ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 травня 2023 року
м. Київ
cправа № 910/12559/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Сухового В.Г.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
Акціонерного товариства
«Нікопольський завод феросплавів» - Сімонової Є.О.,
Акціонерного товариства
Комерційного банку «ПриватБанк» - Кулинича В.П., Монастирського Д.О.,
Самсоновича О.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк»
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.05.2021 (у складі колегії суддів: Куксов В.В. (головуючий), Шаптала Є.Ю., Яковлєв М.Л.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 15.02.2021 (суддя Усатенко І.В.)
у справі № 910/12559/20
за позовом Акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів»
до Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк»
про визнання зобов`язань припиненими,
ВСТАНОВИВ:
У серпні 2020 року Акціонерне товариство «Нікопольський завод феросплавів» (далі - АТ «Нікопольський завод феросплавів»; Завод) звернулося до суду з позовами до Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТКБ «ПриватБанк»; Банк) про визнання припиненими всіх зобов`язань позивача перед Банком за укладеними між ними кредитними договорами від 02.08.2010 № 4Н10149Д, від 01.07.2010 № 4Н10121Д, від 01.07.2010 № 4Н10130Д, від 01.10.2010 № 4Н10261Д, у зв`язку з їх повним виконанням, проведеним належним чином.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивачем виконано всі зобов`язання за цими кредитними договорами, проте відповідач не визнає припинення зазначених договірних зобов`язань виконанням, проведеним належним чином.
Ухвалами Господарського суду міста Києва від 04.09.2020 за наведеними позовами відкрито провадження у справах № 910/12559/20, № 910/12560/20, № 910/12562/20, № 910/12564/20, а ухвалою цього ж суду від 04.09.2020 задоволено клопотання АТ «Нікопольський завод феросплавів», об`єднано зазначені справи в одне провадження та присвоєно об`єднаній справі № 910/12559/20.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.02.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.05.2021, позовні вимоги задоволено, визнано припиненими всі зобов`язання Заводу перед Банком у зв`язку з їх повним виконанням, проведеним належним чином, за укладеними між сторонами кредитними договорами від 02.08.2010 № 4Н10149Д, від 01.07.2010 № 4Н10121Д, від 01.07.2010 № 4Н10130Д, від 01.10.2010 № 4Н10261Д.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у червні 2021 року АТКБ «ПриватБанк» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1- 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просило скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.07.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 910/12559/20 за касаційною скаргою АТКБ «ПриватБанк» на зазначені судові рішення з підстав, передбачених пунктами 1- 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду на 08.09.2021.
12.08.2021 АТКБ «ПриватБанк» подало клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 5 статті 302 ГПК.
АТ «Нікопольський завод феросплавів» у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
У судових засіданнях 08.09.2021, 22.09.2021, 13.10.2021 протокольними ухвалами Суду було оголошено перерви, відповідно, до 22.09.2021, 13.10.2021, 27.10.2021.
22.09.2021 до Верховного Суду надійшли пояснення АТ «Нікопольський завод феросплавів».
У судовому засіданні 27.10.2021 АТ «Нікопольський завод феросплавів» подало клопотання про зупинення провадження в справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 910/14224/20 та оприлюднення повного тексту судового рішення, ухваленого за результатами такого розгляду.
Представники Банку проти зазначеного клопотання Заводу заперечили.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.10.2021 зупинено касаційне провадження в справі № 910/12559/20 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі № 910/14224/20.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.12.2022 поновлено касаційне провадження в справі № 910/12559/20 та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 01.02.2023.
31.01.2023 АТКБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
У судовому засіданні 01.02.2023 оголошено перерву до 02.02.2023.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02.02.2023 за клопотанням АТКБ «ПриватБанк» справу № 910/12559/20 разом з касаційною скаргою АТКБ «ПриватБанк» передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 4 статті 302 ГПК з метою відступлення від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20, щодо застосування статей 4, 5 ГПК, статей 15, 16, 599 ЦК, статті 20 ГК у подібних правовідносинах.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 справу № 910/12559/20 повернуто відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду. Цю ухвалу оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень 22.03.2023.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.03.2023 призначено касаційну скаргу АТКБ «ПриватБанк» у справі № 910/12559/20 до розгляду у відкритому судовому засіданні на 17.05.2023.
АТКБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
АТ «Нікопольський завод феросплавів» подало заяву про відвід колегії суддів у складі: Берднік І.С., Зуєва В.А., Сухового В.Г. у справі № 910/12559/20.
АТКБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду додаткові пояснення.
АТ «Нікопольський завод феросплавів» подало клопотання про відкладення судового засідання, призначеного на 17.05.2023, обґрунтоване необхідністю надання позивачу додаткового часу для підготовки позиції щодо додаткових пояснень відповідача та клопотання відповідача про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
У судовому засіданні представник АТКБ «ПриватБанк» заявив усне клопотання про відкладення розгляду справи, обґрунтувавши таке клопотання необхідністю отримання нових доказів на підтвердження позиції відповідача у цій справі.
Суд, обговоривши подані клопотання та вислухавши доводи представників сторін щодо заявлених клопотань, дійшов таких висновків.
Ухвалою Верховного Суду від 17.05.2023 заяву АТ «Нікопольський завод феросплавів» про відвід суддів: Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Сухового В.Г. у розгляді справи № 910/12559/20 залишено без розгляду на підставі статей 38, 118 ГПК у зв`язку з пропуском строку на його подання, про що постановлено окремий процесуальний документ.
Додаткові пояснення АТКБ «ПриватБанк» залишено без розгляду з огляду на положення частини 5 статті 161 ГПК.
У задоволенні клопотання АТКБ «ПриватБанк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовлено, оскільки зміст клопотання фактично зводиться до незгоди з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20, для відступу від яких за клопотанням АТКБ «ПриватБанк» справа № 910/12559/20 згідно з ухвалою від 02.02.2023 передавалася на розгляд Великої Палати Верховного Суду, проте ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 справу № 910/12559/20 було повернуто відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду. Інших доводів, які б давали підстави для передачі справи № 910/12559/20 повторно на розгляд Великої Палати Верховного Суду, клопотання АТКБ «ПриватБанк» не містить.
Верховний Суд відмовив у задоволенні клопотань про відкладення розгляду справи, оскільки справа тривалий час знаходиться на розгляді Верховного Суду, учасникам справи неодноразово надавалася можливість скористатися своїми процесуальними правами, у тому числі щодо ознайомлення з матеріалами справи, подання відповідних пояснень, заперечень, а клопотання представників сторін не обґрунтовано об`єктивними обставинами, які б давали Суду підстави для відкладення розгляду справи. Крім того, Судом відмовлено в задоволенні клопотання АТКБ «ПриватБанк» про передачу справи № 910/12559/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду та залишено без розгляду додаткові пояснення АТКБ «ПриватБанк», поданням яких було зумовлено клопотання позивача про відкладення розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 02.08.2010 між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» (Банк; нині - АТКБ «ПриватБанк») та Відкритим акціонерним товариством «Нікопольський завод феросплавів» (позичальник; нині - АТ «Нікопольський завод феросплавів») укладено кредитний договір № 4Н10149Д, за умовами якого позичальнику було надано кредит у формі відновлювальної кредитної лінії (п. А1 договору), що є кредитом, який надається позичальнику частинами або повністю до дати, вказаної у кредитному договорі, в межах ліміту вказаного договору, у тому числі після часткового чи повного погашення за кредитом, таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт кредитного договору.
Ліміт кредитного договору було встановлено у розмір 14000000,00 доларів США, з цільовим призначенням: «фінансування поточної діяльності» (п. А2 договору); строк повернення кредиту 01.08.2011 (п. А3 договору).
Відповідно до п. 1.1 договору Банк, за наявності вільних грошових коштів, зобов`язався надати позичальнику кредит у формі згідно з п. А1, з лімітом і на цілі, вказані у п. А2, не пізніше 5 днів з моменту, зазначеному в третьому абзаці п. 2.1.2, в обмін на зобов`язання позичальника з повернення кредиту, сплаті відсотків, винагороди у визначені даним договором строки. Якість послуг повинна відповідати законодавству України, нормативним актам НБУ, що регулюють кредитні правовідносини.
Банк зобов`язується здійснювати контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням кредиту у порядку, передбаченому даним договором (п. 2.1.4 договору)
За змістом п. 2.2.1-2.2.3 кредитного договору позичальник зобов`язався використовувати кредит на цілі, вказані у п. 1.1 даного договору; сплачувати відсотки за користування кредитом згідно з п. 4.1, 4.2, 4.3 даного договору; повернути кредит у строки, встановлені у п. 1.2, 2.3.2, 2.2.14.
Цей договір в частині п. 4.4 вступає в силу з моменту підписання даного договору, а в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту в межах вказаних в них сум і діє у обсязі перерахованих коштів до повного виконання зобов`язань сторін за даним договором. Договір може бути змінений чи розірваний за ініціативою однією із сторін у визначеному законом і даним договором порядку (п. 6.1, 6.2 договору).
На виконання умов кредитного договору, з урахуванням всіх змін та доповнень, що було внесено за взаємною згодою і є невід`ємною частиною кредитного договору, Банком було надано кредитні кошти, а саме: 03.08.2010 - 5000000,00 доларів США; 09.09.2010 - 6000000,00 доларів США; 01.10.2010 - 9800000,00 доларів США; 19.10.2010 - 3000000,00 доларів США; 25.11.2010 - 12500000,00 доларів США; 02.12.2010 - 1200000,00 доларів США; 14.03.2011 - 13800000,00 доларів США; 18.04.2011 - 9832786,70 доларів США; 26.04.2011 - 3000000,00 доларів США; 10.05.2011 - 575000,00 доларів США; 27.05.2011 - 564792,60 доларів США. Всього за кредитним договором отримано 65272579,30 доларів США.
АТ «Нікопольський завод феросплавів» на виконання положень кредитного договору повернуло кредитні кошти: 07.09.2010 - 9000000,00 доларів США; 07.09.2010 - 1500000,00 доларів США; 02.11.2010 - 13300000,00 доларів США; 17.01.2011 - 13700000,00 доларів США; 31.03.2011 - 13800000,00 доларів США; 30.05.2011 - 2690004,81 доларів США; 31.05.2011 - 6385,00 доларів США; 31.05.2011 - 83137,93 доларів США; 01.06.2011 - 282452,00 доларів США№ 03.06.2011 - 10910599,56 доларів США. Всього повернуто за кредитом коштів у сумі 65272579,30 доларів США
За твердженням АТ «Нікопольський завод феросплавів» 03.06.2011 ним в повному обсязі та своєчасно погашено заборгованість за кредитним договором № 4Н10149Д від 02.08.2010. Крім того, позивач стверджує, що ним було в повному обсязі та належним чином сплачено Банку всі проценти, винагороди та інші оплати, що передбачалися умовами цього кредитного договору.
01.07.2010 між тими ж сторонами укладено кредитний договір № 4Н10121Д, за умовами якого позичальнику було надано кредит у формі відновлювальної кредитної лінії (п. А1 договору); ліміт кредитного договору встановлено у розмір 14000000,00 доларів США, з цільовим призначенням: «фінансування поточної діяльності» (п. А2 договору); строк повернення кредиту: 27.06.2011 (п. А3 договору).
Відповідно до п. 1.1 договору Банк, за наявності вільних грошових коштів, зобов`язався надати позичальнику кредит у формі згідно з п. А1, з лімітом і на цілі, вказані у п. А2, не пізніше 5 днів з моменту, вказаному третьому абзаці п. 2.1.2, в обмін на зобов`язання позичальника по поверненню кредиту, сплаті відсотків, винагороди у визначені даним договором строки. Якість послуг повинна відповідати законодавству України, нормативним актам НБУ, що регулюють кредитні правовідносини.
Банк зобов`язався здійснювати контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням кредиту у порядку, передбаченому даним договором (п. 2.1.4 договору), а позичальник відповідно до п. 2.2.1-2.2.3 кредитного договору зобов`язався використовувати кредит на цілі, вказані у п. 1.1 даного договору; сплачувати відсотки за користування кредитом згідно з п. 4.1, 4.2, 4.3 даного договору; повернути кредит у строки, встановлені у п. 1.2, 2.3.2, 2.2.14.
Цей договір у частині п. 4.4 вступає в силу з моменту підписання даного договору, а в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту в межах, вказаних в них сум, і діє у обсязі перерахованих коштів до повного виконання зобов`язань сторін за даним договором. Договір може бути змінений чи розірваний за ініціативою однією із сторін у визначеному законом і даним договором порядку (п. 6.1, 6.2 договору).
На виконання умов кредитного договору, з урахуванням всіх змін та доповнень, що внесено за взаємною згодою і є невід`ємною частиною кредитного договору, Банком було надано кредитні кошти: 02.07.2010 - 13000000,00 доларів США; 05.08.2010 - 1000000,00 доларів США; 06.09.2010 - 10589600,00 доларів США; 01.10.2010 - 13400000,00 доларів США; 15.10.2010 - 9000000,00 доларів США; 02.11.2010 - 12000000,00 доларів США; 23.12.2010 - 10000000,00 доларів США; 14.03.2011 - 10400000,00 доларів США; 06.04.2011 - 4300000,00 доларів США; 07.04.2011 - 2950000,00 доларів США. Всього отримано за кредитним договором 86639600,00 доларів США.
АТ «Нікопольський завод феросплавів» на виконання положень кредитного договору повернуло кредитні кошти: 02.09.2010 - 14000000,00 доларів США; 20.09.2010 - 2900000,00 доларів США; 20.09.2010 - 1852752,69 доларів США; 24.09.2010 - 4700000,00 доларів США; 24.09.2010 - 1136847,31 доларів США; 11.10.2010 - 2992351,19 доларів США; 12.10.2010 - 3128394,39 доларів США; 13.10.2010 - 2160000,00 доларів США; 14.10.2010 - 3500000,00 доларів США; 26.10.2010 - 9300000,00 доларів США; 26.11.2010 - 7900000,00 доларів США; 13.12.2010 - 1600000,00 доларів США; 28.12.2010 - 4826437,18 доларів США; 10.01.2011 - 1040800,00 доларів США; 17.01.2011 - 2160583,22 доларів США; 20.01.2011 - 66654,00 доларів США; 20.01.2011 - 33744,32 доларів США; 12.03.2011 - 2230301,75 доларів США; 15.03.2011 - 71186,46 доларів США; 16.03.2011 - 45000,00 доларів США; 18.03.2011 - 72661,99 доларів США; 31.03.2011 - 13671885,50 доларів США; 13.04.2011 - 417637,74 доларів США; 14.04.2011 - 6832362,26 доларів США. Всього повернуто за кредитом коштів у сумі 86639600,00 доларів США
За твердженням АТ «Нікопольський завод феросплавів» 14.04.2011 ним в повному обсязі та своєчасно погашено заборгованість за кредитним договором № 4Н10121Д від 01.07.2010. Крім того, позивач стверджує, що ним було в повному обсязі та належним чином сплачено Банку всі проценти, винагороди та інші оплати, що передбачалися умовами цього кредитного договору.
01.07.2010 між тими ж сторонами укладено кредитний договір № 4Н10130Д, за умовами якого позичальнику було надано кредит у формі відновлювальної кредитної лінії (п. А1 договору); ліміт кредитного договору було встановлено у розмір 14000000,00 доларів США, з цільовим призначенням: «фінансування поточної діяльності» (п. А2 договору); Строк повернення кредиту: 27.07.2011 (п. А3 договору).
Відповідно до п. 1.1 договору Банк, за наявності вільних грошових коштів, зобов`язався надати позичальнику кредит у формі згідно з п. А1, з лімітом і на цілі, вказані у п. А2, не пізніше 5 днів з моменту, вказаному в третьому абзаці п. 2.1.2, в обмін на зобов`язання позичальника з повернення кредиту, сплаті відсотків, винагороди у визначені даним договором строки. Якість послуг повинна відповідати законодавству України, нормативним актам НБУ, що регулюють кредитні правовідносини.
Банк зобов`язався здійснювати контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням кредиту у порядку, передбаченому даним договором (п. 2.1.4 договору), а позичальник відповідно до п. 2.2.1-2.2.3 кредитного договору зобов`язався використовувати кредит на цілі, вказані у п. 1.1 даного договору; сплачувати відсотки за користування кредитом згідно з п. 4.1, 4.2, 4.3 даного договору; повернути кредит у строки, встановлені у п. 1.2, 2.3.2, 2.2.14.
Цей договір в частині п. 4.4 вступає в силу з моменту підписання даного договору, а в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту в межах, вказаних в них сум, і діє у обсязі перерахованих коштів до повного виконання зобов`язань сторін за даним договором. Договір може бути змінений чи розірваний за ініціативою однією із сторін у визначеному законом і даним договором порядку (п. 6.1, 6.2 договору).
На виконання умов кредитного договору, з урахуванням всіх змін та доповнень, які були внесені за взаємною згодою і є невід`ємною частиною кредитного договору, Банком було надано кредитні кошти, а саме: 09.07.2010 - 11000000,00 доларів США; 20.09.2010 - 10000000,00 доларів США; 14.10.2010 - 2062653,65 доларів США; 25.11.2010 - 12500000,00 доларів США; 17.12.2010 - 13700000,00 доларів США; 14.03.2011 - 13800000,00 доларів США. Всього було отримано за кредитним договором 63062653,65 доларів США.
АТ «Нікопольський завод феросплавів» на виконання положень кредитного договору повернуло кредитні кошти: - 07.09.2010 - 11000000,00 доларів США; 02.11.2010 - 12062653,65 доларів США; 07.12.2010 - 12244855,97 доларів США; 17.01.2011 - 13955144,03 доларів США; 31.03.2011 - 13800000,00 доларів США. Всього повернуто за кредитом коштів у сумі 63062653,65 доларів США
За твердженням АТ «Нікопольський завод феросплавів» 31.03.2011 ним в повному обсязі та своєчасно погашено заборгованість за кредитним договором № 4Н10130Д від 01.07.2010. Крім того, позивач стверджує, що ним було в повному обсязі та належним чином сплачено Банку всі проценти, винагороди та інші оплати, що передбачалися умовами цього кредитного договору.
01.10.2010 між тими ж сторонами укладено кредитний договір № 4Н10261Д, за умовами якого позичальнику було надано кредит у формі відновлювальної кредитної лінії (п. А1 договору); ліміт кредитного договору було встановлено у розмір 14000000 (чотирнадцять) мільйонів доларів США, з цільовим призначенням: "фінансування поточної діяльності" (п. А2 договору); строк повернення кредиту: 29.09.2011 (п. А3 договору).
Відповідно до п. 1.1 договору Банк, за наявності вільних грошових коштів, зобов`язався надати позичальнику кредит у формі згідно п. А1, з лімітом і на цілі, вказані у п. А2, не пізніше 5 днів з моменту, вказаному в третьому абзаці п. 2.1.2, в обмін на зобов`язання позичальника з повернення кредиту, сплаті відсотків, винагороди у визначені даним договором строки. Якість послуг повинна відповідати законодавству України, нормативним актам НБУ, що регулюють кредитні правовідносини.
Банк зобов`язався здійснювати контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням кредиту у порядку, передбаченому даним договором (п. 2.1.4 договору), а позичальник відповідно до пунктів 2.2.1-2.2.3 кредитного договору зобов`язався використовувати кредит на цілі, вказані у п. 1.1 даного договору; сплачувати відсотки за користування кредитом згідно з п. 4.1, 4.2, 4.3 даного договору; повернути кредит у строки, встановлені у п. 1.2, 2.3.2, 2.2.14.
Цей договір в частині п. 4.4 вступає в силу з моменту підписання даного договору, а в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту в межах, вказаних в них сум, і діє у обсязі перерахованих коштів до повного виконання зобов`язань сторін за даним договором. Договір може бути змінений чи розірваний за ініціативою однією із сторін у визначеному законом і даним договором порядку (п. 6.1, 6.2 договору).
На виконання умов кредитного договору, з урахуванням всіх змін та доповнень, які були внесені за взаємною згодою і є невід`ємною частиною кредитного договору, Банком було надано кредитні кошти, а саме: 19.10.2010 - 13500000,00 доларів США; 14.03.2011 - 8497570,00 доларів США; 23.08.2011 - 6451667,85 доларів США. Всього було отримано за кредитним договором 28449237,85 доларів США.
АТ «Нікопольський завод феросплавів» на виконання положень кредитного договору повернуло кредитні кошти: 30.12.2010 - 9000000,00 доларів США; 08.08.2011 - 5800000,00 доларів США; 09.09.2011 - 1159924,67 доларів США; 12.09.2011 - 1000000,00 доларів США; 12.09.2011 - 705299,00 доларів США; 13.09.2011 - 1000000,00 доларів США; 14.09.2011 - 524000,00 доларів США; 15.09.2011 - 3000000,00 доларів США; 21.09.2011 - 3000000,00 доларів США; 21.09.2011 - 90393,87 доларів США; 23.09.2011 - 156600,00 доларів США; 28.09.2011 - 637356,81 доларів США. Всього повернуто за кредитом коштів у сумі 28449237,85 доларів США.
За твердженням АТ «Нікопольський завод феросплавів» 28.09.2011 ним в повному обсязі та своєчасно погашено заборгованість за кредитним договором № 4Н10261Д від 01.10.2010. Крім того, позивач стверджує, що ним було в повному обсязі та належним чином сплачено Банку всі проценти, винагороди та інші оплати, що передбачалися умовами цього кредитного договору.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги про визнання припиненими всіх зобов`язань АТ «Нікопольський завод феросплавів» перед АТКБ «ПриватБанк» за укладеними між ними кредитними договорами, АТ «Нікопольський завод феросплавів» зазначав про порушення його права відповідачем на визнання припиненими відповідних зобов`язань.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, позов задовольнив та мотивував таке рішення тим, що грошові кошти, які отримувалися позивачем за кредитними договорами, були своєчасно та в повному обсязі повернуті у строки та в порядку, передбаченими кредитними договорами, на користь Банку з урахуванням сплати всіх процентів, винагород та інших виплат, які встановлювались умовами кредитних договорів
У поданій касаційній скарзі АТКБ «ПриватБанк» зазначив, зокрема, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано положення частини 1 статті 509, статей 598, 599, частини 1 статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), частини 1 статті 202, частини 1 статті 203 Господарського кодексу України (далі - ГК), без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, що призвело до помилкових висновків судів попередніх інстанцій про наявність у позивача права на припинення зобов`язань за кредитними договорами. Судами попередніх інстанцій неправильно застосовано пункти 1, 7 частини 2 статті 16 ЦК, без урахування висновків Верховного Суду, наведених у зазначених постановах та у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, щодо обрання позивачем належного способу захисту прав, а також задоволено позов за відсутності порушення/невизнання прав /інтересу позивача у правовій визначеності; судами попередніх інстанцій не було встановлено обставин, які б вказували на порушення або невизнання відповідачем прав позивача, чим порушено вимоги щодо обґрунтованості судового рішення (частина 5 статті 236 ГПК); поза увагою судів залишилася та обставина, що позивач просить визнати право на припинення всіх зобов`язань за кредитними договорами шляхом припинення таких зобов`язань без зазначення певної дати; суди попередніх інстанцій не дослідили належним чином зібрані у справі докази, зокрема американський позов, копія якого міститься в матеріалах справи, внаслідок чого неправильно та без урахування висновків Верховного Суду у наведених постановах застосували статтю 15, пункт 1 частини 2 статті 16 ЦК (застосування за відсутності негативного впливу на права та інтереси позивача); судами не враховано висновків Верховного Суду, наведених у постановах від 25.06.2019 у справі № 910/16981/17, від 25.02.2019 у справі № 906/864/17, від 16.05.2018 у справі № 925/378/17, від 21.01.2020 у справі 910/5676/18, від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17, від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18, від 12.08.2020 у справі № 923/442/18, стосовно того, що відсутність порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи законних інтересів є самостійною підставою для відмови в позові; суди попередніх інстанцій зазначили, що висновок про можливість захисту прав особи у такий спосіб як визнання права боржника на припинення зобов`язання за договором, підтверджується висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 13.06.2018 у справі 911/169/16, від 19.06.2018 у справі № 916/993/17, від 03.04.2019 у справі № 913/317/18, у зв`язку із чим скаржник вважає, що наявні підстави для відступу від таких висновків, зважаючи на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц; судами попередніх інстанцій порушено положення частин 2-8 статті 80, статей 118, 119 ГПК щодо прийняття додаткових доказів, поданих позивачем із пропуском процесуальних строків; судами в порушення статті 77 ГПК було прийнято від позивача недопустимі докази (таблиці із зведеною інформацією з отримання та погашення кредиту за договорами) на підтвердження обставин припинення зобов`язань позивача за кредитними договорами, оскільки відповідно до положень статей 1, 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, що можуть вважатися допустимими доказами для підтвердження реальності здійснення господарських операцій; суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях дійшли висновку , що позивачем на користь Банку сплачено всі проценти, винагороди та інші виплати, що встановлювались умовами кредитних договорів, проте поза увагою судів залишилося те, що позивач в позовній заяві посилався лише на дати та суми платежів з повернення кредиту за договорами, однак не зазначав жодних перерахувань, здійснених по процентах, винагородах та інших виплатах; судами попередніх інстанцій не було встановлено змісту зобов`язань щодо сплати процентів (суми, строки відповідних платежів), а також не було встановлено обставин зі сплати винагороди та інших виплат за кредитними договорами, як і змісту відповідних зобов`язань (які конкретно платежі підлягали сплаті, в яких сумах та в які строки), тому відповідні висновки судів не відповідають встановленим обставинам справи, є необґрунтованими, чим порушено частину 5 статті 236 ГПК; суд першої інстанції в порушення статті 173 ГПК безпідставно об`єднав в одне провадження 4 судові справи щодо різних кредитних договорів і не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16.10.2020 у справі № 910/7186/19, щодо неможливості об`єднання в одне провадження позовних вимог, які ґрунтуються на різних кредитних договорах; такі процесуальні порушення залишено поза увагою суду апеляційної інстанції; оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено суддею, якому було заявлено відвід, і підстави такого відводу безпідставно визнано судом необґрунтованими, що залишено поза увагою суду апеляційної інстанції; суди в порушення частини 4 статті 43 ГПК не вжив заходів для запобігання зловживанню позивачем процесуальними правами, оскільки звернення позивача до суду з відповідним позовом було спрямовано не на захист його невизнаного права на «припинення зобов`язань», що начебто існує, а є спробою встановлення обставин, які не входять до предмета доказування; при цьому відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах, а саме щодо неприпустимості подання окремої позовної заяви для встановлення преюдиційних обставин, з метою їх подальшого використання в іншому судовому процесі (зокрема за кордоном) та визнання таких дій зловживанням процесуальними правами.
Відповідно до статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2). У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається (частина 3). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 4).
Як зазначалося вище, касаційне провадження в справі № 910/12559/20, що розглядається, відповідно до ухвали Суду від 27.10.2021 зупинялося до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі № 910/14224/20, яку було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 5 статті 302 ГПК для вирішення виключної правової проблеми визначення належних способів захисту прав та інтересів у спорах щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань.
Розглянувши касаційну скаргу АТКБ «ПриватБанк» у справі № 910/14224/20, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.10.2022, зокрема, вказала, що судами попередніх інстанцій установлено повне погашення АТ «Нікопольський завод феросплавів» всіх зобов`язань за кредитним договором та з урахуванням цього позивач у зазначеній справі (№ 910/14224/20) обрав такий спосіб захисту, як визнання судом припиненими всіх зобов`язань АТ «Нікопольський завод феросплавів» перед АТКБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 02.02.2009 № 4Н09129Д внаслідок їх повного виконання позивачем, проведеним належним чином, що заперечує Банк в позові, поданому до суду штату Делавер (США), але не ініціює судового спору за цим кредитним договором за участю позивача. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позивачу недоступні інші способи захисту, тому позивач правильно визначився зі способом захисту, який може бути застосований, виходячи з конкретних обставин цієї справи, та який є ефективним для захисту порушеного інтересу позивача у правовій визначеності стосовно належного виконання ним зобов`язань за кредитним договором; дії Банку створили для позивача правову невизначеність щодо його прав і обов`язків у відносинах із відповідачем, а тому інтерес позивача у правовій визначеності щодо прав і обов`язків у відносинах з відповідачем за кредитним договором є порушеним і за його захистом він звернувся до суду з відповідним позовом. Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду відхилила аргумент відповідача (Банку) про те, що подання позивачем позову в цій справі не спрямовано на захист його прав, а є спробою встановлення обставин для використання в подальшому в судових спорах в іноземних державах.
З огляду на положення статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Оскільки постанову Великої Палати Верховного Суду від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20 офіційно оприлюднено 25.11.2022, тобто вже після подання касаційної скарги АТКБ «ПриватБанк» на судові рішення у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції вважає за необхідне застосувати положення частини 4 статті 300 ГПК та вийти за межі доводів касаційної скарги з метою врахування висновку щодо застосування норми права, а саме статті 16 ЦК у подібних правовідносинах стосовно способу захисту цивільних прав та інтересів судом.
Разом із тим, необхідно зауважити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20, вказала, що здійснює аналізу доводів касаційної скарги стосовно неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме статей 16 та 599 ЦК, в аспекті сформульованої Касаційним господарським судом виключної правової проблеми, яка полягає у відсутності єдиного підходу до визначення належних способів захисту прав та інтересів у спорах щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань, та зазначила, що спір у цій справі стосовно правової визначеності виник у конкретних відносинах між позивачем та відповідачем щодо стану їх прав і обов`язків за кредитним договором та ніяким чином не стосується відносин між іншими особами, відносин інших осіб з позивачем або відповідачем, а також інших відносин між позивачем і відповідачем та дійшла висновку, між іншим, що позивач правильно визначився зі способом захисту, який може бути застосований, виходячи з конкретних обставин цієї справи, та який є ефективним для захисту порушеного інтересу позивача у правовій визначеності стосовно належного виконання ним зобов`язань за кредитним договором від 02.02.2009 № 4Н09129Д (пункти 52, 72, 94 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду).
З огляду на зміст судових рішень у справі № 910/12559/20, що розглядається, та у справі № 910/14224/20, яка вже була розглянута Великою Палатою Верховного Суду, правовідносини у цих справах є подібними, зокрема тотожними є суб`єктний склад: позивач АТ «Нікопольський завод феросплавів», а відповідач АТКБ «ПриватБанк»; предмет і підстави заявленого позову: предметом спору в обох зазначених справах є визнання припиненими всіх зобов`язань Заводу перед Банком за відповідними кредитними договорами у зв`язку з їх повним виконанням, проведеним належним чином; у обох зазначених справах підставою виникнення спору визначено невизнання Банком права Заводу на припинення зобов`язань за кредитними договорами, обґрунтовану виключно обставинами звернення Банку до суду штату Делавер (США) з одним і тим самим позовом.
Водночас, за встановлених судами попередніх інстанцій обставин у справі № 910/12559/20, що розглядається, предметом позову є вимога АТ «Нікопольський завод феросплавів» про визнання припиненими всіх зобов`язань позивача перед Банком за 4-ма укладеними між ними кредитними договорами від 02.08.2010 № 4Н10149Д, від 01.07.2010 № 4Н10121Д, від 01.07.2010 № 4Н10130Д, від 01.10.2010 № 4Н10261Д, у зв`язку з їх повним виконанням, проведеним належним чином, при цьому відповідачем у справі № 910/12559/20 заперечуються обставини підтвердження позивачем належного виконання зобов`язань щодо сплати процентів (суми, строки відповідних платежів), а також обставин зі сплати винагороди та інших виплат за цими кредитними договорами, що не було предметом спору та розгляду в справі № 910/14224/20.
Отже, Верховний Суд, переглянувши судові рішення в справі № 910/12559/20 у межах, передбачених статтею 300 ГПК, з огляду на конкретні обставини цієї справи, виходить із такого.
У статті 4 ГПК передбачено право юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, фізичних осіб, які не є підприємцями, державних органів, органів місцевого самоврядування на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини 1, 2 статті 5 ГПК).
За змістом статей 15, 16 ЦК кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої зазначеної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК, може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права (такий висновок наведено, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, на яку здійснено посилання скаржником у касаційній скарзі в обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).
Розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (такий висновок наведено, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, на яку здійснено посилання скаржником у касаційній скарзі в обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).
Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.
Так само підставою для відмови у позові є відсутність у позивача того права чи законного інтересу, про який він стверджує.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем (такий висновок наведено у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що захист цивільних прав та інтересів не досягається встановленням юридичних фактів. Таке встановлення є елементом оцінки обставин справи й обґрунтованості вимог. Тому воно не зумовить попередження порушення або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц).
Таким чином, з огляду на положення процесуального закону (зокрема статті 236, 237, 267, 270, 282, 301, 315 ГПК) суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.
За змістом положень статей 14, 269 ГПК передбачено обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
Так, предметом позовом у процесуальному сенсі є звернення позивача до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
АТ «Нікопольський завод феросплавів» у справі, що розглядається, обрало такий спосіб захисту як визнання припиненими всіх зобов`язань позивача перед АТКБ «ПриватБанк» за укладеними між ними кредитними договорами, внаслідок їх повного виконання позивачем, проведеного належним чином. Позивач обгрунтував заявлені позовні вимоги порушенням відповідачем його права на визнання припиненими відповідних зобов`язань з огляду на такі обставини: позивач із засобів масової інформації дізнався, що відповідач подав у США позов до суду штату Делавер до деяких фізичних та юридичних осіб; АТКБ «ПриватБанк» у позові до суду штату Делавер вказав на серію грубих шахрайських схем за участі зазначених в позові фізичних та юридичних осіб для придбання там активів через відмивання та незаконне присвоєння коштів, які Банк видав як корпоративні позики; інформація щодо АТ «Нікопольський завод феросплавів», яка викладена АТКБ «ПриватБанк» у позові до суду штату Делавер, свідчить про те, що Банк не визнає факту припинення зобов`язань за кредитними договорами; у відповідних пунктах тексту позову АТКБ «ПриватБанк» до суду штату Делавер вказано, що чотири українські компанії, які перебувають у власності або контролюються та/або є афілійованими з кінцевими бенефіціарними власниками, отримали разом 187 мільйонів доларів США від Приватбанку України. У відповідності до документації по кожному кредиту, кошти мали бути використані позичальниками на «фінансування поточної діяльності». Однак кредитні кошти не були використані на фінансування поточної діяльності жодної з чотирьох юридичних осіб, а були присвоєні (відмиті) через транзакції включно з рахунків для відмивання; у цій справі, що перебуває на розгляді у суді штату Делавер, АТ «Нікопольський завод феросплавів» не є стороною справи. Пославшись на такі обставини, АТ «Нікопольський завод феросплавів» вважає, що всі його як позичальника зобов`язання за наведеними кредитними договорами припинено виконанням, проведеним належним чином, що було прийнято Банком, тому у відповідача відсутні будь-які підстави для невизнання права позивача на припинення зобов`язання.
У свою чергу АТКБ «ПриватБанк» заперечив проти таких аргументів позивача та зауважив, зокрема, що у боржника за зобов`язанням зазначеного права не існує як такого, а навіть якщо припустити його існування, то подання позову до суду штату Делавер не призвело до його порушення/невизнання. На зазначені в позові, поданому до суду штату Делавер, дії фізичних і юридичних осіб, що забезпечили проведення фінансових операцій на території України та за її межами, поширюються положення Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (у редакції, чинній на час виконання кредитних договорів), і в разі встановлення порушень, передбачених зазначеним Законом, настає відповідальність відповідно до статей 17, 23 цього Закону. Таким чином, текст позову АТКБ «ПриватБанк», поданого до суду штату Делавер, виключно яким АТ «Нікопольський завод феросплавів» обґрунтовує заявлені позовні вимоги, не свідчить про невизнання Банком належного виконання позивачем своїх обов`язків перед відповідачем за укладеними між ними кредитними договорами.
У частині 2 статті 16 ЦК визначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема припинення правовідношення (пункт 7).
За змістом статті 509 ЦК (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. (частина 1). Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина 2).
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частини 1, 2, 4 статті 202 ЦК).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина 1 статті 626 ЦК).
Поняття правочину, різновидом якого є договір, і поняття правовідносин, різновидом яких є зобов`язання, нетотожні: правочином є дії, спрямовані на створення юридичних наслідків, а правовідносини - це урегульовані суспільні відносини, змістом яких є права й обов`язки учасників цих відносин (суб`єктів правовідносин). Договірні правовідносини виникають на підставі договору. Останній є юридичним фактом (домовленістю, взаємопов`язаними діями), із яким пов`язане виникнення зобов`язання. Отже, виникнення правовідношення, зокрема зобов`язання, не є тотожним укладенню договору, а поняття «припинення правовідношення» (як спосіб захисту цивільних прав та обов`язків, передбачений пунктом 7 частини другої статті 16 ЦК) не є тотожним поняттю «припинення договору» (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц).
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина 1 статті 1054 ЦК).
За загальними умовами виконання зобов`язання, що містяться у статті 526 ЦК, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина 1).
Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина 1 статті 598 ЦК).
За змістом статті 202 ГК і статті 599 ЦК зобов`язання припиняються виконанням, проведеним належним чином.
Під виконанням зобов`язання розуміється вчинення боржником та кредитором взаємних дій, спрямованих на виконання прав та обов`язків, що є змістом зобов`язання. Під належним виконанням зобов`язання розуміють виконання належній особі, в належному місці, в належний строк (термін), з додержанням усіх інших вимог і принципів виконання зобов`язання. Якщо учасники зобов`язання порушують хоч би одну з умов його належного виконання, зобов`язання не припиняється, оскільки в такому разі на сторону, яка допустила неналежне виконання покладаються додаткові юридичні обов`язки (сплата неустойки тощо). Лише після того, як сторони здійснили усі дії, що випливають із зобов`язання, воно вважається припиненим. Виконання, яке припиняє зобов`язання, має бути належним чином оформлене (підтверджене).
Як встановлено судами попередніх інстанцій у справі № 910/12559/20, сторони (Завод та Банк) визнавали виконання позивачем зобов`язань за укладеними між ними кредитними договорами від 02.08.2010 № 4Н10149Д, від 01.07.2010 № 4Н10121Д, від 01.07.2010 № 4Н10130Д, від 01.10.2010 № 4Н10261Д у частині погашення основної заборгованості. Водночас АТКБ «ПриватБанк» не визнавало виконання АТ «Нікопольський завод феросплавів» зобов`язань за цими кредитними договорами в частині сплати всіх передбачених зазначеними договорами процентів, винагород та інших виплат.
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, зазначили, у тому числі, що із наданих позивачем доказів, зокрема, банківських виписок та інших офіційних документів, які підтверджують факти надходження і списання грошових коштів на та з банківських рахунків позивача у відповідні календарні дати, вбачається, що грошові кошти, які отримувалися позивачем за кредитними договорами, були своєчасно та в повному обсязі повернуті у строки та в порядку, передбачені кредитними договорами, на користь Банку з урахуванням сплати всіх передбачених кредитними договорами процентів, винагород та інших виплат, які встановлювались умовами цих договорів.
При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що з поданої позивачем позовної заяви та наявних у матеріалах справи доказів убачається, що підставою для звернення до суду став не сам по собі факт виконання АТ «Нікопольський завод феросплавів» своїх зобов`язань за кредитними договорами шляхом повного погашення кредитів та сплати всіх передбачених кредитними договорами процентів, винагород та інших платежів, а факт невизнання Банком належного припинення таких зобов`язань. Тобто, виникнення свого права на припинення зобов`язань за кредитними договорами позивач обґрунтовує не самим фактом укладення такого кредитного договору чи фактом належного виконання своїх обов`язків за таким кредитними договорами, а саме фактом невизнання припинення таких договірних зобов`язань зі сторони відповідача, який мав місце при зверненні останнім з позовом до Суду Штату Делавер.
За змістом висновків, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, для задоволення позову про визнання права позивач має довести порушення, оспорювання чи невизнання його права або інтересу, а, захищаючи інтерес у юридичній визначеності в договірних відносинах, - також те, що у відповідача є право вимоги (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату особі, яку він вважає боржником), а у позивача - відповідний обов`язок.
Проте, вважаючи доведеними позовні вимоги, що стало підставою для задоволення позову, суди попередніх інстанцій у справі, що розглядається, з огляду на установлені у цій справі обставини, не врахували зазначені положення норм права та правові висновки Верховного Суду, та залишили поза увагою, що захисту підлягає саме наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду, а відтак не встановили, чи існує у позивача право або законний інтерес саме у цих кредитних правовідносинах; якщо так, то який і чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.
Водночас, пославшись на те, що невизнання відповідачем належного виконання позивачем зобов`язань за кредитними договорами (про що свідчить позов, поданий до Суду Штату Делавер), призводить до порушення інтересу позивача та може призвести до реального порушення права шляхом встановлення факту виконання зобов`язань за кредитними договорами злочинним шляхом, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що захист цивільних прав та інтересів не може бути досягнений встановленням юридичних фактів (про що зазначала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц); вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення, з огляду на те, що відповідно до процесуальних норм господарські суди порушують провадження у справах за позовами, в основі яких правова вимога - спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин.
Відтак, суди попередніх інстанцій належним чином не встановили та не надали належної оцінки тому, чи зумовить звернення позивача у справі, що розглядається, в обраний ним спосіб попередженню порушення або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу саме в даних правовідносинах, за обставин відсутності судового спору щодо стягнення заборгованості за кредитними договорами та не встановлення обставин наявності з боку Банку будь-яких претензій щодо виконання позивачем зобов`язань за цими кредитними договорами.
При цьому суди не встановили обставини, що підтверджується належними і допустимими доказами, та не навели належного обґрунтування тому, яким чином наявність позову, поданого Банком в іноземній державі, а також наведена в ньому інформація, спричиняє для позивача стан правової невизначеності, внаслідок чого його право /інтерес підлягає судовому захисту в обраний ним спосіб.
Крім того, судами попередніх інстанцій з огляду на заперечення АТКБ «ПриватБанк» проти позову Заводу та наведеного в ньому обґрунтуванні, про що зазначено вище, не надано належної оцінки змісту позову, поданого до суду штату Делавер, в контексті положень Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», оскільки за ознаками вчинених дій, про які йдеться в позові АТКБ «ПриватБанк», поданому до суду штату Делавер, цим Законом передбачена певна відповідальність. А відтак, суди не встановили та не надали оцінки тому, чи впливають правовідносини, що підпадають під регулювання Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», на правовідносини Банку і Заводу за кредитними договорами, визнання припиненими зобов`язань за якими є предметом позову у справі, що розглядається.
При цьому, будь-яких обставин того, що позивач в Україні мав захищений законом інтерес, за захистом якого він звернувся до суду з відповідним позовом, судами попередніх інстанцій установлено не було, як і не обґрунтовано, як ця інформація впливає на правову визначеність у відносинах Банку та Заводу, на які права реально впливає чи потенційно може вплинути, які ризики створює.
Таким чином, суди попередніх інстанцій не врахували, що судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та залежати від настання або ненастання певних обставин, висновки суду мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.
У частині 3 статті 2 ГПК однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За змістом частини 1 статті 73, частин 1, 3 статті 74 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).
Принцип змагальності (статті 13 ГПК) і принцип рівності сторін (статті 7 ГПК), що пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 86 ГПК).
Вирішуючи спір у справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій наведених норм матеріального та процесуального права, а також правових висновків Верховного Суду, на які послався Банк у касаційній скарзі, враховано не було.
У постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/7186/19, наведено висновок, за змістом якого кожна кредитна операція є самостійним правовідношенням, що є підставою для виникнення у сторін цього правовідношення цивільних прав і обов`язків. У випадку наявності порушень, які були допущені як під час укладення відповідного кредитного договору, так і при його виконанні, утворюють окремий склад цивільно-правового прововідношення, що характеризуються самостійними цивільно-правовими наслідками. Встановлення обставин вчинення кожної з цих операцій засвідчується доказами, які не є пов`язаними між собою (різні кредитні договори, договори забезпечення тощо).
При оцінці наявних у матеріалах справи доказів (платіжних доручень, виписок, зведеної інформації), наданих позивачем на підтвердження позовних вимог, та обмежившись посиланням на те, що ці докази підтверджують обставини належного виконання позивачем зобов`язань за кредитними договорами, що є підставою для визнання припиненими всіх зобов`язань позивача перед Банком за цими договорами, суди попередніх інстанцій не встановили та в рішенні не зазначили, якими саме документами оформлене (підтверджене) таке виконання, що дає підстави для висновку про припинення відповідних зобов`язань позивача перед Банком, та з якого часу такі зобов`язання є припиненими внаслідок їх виконання позивачем, проведеним належним чином, якщо таке мало місце.
Водночас, обґрунтовуючи висновки про наявність підстав для визнання припиненими всіх зобов`язань позивача перед Банком за укладеними між ними кредитними договорами, суди попередніх інстанцій не надали оцінки запереченням відповідача проти обставин сплати позивачем відсотків та інших виплат за кредитними договорами, що, за твердженням відповідача, не може свідчити про належне виконання, а відтак і припинення відповідних зобов`язань, як проведених належним чином.
Разом із тим, не встановивши належним чином зазначені обставини, а також обставини, які стали підставою для задоволення позову, висновки судів попередніх інстанцій про доведення позивачем наявності порушеного права (інтересу), що підлягає захисту в обраний ним спосіб, є передчасними та такими, що не ґрунтуються на всебічному, повному та об`єктивному дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
У зв`язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.
Порушення судами норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду, а також на те, що суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, не дослідили зібрані докази й не встановив ті фактичні обставини, від яких залежить правильне застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, на які послався Банк у касаційній скарзі, що впливає на вирішення позовних вимог, Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку судові рішення з огляду на доводи та вимоги касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК.
За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.
2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.05.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 15.02.2021 у справі № 910/12559/20 скасувати.
3. Справу № 910/12559/20 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді: В.А. Зуєв
В.Г. Суховий
