Копія
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
08 жовтня 2018 року справа № 542/1323/18
2-з/542/8/18
Новосанжарський районний суд Полтавської області в складі:
головуючого судді – Стрельченко Т.Г.,
при секретарі – Нестеренко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт. Нові Санжари, вул. Незалежності, 32, заяву позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову по справі за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди та майнової шкоди завданих збройною агресією Російської Федерації проти України,
в с т а н о в и в:
04 жовтня 2018 року до Новосанжарського районного суду Полтавської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди та майнової шкоди завданих збройною агресією Російської Федерації проти України, в якій позивач просить суд стягнути з Російської Федерації на свою користь у відшкодування моральної шкоди 1148935,72 гривень, що згідно курсу НБУ еквівалентно 35000, 00 євро та 133200 грн., що є еквівалентом 4057,45 євро за офіційним курсом НБУ на день підписання позову .
Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу 08.10.2018 року було розподілено судді Стрельченко Т.Г.
Ухвалою судді Новосанжарського районного суду Полтавської області від 08 жовтня 2018 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження по цивільній справі, призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження у підготовчому судовому засіданні.
04 жовтня 2018 року до суду надійшла заява від позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову, яка розподілена судді Стрельченко Т.Г., в якій позивач просить суд вжити заходи забезпечення позову, а саме шляхом: накладення арешту на права вимоги в межах державного зовнішнього запозичення за трастовим договором, укладеним 24 грудня 2013 року між Україною, від імені якої діяв Міністр фінансів України у відповідності до Інструкції Кабінету Міністрів України, та компанією «The Law Debenture Trust Corporation p.l.c.» у розмірі 1282135 гривень, що згідно курсу НБУ станом на день подання позовної заяви до суду еквівалентно 39057,65 євро та заборонити будь-яким суб’єктам права вчиняти будь-які дії, що спрямовані на будь-яку передачу повністю або частково цих прав вимоги будь-яким суб’єктам права (зокрема, але не виключно, державним та іншим суб’єктам публічного права, фізичним особам, юридичним особам); зупинити здійснення платежів в межах державного зовнішнього запозичення за трастовим договором, укладеним 24 грудня 2013 року між Україною, від імені якої діяв Міністр фінансів України у відповідності до Інструкції Кабінету Міністрів України, та компанією «The Law Debenture Trust Corporation p.l.c.» у розмірі 1282135 гривень, що згідно курсу НБУ станом на день подання позовної заяви до суду еквівалентно 39057,65 євро; заборонити Кабінету Міністрів України, Міністерству фінансів України, Національному банку України, Державному казначейству України, іншим органам державної влади, їх посадовим та/або службовим особам здійснювати будь-які дії, пов’язані із здійсненням платежів за державним зовнішнім запозиченням України перед Російською Федерацією у розмірі 1282135 гривень, що згідно курсу НБУ станом на день подання позовної заяви до суду еквівалентно 39057,65 євро.
Заява мотивована тим, що 24 грудня 2013 року Україна уклала трастовий договір з компанією «The Law Debenture Trust Corporation p.l.c.», що в свою чергу є довірчим власником перед держателем зобов’язань, що представлений одноособово Міністерством фінансів Російської Федерації. За цим договором Україна отримала 3 000 000 000 доларів США з 5-відсотковим зобов’язанням та видала Міністерству фінансів Російської Федерації зобов’язання на вказану суму, строк виконання якого закінчувався 20 грудня 2015 року.
Зважаючи на те, що державою Україною станом на 20 грудня 2015 року не погашено основну суму та належні відсотки по відношенню до вищезазначеного зобов’язання, 16 лютого 2016 року Міністерство фінансів Російської Федерації, як держатель зобов’язання, через довірчого власника звернулося до Високого Суду Правосуддя Відділення ОСОБА_2, м. Лондон, з позовом про повернення основної його суми та нарахованих відсотків. Отже, можна зробити висновок, що внаслідок вказаного державного запозичення Російська Федерація вимагає від України щодо повернення 3 000 000 000 доларів США та нарахованих відсотків.
Позивач стверджує, що права вимоги за трастовим договором, укладеним 24 грудня 2013 року між Україною та компанією «The Law Debenture Trust Corporation p.l.c.» є майном, на яке можна звернути стягнення, а тому вважає, що за рахунок цього майна відповідача може бути виконане рішення за їйогопозовом у разі його задоволення.
Відповідно до п.3 ч.1ст.152 ЦПК України, заява про забезпечення позову подається: зокрема після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа.
Згідно з ч.1 ст.153 ЦПК України, заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду).
Подана позивачем заява про забезпечення позову відповідає приписам та вимогам встановленим ст. 151 ЦПК України, та таким чином вона підлягає невідкладному розгляду.
Дослідивши вказану заяву про забезпечення позову, суд дійшов до наступного висновку.
Згідно з ч.1 ст. 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Частинами 1, 2 статті 150 ЦПК України передбачено, що позов забезпечується зокрема: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії; встановленням обов’язку вчинити певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.
Відповідно до ч.2 ст.149 ЦПК України, забезпечення позову допускається як до пред’явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Згідно з ч.3 ст.150 ЦПК України, заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» № 9 від 22.12.2006 року розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Як вбачається з позову, позивач ставить питання про стягнення з Російської Федерації шкоди в розмірі 1282135 гривень, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
При цьому із заяви про забезпечення позову вбачається, що позивач просить накласти арешт на права вимоги в межах державного зовнішнього запозичення за трастовим договором, укладеним 24 грудня 2013 року між Україною, від імені якої діяв Міністр фінансів України у відповідності до Інструкції Кабінету Міністрів України, та компанією «The Law Debenture Trust Corporation p.l.c.» вказуючи, що довірчим власником перед держателем зобов’язань компанії «The Law Debenture Trust Corporation p.l.c.» є Міністерство фінансів Російської Федерації.
Відповідно до ст. 149 ЦПК України, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.
Однак, посилання позивача на ту обставину, що в разі невжиття заходів забезпечення позову буде унеможливлено виконання рішення суду в частині стягнення з РФ вище зазначеної шкоди нічим не підтверджено.
Заявником не надано доказів, що у відповідача відсутнє будь-які інше майно або грошові кошти, на яке можна звернути стягнення у разі задоволення позовних вимог.
Таким чином, заявником не надано доказів, які б свідчили про те, що невжиття заходів забезпечення позову призведе до наслідків, зазначених в ч. 2 ст. 149 ЦПК України.
При цьому предметом спору не є дане право вимоги чи правовідносини між Україною та Російською Федерацією, а завдання моральної та майнової шкоди позивачу однією із сторін міждержавних правовідносин.
Заходи забезпечення позову не повинні порушувати принципу змагальності та процесуального рівноправ'я сторін.
Також позивачем не надано доказів того, що відповідач по справі Російська Федерація вчиняє дії, спрямовані на утруднення виконання рішення суду, у випадку задоволення позову.
Крім того, суд зазначає, що ч.7 ст. 150 ЦПК України передбачено, що не допускається забезпечення позову шляхом зупинення рішень, актів Національного банку України, а також встановлення для Національного банку України заборони або обов’язку вчиняти певні дії.
Посилання заявника на Закон України «Про особливості здійснення правочинів з державним гарантованим державою боргом та місцевим боргом» в даному випадку є недоречним, оскільки відповідно до положень вказаного закону, зокрема ст. 1, право прийняття рішення про тимчасове зупинення здійснення платежів за всіма або деякими відповідними борговими зобов’язаннями має лише Кабінет Міністрів України.
Крім того, з преамбули даного Закону вбачається, що цей Закон спрямований на забезпечення економічної безпеки держави, захист суспільних інтересів та інтересів держави у зв’язку з погашенням та обслуговуванням державного, гарантованого державою боргу та місцевого боргу, що не пов’язано з предметом позову фізичної особи, відносно якого на даний час вирішується питання про його забезпечення.
Крім того, пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави (ст.32 Віденської конвенції 1961 року).
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Однак, Посольство РФ такої згоди станом на день розгляду заяви про забезпечення позову не надало.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішать спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
У справі FOGARTY v. THE UNITED KINGDOM (заява 37112/97), рішення від 21/11/2001 (параграфи 33, 34, 35) Європейський Суд зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави.
Суд повинен оцінити, чи було обмеження пропорційне досягнутої мети. Він нагадує, що Конвенція має тлумачитися в світлі правил, викладених у Віденській конвенції від 23 травня 1969 року про право міжнародних договорів, і що пункт 3 (с) статті 31 цього договору вказує на те, що слід брати до уваги "будь-яких відповідних норм міжнародного права, що застосовуються у відносинах між сторонами". Конвенція, включаючи статтю 6, не може тлумачитися у вакуумі. Суд повинен мати на увазі особливий характер Конвенції як договору про права людини, а також повинен враховувати відповідні норми міжнародного права.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що слід відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Керуючись ст. ст.149-153,354, п.15.5 розділу ХІІІ Перехідні положення, ЦПК України, суд,
у х в а л и в:
Заяву позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову по справі за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди та майнової шкоди завданих збройною агресією Російської Федерації проти України - залишити без задоволення.
Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку на її оскарження.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається безпосередньо до Полтавського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена в день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п’ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
У відповідності до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.
Суддя /підпис/
Відповідає оригіналу
ОСОБА _3 Новосанжарського районного суду
Полтавської області ОСОБА_4
