Постанова
Іменем України
06 лютого 2019 року
м. Київ
справа № 203/1796/16-ц
провадження № 61-22152св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,
ПогрібногоС. О., Ступак О. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця»,
відповідачі: Дніпропетровська міська рада, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради,
третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкін Михайло Михайлович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 травня 2017 року в складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Пищиди М. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У квітні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Українська залізниця») звернулося до суду з позовом до Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_3, Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкін М. М., про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування свідоцтва про право власності, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2011 року у справі № ПР25/265-10 (ПР30/39-10) визнано недійсним рішення Дніпропетровської міської ради від 13 листопада 2003 року № 11/13 у частині прийняття у комунальну власність територіальної громади міста нежитлового приміщення АДРЕСА_1, а також рішення Дніпропетровської міської ради від 25 лютого 2009 року № 20/43 «Про приватизацію нежитлового приміщення житлового будинку літ. А-5 по АДРЕСА_1», яким розпочато процедуру приватизації приміщення АДРЕСА_1.
Листом від 07 липня 2015 року Державного підприємства «Придніпровська залізниця» (далі - ДП «Придніпровська залізниця»), на балансі якого перебувало нежитлове приміщення АДРЕСА_1, звернулось до в.о. Дніпропетровського міського голови з вимогою про скасування свідоцтва про право власності на це приміщення від 23 квітня 2009 року. Проте відповіді на вказаний лист не отримало. 17 березня 2016 року ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» (далі - ПАТ «Українська залізниця» в особі РФ «Придніпровська залізниця») як правонаступника ДП «Придніпровська залізниця» та до статутного капіталу якого увійшло нежитлове приміщення АДРЕСА_1, вдруге звернулось із листом з вимогами про вжиття заходів щодо скасування свідоцтва про право власності від 23 квітня 2009 року на спірне нежитлове приміщення та повернення його товариству. Однак будь-якої відповіді на вказаний лист на момент звернення до суду з позовом не отримано.
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно стало відомо, що нежитлове приміщення АДРЕСА_1 відчужене за договором купівлі-продажу від 22 жовтня 2015 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкіним М. М. та перейшло у власність ОСОБА_3 Продавцем у вказаному договорі виступав ОСОБА_4 Підставою для укладання зазначеного договору купівлі-продажу передувало заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2013 року, яким визнано дійсним договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення від 14 квітня 1994 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2016 року вказане заочне рішення скасовано.
Посилаючись на те, що ПАТ «Українська залізниця» є законним власником нежитлового приміщення АДРЕСА_1 та його право власності порушене шляхом незаконного відчуження вказаного приміщення, позивач, уточнивши позовні вимоги, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, що був посвідчений 22 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Царєйкіним М. М.; скасувати свідоцтво про право власності, видане 23 квітня 2009 року Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради; скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на спірне нежитлове приміщення від 22 жовтня 2015 року; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 нежитлове приміщення АДРЕСА_1 та визнати право власності на нього за ПАТ «Українська залізниця».
Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 січня 2017 року позов ПАТ «Українська залізниця» задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, що був посвідчений 22 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкіним М. М. та зареєстрований у реєстрі за № 1464. Скасовано свідоцтво про право власності, видане 23 квітня 2009 року Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради на нежитлове приміщення АДРЕСА_1, за територіальною громадою м. Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради, на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 19 листопада 2003 року № 11/13. Скасовано державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення № 63 по АДРЕСА_1 за ОСОБА_3, проведену 22 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкіним М. М. на підставі заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2015 року (рішення про реєстрацію, індексний номер 25494969 від 22 жовтня 2015 року та рішення про реєстрацію (з відкриттям розділу), індексний номер 25486699 від 22 жовтня 2015 року). Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 нежитлове приміщення АДРЕСА_1. Визнано за ПАТ «Українська залізниця» право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1, яке складається із: 1 - коридор площею 5,6 кв. м; 2 - кабінет площею 13,6 кв. м; 3 - умивальник площею 0,8 кв. м; 4 - туалет площею 1,1 кв. м; 5 - туалет площею 1,9 кв. м; 6 - хол площею 8,7 кв. м; 7 - кабінет площею 15,1 кв. м; 8 - кабінет площею 14,9 кв. м; 9 - кухня площею 7,9 кв. м, загальною площею 69,6 кв. м, основною - 43,6 кв. м, допоміжною - 26,0 кв. м. Вирішено питання судових витрат.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що нежитлове приміщення АДРЕСА_1 вибуло з володіння власника поза його волею, що встановлено судовими рішеннями.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 травня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення, виходив із того, що із власності ПАТ «Українська залізниця» спірне нежитлове приміщення не вибувало, що унеможливлює його звернення до суду саме в обраний спосіб захисту. При цьому посилання позивача на те, що відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» та постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року № 735, якою затверджено статут ПАТ «Українська залізниця», спірне нежитлове приміщення передано до статутного фонду товариства, не можуть бути підставою для звернення до суду із зазначеним позовом, оскільки майно із власності позивача не вибувало.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
У червні 2017 року ПАТ «Українська залізниця»» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 травня 2017року, в якій просило скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Вказує на те, що підтвердженням фактичного володіння та користування майном саме ДП «Придніпровська залізниця» як балансоутримувачем державного майна, а отже, неправомірності висновків суду апеляційної інстанції про вибуття із державної власності спірного майна є, зокрема, договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 25 вересня 2013 року № 12/02-5333-ОД, укладений між Фондом державного майна України у Дніпропетровській області та ПП ОСОБА_8, балансоутримувач за договором - ДП «Придніпровська залізниця». Рішеннями господарських судів у справі № ПР25/265-10 (ПР30/39-10) встановлено, що спірне нежитлове приміщення перебувало в державній власності та знаходилось на балансі ДП «Придніпровська залізниця». Суб'єктом управління вказаним державним майном було Міністерство транспорту та зв'язку України, правонаступником якого є Міністерство інфраструктури України. На виконання пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року № 735 «Питання ПАТ «Українська залізниця» в установленому порядку 21 жовтня 2015 року проведено державну реєстрацію ПАТ «Українська залізниця», яке згідно із Законом України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» та Статутом ПАТ «Українська залізниця» є правонаступником усіх прав і обов'язків Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту, в тому числі ДП «Придніпровська залізниця». 18 серпня 2015 року Міністром інфраструктури України затверджений зведений перелік майна ДП «Придніпровська залізниця», що вноситься до статутного капіталу ПАТ «Укрзалізниця». Відповідно до зазначених документів спірне майно включене до статутного капіталу ПАТ «Укрзалізниця».
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та надано строк на подання заперечення на касаційну скаргу.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду.
Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
За правилами статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Позиція Верховного Суду
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи за її межі, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню, рішення суду першої інстанції - частковому скасуванню.
Судом установлено, що нежитлове приміщення АДРЕСА_1 перебувало в державній власності та знаходилось на балансі ДП «Придніпровська залізниця».
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2011 року у справі № ПР25/265-10 (ПР30/39-10), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04 липня 2012 року та постановою Вищого господарського суду України від 27 листопада 2012 року, задоволено позов Міністерства інфраструктури України до Дніпропетровської міської ради, треті особи: ДП «Придніпровська залізниця», КВ ЖРЕП Кіровського району м. Дніпропетровська, СПД ОСОБА_9, КП «ДМБТІ», КЖЕП «Південне» Дніпропетровської міської ради та, крім іншого, визнано недійсним рішення Дніпропетровської міської ради від 13 листопада 2003 року № 11/13 у частині прийняття у комунальну власність територіальної громади міста нежитлового приміщення АДРЕСА_1, а також рішення Дніпропетровської міської ради від 25 лютого 2009 року № 20/43 «Про приватизацію нежитлового приміщення житлового будинку літ. А-5 по АДРЕСА_1», яким розпочато процедуру приватизації цього приміщення.
Вказаним рішенням встановлено, що суб'єктом управління державним майном, яке було закріплене за залізницею на момент передачі житлового фонду на баланс ОЖКП «Південне», було Міністерство транспорту та зв'язку України, яким будь-яких рішень щодо передачі нежитлового приміщення АДРЕСА_1 до комунальної власності не приймалось, а отже, у Дніпропетровської міської ради були відсутні правові підстави для прийняття рішення від 13 листопада 2003 року № 11/13 про прийняття вказаного нежитлового приміщення до комунальної власності територіальної громади міста та подальшого розпорядження цим приміщенням.
23 квітня 2009 року на підставі пізніше скасованого господарським судом рішення від 19 листопада 2003 року № 11/13, Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради видане свідоцтво про право власності на спірне нежитлове приміщення за територіальною громадою м. Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради.
Із витребуваних судом матеріалів нотаріальної справи убачається, що ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 22 жовтня 2015 року продав нежитлове приміщення АДРЕСА_1 ОСОБА_3 На підтвердження належності ОСОБА_4 на праві власності вказаного приміщення нотаріусу було надане заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2013 року, яким визнано дійсним договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення від 14 серпня 1994 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4, припинено право власності на нього за Дніпропетровською міською радою та визнано за ОСОБА_4 право власності на вказане нежитлове приміщення.
На підставі цього заочного рішення приватним нотаріусом Царєйкіним М. М. проведено реєстрацію права власності на нежитлове приміщення за ОСОБА_4 (рішення про реєстрацію (з відкриттям розділу), індексний номер 25486699 від 22 жовтня 2015 року) та в подальшому здійснено реєстрацію права власності на підставі договору купівлі-продажу від 22 жовтня 2015 року за ОСОБА_3
Проте після укладення цього договору купівлі-продажу ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2016 року заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2013 року скасоване, а справу призначено до розгляду в загальному порядку.
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 червня 2016 року справу передано за підсудністю до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська та в подальшому об'єднано в одне провадження з цивільною справою за позовом ПАТ «Українська залізниця» до ОСОБА_10, ОСОБА_6, Дніпропетровської міської ради про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1, укладеного в простій письмовій формі 14 серпня 1994 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6
Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2016 року позов ОСОБА_10 про визнання дійсним договору купівлі-продажу від 14 серпня 1994 року залишено без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК України 2004 року, а рішенням, що набрало законної сили, задоволено позов ПАТ «Українська залізниця» про визнання недійсним цього договору.
Відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», постанов Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року № 735 та від 25 червня 2014 року № 200; зведеного переліку майна та передавального акта, затверджених Міністром інфраструктури України 18 серпня 2015 року, наказу від 01 грудня 2015 року № 044 та додатку до нього, вбачається, що позивач є правонаступником ДП «Придніпровська залізниця» та до його статутного капіталу увійшло і нежитлове приміщення АДРЕСА_1.
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що на теперішній час спірне нежитлове приміщення зареєстроване на праві власності за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 22 жовтня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкіним М. М. за реєстровим № 1464.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні вимог позивача про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 від 22 жовтня 2015 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, скасування свідоцтва, державної реєстрації, витребування майна та визнання вказаного нежитлового приміщення за ПАТ «Українська залізниця», суд апеляційної інстанції виходив із того, що ПАТ «Українська залізниця» є неналежним позивачем у справі, оскільки суду не було надано доказів того, що саме це підприємство є власником вказаного нежитлового приміщення і має право у порядку статті 388 ЦК України ставити питання про витребування майна та визнання права власності.
Проте такі висновки апеляційного суду є необґрунтованими з огляду на таке.
Із матеріалів справи убачається, що судовими рішеннями у господарській справі № ПР25/265-10 (ПРЗО/39-10) встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 5339 кв. м, належав Дніпропетровському державному підприємству по перевезенню вантажів та пасажирів Придніпровської залізниці та відповідно до акта приймання-передачі житлового фонду в 2000 році переданий на баланс ДЖКП «Південне». Суб'єктом управління державним майном, зокрема нежитловим приміщенням АДРЕСА_1, яке було закріплене за ДП «Придніпровська залізниця» на момент передачі житлового фонду на баланс ОЖКП «Південне», було Міністерство транспорту та зв'язку України, правонаступником якого є Міністерство інфраструктури України.
На виконання пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року № 735 «Питання ПАТ «Українська залізниця» в установленому порядку 21 жовтня 2015 року проведено державну реєстрацію ПАТ «Українська залізниця», яке згідно із Законом України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» та статутом ПАТ «Українська залізниця» є правонаступником усіх прав і обов'язків Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту, у тому числі ДП «Придніпровська залізниця», реорганізованих шляхом злиття відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року № 200 «Про утворення ПАТ «Українська залізниця» та наказу Міністерства інфраструктури України від 09 липня 2014 № 301 «Про заходи щодо реорганізації Укрзалізниці, підприємств та установ залізничного транспорту загального користування та інші заходи щодо виконання постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року № 200.
18 серпня 2015 року Міністром інфраструктури України затверджений передавальний акт ДП «Придніпровська залізниця» від 03 серпня 2015 року, згідно з яким правонаступництво щодо всього майна, усіх прав та обов'язків ДП «Придніпровська залізниця» після його реорганізації шляхом злиття переходить до ПАТ «Укрзалізниця».
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Установивши, що Міністерство інфраструктури України погодило передачу спірного нежитлового приміщення до статутного капіталу ПАТ «Укрзалізниця» відповідно до вимог чинного законодавства України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ПАТ «Укрзалізниця» має право на звернення до суду із цим позовом, оскільки нежитлове приміщення АДРЕСА_1 є частиною його статутного капіталу.
Отже, рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, оскільки постановлене з порушенням вимог матеріального та процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Разом з тим Верховний Суд не може в повній мірі погодитися з висновками суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, посвідченого 22 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкіним М. М. та зареєстрованого у реєстрі за № 1464 та вважає, що існують достатні правові підстави для застосування частини третьої статті 400 ЦПК України.
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 16 ЦК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК Україницивільні права та обв'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб'єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред'явлення іншої.
Отже, з'являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів).
Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб'єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують в рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов'язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.
Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах. У випадку конкуренції складається нетипова для цивільного права ситуація, коли в результаті однієї й тієї ж самої протиправної поведінки виникають і паралельно існують декілька суб'єктивних прав, які мають одне і те ж саме призначення. Реалізація одного з таких прав призводить до припинення іншого, оскільки інтерес, що ним опосередковується, задовольняється в повному обсязі при здійсненні іншого конкуруючого права.
Конкуренція позовів існує там, де декілька позовів об'єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється здійсненням вже одного з цих позовів, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.
Вектори конкуруючих прав є однонаправленими і паралельними - права належать одній особі і спрямовані на задоволення одного й того ж самого інтересу. Задоволенням однієї з цих конкуруючих вимог знищувалася інша вимога, так як уявлялося неприпустимим двічі задовольняти один і той же інтерес.
Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб'єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.
Очевидно, що якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов'язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за недійсним правочином здійснив потім відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов'язальних) відносинах один з одним.
У окремих випадках колишні власники, отримавши відмову в задоволенні своїх речово-правових вимог про повернення їм майна, що перебуває у нових власників, які придбали його в результаті правочинів, оспорюють самі ці правочини, посилаючись на недійсність першого правочину з ланцюжка таких правочинів (укладених за їх участю як відчужувачів спірної речі).
Проте застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.
У справі, рішення якої є предметом перегляду, відбувається поєднання різних способів захисту прав власника: позивач заявляє зобов'язальну по суті вимогу (про реституцію речі) на підставі визнання недійсною угоди, укладеної без його волевиявлення з третіми особами, тоді як у цих цілях надано право на віндикаційний (речово-правовий) позов, який пред'явлено ПАТ «Українська залізниця».
Застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення свого майна (віндикації) вже забезпечує захист прав та інтересів не тільки власника майна, а й добросовісних набувачів, які також є учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна, яке може бути витребувано у них у порядку реституції. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції України та свободі договору.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.
Виникнення права власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу та ухвалення в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач як власник наділений правом витребувати своє майно від добросовісного набувача без визнання за рішенням суду вказаного правочину недійсним.
Крім того, суд погоджується з висновками суду першої інстанції про витребування майна позивача від добросовісного набувача ОСОБА_3, оскільки спірне нерухоме майно вибуло з державної власності поза її волею, а тому, враховуючи обставини, встановлені судовими рішеннями у господарській справі, щодо незаконного заволодіння вказаним нежитловим приміщенням Дніпропетровською міською радою та в подальшому його відчуження, вимоги ПАТ «Українська залізниця» є законними та обґрунтованими.
В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню в силі як таке, що відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу відмовлено, то суд касаційної інстанції здійснює перерозподіл судових витрат, а отже, з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі по 4 283,27 грн із кожного.
Крім того, за подання касаційної скарги із відповідачів на користь ПАТ «Українська залізниця» підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі по 5 084,80 грн із кожного.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська залізницязадовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 травня 2017року скасувати.
Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, посвідченого 22 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкіним Михайлом Михайловичем та зареєстрованого у реєстрі за № 1464, та в частині вирішення питання розподілу судових витрат скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.
У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» до Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкін МихайлоМихайлович, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, посвідченого 22 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкіним Михайлом Михайловичем та зареєстрованого у реєстрі за № 1464, відмовити.
Стягнути Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» судовий збір за подання позовної заяви у розмірі по 4 283,27 грн із кожного.
Стягнути Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі по 5 084,80 грн із кожного.
В іншій частині рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 січня 2017 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді: С. О. Карпенко
В.О. Кузнєцов
С.О. Погрібний
О.В. Ступак
