Правова позиція

Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

згідно з Постановою

від 27 квітня 2023 року

у справі № 755/11605/21

Цивільна юрисдикція

Щодо визнання недійсним договору довічного утримання, укладеного з приводу нерухомого майно, що перебувало у спільній сумісній власності подружжя

Фабула справи: ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус міського нотаріального округу, у якому просила:

1. визнати недійсним договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом міського нотаріального округу;
2. припинити право власності ОСОБА_2 на частку у розмірі 1/2 частини квартири, що належала ОСОБА_3, право власності на яку зареєстровано приватним нотаріусом міського нотаріального округу;
3. визнати за ОСОБА_1 право власності на частку у розмірі 1/4 частини квартири.

Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що 1963 року вона та ОСОБА_3 уклали шлюб, який розірвано рішенням суду 2014 року. ОСОБА_3 помер. У зв`язку із прийняттям спадщини та з`ясуванням інформації щодо спільного майна подружжя позивачці стало відомо про те, що 2007 року ОСОБА_3 разом із ОСОБА_2 в рівних частках придбали квартиру. 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 право на частку в розмірі 1/2 частини спірної квартири, а остання зобов`язалася його довічно забезпечувати утриманням. Позивачка ОСОБА_1 наполягала на тому, що про укладення зазначених договорів не знала. 2021 року відповідачка зареєструвала право власності на спірну квартиру.

Позивачка посилалася на те, що оскільки під час шлюбу зі ОСОБА_3 той набув право власності на частку у розмірі 1/2 частини прав на спірну квартиру, тому ця частка є спільним майном подружжя. Враховуючи, що вона не давала нотаріально посвідченої згоди на укладення договору довічного утримання, частка у розмірі 1/2 частини спірної квартири, що була зареєстрована за ОСОБА_3, не виділялася, порядок користування цією квартирою не встановлювався, тому існують підстави для визнання недійсним згаданого договору.

Рішенням суд першої інстанції залишив без задоволення позов ОСОБА_1.

Постановою апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_1 стверджувала, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування правил ст. 60 та ч. 5 ст. 93 СК України у подібних правовідносинах, а саме, чи може бути предметом шлюбного договору те майно, яке придбане та незаконно відчужене одним із подружжя до укладення шлюбного договору.

Правова позиція Верховного Суду: факт ненадання згоди одним із співвласників на розпорядження нерухомим майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути правомірним та ефективним у разі пред'явлення позивачем позову про застосування наслідків недійсності правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним виключно у тому разі, якщо права позивача порушені та задоволення такої позовної вимоги призведе до відновлення його прав.

Відповідь на поставлене у касаційній скарзі питання залежить від фактичних обставин кожної справи та конкретних умов шлюбного договору.

Особливістю справи, що переглядається, є те, що після відчуження одним із подружжя належного їм нерухомого майна без згоди іншого з подружжя, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 врегулювали свої майнові відносини шляхом укладення шлюбного договору.

Згідно з ч.ч. 1, 4 і 5 ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Відповідно до ст. 97 СК України у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

У цій справі в п. 1 шлюбного договору 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 узгодили, що майно (рухоме та нерухоме), яке придбане подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване.

Отже, сторони шлюбного договору без будь-яких застережень врегулювали свої майнові відносини, пов`язавши віднесення майна, придбаного за весь період шлюбу, до певного режиму права власності (особиста приватна чи спільна сумісна) з фактом реєстрації прав щодо нього, тобто сторони встановили правовий режим майна, право власності на яке вже було зареєстровано за кожною із сторін.

Зазначений шлюбний договір не розірваний та не визнаний судом недійсним, тож діє презумпція правомірності правочину.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1, уклавши шлюбний договір, узгодили майнові питання з приводу придбаного ними в період шлюбу майна, погодивши у договорі, що майно (рухоме та нерухоме), яке придбане подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване; на випадок розірвання шлюбу придбане під час шлюбу майно залишається тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване.

Відтак, суди зробили обґрунтований висновок про те, що ненадання ОСОБА_1 згоди на укладення оспорюваного договору довічного утримання не порушило її права, оскільки в подальшому подружжя ОСОБА_1 врегулювало усі майнові питання між собою у шлюбному договорі, за умовами якого спірне нерухоме майно як таке, що придбане в шлюбі та зареєстроване за ОСОБА_3, було його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, тому розпорядження належним йому майном в результаті не призвело до порушення прав позивачки.

Висновки: у цій справі оспорюваний договір довічного утримання на момент його укладення мав певні вади, зокрема, оскільки на той момент діяла презумпція спільності майна придбаного в шлюбі, однак не було згоди іншого з подружжя на розпорядження спільним майном іншим з них. Втім, в подальшому подружжя врегулювало усі майнові відносини між собою та визначило правовий режим усього без винятків майна, придбаного протягом періоду шлюбу, пов`язавши належність майна до особистої приватної власності одного із подружжя чи до складу об'єктів права спільної сумісної власності подружжя виключно з фактом державної реєстрації права власності на конкретне майно.

З урахуванням фактичних обставин цієї справи Верховний Суд дійшов переконання, що на правові відносини з приводу частки у праві власності у розмірі 1/2 частини квартири сторони ретроспективно поширили умови шлюбного договору, укладеного між позивачкою та колишнім чоловіком, оскільки це майно придбане під час шлюбу та було зареєстроване на праві власності за колишнім чоловіком. Договір довічного утримання не порушив прав позивачки, оскільки у випадку визнання його недійсним, спірне майно за умовами шлюбного договору належало б виключно колишньому чоловіку, який мав право розпоряджатися належним йому на праві особистої приватної власності майном на власний розсуд.

Ключові слова: недійсність правочинів, правовий режим спільної власності, наслідки укладення шлюбного договору, майнові спори подружжя, зміна режиму спільної сумісної власності