Єдиний державний реєстр судових рішень
Справа №:755/3459/22
Провадження № 2/755/855/24
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
"03" травня 2024 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді - Катющенко В.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Акціонерне товариство «УкрСиббанк», приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Бережний Ярослав Вікторович, про усунення перешкод у здійсненні права користування майном, -
В С Т А Н О В И В :
У травні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом у якому просила суд: визнати її - ОСОБА_1 особою, такою що не втратила право користування та володіння житловим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язати відповідача ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні та володінні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 шляхом заборони йому вільного доступу до даної квартири без судового рішення про її виселення з визначеним в ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 23.02.2022 ОСОБА_2 прибув за адресою: АДРЕСА_1 з метою зміни замків у вхідній двері вказаної квартири, про що їй стало відомо з дзвінка сусідів. Свої дії він обґрунтовував тим, що придбав квартиру, яка належала їй на праві власності згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 11.07.2000, на прилюдних торгах. При цьому відповідач надав термін для вивезення речей із квартири до 15.03.2022, про що змусив надати йому розписку. У відповідача в наявності на цей час ключі від квартири, він має вільний доступ до квартири, однак звільнити квартиру позивач не має можливості, оскільки іншого житла для проживання у неї немає. Вважала дії відповідача протиправними, а саме самоуправством, оскільки без згоди володільця, без повідомлення, без надсилання претензій, вимог, проникати до майна, в якому проживають мешканці, знаходяться їх особисті речі, неприпустимо. Вказувала, що після отримання від приватного виконавця Бережного Я.В. акту про реалізацію предмета іпотеки, вона одразу звернулася до ОСОБА_2 з листом, що це майно є її єдиним майном для проживання та вселення його без відповідного судового рішення можуть бути кваліфіковані за статтями 162, 187 КК України.
Вказувала також, що квартира, яка стала предметом іпотеки, придбана не за кошти банку, у разі виселення особі, яку виселяють з такої квартири, повинне бути надане інше житлове приміщення, і що тривалий час проживання в спірній квартирі особи, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати квартиру житлом цієї особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Враховуючи тривалість її зв`язку з квартирою не лише місцем проживання, а й правом власності, відповідно до норм чинного законодавства України та міжнародного права, вважає, що вона не втратила право користування, володіння цим майном, навіть після набуття права власності новим власником.
Зазначала, що банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення. Вирішуючи питання задоволення своїх вимог за рахунок реалізації іпотечного майна банк обійшов вимогу про виселення, а тому жодним судовим рішенням не вирішено питання виселення ОСОБА_1 з наданням постійного жилого приміщення для її проживання, створивши конфлікт між новим власником та попереднім.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 04.04.2023, залишеного без змін постановою Київського апеляційного суду від 05.07.2023, у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 23.11.2023 рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04.04.2023 та постанову Київського апеляційного суду від 05.07.2023 в частині вимоги про визнання ОСОБА_1 такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_1 змінено та викладено їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04.04.2023 та постанову Київського апеляційного суду від 05.07.2023 в частині позовної вимоги про зобов`язання ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та володінні житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_2 , шляхом заборони йому вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання скасовано та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постановлено, що з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Дніпровського районного суду м. Києва від .04.04.2023 та постанова Київського апеляційного суду від 05.07.2023 в скасованій та зміненій частинах втрачають законну силу.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 05.12.2023 цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 за участю третіх осіб: Акціонерного товариства «Укрсиббанк», приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Бережного Ярослава Вікторовича про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням, прийнято до провадження за правилами спрощеного провадження, без повідомлення сторін, надано можливість учасникам справи подати до суду додаткові пояснення протягом 15 днів з дня отримання даної ухвали.
Копію ухвали про прийняття справи до провадження було надіслано на адресу відповідача, однак поштове відправлення повернулося до суду з відміткою «За закінченням терміну зберігання». Третім особам надіслано на їх електронні адреси копію зазначеної ухвали.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 19 січня 2024 року клопотання позивача ОСОБА_1 про розгляд цивільної справи за правилами загального позовного провадження - залишено без задоволення.
01.02.2024 від відповідача ОСОБА_2 надійшли до суду додаткові пояснення у справі, у яких він посилається на наявність судового рішення, яке набрало законної сили, про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_2 шляхом проведення прилюдних торгів. 12 січня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирилюк Д.В. видано відповідачу свідоцтво про право власності на вказану квартиру. Крім того, 12 січня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирилюк Д.В. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права власності на квартиру зазначену за відповідачем. Вказує, що на як момент придбання квартири, так і на час подачі пояснень позивач чи інші особи позивач у спірній квартирі не зареєстровані, на підтвердження чого надав Витяг з Реєстру територіальної громади м. Києва.
Крім того, відповідач зазначає, що він не виселяв позивача, оскільки остання там не проживає, а також не чинить перешкод у користуванні квартирою, оскільки у позивача відсутні правові підстави користуватися та володіти квартирою. За наявною у нього інформацією, позивач проживала за адресою: АДРЕСА_3 , а в спірній квартирі до моменту її реалізації проживав орендар, який самостійно звільнив квартиру після її придбання відповідачем.
Відповідач також посилається на те, що переважна більшість обставин, тверджень та міркувань позивача, викладених у позовній заяві, не стосуються та не можуть стосуватися предмета спору та предмета доказування у цій справі. Вважає викладені у позовній заяві доводи безпідставними та такими, що не підтверджені жодними доказами, оскільки позивач не підтвердила реєстрацію місця проживання у спірній квартирі, хоча і зобов`язана була зареєструватися, отже не можна вважати, що спірне житло є єдиним місцем її проживання.
Вважає вимогу позовної заяви про заборону мати доступ до власної квартири без судового рішення про виселення незаконною, а обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не передбачений законодавством, оскільки вимагати усунення перешкод у користуванні майном може лише власник цього майна, яким позивач не являється. Крім того, стверджує, що законом не передбачений такий спосіб захисту як заборона власнику майна мати доступ до такого майна без відповідного рішення суду. Викладені обставин, на думку відповідача, є підставою для відмови у задоволенні позову.
15.02.2024 позивач надіслала до суду правову позицію на додаткові пояснення відповідача, посилаючись на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі 353/1096/16-у, від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц, від 05.06.2019 у справі № 43/18788/15-ц та від 30.10.2020 у справі 447/455/17.
Крім того, зазначила, що відповідач не надав доказів проживання позивача за адресою: АДРЕСА_3 на момент проведення торгів з реалізації спірної квартири. Вказана квартира належить на праві власності іншій особі - ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 07.12.2016 (серія та номер 11839). Крім того, факт проживання у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 за твердженнями позивача не відповідає матеріалам виконавчого провадження.
Поряд з цим, зазначила, що зареєструвати місце проживання не виявилося за можливе, оскільки банк отримав на відповідальне зберігання свідоцтво про право власності на спадщину за законом на спірну квартиру.
Також ОСОБА_1 зазначила, що оскільки банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки, яким є спірна квартира, не виконав вимоги ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР, позивач не заявляв вимоги про виселення у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, а ухвалою Київського апеляційного суду від 01.06.2021 її заяву про ухвалення додаткового рішення яким визнати спірне житло постійним місцем її проживання залишено без задоволення.
Інші учасники справи не скористались своїм правом подання додаткових пояснень.
Таким чином, суд у порядку спрощеного позовного провадження без виклику у судове засідання сторін, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 11.07.2000 належала квартира АДРЕСА_2 .
10.10.2008 приватним нотаріусом Васильківською В. С. зареєстровано обтяження на квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору іпотеки від 10.10.2008 № 95090.
У липні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Бережного Я. В. з заявою щодо застосування заходів з дотриманням вимог чинного законодавства, повідомляючи, що її квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та з заявою про повернення виконавчого документа стягувачу.
У серпні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Міністерства юстиції України зі скаргою щодо порушення приватним виконавцем правил професійної етики та грубого порушення чинного законодавства в межах проведення виконавчих дій, за наслідками проведення позапланової виїзної перевірки Міністерством юстиції України складено довідку від 27.09.2021, згідно якої виявлено порушення приватним виконавцем вимог Закону України «Про виконавче провадження».
У серпні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Дніпровського районного суду м. Києва з заявою про визнання виконавчого листа № 755/17733/17 про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню.
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до АТ «Укрсиббанк» з заявою, в якій повідомляла, що має намір захищати своє майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 у разі виставлення його на торги, оскільки воно є єдиним місцем її проживання.
У вересні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Дніпровського районного суду м. Києва зі скаргою на дії (бездіяльність) приватного виконавця Бережного Я.В. та просила зобов`язати приватного виконавця повернути виконавчий лист № 755/17333/17 стягувачу.
Згідно з актом про реалізацію предмета іпотеки ОСОБА_2 є переможцем електронних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_2 .
12.01.2022 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирилюк Д.В. видане свідоцтво, яким на підставі акта про реалізацію предмета іпотеки від 25.11.2021 посвідчене право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 , а також здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказане майно на підставі даного свідоцтва.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).
Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом (частина перша статті 109 ЖК).
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зроблено висновок, що:
«невиконання кредитних зобов`язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22.06.2016 у справі № 6-197цс16, від 21.12.2016 у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК, зазначено, що частина друга статті 109 ЖК установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом.
Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.
Держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов`язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб`єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.
Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім`ї, серед яких є неповнолітня дитина.
Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК України, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.
Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:
«статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».
Європейський суд з прав людини зауважив, що «встановивши, що квартира, яка є предметом спору, була житлом заявниці за змістом статті 8 Конвенції, суд повинен визначити, чи мало місце втручання в її право на повагу до свого житла органів державної влади. Уряд стверджував, що заявниця мала подати скаргу на міліціонерів, які замкнули спірну квартиру і не впускали її всередину, в порядку, передбаченому для подання скарг на дії та рішення посадових осіб органів влади. Суд тлумачить цю заяву як визнання того, що особи, які здійснили виселення заявниці, діяли як державні посадові особи. Виселення заявниці з спірної квартири державними посадовими особами представляло собою втручання в її право на повагу до житла з боку органів державної влади. Для того, щоб визначити, чи було це втручання необхідним, як цього вимагає пункт 2 статті 8, суд насамперед повинен розглянути питання про те, чи було воно «передбачено законом» (див. Gillow v. The United Kingdom, § 48). Стаття 90 Житлового кодексу допускає виселення лише з підстав, встановлених законом, і тільки в судовому порядку. Така норма встановлює важливу процесуальну гарантію проти свавільного виселення і її формулювання не допускає винятків. Уряд погодився з тим, що в справі заявниці мав дотримуватися порядок, передбачений статтею 90 Житлового кодексу, навіть при тому, що її проживання не було юридично оформлено. Суд не вбачає підстав не погодитися з цим висновком. Не можливо виділити будь-які обставини, які могли б виправдати в даному випадку відступ від звичайного порядку виселення і досить поспішний перерозподіл права на користування цією квартирою на користь співробітника міліції лише через сім днів після смерті попереднього наймача. Звідси випливає, що втручання в цій справі не може розглядатися як «передбачене законом» згідно з пунктом 2 статті 8 Конвенції. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції. У світлі цього висновку, у Суду немає необхідності вирішувати питання про те, чи було це втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї з цілей, перелічених в пункті 2 статті 8 (PROKOPOVICH v. RUSSIA, № 58255/00, § 40 - 45, ЄСПЛ, від 18.11.2004).
Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1, частини першої статті 264 ЦПК України).
У мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику (пункт 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України).
Направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд зазначив, що:
-відповідач зробив неможливим доступ позивачки до житла в якому вона проживала, а суди не перевірили аргументів позову про виселення позивачки із спірного приміщення в позасудовому порядку;
-суди не врахували, що: фізична особа може мати декілька місць проживання; виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку; про добровільність виселення може свідчити самостійне звільнення особою спірного приміщення, в тому числі й від речей;
-суди не врахували, що вимога визнати позивача такою, що не втратила право користування житловим приміщенням сама по собі не забезпечує відновлення прав позивача внаслідок її примусового виселення із спірного приміщення в позасудовому порядку;
-при розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору враховуючи, що припинення права особи на користування житлом має бути оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, а права власника цього житла захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13.05.2008, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02.12.2010).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23.09.1982 у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07.07.2011 у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07.10.2011, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
На переконання Великої Палати Верховного Суду (постанова від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19), є стаття 109 ЖК, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.
Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22.06.2016 у справі № 6-197цс16, від 21.12.2016 у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України від 05.06.2003 № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) та статті 109 ЖК. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.
У постановах від 13.03.2019 у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12.06.2019 у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК процедури.
Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Так званого адміністративного виселення на вимогу будь-яких осіб чи органів, наділених владними повноваженнями, ЖК України не містить, що відображає ті зміни у законодавстві, які запроваджені в Україні у зв`язку з рухом держави до Європейського Союзу та необхідністю захисту основоположних прав людини.
А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Разом з тим відповідно до Закону України від 24.02.2022 № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, яким у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб. У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер.
Законом України від 15.03.2022 № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» Закону № 898-IV пунктом 5-2, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.
Правовий висновок з означеного питання також викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19.
Як встановлено судом, при розгляді справи № 755/17733/17, за результатами якого, звернуто стягнення на предмет іпотеки-квартиру, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_4 в рахунок погашення заборгованості в сумі 527286 грн ПАТ «УкрСиббанк», не досліджувалося питання можливості/неможливості виселення ОСОБА_1 з іпотечного майна, набутого не за кредитні кошти, при зверненні стягнення на предмет іпотеки.
Також суд констатує, що спірну квартиру позивач вважає єдиним місцем свого проживання, при цьому неволодіючий власник - відповідач несе певні обмеження.
Як вбачається з матеріалів справи спірне житлове приміщення придбане відповідачем на прилюдних торгах, при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто покупцю повинні бути відомі ризики, пов`язані з придбанням спірної нерухомості.
Отже, дії щодо виселення відповідача з житла (квартири АДРЕСА_2 ) свідчать про непропорційний захід втручання в право особи на мирне володіння майном, набутого відповідачем за результатами прилюдних торгів.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Під час вирішення справи суд звертає увагу, що обраний позивачкою спосіб захисту про зобов`язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди в користуванні та володінні житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_2 , шляхом заборони йому вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання не відновить її право на користування квартирою, оскільки власником квартири є відповідач на підставі свідоцтва від 12.01.2022, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирилюк Д.В., яке позивачкою не оспорювалося.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства, зокрема, є змагальність сторін, що включає обов`язок кожної сторони довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12, частина перша статті 81 ЦПК України).
На позивача покладений обов`язок довести в суді за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ст.ст. 76-83 ЦПК України, зазначені ним обставини, на які він посилається як на підставу свої вимог.
У ст. 77 ЦПК України зазначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їх вимог або заперечень.
За змістом ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
З огляду на викладене, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України розподіл судових витрат не здійснюється.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 41, 47 Конституції України, ст. 29 ЦК України, ст. 109 ЖК України, ст. ст. 2, 4, 7, 10, 12, 13, 18, 58, 60, 76, 77, 80, 81-83, 133, 141, 258, 263-265, 355 ЦПК України, суд -
У Х В А Л И В:
У задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 ), треті особи: Акціонерне товариство «УкрСиббанк» (код в ЄДРПОУ: 09807750, пр-т Московський, 60, м. Харків), приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Бережний Ярослав Вікторович (пров. Козловського Івана, 4, оф.1, м. Київ), про усунення перешкод у здійсненні права користування майном - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Суддя:
