018 року в справі № 754/4727/16-ц (провадження № 61-25345св18), від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц, Верховного Суду України в постановах від 22 червня 2016 року в справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1731цс16 оскільки предметом позову в цих справах є інші правовідносини, суди розглядали спори за позовами нових власників квартир, придбаних на прилюдних торгах або на підставі інших правочинів. В межах цих справ саме нові власники квартири заявляли вимоги про усунення перешкод в користуванні майном, в тому числі шляхом виселення, в зв`язку з відмовою попереднього власника виселятися з житла.
Враховуючи наведене, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що рішення суду першої інстанції ухвалене без врахування висновків щодо застосування відповідних норм права, викладених в цій постанові Верховного Суду та інших постановах в подібних спірних правовідносинах.
Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги в частині придбання вказаної квартири не за кошти банку чи іншої фінансової установи, викладення обставин продажу належної позивачу квартири на електронних торгах 25 жовтня 2021 року всупереч Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», внесення державою законодавчих обмежень, направлених на захист прав громадян України, щодо виселення, пов`язаних з виконанням кредитних зобов`язань, щодо протиправності дій приватного виконавця у виконавчому провадженні № 65976837 з примусового виконання виконавчого листа № 755/17733/17, виданого на виконання судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є спірна квартира, з огляду на те, що вказані обставини не належать до предмету доказування в позові про усунення перешкод в користуванні житлом.
Таким чином, не є релевантними до спірних правовідносин та не можуть бути прийняті апеляційним судом посилання позивача в апеляційній скарзі на правові висновки Верховного Суду України в постанові від 06 липня 2016 року в справі № 6-969цс16 про те, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.
Доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_1 зверталася до банку з вирішення проблеми її подальшого проживання, а також до приватного виконавця з приводу його дій у виконавчому провадженні, правильних висновків суду першої інстанції не спростовують, крім того, апеляційний суд враховує, що АТ «УкрСиббанк» та приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Бережний Я.В. не є відповідачами у даному позові і будь-яких вимог до них ОСОБА_1 не заявлено.
Відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав оцінки тому, що ОСОБА_1 не отримувала відзиву ОСОБА_2 на позовну заяву і цим була позбавлена права надати відповідь на відзив та клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін відповідно до ч. 7 ст. 279 ЦПК України. Апеляційний суд враховує, що до відзиву на позовну заяву додані докази направлення копії відзиву іншим учасникам справи (а. с. 107 - 109), таким чином, процесуальні вимоги ст. 178, 191 ЦПК України відповідачем були виконані.
Відтак, під час апеляційного перегляду не знайшли свого підтвердження та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до незгоди із рішенням суду першої інстанції і переоцінки доказів та не спростовують висновків суду першої інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 06 липня 2023 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.
