Постанова
Іменем України
11 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 542/1323/18
провадження № 61-20738св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Російська Федерація,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Ганчуком Павлом Ярославовичем, на рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 08 серпня 2019 року
у складі судді Стрельченко Т. Г. та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року у складі колегії суддів:Чумак О. В., Бондаревської С. М., Кривчун Т. О.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федераціїпро відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданих збройною агресією Російської Федерації проти України.
Позовні вимоги мотивовані тим, що він є членом Громадської організації «Всеукраїнський рух «Сила права». В квітні 2014 року після незаконної анексії Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та на момент початку другої фази збройної агресії Російської Федерації проти України на території Луганської та Донецької областей України, він - уродженець м. Луганськ, зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується паспортом громадянина України. Вказана квартира належить йому на праві приватної власності.
Постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України. До переліку населених пунктів, які визнані цією постановою окупованими, входить також і м. Луганськ.
Негативні наслідки збройної агресії Російської Федерації проти України, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та порушення прав людини на тимчасово окупованій території України призвели до втрати його житла і майна, неможливості проживання на тимчасово окупованій Російською Федерацією території м. Луганська та стали причиною його вимушеного переселення в травні 2015 року до підконтрольної Україні території - с. Мар`янівка, Новосанжарського району, Полтавської області, що підтверджується довідкою від 27 вересня
2017 року № 465.
Збройною агресією Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області України йому завдано істотної моральної та майнової шкоди. Він втратив житло, надію на повернення додому, налагоджений побут, можливість планувати своє життя, вільне спілкування
з друзями та родичами. Умови, в яких він зараз проживає в с. Мар`янівка Новосанжарського району Полтавської області, не дають можливості налагодити звичний для нього спосіб життя. Усе, до чого він прагнув раніше, тепер
є неможливим, на сьогоднішній день він вимушений займатись питаннями благоустрою на новому місці, пошуком постійного заробітку. Він не знає, в якому стані перебуває його майно, не має можливості повернутися до рідного міста, за яким безмежно сумує. Зазначені обставини негативно позначилися на його моральному та фізичному стані.
На підставі чинних нормативно-правових актів та практики Європейського суду
з аналогічних питань, з урахуванням характеру, обсягу та тривалості порушень його особистих прав, свобод та інтересів, завдану моральну шкоду оцінив
у 1 148 935,72 грн, що є еквівалентом 35 000 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання позовної заяви.
Також збройною агресією Російської Федерації йому завдано майнову шкоду, розмір якої становить 133 200 грн, що є еквівалентом 4 057,45 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання позовної заяви.
Внаслідок збройної агресії Російської Федерації порушено його цивільне право,
а саме: позбавлено можливості користуватися належним йому майном та вилучати корисні властивості належного йому майна для задоволення власних потреб, зокрема шляхом передачі іншим особам в оренду належну йому двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Розмір упущеної вигоди розраховано на підставі розміру середньої місячної вартості оренди двокімнатної квартири в Ленінському районі м. Луганська
з урахуванням періоду, за який він зазнав збитків, за формулою: Ув - Смж*П*Чж, де Ув - упущена вигода; Смж - середня місячна вартість оренди житла; II - період, за який він зазнав збитків; Чж - частка житла, належна йому на праві власності. Період, за який він зазнав збитків у вигляді упущеної вигоди становить 40 місяців (з травня 2015 року по вересень 2018 року). Розмір частки, належної йому квартири, становить 100 % (1 частка). Середня місячна вартість оренди житлової двокімнатної квартирі встановлено з огляду на наявні в мережі Інтернет оголошення щодо передачі аналогічного житла в довгострокову оренду
і становить 3 330 грн. У зв`язку з неможливістю передати в оренду належну йому двокімнатну квартиру та отримувати відповідний дохід, виходячи
з середньомісячної вартості оренди аналогічного житла в Луганській області, упущена вигода, завдана йому Російською Федерацією, за період з травня
2015 року по вересень 2018 року (40 місяців) становить: (3 330*40) = 133 200 грн, що є еквівалентом 4 057,45 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання позовної заяви.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Новосанжарського районного суду Полтавської області від 08 серпня 2019 року позов задоволено частково.
Стягнено з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 1 148 935, 72 грн, що є еквівалентом 35 000 євро.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, суд виходив з того, що позовні вимоги не доведені належними і допустимими доказами.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року рішення суду першої інстанції залишене без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення майнової шкоди та вказав, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення моральної шкоди не оскаржується, тому колегією суддів у цій частині не переглядається.
Аргументи учасників справи
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у відшкодуванні майнової шкоди, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін, скасувати постанову апеляційного суду в повному обсязі й ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити у повному обсязі зазначену вимогу.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржені судові рішення не відповідають обставинам справи та суперечать усталеній практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) в частині відмови у відшкодуванні майнової шкоди.
У позовній заяві наведений реалістичний розрахунок, який складає 133 200 грн, що є еквівалентом 4 057,45 євро.
Враховуючи, що проблематика відшкодування майнової шкоди, завданої
у результаті збройного конфлікту, є відносно новою для українських судів, і стала судова практика у цій категорії справ в Україні ще не сформована, позовні вимоги обґрунтовано практикою ЄСПЛ, яка містить багато прикладів вирішення аналогічних справ (справи «Лоізіду проти Туреччини» від 28 липня 1998 року, «Продай проти Молдови», «Радановіч проти Хорватії», «Попов проти Молдови» від 17 квітня 2006 року, «Хаджиєва та інші проти Азербайджану» від 08 жовтня 2010 року, «Ісмаілова проти Азербайджану» від 09 березня 2011 року та «Зулфалі Гусейнов проти Азербайджану» від 26 червня 2012 року).
За таких обставин позивачем обрано правильний спосіб захисту свого права на мирне володіння майном у розумінні статті 1 Протоколу № 1, а доводи, якими керувалися суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині відшкодування майнової шкоди, не відповідають усталеній практиці ЄСПЛ.
Не є компетенцією як суду першої, так і суду апеляційної інстанції ставити під сумнів право власності чи його здійснення позивачем, а такі питання та збирання доказів на підтвердження своєї позиції в судовому процесі відносяться виключно до прав відповідача, а суд має лише надати свою оцінку твердженням сторін та наданим ними на обґрунтування своєї позиції доказам.
Судові рішення оскаржується в частині відмови у задоволенні вимог
ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування майнової шкоди, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
У лютому 2020 року справу передано судді доповідачу Краснощокову Є. В.
Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України, народився
у м. Луганськ, зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується даними паспорту громадянина України.
Позивач також є членом Громадської організації «Всеукраїнський рух «Сила права».
На праві приватної власності позивачу належить двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів № 344443 від 19 листопада 2004 року та договором дарування від 19 листопада 2004 року (а. с.16-18).
Рішенням Новосанжарського районного суду Полтавської області від 19 червня 2018 року, яке набрало законної сили, у справі № 542/1815/17 встановлено факт вимушеного переселення ОСОБА_1 в травні 2015 року з окупованої території Луганської області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.
Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня
1961 року, стороною якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ застосовується судовий імунітет. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93, держава гарантує додержання положень зазначеної Конвенції.
Порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України «Про міжнародне приватне право», який застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.
У частинах першій, четвертій статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову
і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. У тих випадках, коли
в порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам
в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно
з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Таким чином, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року у справі № 711/15/19 (провадження № 61-12427св19) зроблено висновок, що «судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави. Отже, учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може бути лише з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб. При вирішенні цього позову суди попередніх інстанцій правильного висновку про те, що відповідач має в Україні судовий імунітет, а отже, необхідна згода дипломатичного представництва на пред`явлення до нього позову. Водночас, відмовляючи в задоволенні позову, в тому числі з підстав наявності у відповідача судового імунітету, суди взяли до уваги, що статтею 4 ЦПК України передбачено право кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до статті 12 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (а отже, і рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості). Згідно з Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав
в Україні, затвердженим Указом Президента від 10 червня 1993 року № 198/93, Україна гарантує додержання положень Віденської конвенції 1961 року та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року. Пред`явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, відповідно до статті 32 Віденської конвенції 1961 року можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави. Положення зазначеної норми міжнародного договору конкретизовано у статті 79 Закону № 2709-IV. Cуд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позову, серед іншого, виходив з того, що посольством РФ в Україні було отримано позовну заяву з додатками та ухвалу про відкриття провадження у справі, однак до суду не було надано відзив на позов та інформацію про те, чи надано компетентним органом РФ згоду на пред`явлення цього позову до РФ. Такий висновок місцевого суду є передчасним, оскільки прийнявши позовну заяву, суддя на стадії підготовки справи до судового розгляду має з`ясувати, чи є згода дипломатичного представництва, як компетентного органу держави, на розгляд спору в судах України. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, необхідно першочергово підготувати відповідний запит та отримати офіційну інформацію щодо того, чи існує згода компетентних органів відповідної держави на розгляд справи у судах України, оскільки це впливає на зміст подальших процесуальних дій. У разі, якщо такої згоди не отримано, то посольство не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі. Надсилання судових викликів до посольств іноземних держав в Україні має здійснюватись виключно через Міністерство закордонних справ України».
За таких обставин суди не врахували, що відповідач має в Україні судовий імунітет, а отже розгляд справи по суті без з`ясування питання наявності згоди дипломатичного представництва Російської Федерації як компетентного органу держави на розгляд спору в судах України є передчасним.
Аналогічну позицію викладено у постановах Верховного Суду: від 13 травня
2020 року у справі № 711/17/19 (провадження № 61-10776св19), від 03 червня 2020 року у справі № 357/13182/18 (провадження № 61-12202св19), від 17 червня у справі № 711/15/19 (провадження № 61-12427св19), від 24 червня 2020 року
у справі № 711/16/19 (провадження № 61-12669св19), від 04 листопада 2020 року у справі № 280/1380/19-ц (провадження № 61-13348св20), від 09 червня 2021 року у справі № 265/7703/19 (провадження № 61-9187св20).
В матеріалах справи, що переглядається, відсутні відомості про направлення судом відповідного запиту та отримання відповіді на нього, докази про надсилання судових викликів до посольства Російської Федерації через Міністерство закордонних справ України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про відшкодування майнової шкоди скасувати з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України (у редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 08 серпня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування майнової шкоди
в розмірі 133 200 грн скасувати.
Справу № 542/1323/18 в частині відмови в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування майнової шкоди в розмірі 133 200 грн передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 08 серпня 2019 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року
в скасованих частинах втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. Ю. Тітов
