01 грудня 2022 року
м. Київ
справа №240/401/19
адміністративне провадження №К/9901/48257/21
ОКРЕМА ДУМКА
судді Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду Рибачука А.І. на постанову Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 29.11.2022 у справі № 240/401/19 (адміністративне провадження № К/9901/48257/21)
Заступник прокурора Житомирської області звернувся до суду із позовом в інтересах держави до Державної служби геології та надр України (далі - Держгеонадра України), Державної комісії України по запасах корисних копалин (далі - ДКЗ України), Житомирської обласної ради (далі - Житомирська облрада; разом також - відповідачі), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Софія-Гамма», у якому просив визнати протиправними та скасувати:
державну реєстрацію робіт і досліджень, пов`язаних із геологічним вивченням надр, здійснену Держгеонадра України ТОВ «Софія-Гамма» за формою 3-гр із присвоєнням державного реєстраційного номера об`єкта РДГВН У-17-336/1;
протокол від 31.08.2017 № 4058 засідання колегії ДКЗ України;
рішення дев`ятнадцятої сесії Житомирської облради від 25.10.2018 № 1277 «Про розгляд звернення Держгеонадра України від 04.10.2018 № 19932/03/12-18 щодо погодження надання спеціального дозволу на користування надрами ТОВ «Софія-Гамма».
Житомирський окружний адміністративний суд рішенням від 10.05.2019 задовольнив позовні вимоги.
Сьомий апеляційний адміністративний суд постановою від 07.11.2019 апеляційні скарги ТОВ «Софія-Гамма», Держгеонадра, ДКЗ України та Житомирської облради задовольнив частково: скасував рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10.05.2019 та ухвалив нове рішення, яким на підставі пункту 1 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) залишив без розгляду позов заступника прокурора Житомирської області.
Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду постановою від 29.11.2022 у справі № 240/401/19 задовольнив касаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області:
скасував постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 16.11.2021;
справу № 240/401/19 за позовом заступника прокурора Житомирської області в інтересах держави до Державної служби геології та надр України, Державної комісії України по запасах корисних копалин, Житомирської обласної ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача: ТОВ «Софія-Гамма», про визнання протиправними та скасування державної реєстрації робіт і досліджень, протоколу та рішення, - направив для продовження розгляду до Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалюючи таку постанову Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду відступив від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16.06.2021 у справі № 240/4936/18, та інших, де його застосовано, стосовно наявності у Кабінету Міністрів України повноважень захищати інтереси держави у спірних правовідносинах та відсутності у зв`язку з цим у прокурора повноважень на звернення з позовом до адміністративного суду для захисту інтересів держави у сфері дотримання процедури надання спеціального дозволу на користування надрами, та дійшов висновку про те, що положення статті 53 КАС України у системному зв`язку з положеннями статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) щодо права прокурора на звернення до адміністративного суду з метою захисту інтересів держави в особі територіальної громади необхідно розуміти так:
прокурор, звертаючись до суду з метою захисту інтересів держави, що охоплюють собою й інтереси певної територіальної громади, фактично діє в інтересах держави; оскільки відсутні чіткі критерії визначення поняття інтереси держави, яке є оціночним, суди під час розгляду кожної конкретної справи повинні встановлювати наявність/відсутність інтересів держави та необхідність їх захисту у судовому порядку;
прокурор має право самостійно звертатися до адміністративного суду із позовом у разі відсутності органу, який має повноваження на звернення до суду з таким самим позовом; передбачене законами загальне повноваження державного органу на звернення до суду або можливість бути позивачем чи відповідачем у справі (як от у Кабінету Міністрів України), не свідчить про право такого органу на звернення з адміністративним позовом в конкретних правовідносинах, оскільки Законом має бути прямо визначено, у яких випадках та який орган може/повинен звернутися до суду;
у разі, якщо адміністративні суди доходять висновку про відсутність у прокурора права на звернення з позовом до суду в інтересах держави з підстави наявності органу, що має повноваження на звернення з таким позовом до суду, суди повинні чітко вказати, до компетенції якого саме органу належить повноваження на звернення до суду та яким Законом це право передбачено.
Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у цій постанові також вказав на те, що звернення прокурора до суду у порядку адміністративного судочинства у цій справі слугує меті захисту суспільного інтересу у такій важливій сфері, як дотримання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог законодавства про надра та встановленого порядку надання спеціального дозволу на користування надрами, а тому за відсутності державного органу, уповноваженого на звернення з відповідним позовом до суду, прокурор, звертаючись до суду з цим позовом, діяв відповідно до вимог статті 53 КАС України та частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII.
Наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду обґрунтував наявністю таких інтересів держави належністю їх до особливих суспільних інтересів у відносинах дотримання встановленого порядку користування надрами та відсутністю державного органу, уповноваженого на звернення з відповідним позовом до суду.
На моє переконання, вищенаведені висновки щодо відсутності органу, до повноважень якого належить здійснення контролю за законністю процедури надання надр у користування та наявності у прокурора права на звернення до суду з позовом про протиправність таких дій та рішень є помилковими, а тому вважаю за необхідне викласти окрему думку й навести на її обґрунтування такі мотиви.
Ключовим питанням у цій справі є питання щодо наявності у прокурора права звернутися до суду з цим позовом в інтересах держави у виключному випадку - у зв`язку із порушенням інтересів держави та відсутністю органу, який уповноважений реалізовувати або захищати такий інтерес.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Юрисдикцію, повноваження адміністративних судів та порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає КАС України.
Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
За визначенням пунктів 1, 2 та 7 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Згідно зі статтею 46 КАС України сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень. Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина четверта статті 5 КАС України).
Відповідно до статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.
Таким чином, конституційні функції прокуратури визначено безпосередньо у Конституції України, а законом може визначатися організація і порядок її діяльності.
Законом, який, окрім іншого, визначає повноваження прокурора з виконання покладених на нього функцій, зокрема, стосовно представництва прокурором інтересів держави в суді, є Закон №1697-VII, статтею 1 якого визначено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
Зазначення такої мети не виокремлює прокуратуру з поміж інших органів держави, оскільки утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави загалом, тобто метою усіх її органів.
Питання, пов`язані з участю прокурора у судовому процесі, врегульовані статтями 53, 54 КАС України.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Таким чином, прокурор у визначених Законом випадках має право на представництво інтересів держави, якщо таке представництво належним чином обґрунтоване, проте не на представництво інтересів суспільства в цілому.
Прокурор, який звертається до адміністративного суду в інтересах держави, в позовній заяві (поданні) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до адміністративного суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у справі як законні представники або вступити у справу за своєю ініціативою з метою виконання покладених на них повноважень.
Тобто, підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.
У свою чергу в Законі № 1697-VII закріплено вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді у некримінальних провадженнях.
Положеннями частин першої, третьої статті 23 Закону №1697-VII визначено, що прокурор вправі представляти інтереси громадянина або держави в суді, представництво яких полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких повноважень обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Із наведених нормативних положень видно, що прокурор як посадова особа державного правоохоронного органу з метою реалізації встановлених для цього органу конституційних функцій вправі звертатися до адміністративного суду із позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів громадянина чи держави, але не на загальних підставах, право на звернення за судовим захистом на яких гарантовано кожному (стаття 55 Конституції України), а тільки тоді, коли для цього були виняткові умови, і на підставі визначеного законом порядку такого звернення.
Основний Закон та ординарні закони не визначають переліку випадків, за яких прокурор здійснює представництво в суді, однак встановлюють оціночні критерії, орієнтири й умови, коли таке представництво є можливим. Здійснювати захист інтересів держави в адміністративному суді прокурор може винятково за умови, коли захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Існування інтересу і необхідність його захисту має базуватися на справедливих підставах, які мають бути об`єктивно обґрунтовані (доведені) і переслідувати законну мету. Право на здійснення представництва інтересів держави у суді не є статичним, тобто не має обмежуватися тільки визначенням того, у чиїх інтересах діє прокурор, а спонукає і зобов`язує обґрунтовувати існування права на таке представництво або, інакше кажучи, пояснити (показати, аргументувати), чому в інтересах держави звертається саме прокурор, а не органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, які мають компетенцію на звернення до суду, але не роблять цього. Знову ж таки, таке обґрунтування повинно базуватися на підставах, за якими можна виявити (простежити) інтерес того, на захист кого відбувається звернення до суду, і водночас ситуацію в динаміці, коли суб`єкт правовідносин, в інтересах якого діє прокурор, неспроможний сам реалізувати своє право на судовий захист.
Для представництва у суді інтересів держави прокурор за законом має визначити й описати не просто передумови спору, який потребує судового вирішення, а виокремити ті ознаки, за якими його можна віднести до виняткового випадку, повинен зазначити, що відбулося порушення або існує загроза порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.
У контексті зазначених норм, наголошую на тому, що в адміністративному судочинстві прокурор набуває права звернення до суду:
у статусі позивача - у разі, якщо певними діями, рішеннями чи бездіяльністю порушено інтерес держави у публічних правовідносинах, а орган, який уповноважений реалізовувати або захищати такий інтерес, відсутній, або в силу закону не наділений повноваженнями самостійно звертатися до суду;
в порядку представництва - у разі, якщо такий суб`єкт владних повноважень існує, але не здійснює, або неналежним чином здійснює свої повноваження.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій.
Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99).
Ці висновки Конституційний Суд України зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак, висловлене цим Судом розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, застосованого у статті 23 Закону № 1697-VII.
При цьому звертаю увагу на те, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає опонентом або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «F.W. v. France», заява № 61517/00, пункт 27).
Тобто, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у судовому провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує, наскільки участь прокурора є доцільною.
У справі «Mukiy v. Ukraine» (заява № 12064/08; пункти 10 та 12), яка стосувалася скарги на втручання прокурора у справу з огляду на подання останнім позову в інтересах держави, зокрема, для захисту економічних і соціальних інтересів держави, пов`язаних з охороною території заповідної зони, ЄСПЛ у рішенні у цій справі зазначив, що втручання прокурора, на яке скаржиться заявник, не поставило його у «суттєво невигідне становище» стосовно сторін розгляду; немає нічого, що вказувало б на будь-яке привілейоване ставлення національних судів до заяв прокурора чи будь-які процесуальні переваги, надані йому у цій справі.
Крім того, відповідно до підпункту 7.5 пункту 7 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» (Role of the public prosecutor's office in a democratic society governed by the rule of law) від 27.05.2003 при наділенні органів прокуратури функціями, які не належать до сфери кримінального права, важливо забезпечити, щоб будь-які повноваження прокурора стосовно спільного захисту прав людини не приводили до яких-небудь конфліктів інтересів і не порушували права осіб, які домагаються захисту своїх прав з боку держави; ефективний розподіл повноважень між різними органами влади в державі може бути дотриманий у випадку надання прокуратурі додаткових функцій при повній її незалежності.
У пункті 29 Висновку № 3 (2008) Консультативної ради європейських прокурорів «Про роль прокуратури поза межами сфери кримінального права» (The role of prosecution services outside the criminal law field) від 21.10.2008 зазначається, що діяльність прокурорських служб за межами кримінального права визначається, насамперед, потребою суспільства у належному захисті прав людини та державних інтересів; не існує загальних міжнародних правових норм та правил стосовно завдань, функцій та організації прокурорської служби за межами сфери кримінального права, оскільки держава має суверенне право визначати свої інституційні та правові процедури реалізації її функцій із захисту прав людини та державних інтересів.
Пунктами 30-31 Висновку № 3 (2008) визначено, що не існує єдиних міжнародно-правових норм і правил щодо завдань, функцій і організації прокуратури поза кримінально-правовою сферою. Водночас у всіх правових системах прокуратура відіграє важливу роль у захисті прав людини, у захисті законності та верховенства права, у зміцненні громадянського суспільства. Така різноманітність функцій органів прокуратури поза сферою кримінального права є результатом національної правової та історичної традиції. Це суверенне право держави визначати його інституційно-правові процедури реалізації своїх функцій щодо захисту прав людини і суспільних інтересів, дотримуючись принципу верховенства права та міжнародних зобов`язання.
У пункті 2 Рекомендацій CM/Rec (2012)11 Ради Європи «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції» (Оn the role of public prosecutors outside the criminal justice system) від 19.09.2012 рекомендовано державам-учасницям, при наявності у служби публічного обвинувачення повноважень поза системою кримінальної юстиції, вжити всіх необхідних і відповідних заходів для забезпечення того, щоб ця роль виконувалась з особливою увагою до захисту прав людини та основоположних свобод і в повній відповідності з принципом верховенства права, зокрема, щодо права на справедливий судовий розгляд.
Пунктом 23 Рекомендацій CM/Rec (2012)11 також передбачено, що якщо прокурори виконують наглядову роль по відношенню до національного, регіонального та місцевого органу влади, а також щодо інших юридичних осіб, з метою забезпечення їх належного функціонування відповідно до закону, вони повинні здійснювати свої повноваження незалежно, прозоро та в повному обсязі відповідно до верховенства права.
Таким чином, позиція європейських інституцій полягає у тому, що участь прокурора у судовому провадженні поза межами кримінального процесу допускається у виключних випадках, зокрема, з метою реалізації повноважень прокурора щодо захисту прав та основоположних свобод людини та громадянина, особливо у тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості осіб, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (зокрема, інтереси громади).
Отже, участь прокурора в судовому провадженні поза межами кримінального процесу, незалежно від існуючих законодавчих гарантій неупередженості та об`єктивності цього органу, допускається як виняток, оскільки така участь на боці однієї із сторін може негативно сприйматися в суспільстві, в тому числі, через існування загрози порушення досить чутливого та важливого принципу рівності сторін судового процесу.
Також, наголошую на тому, що у Рішенні від 05.06.2019 № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
Міжнародні акти підкреслюють винятковість «прокурорського представництва». Зокрема, у пункті 87 Висновку Венеціанської комісії CDL-AD(2013) 025 експерти зазначили про необхідність звести повноваження прокурора представляти інтереси держави в суді до ситуацій, в яких жоден інший державний орган не має можливості забезпечити представництво.
Позиція європейських інституцій полягає у тому, що участь прокурора у судовому провадженні поза межами кримінального процесу допускається у виключних випадках, зокрема, з метою реалізації повноважень прокурора щодо захисту прав та основоположних свобод людини та громадянина, особливо у тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості осіб, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (зокрема, інтереси громади).
Вимога «виключності» випадків звернення до суду є конституційною. Її розширене тлумачення не відповідає Конституції. Суть виключності полягає у встановленні винятку з загального правила про неможливість прокурора представляти інтереси держави в суді. За загальним правилом представництво інтересів держави загалом, і зокрема в суді, здійснюють відповідні органи виконавчої влади. Це їх постійне завдання.
Якщо орган виконавчої влади всупереч своїм функціям, завданням та повноваженням не захищає інтереси держави - не хоче цього робити або робить неналежним чином, - настає «виключний випадок». Лише за цих умов захищати інтереси держави в суді може прокурор. Прокурор виконує субсидіарну роль, а не заміняє чи дублює їх.
Субсидіарна роль прокурора, має на меті запобігти ситуації, коли виконавча влада, котра мала б належно репрезентувати і захищати інтереси держави, починає діяти всупереч їм.
Тобто, як було зазначено вище прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 4 частини другої статті 129 Конституції України).
Так у справі № 240/401/19 прокурор звернувся із позовом до Державної служби геології та надр України, Державної комісії України по запасах корисних копалин, Житомирської обласної ради, вважаючи, що протиправними діями та рішеннями цих органів були порушені інтереси держави у сфері дотримання встановленої процедури надання спеціального дозволу на користування надрами. Протиправність дій та рішень цих органів виразилась, на думку прокурора, у здійсненні державної реєстрації робіт і досліджень, пов`язаних із геологічним вивченням надр ТОВ «Софія-Гамма», без наявності у цього суб`єкта господарювання діючого спеціального дозволу на геологічне вивчення родовищ корисних копалин, що у свою чергу свідчить про протиправність здійснення державної реєстрації попередньої геолого-економічної оцінки Південної ділянки родовища торфу «Ямни», а відповідно й про протиправність розгляду матеріалів геолого-економічної оцінки та погодження видачі спеціального дозволу за результатами розгляду цих матеріалів. У свою чергу, вказані порушення, на думку прокурора, призвели до того, що надання спеціального дозволу на користування надрами стане можливим без проведення державної експертизи та належної оцінки запасів корисних копалин відповідного родовища, а також без проведення аукціону, що є сумісним з розумінням «інтересів держави», що також узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постановах від 24.03.2020 у справі № 806/1001/17, від 16.04.2020 у справі № 826/7696/18 та від 14.05.2020 у справі № 806/998/17, відповідно до якого дотримання встановленого порядку користування надрами становить особливий суспільний інтерес, оскільки відповідно до статті 13 Конституції України надра є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. У зв`язку з цим, важливим є забезпечення та перевірка уповноваженими державними органами чіткого дотримання особами, які виявили бажання отримати спеціальний дозвіл на користування надрами, вимог користування надрами та відповідність таких осіб, визначеним законодавством критеріям (умовам). Тільки такий підхід забезпечить раціональне використання родовищ корисних копалин, а також реалізацію принципу рівності перед законом та запобігання всім формам дискримінації.
Як зазначалось вище, наявність підстав для представництва в суді законних інтересів держави прокурор обґрунтував відсутністю державного органу, до повноважень якого належало б здійснення контролю за законністю процедури надання надр у користування права звернення до суду.
Відповідно до статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
Згідно із статтею 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Пунктом 1 частини першої статті 116 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України.
Законом України від 27.02.2014 № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» (далі - Закон № 794-VII) передбачено, що Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів (стаття 1).
У частині першій статті 2 Закону № 794-VII визначено основні завдання Кабінету Міністрів України, до яких серед іншого належать: виконання Конституції та законів України, актів Президента України (пункт 1); забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров`я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування (пункт 3); спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю (пункт 9).
Відповідно до статті 19 цього Закону діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері … охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина….
Кабінет Міністрів України здійснює постійний контроль за виконанням органами виконавчої влади Конституції України та інших актів законодавства України, вживає заходів щодо усунення недоліків у роботі зазначених органів.
Згідно із статтею 20 Закону № 794-VII до основних повноважень Кабінет Міністрів України належать, зокрема, такі повноваження:
у сфері охорони навколишнього природного середовища: забезпечує проведення державної політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки та природокористування; здійснює в межах своїх повноважень державне управління у сфері охорони та раціонального використання землі, її надр;
у сфері законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина: здійснює контроль за додержанням законодавства органами виконавчої влади, їх посадовими особами, а також органами місцевого самоврядування з питань виконання ними делегованих повноважень органів виконавчої влади.
Частинами першою, другою та четвертою статті 21 Закону № 794-VII визначено, що Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини та громадянина. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому.
Діяльність центральних органів виконавчої влади, керівники яких не входять до складу Кабінету Міністрів України, спрямовується і координується міністрами. Питання діяльності таких центральних органів виконавчої влади представляють відповідні міністри, до сфери спрямування і координації яких належать ці органи.
У свою чергу, статтею 1 Закону України від 17.03.2011 № 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» (далі - Закон № 3166-VI), який визначає організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України, передбачено, що систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі - міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України. Міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації державної політики.
Наведені правові норми дають підстави для висновку про те, що держава Україна існує з метою забезпечення прав і свобод людини, інтересів Українського народу. З урахуванням принципу поділу влади, ці інтереси (як потреби людей) виявляє, формулює, втілює в закони законодавча влада, а реалізує, репрезентує і захищає від імені народу держава в особі органів виконавчої влади, на чолі з Кабінетом Міністрів України, який має контрольні повноваження щодо підпорядкованих органів.
У свою чергу, захист інтересів держави з боку Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади відбувається різними, переважно адміністративними методами, серед яких зміна політики у певній сфері; зміна законодавства (проекти законів готує Мінюст або інші міністерства) та підзаконних актів; призначення та звільнення керівників підпорядкованих органів, дисциплінарна практика; контроль підпорядкованих органів та вжиття заходів реагування, скасування протиправних або недоцільних правових актів тощо.
Так, відповідно до частини шостої статті 21 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України може скасовувати акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади повністю чи в окремій частині.
Окрім цього, відповідно до частини третьою статті 23 Закон № 3166-VI накази центрального органу виконавчої влади можуть бути скасовані Кабінетом Міністрів України повністю чи в окремій частині.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу геології та надр України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2015 № 1174 Держгеонадра України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, є уповноваженим органом з питань реалізації угод про розподіл продукції.
Регулювання гірничих відносин з метою забезпечення раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб суспільного виробництва, охорони надр, гарантування при користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього природного середовища, а також охорона прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій та громадян є завданням Кодексу України про надра.
Статтею ж 11 Кодексу України по надра наведено перелік органів, що здійснюють державне управління у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр.
Так, вказаною правовою нормою встановлено, що державне управління у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці, органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади, інші державні органи та органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства України.
Управління державною геологічною службою України здійснює Кабінет Міністрів України та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр (частина перша статті 6 Закону України від 04.11.1991 № 1216-XIV «Про державну геологічну службу України» (далі - Закон № 1216-XIV).
Частиною другою цієї ж статті Закону № 1216-XIV визначено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, належить, зокрема: здійснення державного геологічного контролю за веденням робіт з геологічного вивчення надр; контроль за дотриманням користувачами надр, незалежно від форм власності, вимог законодавства України про надра, а також встановлених норм і правил щодо геологічного вивчення надр.
До відання Кабінету Міністрів України у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр належить, зокрема здійснення державного контролю за геологічним вивченням, використанням та охороною надр, а також за утворенням та використанням техногенних родовищ і переробкою мінеральної сировини (пункт 2 статті 8 Кодексу України про надра), а також вирішення інших питань у галузі управління і контролю за використанням та охороною надр (пункт 16 статті 8 цього ж Кодексу).
Відповідно до статті 7 Закону № 1216-XIV Кабінет Міністрів України постановою від 10.11.2000 № 1689 затвердив Положення про Державну комісію України по запасах корисних копалин (далі - Положення про ДКЗ України), згідно із пунктом 1 якого ДКЗ України є установою, що діє при Держгеонадрах і провадить науково-технічну діяльність, пов`язану з проведенням на замовлення користувачів надр або за дорученням відповідних центральних органів виконавчої влади державної експертизи геологічних матеріалів з вивчення і використання надр та оцінки запасів корисних копалин.
Як було зазначено вище ДКЗ України є установою, що діє при Держгеонадрах України - центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр. Згідно з Положенням про ДКЗ України по запасах корисних копалин Голова ДКЗ України несе персональну відповідальність за виконання покладених на Комісію завдань і виконання нею своїх функцій, встановлює ступінь відповідальності заступників голови, а також інших працівників ДКЗ України.
При цьому, згідно із частиною першою статті 37 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України може бути позивачем та відповідачем у судах, зокрема звертатися до суду, якщо це необхідно для здійснення його повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Окрім того частиною першою статті 28 Закону № 3166-VI визначено, що Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
До того ж, параграф 84 Регламенту Кабінету Міністрів України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 № 950 регулює порядок скасування актів центральних органів виконавчої влади, зокрема, визначає, що Кабінет Міністрів скасовує акти центральних органів виконавчої влади повністю чи в окремій частині у разі їх невідповідності Конституції і законам України, актам Президента України та актам Кабінету Міністрів шляхом прийняття відповідних розпоряджень. Проект такого розпорядження готує Мін`юст за дорученням Прем`єр-міністра.
Відповідно до пунктів 2 та 16 частини першої статті 8 Кодексу України про надра до відання Кабінету Міністрів України у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр належить, зокрема, здійснення державного контролю за геологічним вивченням, використанням та охороною надр, а також за утворенням та використанням техногенних родовищ і переробкою мінеральної сировини; вирішення інших питань у галузі управління і контролю за використанням та охороною надр.
Крім того, відповідно до частини першої статті 9-1 Закону України від 06.09.2005 № 2806-IV «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» державний контроль за додержанням дозвільними органами (їх посадовими особами) вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру, встановленого порядку їх видачі здійснюється уповноваженим органом шляхом проведення планових та позапланових перевірок у встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного і соціального розвитку, порядку.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну регуляторну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.12.2014 № 724 (далі - Положення № 724) Державна регуляторна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який реалізує державну регуляторну політику, політику з питань нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності та дерегуляції господарської діяльності.
Згідно із підпунктом 31 пункту 4 Положення № 724 Державна регуляторна служба України відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, здійснює в межах повноважень, передбачених законом, контроль за дотриманням вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру та методичне забезпечення діяльності дозвільних органів і державних адміністраторів.
Підпунктом 7 пункту 6 Положення № 724 визначено, що Державна регуляторна служба України для виконання покладених на неї завдань має право, зокрема, звертатися у передбачених законом випадках до суду.
З урахуванням такої структури законів право на звернення до суду є елементом загальної правосуб`єктності Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади, а не окремим їх повноваженням.
Так, застосування адміністративних повноважень у більшості випадків є достатнім, щоб захистити інтереси держави. Право на «самовиправлення» помилок органів держави є елементом принципу належного врядування. У рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» (20.10.201, заява № 29979/04) зазначено:
« 71. Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам …».
Більшість помилок у сфері державного управління можуть і повинні виправлятися виконавчою владою без звернення до суду. Адміністративні способи захисту інтересів держави випливають з принципу належного врядування і є пріоритетними. Спосіб захисту інтересів держави визначає компетентний орган на власний розсуд.
В окремих випадках усунення помилок чи наслідків протиправних дій (рішень), що призвели до порушення інтересів держави, потребує звернення суб`єктів владних повноважень до суду. Насамперед тоді, коли це зачіпає права та інтереси приватних осіб.
При цьому, звертаю увагу на те, що звернення суб`єкта владних повноважень на захист інтересів держави може здійснюватися з підстави, що прямо не передбачена законом, але на виконання повноважень, що випливають з відповідних функцій цього суб`єкта. Нелогічно було б припустити, що державний орган, який виражає інтереси держави у певній сфері, за потреби не може захистити їх в суді.
Системне тлумачення вищезгаданих правових норм в контексті забезпечення безумовного захисту публічних інтересів, дає підстави для висновку про необхідність визнання за суб`єктами владних повноважень права на звернення до суду на захисті інтересів держави в усіх випадках, коли такі суб`єкти вважають, що інтереси держави порушено і для їх захисту необхідно звернутися до суду.
З огляду на це, на моє переконання, суб`єкт владних повноважень може звертатися до адміністративного суду з позовом для вирішення публічно-правового спору з метою захисту інтересів держави без спеціальної вказівки в законі стосовно виду такого позову. При цьому, достатньо загальної норми, передбаченої статтею 37 Закону 794-VII та частиною першою статті 28 Закону № 3166-VI, оскільки звернення до суду на захисті інтересів держави необхідно для здійснення його повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Саме такий підхід було застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 826/2793/18, у якій для Верховного Суду не стало перешкодою для захисту інтересів держави («публічного інтересу»), відсутність спеціальної правової норми про право Державіаслужби на звернення до суду на захист інтересів держави (публічних інтересів) у сфері, що належить до її компетенції у порядку загальної норми, передбаченої статтею 28 Закону № 3166-VI, яка наділяє центральні органи влади правом звертатися до суду з метою реалізації своїх повноважень.
Вважаю, що цей правовий підхід Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 826/2793/18 слід застосовувати як загальний до всіх подібних правовідносин.
Отже, на моє переконання правовий порядок не повинен допускати ситуацій, коли інтереси держави порушено, а компетентний державний орган, який їх репрезентує, не має можливості захистити їх в судовому порядку самостійно і повинен вдаватися до «послуг» прокурора.
В інтересах ефективності державного управління визнати право на позов за компетентним державним органом, а не розширювати повноваження прокурора, розмиваючи «виключні» випадки до ступеня, коли вони стають загальним правилом.
Отже, у спорі який виник у цій справі прокурор міг би розпочати захист інтересів держави в суді - єдиним доступним йому способом, лише у разі якщо уся вертикаль органів виконавчої влади, до повноважень якої входить здійснення контролю за законністю процедури надання надр у користування самоусунулась від виконання своїх завдань (повноважень).
Застосовуючи такі висновки до відносин, що виникли у цій справі щодо законності державної реєстрації Держгеонадра України ТОВ «Софія Гамма» державної реєстрації робіт і досліджень, пов`язаних із геологічним вивченням надр, яка є об`єктом державного геологічного контролю, вважаю необхідним зазначити наступне.
Завдання державного контролю і нагляду за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною, а також органи, що здійснюють державний контроль і нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр, їх використанням та охороною визначені статтями 60, 61 Кодексу України про надра, якими передбачено, що державний контроль і нагляд за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною спрямовані на забезпечення додержання всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями та громадянами встановленого порядку користування надрами, виконання інших обов`язків щодо охорони надр, встановлених законодавством України.
Державний контроль за геологічним вивченням надр (державний геологічний контроль) та раціональним і ефективним використанням надр України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр.
Державний нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр, їх використанням та охороною, а також використанням і переробкою мінеральної сировини (державний гірничий нагляд) здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці.
Державний контроль за використанням і охороною надр у межах своєї компетенції здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.
У відповідності ж з приписами частини першої статті 64 Кодексу України про надра спори з питань користування надрами розглядаються органом державного геологічного контролю, органом державного гірничого нагляду, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, місцевими радами або судом у порядку, встановленому законодавством України.
При цьому частиною третьою статті 64 Кодексу України про надра визначено, що позивачі - це центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, - звільняються від сплати державного мита у справах про стягнення коштів та відшкодування збитків, завданих державі внаслідок порушення законодавства про надра.
Отже, положення статті 64 Кодексу України про надра вказують на наявність у зазначених у цій статті суб`єктів владних повноважень можливості реалізації функцій захисту інтересів держави, про які йде мова у позовній заяві прокурора.
Аналіз наведених норм права свідчить про те, що ДКЗ України підзвітна та підконтрольна у своїй діяльності Держгеонадра України, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, та у свою чергу діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
При цьому відповідно до статті 10 Закону України від 21.05.1997 №280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон №280/97-ВР) обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
Так, згідно з частиною дев`ятою статті 59 Закону №280/97-ВР рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою.
Частиною 10 цієї ж статті Закону №280/97-ВР визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
У цій справі відповідачами є Держгеонадра України, яка здійснила державну реєстрацію робіт і досліджень із геологічним вивченням надр, ДКЗ України, яка ухвалила рішення у формі протоколу та Житомирська облрада, яка на підставі цього рішення ДКЗ України приймала рішення щодо погодження спеціального дозволу третій особі.
Отже, з урахуванням мети за завдань адміністративного судочинства спори, спрямовані на захист інтересів держави, які виникають в процедурі отримання зацікавленою особою відповідного дозволу на користування надрами, можуть бути реалізовані в межах існуючих адміністративних (судових) процедур, які можуть бути ініційовані суб`єктами владних повноважень, наведеними у статті 64 Кодексу України про надра, а також Кабінетом Міністрів України, та Державною регуляторною службою України, яким належать функції захисту інтересів держави, про які йдеться у позовній заяві прокурора.
Відповідно, твердження прокурора про відсутність таких органів є необґрунтованим.
З огляду на це, підстав для звернення до суду з підстав відсутності компетентних органів, уповноважених на захист інтересів держави, у прокурора не було.
Звертаючись до суду з позовом, прокурор без передбачених законом підстав перебрав на себе функцію захисту інтересів держави шляхом здійснення їх представництва в суді, в той час як компетентні органи державної виконавчої влади, які могли б захистити ці інтереси більш широким колом доступних їм методів, фактично були усунуті.
Конституційний принцип розподіл влади вимагає чіткого розмежування та дотримання сфери компетенції законодавчої, виконавчої та судової влади. Звернення до суду прокурора на захист інтересів держави не у виключних випадках, а як правило, має ознаки втручання прокурора у сферу виконавчої влади. І хоч органи державної виконавчої влади часто самі звертаються до прокурора по допомогу, пріоритет та ініціатива у захисті інтересів держави повинна належати саме їм.
Ураховуючи вищенаведене, на моє глибоке переконання, викладений у постанові Верховного Суду від 29.11.2022 у справі № 240/401/21 висновок про відсутність державного органу, уповноваженого на звернення з відповідним позовом до суду у правовідносинах, які виникли у цій справі, а також про те, що прокурор, звертаючись до суду з цим позовом, діяв відповідно до вимог статті 53 КАС України та частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII - є помилковим та не ґрунтується на правильному розумінні норм права.
Суддя Верховного Суду А.І. Рибачук
