Окрема думка
судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Крата В. І.,
23 листопада 2023 року
м. Київ
справа № 755/3459/22
провадження № 61-12542св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Дундар І. О., Коротуна В. М., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., В задоволенні клопотання акціонерного товариство «Укрсиббанк», підписаного представником Гладиш Ярославою Миколаївною, про закриття касаційного провадження відмовив. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 липня 2023 року в частині позовної вимоги визнати ОСОБА_1 такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 змінив виклавши їх мотивувальні частини в редакції постанови касаційного суду.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 липня 2023 року в частині позовної вимоги зобов`язати ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та володінні житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_1 шляхом заборони йому вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання скасував та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) зроблено висновок, що:
«частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Велика Палата Верховного Суду вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено в саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом. Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться. Державний виконавець зобов`язаний був надавати інформацію про обтяження майна, яке реалізується на електронних торгах. Зокрема, зазначити, що в ній зареєстрований та проживає власник, який передав майно в іпотеку, разом з членами його сім`ї. А покупець такого майна, в свою чергу, мав оцінити ризики та обмеження пов`язані з його придбанням. Неповне інформування учасників електронних торгів про обтяження майна, яке реалізується, є підставою для відшкодування збитків, що свідчить про наявність альтернативних способів захисту прав нового власника. Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону № 898-IV, є передбачуваними. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Однак суд першої інстанції не встановлював обставини придбання квартири АДРЕСА_1, не з`ясовував джерела коштів за які її було придбано ОСОБА_1 та не пов`язував своє рішення з зазначеними обставинами. Як вбачається зі змісту постанови Апеляційного суду Харківської області від 18 січня 2018 року зазначене питання не було предметом дослідження і апеляційного суду. На порушення вимог статей 263, 264 ЦПК України апеляційний суд не навів жодних доказів на яких ґрунтуються його висновки, в цій частині. Встановлення вищезазначених обставин справи має суттєве значення для правильного вирішення цього спору».
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зроблено висновок, що:
«невиконання кредитних зобов`язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом.
Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.
Держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов`язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб`єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.
Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім`ї, серед яких є неповнолітня дитина.
Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.
Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків».
Не можемо погодитися із вказаними висновками Великої Палати Верховного Суду з таких мотивів.
1. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту. Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як:
1.1. пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;
1.2. виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання, від вчинення подібних дій;
1.3. абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї.
2. Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
3. Європейський суд з прав людини вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, § 40, ЄСПЛ, від 24 квітня 2014 року).
4. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
5. Згідно частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України. Тлумачення частини третьої статті 16 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України.
6. Згідно абзацу 3 частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону. Аналіз статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК дозволяє зробити висновок, що вказані норми не регулюють ситуацію, за якої позов про виселення подає власник, який не має та не мав статусу іпотекодержателя. Більше того така ситуація і не може регулюватися статтею 40 Закону України «Про іпотеку» та статтею 109 ЖК, оскільки вони не направлені на встановлення обмежень для власника житла виселяти колишнього власника та членів його сім`ї, а мають іншу сферу застосування, яка вичерпується зверненням стягнення на предмет іпотеки. І, звісно, стаття 40 Закону України «Про іпотеку» та стаття 109 ЖК не можуть бути кваліфіковані як закон, що закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при відсутності процедури звернення стягнення.
7. Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
8. Спосіб, у який тлумачиться та застосовується стаття 40 Закону України «Про іпотеку» та стаття 109 ЖК у висновках, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року по справі № 6-1484цс15 та від 22 червня 2016 року по справі № 6-197цс16, призводить до наслідків, несумісних із принципами Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод. Застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК до правовідносин, на які вони не розраховані, порушує вимоги Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод щодо «якості закону», не є чітким або передбачуваним.
9. Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
10. Застосування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (№ 14-93цс19) призводить до ситуації, за якої власник житла - особа якій належить суб`єктивне цивільне право (право власності), не може його захистити. Навряд чи таке застосування передбачуване, відповідає положенням частини третьої статті 16 ЦК України, якщо на нового власника житла покладено обов`язок по забезпеченню колишнього власника житла та членів його сім`ї житловим приміщенням, що призводить до порушення справедливого балансу. По своїй суті при застосуванні висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (№ 14-93цс19), відбувається покладення індивідуального та надмірного тягаря на нового власника, який порушує справедливий баланс. У схожій ситуації Європейський суд з прав людини констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (KOPYTOK v. RUSSIA, № 48812/09, § 37-39, ЄСПЛ, від 15 січня 2019 року).
11. Тому колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, зроблених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19).
Суддя В. І. Крат
