Правова позиція
Великої Палати Верховного Суду
згідно з Постановою
від 02 квітня 2026 року
у справі № 240/12897/25
Адміністративна юрисдикція
Щодо меж обов`язку розпорядника інформації стосовно надання публічної інформації
ФАБУЛА СПРАВИ
Окружним адміністративним судом передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції позовну заяву ОСОБА_1 до Верховної Ради України (далі - ВР України), у якому позивач просив:
- визнати протиправними дії ВР України, що полягають у ненаданні публічної інформації на запити на інформацію ОСОБА_1;
- визнати протиправними та скасувати рішення відповідача, що оформлені листами, про відмову в наданні публічної інформації на запити на інформацію ОСОБА_1;
- зобов'язати ВР України виконати вимоги запитів на інформацію позивача.
Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.
ОЦІНКА СУДУ
Визначальним для публічної інформації є те, що вона заздалегідь зафіксована будь-якими засобами та на будь-яких носіях (тобто відповідала критеріям «відображеності та задокументованості») і знаходилась у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації.
Тобто ключовою ознакою такої інформації є її попереднє існування в об`єктивно зафіксованому вигляді, що унеможливлює тлумачення обов`язку розпорядника як такого, що включає створення нової інформації на вимогу запитувача.
Позивач у своєму запиті фактично просив надати узагальнений перелік (шляхом надання скан-копій) усіх законодавчих актів, які встановлюють обмеження або заборони для громадян України щодо перетину державного кордону. Водночас такий запит за своїм змістом не спрямований на отримання конкретно визначеного документа чи чітко окресленого масиву документів, що вже існують у розпорядженні відповідача у систематизованому вигляді, а передбачає здійснення попереднього правового аналізу, відбору нормативно-правових актів за критеріями, сформульованими самим запитувачем, їх узагальнення та фактично створення нового інформаційного продукту.
Тобто скаржник просить надати інформацію, яка не є (і не повинна бути відповідно до чинного законодавства) відображена чи задокументована будь-якими засобами інформації, а потребує створення нової, зокрема шляхом здійснення аналітичної роботи.
При цьому слід урахувати, що законодавчі акти як такі є офіційно оприлюдненими та загальнодоступними, зокрема через офіційні джерела їх публікації. Однак вимога позивача полягає не у наданні доступу до конкретного нормативно-правового акта, а у формуванні переліку таких актів за ознакою їх регуляторного змісту (наявності обмежень чи заборон щодо перетину державного кордону громадянами України), що об'єктивно потребує правової кваліфікації та аналітичної обробки.
Запитувана позивачем інформація у тому вигляді, в якому її сформульовано у запиті, відсутня у володінні ВР України як вже створена та задокументована, не створювалася нею в процесі здійснення повноважень та, що принципово, її створення не передбачено обов`язками розпорядника інформації у розумінні Закону № 2939-VI.
Оскільки зазначену інформацію у тому вигляді, у якому створено запит, ВР України не отримувала, не створювала під час своєї діяльності та не зобов'язана була створювати, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що звернення скаржника за своєю суттю не є запитом на інформацію в розумінні Закону № 2939-VI, оскільки не містить конкретного опису запитуваної інформації чи реквізитів документів, а сформульоване узагальнено, не передбачає надання уже відображеної та задокументованої інформації будь-якими засобами, а передбачає створення нової інформації шляхом аналітичної обробки нормативного матеріалу та надання його у вигляді узагальненого результату.
Його виконання потребувало б проведення додаткового аналізу значного масиву нормативно-правових актів (зокрема, пов`язаних із Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», кількість яких є значною та частково прийнята іншими органами), а також врахування актів, що не є законодавчими.
Такий запит фактично передбачає створення нової інформації та надання правового роз'яснення, що не охоплюється механізмом доступу до публічної інформації та виходить за межі обов`язків Апарату Верховної Ради України, оскільки він не є суб'єктом надання безоплатної первинної правничої допомоги.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу скаржника на те, що розгляд його запиту по суті не передбачений у межах Закону № 2939-VI, оскільки запитувана інформація не містить ознак публічної, зокрема такої, що створена і відображена на будь-яких інформаційних носіях.
ВИСНОВКИ: обов`язок розпорядника інформації обмежується наданням тієї інформації, яка вже існує та зафіксована. Закон № 2939-VI не покладає на розпорядника обов`язку здійснювати інтелектуально-аналітичну діяльність, у тому числі правовий аналіз, систематизацію нормативного матеріалу чи формування нових добірок інформації за індивідуальними критеріями запитувача. Інше тлумачення призвело б до необґрунтованого розширення обсягу обов`язків суб`єктів владних повноважень та фактичної заміни інституту доступу до публічної інформації механізмом надання правової допомоги або консультацій.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: право на інформацію, правовий режим публічної інформації, умови надання публічної інформації
