УХВАЛА

13 липня 2022 року

м. Київ

справа № 464/4690/20

провадження № 51-212 км 22

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4

прокурора ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, ОСОБА_6 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року щодо ОСОБА_7 у кримінальному провадженні, дані про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12020140070001175, щодо

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Ясениця-Замкова Старосамбірського району Львівської області, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого в АДРЕСА_2 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 382 Кримінального кодексу України (далі КК).

Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Сихівського районного суду м.Львова від 19 травня 2021 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 382 КК та призначено йому покарання у виді штрафу в розмірі 1000 (одної) тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17 000 (сімнадцять тисяч) гривень.

Вирішено питання про долю речових доказів.

Ухвалою Львівського апеляційного суду вирок Сихівського районного суду м. Львова від 19 травня 2021 року скасований та закрито кримінальне провадження відносно ОСОБА_7 на підставі п. 2 ч.1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК України) у зв`язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 382 КК.

Згідно з вироком органом досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення за наступних обставин.

Постановою Личаківського районного суду м. Львова від 27 квітня 2020 року у справі №463/1342/20, ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 10 200 грн. з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 1 рік, що набуло законної сили 01 липня 2020 року.

ОСОБА_7 достовірно знаючи про наявність вказаної постанови суду, яка набрала законної сили та будучи ознайомлений з нею, з метою невиконання постанови суду щодо позбавлення права керування транспортним засобом, та маючи реальну можливість її виконати, підриваючи авторитет органів правосуддя України, в порушення ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», всупереч рішенню суду, 18 липня 2020 року близько 01:40 год., рухаючись поблизу будинку №6, що по вул. Сихівській у м. Львові, керував транспортним засобом марки «Форд Сієра» із н.з. НОМЕР_1 без посвідчення водія і в подальшому, був зупинений працівниками управління патрульної поліції у Львівській області за порушення правил дорожнього руху.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_6 просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Прокурор зазначає, що апеляційний суд дійшов помилкових висновків про те, що фактичне керування транспортним засобом при позбавленні на це юридичного права не свідчить про невиконання судового рішення.

На думку прокурора, не правильно розтлумачивши закон, що суперечить його точному змісту, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про відсутність умислу на невиконання судового рішення.

Всупереч статтям 7, 23 КПК України апеляційний суд, як зазначає прокурор, не досліджував постанову Личаківського районного суду м. Львова від 27 квітня 2020 року, однак надав їй іншу, ніж суд першої інстанції, оцінку, не досліджуючи інші докази сторони обвинувачення, які підтверджують винуватість ОСОБА_7 .

Прокурор вважає, що апеляційний суд всупереч вимогам КПК дійшов висновку про відсутність події кримінального правопорушення, однак закрив кримінальне провадження за відсутністю в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, не зазначивши який саме елемент цього складу відсутній.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор ОСОБА_5 підтримала подану касаційну скаргу прокурора та просила її задовольнити.

Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час та місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про його відкладення не надходило.

Мотиви Суду

Колегія суддів Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, перевірила матеріали кримінального провадження, наведені у касаційній скарзі доводи і дійшла висновку про наявність підстав для передачі цього кримінального провадження на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 434-1 КПК України суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об`єднаної палати.

Касаційні доводи прокурора серед іншого стосуються висновку апеляційного суду щодо постанови Личаківського районного суду м. Львова від 27 квітня 2020 року, залишеної без змін постановою Львівського апеляційного суду від 1 липня 2020 року, якою ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі КупАП) та накладено на нього стягнення у виді 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 10200 грн, з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 1 рік. Колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд позбавив ОСОБА_7 законного права керувати транспортними засобами, а не заборонив керувати такими, а отже, особа не була зобов`язана рішенням суду до вчинення будь-яких дій. Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що постанова місцевого суду не містить вимог зобов`язального чи забороняючого характеру, а сам по собі факт керування ОСОБА_7 транспортним засобом, будучи позбавленим відповідного права постановою суду, не утворює склад інкримінованого обвинуваченому кримінального правопорушення.

З матеріалів цього кримінального провадження вбачається, що суд першої інстанції ухвалив щодо ОСОБА_7 вирок, яким, останнього визнав винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 382 КК, та призначив йому покарання у виді штрафу в розмірі 1000 (одної) тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17 000 (сімнадцять тисяч) гривень.

Захисник оскаржив обвинувальний вирок щодо ОСОБА_7 , зокрема, з підстав відсутності в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 382 КК, з тих підстав, що останній не є суб`єктом кримінального правопорушення, передбаченого вказаною нормою КК, оскільки постанова суду про позбавлення особи права керування транспортними засобами виконується безпосередньо посадовими особами органів Національної поліції, так як суб`єкт даного злочину є спеціальний, а саме особа, на яку безпосередньо законом і судовим актом покладений обов`язок з виконання цього судового рішення, і ця особа має реальну можливість його виконати, тобто вчинити необхідні дії або утриматись від певних дій. За керування транспортним засобом особою, позбавленою права керування транспортним засобом, передбачена адміністративна

відповідальність за ч. 4 ст. 126 КУпАП, а обов`язковою умовою настання кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення є встановлення в такому рішенні вимоги зобов`язального чи забороняючого характеру, адресованої для виконання певним особам.

Апеляційний суд погодився із вищенаведеними аргументами апеляційної скарги захисника і за результатами апеляційного розгляду постановив ухвалу, якою скасував вирокмісцевого суду та закрив кримінальне провадження відносно ОСОБА_7 на підставі п.2 ч.1 ст. 284 КПК України у зв`язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 382 КК.

Постановою Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 659/1012/18 (провадження № 51-3927 км 19), на яку посилається апеляційний суд в ухвалі, передбачено, що кримінальна відповідальність за ч. 1 ст. 382 КК настає за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню. З об`єктивної сторони злочин, передбачений ч. 1 ст. 382 КК, може бути вчинений як у формі невиконання судового рішення, так і шляхом перешкоджання його виконанню. Використання законодавцем у диспозиції ч. 1 ст. 382 КК словосполучень «невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду» та «перешкоджання їх виконанню» вказує на необхідність у кожному конкретному випадку звертатися як до тексту самого судового рішення, так і до норм законодавства, які визначають порядок виконання вироків, рішень, ухвал та постанов суду.

Обов`язковою умовою настання кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення є встановлення у ньому вимоги зобов`язального чи забороняючого характеру, адресованої для виконання певним особам. Причому така вимога повинна стосуватися конкретного зобов`язаного суб`єкта, до відома якого своєчасно було доведено відповідний обов`язок про виконання рішення суду.

Залежно від характеру такої вимоги невиконання судового рішення може проявлятися у бездіяльності зобов`язаної особи щодо здійснення передбачених законом або визначених судом заходів, спрямованих на виконання цього рішення, або ж у вчиненні дій, які прямо заборонені у самому судовому рішенні. За умови, що невиконання судового рішення виявляється в формі бездіяльності, для притягнення особи до кримінальної відповідальності обов`язковим є з`ясування питання про наявність реальної можливості його виконати.

Посилання апеляційного суду в ухвалі на вищенаведену практику Верховного Суду в даному кримінальному провадженні, на думку колегії суддів Верховного Суду, є не релевантним з огляду на відмінність фактичних обставин, встановлених судами.

Постановою Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року в справі № 390/757/16-к (провадження № 51-1734 км 18) визначено, що диспозиція ч. 1 ст. 382 КК передбачає відповідальність, зокрема, за невиконання судового рішення особою (суб`єктом злочину), яка повинна його виконати, а не особою, яка повинна відбути покарання.

Колегія суддів Верховного Суду вважає, що правовідносини у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 є подібними до тих, які були предметом розгляду в постанові ККС ВС в справі № 390/757/16-к (провадження № 51-1734 км 18), однак не погоджується із правовими позиціями, викладеними в ній, з огляду на таке.

Згідно доктрини кримінального права суб`єкт цього кримінального правопорушення може бути як спеціальним, так і загальним. Тому питання про визнання особи суб`єктом цього кримінального правопорушення необхідно вирішувати диференційовано з урахуванням конкретних фактичних обставин кримінального провадження.

Об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.382 КК, є умисне невиконання судового рішення, що набрало законної сили, і означає повне його ігнорування. Об`єктивна сторона зазначеного злочину також проявляється і в перешкоджанні виконанню судового рішення, що набрало законної сили, яке полягає в активній протидії його виконанню.

За фактичних обставин, встановлених судом у даному кримінальному провадженні, ОСОБА_7 достовірно знав про наявність постанови суду, якою його позбавлено права керування транспортними засобами строком на 1 рік, та яка набрала законної сили, а також був ознайомлений з нею. Всупереч рішенню суду ОСОБА_7 неодноразово порушував Правила дорожнього руху, за що притягувався до адміністративної відповідальності за ч. 1 та ч. 4 ст. 126 КУпАП (постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, від 12 квітня 2020 року, 16 квітня 2020 року, 26 квітня 2020 року, та від 5 травня 2020 року, 6 травня 2020 року відповідно) 18 липня 2020 року без посвідчення водія керував транспортним засобом марки «Форд Сієра» із н.з. НОМЕР_1 . Цього ж дня був зупинений працівниками управління патрульної поліції у Львівській області за порушення правил дорожнього руху, зокрема за ч. 2 ст. 122 КУпАП.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що постанова про позбавлення права керування ОСОБА_8 була виконана шляхом фактичного вилучення в нього посвідчення водія посадовими особами органів Національної поліції.

Однак апеляційний суд не надав оцінку доказам, наданим стороною обвинувачення. ОСОБА_7 , достовірно знаючи, що керування транспортним засобом є спеціальним правом, якого його було позбавлено і за що його неодноразово притягували до адміністративної відповідальності, умисно без посвідчення водія після набрання постановою Личаківського районного суду м. Львова від 27 квітня 2020 року законної сили, керував транспортним засобом, ігноруючи заборону, покладену на нього рішенням суду та встановлену ст. 15 Закону України «Про дорожній рух». Крім того, обвинувачений ОСОБА_7 визнавав, що був обізнаний про судове рішення місцевого суду щодо нього, а також стверджував, що це рішення не створює жодної заборони, адресованої для виконання саме йому.

Таким чином, висновки апеляційного суду щодо відсутності в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК, на думку колегії суддів Верховного Суду, не ґрунтуються на вимогах закону та наданих стороною обвинувачення доказах.

Статтею 9 КУпАП встановлено, що адміністративне правопорушення це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність

За вчинення адміністративного правопорушення до особи застосовується адміністративне стягнення, одним із видів якого є позбавлення спеціального права, зокрема, права керування транспортними засобами.

Відповідно до ст. 23 КУпАП адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Статтею 15 Закону України «Про дорожній рух» забороняється керування транспортними засобами особам, до яких застосовано адміністративне стягнення чи кримінальне покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, протягом строку позбавлення, а також особам, щодо яких державним виконавцем встановлено тимчасове обмеження у праві керування транспортними засобами.

Таким чином, позбавлення спеціального права, зокрема, права керування транспортними засобами, одночасно припиняє подальшу діяльність та реалізацію вказаного права особою, до якої застосовано цей вид адміністративного стягнення.

Відповідно дост. 129-1 Конституції Українисуд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Обов`язковість судового рішення, згідно зіст.129 Конституції України, є однією з основних засад судочинства.

Як установлено уст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

На підставі вищенаведеного, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати, а саме постанові Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 390/757/16-к (провадження № 51-1734 км 18), в якій зазначено, що диспозиція ч. 1 ст. 382 КК передбачає відповідальність, зокрема, за невиконання судового рішення особою (суб`єктом злочину), яка повинна його виконати, а не особою, яка повинна відбути покарання, та зробити висновок про те, що: 1) суб`єкт кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК, може бути як спеціальним, так і загальним; питання про визнання особи суб`єктом цього кримінального правопорушення необхідно вирішувати диференційовано з урахуванням конкретних фактичних обставин кримінального провадження 2) позбавлення спеціального права на підставі рішення суду, зокрема, права керування транспортними засобами, одночасно припиняє подальшу діяльність та реалізацію вказаного права особою, до якої застосовано цей вид адміністративного стягнення; 3) невиконання судового акта особою, щодо якої ухвалено рішення суду, що набрало законної сили, яка згідно такого рішення зобов`язана його виконати в частині відбування адміністративного стягнення, тим самим умисно вчиняє діяння, спрямовані на невиконання рішення суду, посягаючи на суспільні відносини у сфері правосуддя.

Керуючись ч. 2ст. 434-1, ст. 434-2 КПК України, Суд

постановив:

Кримінальне провадження за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, ОСОБА_6 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року щодо ОСОБА_7 передати на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.

Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3