УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 березня 2021 року
м. Київ
справа № 712/4072/15-к
провадження № 51-6145ск19
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу прокурора на вирок Соснівського районного суду м.Черкаси від 12січня 2018року та ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 23грудня 2020 року, які постановлені в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42015250000000075, за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Золотоноша Черкаської області, проживаючого у АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст.364, ч. 1 ст. 366, ч. 3 ст. 371 Кримінального кодексу України (далі КК України).
Суть питання
За вироком Соснівського районного суду м. Черкаси від 12січня 2018року ОСОБА_4 визнано невинуватим та виправдано у зв`язку з: відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК України, та недоведеністю у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст.366 і ч. 3 ст. 371 КК України.
Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_4 у тому, що він, здійснюючи повноваження прокурора у кримінальному провадженні №12014250040000308 за фактом організації невідомими особами масових заворушень, блокування та захоплення 23січня 2014року невстановленими особами приміщення Черкаської обласної державної адміністрації, на виконання незаконної вказівки керівництва про необхідність затримання завідомо невинних учасників мирної громадської акції «Євромайдан», 24січня 2014року о 05год25хв., перебуваючи у службовому кабінеті Соснівського РВ УМВС України в Черкаській області, розташованому по вул. Пастерівській, 104, зловживаючи владою та своїм службовим становищем, діючи умисно з кар`єристських спонукань, з метою одержання неправомірної вигоди для самого себе у вигляді просування по службі, використовуючи своє службове становище всупереч інтересам служби, достовірно знаючи, що у матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які підстави для затримання ОСОБА_5 , склав протокол затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину та вчинив службове підроблення, а саме особисто склав і вніс до протоколу затримання завідомо неправдиві відомості про те, що ОСОБА_5 затриманий безпосередньо під час вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 294, ч. 2 ст. 341 КК України, хоча будь-яких фактичних даних про причетність останнього до організації масових заворушень, блокування та захоплення приміщення Черкаської обласної державної адміністрації, а також активної участі у масових заворушеннях, у матеріалах кримінального провадження на момент затримання не було і в ході подальшого досудового розслідування не встановлено. Внаслідок складеного завідомо неправдивого офіційного документу, ОСОБА_5 був поміщений та незаконно утримувався в ізоляторі тимчасового тримання Придніпровського РВ УМВС України в Черкаській області аж до обрання йому 25січня 2014року запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Дії обвинуваченого ОСОБА_4 стороною обвинувачення кваліфіковані як злочини, передбачені, ч. 1 ст. 364 КК України зловживання службовою особою владою, тобто умисне, з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для себе, чи інших фізичних осіб, використані службовою особою влади та службового становища всупереч інтересам служби, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян та державним інтересам; ч.1 ст. 366 КК України службове підроблення, тобто складання, видача службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей; ч.3 ст. 371 КК України завідомо незаконне затримання, вчинене в особистих інтересах.
Кропивницький апеляційний суд ухвалою від 23грудня 2020 року залишив указаний вирок місцевого суду без змін.
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильно надану оцінку доказам та допущені, на його думку, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону України і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені стосовно ОСОБА_4 судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Обґрунтовуючи наведене, прокурор указує на те, що рішення місцевого та апеляційного судів є незаконними, необґрунтованими та невмотивованими. Так, на думку прокурора, є безпідставним висновок суду першої інстанції про недоведеність вчинення засудженим інкримінованих йому кримінальних правопорушень, оскільки суд побудував свої висновки на суперечливих та належно не перевірених доводах сторони захисту, при цьому не проаналізувавши наявні у матеріалах кримінального провадження та подані стороною обвинувачення під час судового розгляду докази з точки зору їх належності, допустимості та достатності.
Крім того, прокурор зазначає, що суд апеляційної інстанції всупереч ст.419Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК України) формально перевірив доводи його апеляційної скарги, не дав їм належної оцінки, не зазначив підстав і переконливих мотивів, виходячи з яких, визнав їх безпідставними, внаслідок чого необґрунтовано залишив вирок суду першої інстанції без змін.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Згідно зі ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
На будь-яких інших підставах, зокрема через невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту розгляду, суд касаційної інстанції не вправі приймати рішення про скасування чи зміну оскаржених судових рішень, а при здійсненні перегляду виходить з обставин, установлених судами нижчої інстанції, якщо відповідні висновки судів нижчої інстанції належним чином мотивовано.
Як видно зі змісту касаційної скарги прокурора, суть наведених у ній доводів фактично зводиться до неналежної, на його думку, оцінки доказів судами першої та апеляційної інстанцій, що, по суті, стосується невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження, а це згідно зі статтями 433, 438КПКУкраїни не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
Наведені у касаційній скарзі прокурора твердження про допущені, на його переконання, судами першої та апеляційної інстанцій істотні порушення вимог кримінального процесуального закону є безпідставними з огляду на таке.
За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Згідно з ч. 2 ст. 17 КПК України ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. При цьому відповідно до ч. 4 ст. 17 КПК усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачиться на користь такої особи.
Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Верховний Суд, стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений іобвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону. Зокрема, у справах, в яких наявність та/або характер умислу має значення для правової кваліфікації діяння, суд у своєму рішення має пояснити, яким чином встановлені ним обставини справи доводять наявність умислу саме такого характеру, який є необхідним елементом складу злочину, і виключають можливу відсутність умислу або інший характер умислу.
Обов`язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.
З одного боку, стандарт доведення поза розумним сумнівом передбачає, що сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на певних установлених судом обставинах або недоведеності важливих для справи обставин, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення і який неможливо спростувати наданими сторонами доказами.
З іншого боку, для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням (див. постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 08жовтня 2019 року у справі №195/1563/16-к, від 21 січня 2020 року у справі №754/17019/17, від 16вересня 2020 року у справі №760/23459/17, від 03 лютого 2021 року у справах №761/7897/18 і №504/1755/15-к та ін.).
Згідно з вимогами ст. 91 КПК України доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.
Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та в установлених КПК України випадках на потерпілого.
Обвинувальний вирок може бути постановлено судом лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом. Натомість згідно з п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа.
Як слідує з оскаржених судових рішень, судами встановлено, що ОСОБА_4 дійсно 24 січня 2014 року склав протокол затримання ОСОБА_5 , однак у той же час суди дійшли висновку, що стороною обвинувачення не було доведено наявність в діях ОСОБА_6 складів інкримінованих йому злочинів.
Так, обов`язковою ознакою складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК України, є наявність наслідків у вигляді «істотної шкоди». Проте Законом України № 1261-VII від 13 травня 2014 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв`язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» примітку 3 до ст. 364 КК України було викладено в новій редакції, відповідно до якої «істотна шкода» в цілях застосування цієї статті визначається виключно в матеріальному вираженні «шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян».
Отже, беручи до уваги, що такої істотної шкоди (у матеріальному вираженні) не було встановлено, а вказаний закон має зворотну дію, оскільки покращує становище особи, яка притягувалася до кримінальної відповідальності, то суди дійшли правильного висновку про відсутність в діях ОСОБА_4 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК України. Прокурор у своїй касаційній скарзі не навів аргументів, які б поставили цей висновок під сумнів.
Окрім цього, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно зауважив, що з суб`єктивної сторони службове підроблення, передбачене ч.1 ст.366 КК України, характеризується тільки прямим умислом, оскільки службова особа завідомо усвідомлює неправдивий характер тих відомостей, які вносяться нею до офіційних документів. Внесення до таких документів відомостей, неправдивий характер яких службова особа не усвідомлює, виключає склад підроблення і за наявності умов, зазначених в ст. 367 КК України, може потягти за собою відповідальність за службову недбалість.
Разом із тим, дослідивши надані стороною обвинувачення докази, суд зробив висновок про те, що органами досудового слідства не доведено, що на час складання протоколу затримання ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , як прокурор, завідомо знав про його невинуватість і про те, що офіційні документи містили завідомо неправдиві відомості про вчинення потерпілим ОСОБА_5 злочину. У зв`язку з цим, керуючись ч.4 ст. 17 КПК України, відповідно до якої усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи, суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився апеляційний суд, що під час судового розгляду не було надано доказів, які б поза розумним сумнівом доводили винуватість ОСОБА_4 у вчиненні передбачених ч. 1 ст. 366, ч. 3 ст. 371 КК України злочинів.
Доводи касаційної скарги прокурора щодо підстав оскарження судових рішень в цій частині переважно стосуються його незгоди з наданою судами оцінкою доказів і фактичних обставин кримінального провадження, проте ці доводи не можуть бути предметом касаційного перегляду відповідно до положень статей 433, 438 КПК України.
Разом із тим, Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно зі ст. 209 КПК України особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою. При цьому за змістом ч. 5 ст. 208 КПК України у випадку затримання особи обов`язково складається протокол.
У повній відповідності із цими положеннями кримінального процесуального закону, щодо обов`язковості складання протоколу затримання, у кожному випадку фактичного затримання особи, незалежно від факту повідомлення їй про підозру надалі, наголошується й в листі Генерального прокурора ОСОБА_7 , який адресовано керівникам регіональних прокуратур від 17серпня 2020 року № 13/4-565 вих.328окв20. У цьому листі справедливо вказується на існування негативної, але досить поширеної практики тримання фактично затриманих осіб протягом значного часу у службових приміщеннях органів правопорядку без оформлення затримання. Як справедливо наголошено в названому листі, Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у своїх рішеннях проти України зазначав, що сама лише відсутність протоколу затримання має вважатися серйозним недоліком, оскільки усталена позиція ЄСПЛ полягає у тому, що невизнане тримання особи під вартою є повним запереченням фундаментально важливих гарантій, що містяться у ст.5Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та являє собою найбільш серйозне порушення зазначеного положення. Однією з причин такої негативної практики Генеральний прокурор називає намагання працівників органів правопорядку зібрати достатню кількість доказів для повідомлення особі про підозру до моменту оформлення факту затримання через побоювання бути притягнутими до кримінальної відповідальності за незаконне затримання особи у разі, якщо після затримання особи підозра щодо її причетності до вчинення злочину не знайде свого підтвердження. Однак Генеральний прокурор указує на те, що така позиція є неправильною, та зауважує, що факти, які дають підставу для підозри на момент затримання, не мають бути такого самого рівня з тими, які необхідні для обґрунтування обвинувального вироку або навіть притягнення до відповідальності, що настає на наступному етапі процесу кримінального розслідування.
Натомість у цьому кримінальному провадженні прокурор, який подав касаційну скаргу, на користь твердження про наявність в діях ОСОБА_4 складів злочинів, передбачених ч.1 ст. 366, ч.3 ст. 371 КК України, посилається головним чином на те, що в подальшому (після складення протоколу затримання ОСОБА_5 ) були здобуті докази того, що останній не брав участі в подіях біля Черкаської обласної державної адміністрації 23 січня 2014 року, а кримінальне провадження щодо нього було закрите за відсутністю в його діях складу злочину. Однак це само по собі не може свідчити про те, що прокурору ОСОБА_4 такі обставини були відомі вже на час складання протоколу про затримання.
Більше того, як слідує з фабули обвинувачення та з показань самого потерпілого ОСОБА_5 , останнього в ніч з 23 на 24 січня 2014 року затримали невстановлені співробітники з числа міліції громадської безпеки УМВС України в Черкаській області неподалік будівлі Черкаської обласної державної адміністрації, які примусово доставили потерпілого до приміщення Соснівського РВ УМВС України в Черкаській області.
Таким чином, в силу наведених вище положень ст. 209 КПК України, ОСОБА_5 набув статусу затриманої особи не з моменту складання протоколу прокурором ОСОБА_4 , а з часу його фактичного затримання працівниками міліції, із чого виникала необхідність виконання імперативної вимоги ч. 5 ст. 208 КПК України щодо складання протоколу затримання (незалежно від того, чи виконали працівники міліції вимогу Наказу МВС від 28липня 1994року №404 про складання рапорту про затримання особи). При цьому висунуте ОСОБА_4 обвинувачення стосується лише факту складання протоколу затримання ОСОБА_5 і не включає жодних подальших дій ОСОБА_4 в межах цього провадження (адже подальші дії, що слідували за фактом затримання особи, такі як погодження повідомлення про підозру та погодження клопотання слідчого про застосування до ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, вчинялися вже іншими прокурорами).
Отже, касаційна скарга прокурора не містить належних і переконливих аргументів, які б дозволили поставити під сумнів обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність в діях ОСОБА_4 складу інкримінованих йому злочинів.
Безпідставними є також посилання прокурора на істотні порушення судами вимог кримінального процесуального закону.
Так, прокурор вважає, що суд першої інстанції не відобразив у вироку і не надав оцінки показанням низки колишніх працівників батальйону патрульної служби УМВС України в Черкаській області про те, що ці свідки нікого з учасників мітингу, який мав місце 23січня 2014 року біля будівлі Черкаської ОДА не затримували, але написали рапорти про затримання найбільш активних учасників мітингу. Також прокурор стверджує, що суд не дослідив оригінали названих рапортів про затримання близько 40 осіб, у жодному з яких не йшлося про затримання ОСОБА_5 , пославшись на те, що в матеріалах кримінального провадження є їх копії.
Разом із тим, прокурор, зазначивши про «важливе» значення цих доказів, не конкретизував, як вони стосуються доказування обставин затримання безпосередньо ОСОБА_5 і встановлення умислу ОСОБА_4 на завідоме незаконне затримання потерпілого або на складання завідомо неправдивого офіційного документу. За таких обставин наведене не можна вважати істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону в розумінні ст. 412 КПК України.
Решта тверджень прокурора про допущені судами істотні порушення вимог кримінального процесуального закону насправді стосується незгоди прокурора з наданою судами оцінкою доказів, що, як було зазначено вище, не є предметом перевірки в суді касаційної інстанції. Водночас сама по собі незгода прокурора з оцінкою судом доказів не може свідчити про те, що їх було досліджено з порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Усупереч твердженням прокурора про порушення апеляційним судом вимог ст.419КПК України, суд апеляційної інстанції, переглянувши кримінальне провадження в межах, визначених ст.404 КПК України, у порядку, встановленому ст. 405 цього Кодексу, ретельно перевірив матеріали кримінального провадження в контексті доводів апеляційної скарги сторони обвинувачення та обґрунтовано визнав їх безпідставними, навівши в ухвалі відповідні мотиви.
Доводи прокурора щодо неправильного встановлення судом фактичних обставин справи, безпідставності виправдання ОСОБА_4 суд апеляційної інстанції належним чином перевірив і дав умотивовані відповіді на них.
Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно умотивованими та обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 419 КПК України, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувався при постановленні рішень.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд відповідно до п.2 ч. 2 ст.428КПК України відмовляє у відкритті касаційного провадження.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 12січня 2018року та ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 23грудня 2020 року стосовно ОСОБА_4 .
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
