Постанова
Іменем України
27 квітня 2023 року
місто Київ
справа № 755/11605/21
провадження № 61-11935св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Євдокія Юріївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 липня 2022 року, додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 серпня 2022 року, постановлені суддею Чех Н. А., та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Кравець В. А., Желепи О. В., Мазурик О. Ф.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у липні 2021 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю., у якому просила:
- визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 01 квітня 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю., за реєстровим № 357;
- припинити право власності ОСОБА_2 на частку у розмірі 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , що належала ОСОБА_3 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2376428680000, право власності на яку зареєстровано приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю. 03 червня 2021 року;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на частку у розмірі 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2376428680000.
Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що 10 червня 1963 року вона та ОСОБА_3 уклали шлюб, який розірвано рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 червня 2014 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
У зв`язку із прийняттям спадщини та з`ясуванням інформації щодо спільного майна подружжя позивачці стало відомо про те, що 07 грудня 2007 року ОСОБА_3 разом із ОСОБА_2 в рівних частках придбали квартиру АДРЕСА_1 .
01 квітня 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 право на частку в розмірі 1/2 частини спірної квартири, а остання зобов`язалася його довічно забезпечувати утриманням.
Позивачка ОСОБА_1 наполягала на тому, що про укладення зазначених договорів не знала.
03 червня 2021 року відповідачка зареєструвала право власності на спірну квартиру.
Позивачка посилалася на те, що оскільки під час шлюбу зі ОСОБА_3 той набув право власності на частку у розмірі 1/2 частини прав на спірну квартиру, тому ця частка є спільним майном подружжя. Враховуючи, що вона не давала нотаріально посвідченої згоди на укладення договору довічного утримання, частка у розмірі 1/2 частини спірної квартири, що була зареєстрована за ОСОБА_3 , не виділялася, порядок користування цією квартирою не встановлювався, тому існують підстави для визнання недійсним згаданого договору.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
Відповідачка ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами. Просила застосувати наслідки спливу позовної давності.
Стислий виклад змісту рішень суду першої інстанції
Рішенням від 20 липня 2022 року Дніпровський районний суд міста Києва залишив без задоволення позов ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції обґрунтовував ухвалене рішення тим, що ОСОБА_1 не надавала згоду на укладення оспорюваного договору, проте це не є підставою для визнання його недійсним, оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали шлюбний договір, яким сторони вирішили питання щодо правового режиму придбаного під час шлюбу майна. За умовами шлюбного договору, оскільки частка у праві власності у розмірі 1/2 частини спірної квартири була зареєстрована на ім`я ОСОБА_3 , тому належала йому на праві особистої власності.
Також суд першої інстанції погодився з доводами відповідачки про те, що позивачка пропустила позовну давність, яка розпочалася з дня набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу. Водночас суд зробив висновок, що оскільки порушень прав ОСОБА_1 не встановлено, тому підстав для застосування наслідків пропуску позовної давності немає.
Додатковим рішенням від 23 серпня 2022 року Дніпровський районний суд міста Києва стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на відшкодування витрат на професійну правову допомогу суму у розмірі 77 000, 00 грн.
Суд зазначив, що витрати на правничу допомогу в зазначеному розмірі належно обґрунтовані та сплачені відповідачкою.
Стислий виклад змісту рішень суду апеляційної інстанції
Постановою від 08 листопада 2022 року Київський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 липня 2022 року - без змін.
Суд частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 серпня 2022 року змінив, зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , із 77 000, 00 грн до 50 000, 00 грн.
В іншій частині додаткове рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Суд апеляційної інстанції у своїх висновках керувався тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , уклавши шлюбний договір, узгодили майнові питання з приводу придбаного ними під час шлюбу майна, погодивши у договорі, що майно (рухоме та нерухоме), що придбане подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване; у випадку розірвання шлюбу придбане під час шлюбу майно залишається тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо того, що ненадання позивачкою згоди на укладення договору довічного утримання не є підставою для визнання цього договору недійсним з огляду на те, що відбулося вирішення усіх майнових питань колишнім подружжям саме у шлюбному договорі.
Суд відхилив доводи апеляційної скарги про те, що спірна квартира не включена до пункту 5 шлюбного договору, а тому вона є спільною сумісною власністю, оскільки, за висновками суду, у шлюбному договорі сторони визначили правовий режим рухомого та нерухомого майна не тільки того, що зазначене у пункті 5 договору, а й усього майна, набутого подружжям під час шлюбу.
Змінюючи додаткове рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зробив висновок, що розмір витрат на оплату послуг адвоката Журавель Р. О. є неспівмірним зі складністю цієї справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг). Час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), не зазначений, правова позиція сторони відповідача після зміни представника залишилася аналогічною до правової позиції попереднього адвоката Ганенка Р. А., а підготовка та подання клопотання про застосування правил про позовну давність та додаткових пояснень у справі, які оцінені в розмірі 11 000, 00 грн кожна, повторюють правову позицію, викладену адвокатом Ганенком Р. А., який заявив про застосування правил про позовну давність у відзиві на позов. Апеляційний суд вважав, що співмірним та таким, що відповідає критеріям реальності та розумності, є розмір витрат за надану адвокатом Журавель Р. О. правову допомогу у сумі 23 000, 00 грн, разом - 50 000, 00 грн.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Позивачка ОСОБА_1 28 листопада 2022 року з використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 липня 2022 року, додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити; стягнути з відповідачки відшкодування судових витрат, у тому числі витрати на професійну правничу допомогу.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначила те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18
(провадження № 61-13223св19), щодо підстав для визнання шлюбного договору недійсним;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 643/17707/15-ц
(провадження № 61-9127св19), відповідно до яких початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб між якими розірвано, обраховується не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 Сімейного кодексу України) (далі - СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними;
- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування правил статті 60 та частини п`ятої статті 93 СК України у подібних правовідносинах, а саме, чи може бути предметом шлюбного договору те майно, яке придбане та незаконно відчужене одним із подружжя до укладення шлюбного договору.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відповідачка ОСОБА_2 у січні2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Також просила покласти на позивачку понесені нею в судах апеляційної та касаційної інстанцій судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 60 000, 00 грн.
ІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 13 грудня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 10 червня 1963 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали шлюб, який розірвано рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 червня 2014 року у справі № 369/4294/14-ц.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
07 грудня 2007 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Первушина Н. Ю. посвідчила договір купівлі-продажу квартири, за яким ОСОБА_3 та ОСОБА_2 прийняли у власність в рівних частках квартиру АДРЕСА_1 . Договір зареєстровано в реєстрі за № 7933. Державна реєстрація права власності здійснена 12 грудня 2007 року в реєстровій книзі № 459-190, за реєстровим № 44824.
01 квітня 2009 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю. посвідчив договір довічного утримання (догляду), за умовами якого ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_2 частку у праві власності у розмірі 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , а набувачка зобов`язалася забезпечувати відчужувача утриманням довічно. Договір зареєстровано в реєстрі за № 357. Нотаріус 01 квітня 2009 року наклала заборону відчуження зазначеної частки квартири до припинення чи розірвання договору.
13 вересня 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю., зареєстрований за № 2016, відповідно до пункту 1 якого сторони визначили, що майно (рухоме та нерухоме), яке придбане подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване.
Згідно з пунктами 2, 3 шлюбного договору у випадку розірвання шлюбу, придбане під час шлюбу майно залишається тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване. Своєю особистою приватною власністю кожний із подружжя, володіє, користується і розпоряджається на власний розсуд, вчиняючи будь-які дії щодо свого майна, не узгоджуючи при цьому питання із чоловіком (дружиною) і не одержуючи згоди на його відчуження чи на витрачання грошових коштів як засобу платежу за майно, що набуватиметься.
Пунктом 4 шлюбного договору передбачено, що після набрання чинності цим договором майно подружжя поділятиметься на таке, що має статус особистої приватної власності чоловіка та дружини, та на таке, що є спільною сумісною власністю подружжя. До спільної сумісної власності подружжя відноситься майно, право власності на яке зареєстровано на дружину та чоловіка одночасно.
У пункті 5 шлюбного договору визначено, яке саме майно подружжя є особистою приватною власністю кожного з них.
За змістом пункту 13 зазначеного договору цей договір включає повний обсяг угод між сторонами стосовно предмета цього договору та відміняє (скасовує) всі інші зобов`язання, котрі були прийняті або зроблені сторонами в усній або письмовій формі до укладення такого договору.
Відповідно до заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , засвідченої 31 серпня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю., сторони фінансових претензій один до одного не мають.
Право, застосоване судом
За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 Цивільного кодексу України
(далі - ЦК України) в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору).
Згідно зі статтею 745 ЦК України договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації.
Відповідно до статті 747 ЦК України майно, що належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зокрема майно, що належить подружжю, може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду). Якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном.
Набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу (стаття 748 ЦК України).
Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (частина четверта статті 334 ЦК України).
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Водночас статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
З метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частини третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя на відчуження спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження спільного майна.
Тобто факт ненадання згоди одним із співвласників на розпорядження нерухомим майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути правомірним та ефективним у разі пред`явлення позивачем позову про застосування наслідків недійсності правочину.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 вимоги про визнання недійсним договору довічного утримання, припинення права власності, визнання права власності обґрунтовувала тим, що вона не давала нотаріально посвідченої згоди на укладення договору довічного утримання, частка у праві у розмірі
1/2 частини спірної квартири, що була зареєстрована за ОСОБА_3 , не виділялася, порядок користування цією квартирою не встановлювався.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив висновки, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , уклавши шлюбний договір, узгодили, що придбане подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване; у випадку розірвання шлюбу придбане під час шлюбу майно залишається тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване. Та обставина, що ОСОБА_1 не надавала згоду на укладення оспорюваного правочину, не є підставою для визнання договору недійсним з огляду на вирішення майнових питань колишнім подружжям у шлюбному договорі.
Верховний Суд погоджується з наведеними висновками судів з таких підстав.
У постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 570/60/16-ц
(провадження № 61-16785св18) за позовом про визнання недійсним договору довічного утримання Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову з тих підстав, що передане за договором довічного утримання нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, відчужувачем майна є лише один із подружжя, частки у ньому не виділено, порядок користування цим майном не визначався.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зробила висновок про те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
У справі, що переглядається, шлюбний договір ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали 13 вересня 2011 року, тоді як спірна 1/2 частка квартири придбана ОСОБА_3 у шлюбі зі ОСОБА_1 07 грудня 2007 року та відчужена чоловіком без нотаріально посвідченої згоди дружини 01 квітня 2009 року.
Тобто на момент відчуження належної ОСОБА_3 частки у праві на спірну квартиру майнові питання між подружжям не були врегульовані, оскільки шлюбний договір укладено пізніше. Відтак на момент укладення оспорюваного договору довічного утримання діяла презумпція виникнення права спільної сумісної власності на майно, придбане подружжям.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили обставин на спростування презумпції спільності права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на частку у розмірі 1/2 частини у праві на квартири АДРЕСА_1 .
Тож для відчуження зазначеного нерухомого майна дійсно потрібна була нотаріально посвідчена згода ОСОБА_1
ОСОБА_2 в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій не посилалася на те, що вона є добросовісним набувачем та не знала і не могла знати, що спірне нерухоме майно набуте ОСОБА_3 в період шлюбу зі ОСОБА_1 , зазначену обставину не доводила. Відтак ця обставина не була предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій.
Водночас Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 у відзиві на позов зазначала, що познайомилася з чоловіком позивачки у 2004 році, в 2005 році вони стали проживати зі ОСОБА_3 однією сім`єю, а в 2006 році у них народилася донька, тоді як шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано лише у 2014 році, що може свідчити про недобросовісність обох сторін оспорюваного договору довічного утримання, дії яких полягали у свідомій зміні режиму спільної сумісної власності щодо спірного майна.
З наведених підстав Верховний Суд дійшов переконання, що оскільки частка у розмірі 1/2 частини у праві на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3 набув у власність в період шлюбу, презумпцію спільності майна не спростовано, тому обґрунтованими є доводи позивачки про те, що оспорюваний договір довічного утримання від 01 квітня 2009 року укладений без згоди ОСОБА_1 як іншого співвласника на розпорядження майном, а також з порушенням приписів частини другої статті 747 ЦК України.
Водночас Верховний Суд наголошує на тому, що правочин може бути визнаний недійсним виключно у тому разі, якщо права позивача порушені та задоволення такої позовної вимоги приведе до відновлення його прав.
Особливістю справи, що переглядається, є те, що після відчуження одним із подружжя належного їм нерухомого майна без згоди іншого з подружжя, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 врегулювали свої майнові відносини шляхом укладення шлюбного договору.
Згідно з частинами першою, четвертою, п`ятою статті 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Відповідно до статті 97 СК України у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21) зроблено висновок про те, що умова шлюбного договору про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України прямо дозволена законом (частина друга статті 97 СК України) і тому сама по собі не може свідчити про порушення таким шлюбним договором прав іншого з подружжя.
У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року
у справі № 683/16671/16-ц (провадження № 61-11267св20) зазначено, що оскільки договір, зокрема, шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні правила статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 цього Кодексу щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання. Відповідно до частини третьої статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Отже, особам надається право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки. Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. Шлюбний договір є особливим способом урегулювання наявних між подружжям майнових відносин або майнових відносин, що можуть виникнути в майбутньому, засобом захисту майнових прав подружжя, а також засобом здійснення майнових обов`язків, тому відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору.
У постанові від 07 лютого 2023 року у справі № 202/1381/21
(провадження № 61-6910св22) Верховний Суд виснував, що правило статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Верховний Суд у постанові від 23 лютого 2023 року у справі № 369/2435/20 (провадження № 61-21131св21) звернув увагу на те, що правило статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. Частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України передбачено такі обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 752/22220/16-ц (провадження № 61-5433св18), від 13 березня 2019 року у справі № 457/74/16-ц
(провадження № 61-11825св18), від 04 вересня 2019 року у справі № 756/1013/14-ц (провадження № 61-8584св19), від 09 червня 2022 року у справі № 553/2298/18 (провадження № 61-986св22), від 01 березня 2023 року у справі № 757/36870/20 (провадження № 61-2976св21).
У статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. Тобто, сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (стаття 60 СК України) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності (постанови Верховного Суду від 10 травня 2022 року в справі № 755/5802/20 (провадження № 61-17477св21), від 01 червня 2022 року у справі № 759/23521/20 (провадження № 61-20508св21) та від 30 листопада 2022 року у справі № 334/7687/21 (провадження № 61-10300св22).
У справі, що переглядається, у пункті 1 шлюбного договору від 13 вересня 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 узгодили, що майно (рухоме та нерухоме), яке придбане подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване.
Отже, сторони шлюбного договору без будь-яких застережень врегулювали свої майнові відносини, пов`язавши віднесення майна, придбаного за весь період шлюбу, до певного режиму права власності (особиста приватна чи спільна сумісна) з фактом реєстрації прав щодо нього, тобто сторони встановили правовий режим майна, право власності на яке вже було зареєстровано за кожною зі сторін.
Зазначений шлюбний договір не розірваний та не визнаний судом недійсним, тож діє презумпція правомірності правочину.
Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , уклавши шлюбний договір, узгодили майнові питання з приводу придбаного ними в період шлюбу майна, погодивши у договорі, що майно (рухоме та нерухоме), яке придбане подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване; на випадок розірвання шлюбу придбане під час шлюбу майно залишається тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване.
Враховуючи те, що частка у праві власності у розмірі 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 була зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 , тому за умовами шлюбного договору зазначена частка в спірній квартирі у тому разі, якби її не було би відчужено за оспорюваним договором, належала б йому на праві особистої приватної власності.
Відтак, суди зробили обґрунтований висновок про те, що ненадання ОСОБА_1 згоди на укладення оспорюваного договору довічного утримання не порушило її права, оскільки в подальшому подружжя ОСОБА_1 врегулювало усі майнові питання між собою у шлюбному договорі, за умовами якого спірне нерухоме майно як таке, що придбане в шлюбі та зареєстроване за ОСОБА_3 , було його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, тому розпорядження належним йому майном в результаті не призвело до порушення прав позивачки.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 підставою для касаційного оскарження судових рішень визначила відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування правил статті 60 та частини п`ятої статті 93 СК України у подібних правовідносинах, а саме висновку про те, що чи може предметом шлюбного договору бути майно, яке придбано та незаконно відчужене одним із подружжя до укладення шлюбного договору.
Відповідь на поставлене заявницею питання залежить від фактичних обставин кожної справи та конкретних умов шлюбного договору.
У справі, що переглядається, оспорюваний договір довічного утримання на момент його укладення мав певні вади, зокрема, оскільки на той момент діяла презумпція спільності майна придбаного в шлюбі, однак не було згоди іншого з подружжя на розпорядження спільним майном іншим з них. Втім, в подальшому подружжя врегулювало усі майнові відносини між собою та визначило правовий режим усього без винятків майна, придбаного протягом періоду шлюбу, пов`язавши належність майна до особистої приватної власності одного із подружжя чи до складу об`єктів права спільної сумісної власності подружжя виключно з фактом державної реєстрації права власності на конкретне майно.
З урахуванням фактичних обставин цієї справи Верховний Суд дійшов переконання, що на правові відносини з приводу частки у праві власності у розмірі 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 сторони ретроспективно поширили умови шлюбного договору від 13 вересня 2011 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , оскільки це майно придбане під час шлюбу та було зареєстроване на праві власності за ОСОБА_3 . Договір довічного утримання не порушив прав ОСОБА_1 , оскільки у випадку визнання його недійсним, спірне майно за умовами шлюбного договору належало б виключно ОСОБА_3 , який мав право розпоряджатися належним йому на праві особистої приватної власності майном на власний розсуд.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18
(провадження № 61-13223св19).
У наведеній постанові Верховний Суд переглядав судові рішення, ухвалені за наслідками вирішення спору про визнання недійсним шлюбного договору та зробив висновки про те, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Згадані сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя. Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до правил цивільного процесуального права. Верховний Суд зазначив, що шлюбний договір є видом цивільного договору, тому на відносини з приводу його укладення також поширюються правила статті 13 ЦК України щодо добросовісності поведінки учасників цивільних відносин, заборони зловживання правом, вимоги дотримання моральних засад суспільства тощо. Повне та беззастережне скасування у певних відносинах презумпції спільності майна, набутого подружжям під час шлюбу, є можливим виключно за умови, якщо це не призводитиме до виникнення ситуації, коли одному із подружжя передбачається передання в особисту власність фактично усього майна, набутого ними спільно за час шлюбу.Верховний Суд виснував, що шлюбний договір може містити особливі умови про розподіл спільного майна, які є відмінними від визначеного законодавством, а не запроваджувати дискримінаційну умову про безумовну передачу усього майна одному із подружжя.
У справі № 320/3970/18 (провадження № 61-13223св19) Верховний Суд врахував, що за змістом підпункту «в» пункту ІІ.2 шлюбного договору у власність одному з подружжя переходить нерухоме майно, автотранспортні засоби, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, що придбане в шлюбі до укладення цього договору. Отже, у власність одному з подружжя передається нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації, яке набуте сторонами за час шлюбу. У цій частині умови шлюбного договору не відповідають частині п`ятій статті 93 СК України. Передання відповідачу у власність майна, набутого до укладення шлюбного договору, поставило позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що суперечить нормам матеріального права та є підставою для визнання недійсним шлюбного договору у цій частині. Водночас умова шлюбного договору, а саме підпункт «в» пункт ІІ.2, згідно з яким особистою приватною власністю кожного з подружжя є нерухоме майно, автотранспортні засоби, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, що буде придбаватися у шлюбі на ім`я одного з подружжя будь-яким способом, відмінним від дарування чи успадкування не суперечить частині п`ятій статті 93 СК України, відповідає свободі договору щодо регулювання майнових відносин подружжя.
Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зроблено такі висновки: «Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв».
Наведена ОСОБА_1 у касаційній скарзі постанова Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18
(провадження № 61-13223св19) ухвалена у спорі за неподібних фактичних обставин, має відмінні підстави позову та правовідносини у цій справі урегульовані іншими нормами права, тому не є релевантною, а висновки, викладені в ній, не підлягають врахуванню у справі, що переглядається, правовідносини у якій стосуються оспорення договору довічного утримання, а не оспорення шлюбного договору.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 643/17707/15-ц (провадження № 61-9127св19), відповідно до яких початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб між якими розірвано, обраховується не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується виключно у разі порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи є порушеним право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за умови недоведеності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що оскільки порушень прав позивачки не встановлено, тому підстав для застосування позовної давності немає.
Верховний Суд погодився з доводами ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції помилково зазначив, що відлік позовної давності розпочався з часу набрання рішення суду про розірвання шлюбу.
Втім, суд першої інстанції за змістом постановленого рішення відмовив у позові через необґрунтованість пред`явлених вимог, а не з підстав пропуску позовної давності, тому за приписами частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Резюмуючи, Верховний Суд дійшов переконання, що доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили докази та обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не підтвердилися. Інші доводи касаційної скарги зводяться до непогодження з ухваленими судовими рішеннями, а також до вимоги здійснити переоцінку досліджених судами доказів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин. Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.
Також Верховний Суд врахував, що у касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати додаткове рішення суду першої інстанції, проте скарга не містить доводів щодо незаконності та необґрунтованості додаткового рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в частині відповідних висновків.
З огляду на те, що Верховний Суд не встановив підстав для скасування судових рішень, ухвалених за наслідками вирішення спору щодо його суті, тому судові рішення в частині вирішення питання розподілу судових витрат підлягають залишенню без змін також.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього суду, а також постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Доводи заявниці спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).
Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд зробив висновок, що оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду на які посилається заявниця у касаційній скарзі.
Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції, постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Підстави для нового розподілу судових витрат не встановлені.
Розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просила стягнути з позивачки витрати на оплату послуг адвоката у суді апеляційної інстанції в розмірі 30 000, 00 грн та в суді касаційної інстанції в розмірі 30 000, 00 грн.
Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до частин першої, третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
У частинах першій-третій статті 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою щодо суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України).
Відповідно до частин четвертої-шостої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
За правилами частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України).
Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
У постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 Верховний Суд зазначив, що витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
У постанові від 19 листопада 2020 року у справі № 734/2313/17 (провадження № 61-7550св19) Верховний Суд наголосив, що «гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи, зокрема, на складність справи, витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи».
Підсумовуючи, для відшкодування понесених судових витрат учасник справи повинен подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс чи яких очікує зазнати у зв`язку з розглядом справи, до суду тієї інстанції, в якій такі витрати були чи будуть понесені, а також заявити клопотання про компенсацію судових витрат до закінчення судових дебатів та надати докази щодо розміру понесених витрат у цій справі у строк, визначений частиною восьмою статті 141 ЦПК України.
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просила стягнути зі ОСОБА_1 витрати на оплату послуг адвоката у суді апеляційної інстанції в розмірі 30 000, 00 грн, проте про стягнення цих витрат відповідачка повинна була заявити в першій заяві, поданій до суду апеляційної інстанції, та надати до цього суду відповідні докази. Проте у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 не навела розрахунок витрат на професійну правничу допомогу, докази понесення відповідних витрат до суду апеляційної інстанції не надавала. Верховний Суд за таких обставин не є тим судом, який є повноважним вирішувати питання розподілу судових витрат, понесених відповідачкою в суді апеляційної інстанції.
Також ОСОБА_2 просила стягнути зі ОСОБА_1 витрати на оплату послуг адвоката у суді касаційної інстанції в розмірі 30 000, 00 грн.
На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції відповідачка подала до Верховного Суду договір від 22 жовтня 2022 року № 01/10/2022 про надання правничої допомоги; додаткову угоду № 1 від 22 жовтня 2022 року, в якій зазначено, що вартість правової допомоги буде визначатися актами наданої правової допомоги; акт № 2 про виконання робіт від 17 січня 2023 року; квитанцію до прибуткового касового ордера від 17 січня 2023 року № 1 про сплату адвокату 30 000, 00 грн за надані послуги.
Згідно з актом виконаних робіт від 17 січня 2023 року № 2 з 02 до 17 січня 2023 року адвокат надав, а клієнт прийняв такі послуги: ознайомлення з касаційною скаргою та узгодження правової позиції з клієнтом, тривалістю 2 години, вартістю 2 000, 00 грн з розрахунку 1 год./1 000, 00 грн; підготовка та направлення письмового відзиву на касаційну скаргу, тривалістю 14 годин, вартістю 28 000, 00 грн з розрахунку 1 год./2 000, 00 грн.
Відповідачка надіслала на адресу позивачки відзив на касаційну скаргу з доданими до нього документами, в тому числі з доказами понесення у суді касаційної інстанції витрат на професійну правничу допомогу, що підтверджується описом вкладення в поштове відправлення від 18 січня 2023 року та фіскальним чеком АТ «Укрпошта» від 18 січня 2023 року про оплату послуг з відправки рекомендованого листа ОСОБА_1
ОСОБА_1 не подала до Верховного Суду клопотання про зменшення розміру витрат на оплату правничої допомоги, неспівмірність цих витрат не доводила.
Водночас у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 534/14/20 (провадження № 61-6638св22) зроблено висновки про те, що ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: їх дійсність; необхідність; розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Верховний Суд, аналізуючи реальність (дійсність та необхідність), а також обґрунтованість розміру витрат на правничу допомогу, надану стороні під час розгляду справи у суді першої інстанції, врахував, що адвокат є кваліфікованим юристом з повною вищою юридичною освітою, який має стаж роботи в галузі права не менше двох років, тому надані адвокатом своїй клієнтці такі послуги, як: опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні відносини, вивчення відповідної судової практики, визначення правової позиції у справі; складання клопотань про долучення до матеріалів справи письмових доказів; складання вступного слова не є тими послугами, які є необхідними, а тому такі послуги не можуть бути враховані при розподілі судових витрат, понесених стороною.
Визначаючи сукупний розмір сплачених відповідачкою витрат на правничу допомогу, який підлягає їй відшкодуванню позивачкою, Верховний Суд, застосовуючи наведений правовий висновок у справі № 534/14/20
(провадження № 61-6638св22) щодо реальності (дійсності та необхідності) витрат на правничу допомогу, дійшов висновку, що компенсації підлягають 28 000, 00 грн за підготовку відзиву на касаційну скаргу. Витрати на ознайомлення з касаційної скаргою та узгодження правової позиції з клієнтом не можуть бути враховані при розподілі судових витрат, понесених стороною, оскільки фактично охоплюються змістом наданої послуги з підготовки відзиву на касаційну скаргу.
З огляду на те, що Верховний Суд касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, тому з позивачки на користь ОСОБА_2 , потрібно стягнути відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з підготовкою відзиву на касаційну скаргу, в розмірі 28 000, 00 грн.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 липня 2022 року, додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року залишити без змін.
Стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції, суму у розмірі 28 000, 00 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак
