Правова позиція
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 06 квітня 2026 року
у справі № 915/2357/19
Господарська юрисдикція
Щодо неможливості фінансування витрат виконавчого провадження за рахунок державного бюджету у разі відсутності у стягувача коштів на їх авансування
Фабула справи: господарський суд рішенням задовольнив позов міської ради, зобов`язав ТОВ «Диприс Груп» повернути Раді земельну ділянку у придатному для використання стані шляхом демонтажу об'єкта незавершеного будівництва житлового будинку.
Державний виконавець виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон №1404-VIII), оскільки стягувач не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене ст. 43 названого Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа.
Рада звернулася до суду зі скаргою на дії державного виконавця, у якій просить: (1) визнати неправомірними дії державного виконавця щодо винесення спірної постанови; (2) визнати незаконною та скасувати спірну постанову; (3) зобов'язати державного виконавця у повному обсязі вчинити дії, спрямовані на виконання наказу господарського суду.
Господарський суд ухвалою, яку залишив без змін апеляційний господарський суд постановою, заяву позивача задовольнив частково. Визнав неправомірними дії державного виконавця щодо винесення спірної постанови та скасував спірну постанову. В іншій частині вимог скарги відмовив.
Мотивація касаційної скарги: ВДВС вказує, що Закон №1404-VIII містить імперативні норми щодо обов'язковості авансування додаткових витрат, яке здійснюється за рахунок стягувача, оскільки без авансування коштів неможливо провести виконавчі дії по залученню суб'єкта господарювання, який забезпечить проведення робіт з приведення земельної ділянки у придатний до використання стан. Отже, дії державного виконавця щодо винесення спірної постанови вчинені відповідно до вимог чинного законодавства, натомість саме бездіяльність стягувача, яка полягає у нездійсненні авансування додаткових витрат виконавчого провадження, унеможливлює подальше проведення виконавчих дій та здійснення виконавчого провадження.
Правова позиція Верховного Суду: ч. 1 ст. 42 Закону №1404-VIII встановлює, що кошти виконавчого провадження складаються з: (1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому ст. 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; (2) авансового внеску стягувача; (3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
За ч.ч. 2 та 3 наведеної статті витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у п.п. 2 і 3 ч. 1 цієї статті. Розмір та види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України.
Отже, наведена норма містить вичерпний перелік джерел надходження коштів виконавчого провадження, до яких належать: виконавчий збір або основна винагорода приватного виконавця, авансовий внесок стягувача та стягнуті з боржника кошти на витрати виконавчого провадження. Саме за рахунок зазначених коштів забезпечуються фінансування витрат виконавця, пов'язаних із здійсненням заходів примусового виконання судових рішень.
Натомість за рахунок коштів Державного бюджету України здійснюються виключно витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби, тобто ті витрати, які безпосередньо стосуються забезпечення функціонування цього державного органу, як структурної складової системи органів юстиції у складі Міністерства юстиції України (зокрема, на утримання апарату цього органу, закупівлю оргтехніки, витратних матеріалів, оренду приміщень, сплату комунальних послуг тощо).
Про це свідчить і щорічно затверджувана структура видатків Державного бюджету України на Міністерство юстиції України (КПКВК 3600000), визначена, наприклад, Законом України «Про Державний бюджет України на 2026 рік». Відповідно до неї окрема бюджетна програма фінансування передбачена лише для здійснення платежів на виконання рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України (КПКВК 3601170). Водночас аналогічна бюджетна програма фінансування виконання органами державної виконавчої служби рішень національних судів України зазначеним Законом не передбачена.
Відтак приписи ст. 43 Закону №1404-VIII встановлюють обов`язок стягувача з авансування додаткових витрат виконавчого провадження, які покриваються за рахунок коштів виконавчого провадження з переліку джерел, наведених в ч.1 ст. 42 Закону №1404-VIII, щодо яких норми цього Закону не передбачають альтернативного фінансування за рахунок коштів Державного бюджету України.
Висновки: конструкція альтернативного фінансування за рахунок коштів державного бюджету додаткових витрат державного виконавця у випадку, коли стягувач стверджує про відсутність у нього коштів на авансування таких витрат, прямо суперечить приписам п. 20 ч. 3 ст. 18, ст. 42, ч. 1 ст.43 Закону України «Про виконавче провадження».
Ключові слова: виконання судових рішень, повноваження виконавця, державне фінансування
