ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.,Британчука В. В., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19)
за позовом Київського національного лінгвістичного університетудо Товариства з обмеженою відповідальністю «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Київська міська рада, Міністерство освіти і науки України, про зобов`язання вчинити дії та визнання права власності і за зустрічним позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг» до Київського національного лінгвістичного університету про розірвання договору
за касаційною скаргою Київського національного лінгвістичного університету на рішення Господарського суду міста Києва від 12 грудня 2018 року (суддя Літвінова М. Є.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2019 року (головуючий суддя Разіна Т. І., судді Іоннікова І. А., Чорна Л. В.)
У березні 2018 року Київський національний лінгвістичний університет (далі - Університет) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Територіальне міжгосподарче об`єднання «Ліко-Холдінг» (далі - ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг») про:
- зобов`язання виконати підпункт 5.2.3 пункту 5.2 статті п`ятої інвестиційного договору від 20 лютого 2007 року № 18 на реалізацію проекту будівництва на земельній ділянці площею 0,5809 га (кадастровий № 8000000000:79:364:0038) за адресою: м. Київ, Голосіївський район, вул. Ломоносова, 50/2, а саме: передати Університету 2 500 кв. м загальної площі студентського гуртожитку шляхом оформлення акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту в редакції, запропонованій позивачем;
- визнання за ним права власності на гуртожиток (секція 5, літ. «А»), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 909520080361, загальною площею 1 212,8 кв. м, за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 50/2, секція 5;
- визнання за ним права власності на гуртожиток (секція 4, літ. «А»), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 897320480000, загальною площею 722,6 кв. м, за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 50/2, секція 4;
- визнання за ним права власності на частку розміром 7885/10000 об`єкта нерухомого майна, а саме гуртожитку (секція 6, літ. «А»), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 909557380361, загальною площею 716 кв. м, за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 50/2, секція 6.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 28 березня 2002 року рішенням Київської міської ради № 380/1814 (далі - рішення Київради № 380/1814) Університету надано земельну ділянку площею 0,58 га в постійне користування для будівництва, експлуатації та обслуговування гуртожитку для студентів на вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва за рахунок земель комунальної власності. 27 грудня 2006 року розпорядженням Кабінету Міністрів України № 667-р схвалено Концепцію Державної програми «Студентський та учнівський гуртожиток» на 2007 - 2010 роки.
З метою забезпечення житлових прав студентів 20 лютого 2007 року між Університетом та ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» було укладено інвестиційний договір № 18 (далі - договір) на реалізацію проекту будівництва на земельній ділянці площею 0,5809 га (кадастровий № 8000000000:79:364:0038) за адресою: м. Київ, Голосіївський район, вул. Ломоносова, яка надана Університету на праві постійного користування (державний акт ЯЯ № 080570 від 30 серпня 2004 року, цільове призначення - для будівництва, експлуатації та обслуговування гуртожитку для студентів), предметом якого є реалізація інвестиційного проекту будівництва інвестиційного об`єкта: комплексу об`єктів соціальної інфраструктури, гуртожитку для студентів та житлових будинків, розташованих за адресою: вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва, з орієнтовним обсягом інвестицій 60 млн грн. Згідно з пунктом 2.1 статті другої цього договору забудовник доручає інвестору функції замовника від початку реалізації інвестиційного проекту до прийняття гуртожитку для студентів в експлуатацію.
Університет вказував, що ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» отримало повноваження замовника будівництва; здійснило будівництво на земельній ділянці, яка знаходиться у користуванні Університету; будинок, що розташований на цій земельній ділянці і частиною якого є гуртожиток, введений в експлуатацію; сторони договору виконали три етапи реалізації інвестиційного проекту і перейшли до четвертого, у зв`язку із чим Університет забезпечив оформлення акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту та направив його для підписання ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг». Однак останній не підписав направлений йому акт та не забезпечив оформлення акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту, чим порушив підпункт 5.2.3 пункту 5.2 статті п`ятої договору.
Зазначав, що відповідно до частини п`ятої статті 7 Закону України від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ «Про інвестиційну діяльність» (далі - Закон № 1560-ХІІ) інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. Враховуючи те, що договір передбачав передання земельної ділянки ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» для будівництва, а останнє як замовник такого будівництва збудувало та ввело в експлуатацію будинок, частиною якого є спірне майно (результат інвестиційної діяльності), до Університету перейшли права інвестора відповідного будівництва житлового будинку в частині, що відповідає площі гуртожитків. У свою чергу, ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» не визнається право власності Університету на спірні об`єкти.
У червні 2018 року ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» звернулося до Університету із зустрічним позовом про розірвання договору № 18 на реалізацію проекту будівництва від 20 лютого 2007 року.
Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що Університет не виконав взяті на себе за договором зобов`язання, у тому числі по внесенню частини внеску у фінансування об`єкта нерухомості (пункт 1.2 статті першої договору), а також щодо передачі земельної ділянки, яка є об`єктом інвестування, ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг», що є істотним порушенням умов договору та підставою для його розірвання в порядку статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
12 грудня 2018 року рішенням Господарського суду міста Києва, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2019 року, у задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено повністю.
Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що Університетом не доведено виконання умов договору в частині передачі ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» земельної ділянки як частини інвестиційного внеску у фінансування будівництва інвестиційного об`єкта, відповідно до статті 7 Закону № 1560-ХІІ в Університету право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій не виникло.
Задовольняючи зустрічний позов, суди попередніх інстанцій зазначили, що ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» звернулося до Університету з вимогою погодити обсяг інвестицій з визначенням розміру інвестиційного внеску учасників та частки у майні відповідно до витрат, понесених сторонами при будівництві інвестиційного об`єкта, а саме 2 084 211,11 грн - обсяг інвестицій позивача, та 19 116 361,00 грн - обсяг інвестицій відповідача відповідно до опосередкованої вартості спорудження житла у м. Києві; надати підписаний акт приймання-передачі земельної ділянки під будівельний майданчик на період будівництва (пункт 3.3 статті третьої договору); вирішити питання щодо відшкодування витрат відповідача, пов`язаних зі сплатою пайової участі при введенні в експлуатацію гуртожитку (підпункт 5.1.4 пункту 5.1 статті п`ятої, пункт 10.1 статті десятої договору); надати документи, передбачені підпунктами 6.1.1, 6.1.2, 6.1.3 пункту 6.1 статті шостої договору, однак ці вимоги Університетом були залишені без задоволення.
Суди встановили порушення Університетом умов договору в частині сплати інвестиційного та пайових внесків, а також непередання земельної ділянки відповідачу, вважали такі порушення істотними у розумінні частини другої статті 651 ЦК України, що є підставою для розірвання договору за рішенням суду.
У липні 2016 року Університет в касаційному порядку оскаржив вказані судові рішення.
16 лютого 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу Університету задоволено частково.
Постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 910/2861/18 в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог змінено, викладено їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. В іншій частині щодо первісних позовних вимог постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 910/2861/18 залишено без змін.
Постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 травня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 910/2861/18 в частині задоволення зустрічного позову скасовано. Ухвалено нове рішення - про відмову в задоволенні зустрічного позову.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що з огляду на суб`єктний склад учасників спору, предмет і підстави як первісного, так і зустрічного позовів, а також характер спірних правовідносин, судами попередніх інстанцій правильно розглянуто цю справу за правилами господарського судочинства.
Вказала, що оскільки суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою є Університет, тобто саме йому надане право будівництва на цій ділянці, то лише Університет і набуває права власності на збудовані на такій земельній ділянці об`єкти.
Зазначила, що у разі незаконного заволодіння майном власника іншою особою належним способом захисту є віндикаційний позов (стаття 387 ЦК України). Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що вимога Університету про визнання за ним права власності на спірне майно є неефективним способом захисту, тому не вбачала підстав для задоволення цієї позовної вимоги.
Вимога позивача зобов`язати виконати умови договору шляхом оформлення акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту Велика Палата Верховного Суду також вважала неналежним способом захисту, оскільки її задоволення за обставин державної реєстрації за відповідачем права власності на споруджені об`єкти нерухомості не приведе до поновлення майнових прав позивача.
Вказала, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні первісних позовних вимог, однак виходили з інших мотивів, що є підставою для зміни судових рішень шляхом викладення їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови та залишення без змін в іншій частині щодо первісних позовних вимог.
Також Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення зустрічних позовних вимог про розірвання договору, зробивши висновок, що істотне порушення умов договору щодо непередання Університетом ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» земельної ділянки як будівельного майданчика та несплати інвестиційного та пайового внесків відсутнє, адже відповідач здійснив спірне будівництво на земельній ділянці, яка передана в постійне користування Університету, та ввів об`єкт нерухомості в експлуатацію. Викладене вказує й на відсутність шкоди, завданої ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг», оскільки останнє не позбавилося того, на що розраховувало при укладенні договору, й досягло його мети.
З висновками Великої Палати Верховного Суду у частині визначення юрисдикційності спору як господарського та відмови у зустрічному позові погоджуємося.
Однак із висновками Великої Палати Верховного Суду в частині вирішення первісного позову не погоджуємося та висловлюємо окрему думку відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Суди встановили, що 26 січня 2012 року рішенням Київради № 87/7424 ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» надано в оренду земельну ділянку для будівництва житлових будинків та закладів по обслуговуванню населення, розташовану по вул. Ломоносова, 42-50 у Голосіївському районі м. Києва, площею 4,2792 га, кадастровий номер 8000000000:79:364:0006.
28 березня 2002 року рішенням Київради № 380/1814 Університету передано земельну ділянку площею 0,58 га у постійне користування для будівництва, експлуатації та обслуговування гуртожитку для студентів на вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва за рахунок земель міської забудови.
30 серпня 2004 року Університету видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 080570, згідно з яким Університет є постійним користувачем земельної ділянки площею 0,5809 га, яка розташована на вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва. Цільове призначення (використання) земельної ділянки: будівництво, експлуатація та обслуговування гуртожитку для студентів.
20 лютого 2007 року між Університетом (забудовник) і ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» (інвестор) було укладено договір № 18 на реалізацію проекту будівництва, предметом якого є реалізація інвестиційного проекту будівництва інвестиційного об`єкта: комплексу об`єктів соціальної інфраструктури, гуртожитку для студентів та житлових будинків, розташованих за адресою: вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва, з орієнтовним обсягом інвестицій 60 млн грн. Згідно з пунктом 2.1 цього договору забудовник доручає інвестору функції замовника від початку реалізації інвестиційного проекту до прийняття гуртожитку для студентів в експлуатацію.
Характеристика інвестиційного об`єкта (згідно з пунктом 2.1 статті другої договору):
- земельна ділянка розташована на вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі м. Києва площею 0,5809 га рішенням Київради № 380/1814 та згідно з державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 30 серпня 2004 року надана Університету для будівництва, експлуатації та обслуговування гуртожитку для студентів;
- характеристика містобудівної ситуації та земельної ділянки проектування наведена в Архітектурно-планувальному завданні № 06-1374 на проектування будівництва від 05 червня 2006 року.
Додатковою угодою до цього договору, яка буде додатком до характеристики інвестиційного об`єкта, будуть наведені показники цієї характеристики, у тому числі:
- обсяг інвестицій по частинах об`єкта з визначенням розміру інвестиційного внеску та частки в майні об`єкта кожного з учасників інвестиційного процесу (згідно з техніко-економічним розрахунком з урахуванням нормативно-грошової оцінки земельної ділянки станом на 01 січня 2007 року та її індексації, а також з урахуванням коштів орендної плати за 49 років, та з урахуванням умов, зазначених у пункті 3.1 статті третьої договору, які уточнюються (визначаються) предпроектними та проектними рішеннями);
- посадові особи інвестора та забудовника, відповідальні за здійснення інвестиційної діяльності;
- вказівка на те, що характеристики уточнюються після затвердження проектно-кошторисної документації.
За пунктом 2.2 статті другої договору у рамках реалізації інвестиційного проекту інвестор зобов`язується за рахунок власних і (або) залучених коштів та коштів, майна або майнових прав забудовника здійснити будівництво інвестиційного об`єкта згідно із вказаною у пункті 2.1 цього договору його характеристикою. Дату введення об`єкта в експлуатацію сторони визначають у графіку виконання будівельних робіт, який буде затверджений додатковою угодою до цього договору.
Відповідно до пункту 3.1 статті третьої договору після завершення будівництва загальна площа об`єкта розподіляється таким чином: забудовник отримує 2 500 кв. м загальної площі студентського гуртожитку; інвестор отримує у власність решту всіх площ, побудованих на вказаній у цьому договорі земельній ділянці будинків і споруд.
Конкретне майно, предмет передачі у власність інвесторові (та/або залученим ним співінвесторам) і забудовнику за підсумками завершення будівництва та прийняття об`єкта до експлуатації визначаються з урахуванням умов пункту 3.1 статті третьої цього договору, про що сторони складають та підписують акти про результати інвестиційної діяльності по об`єкту (пункт 3.2 статті третьої договору).
За умовами пункту 3.3 статті третьої договору протягом трьох робочих днів після підписання додаткової угоди, зазначеної у пункті 2.1 статті другої, забудовник згідно з вимогами чинного законодавства передає інвесторові за актом приймання-передачі будівельний майданчик на весь період будівництва.
Пунктом 3.4 статті третьої договору визначено, що оформлення майнових прав сторін за результатами завершення будівництва та прийняття об`єкта до експлуатації здійснюється кожною із сторін у встановленому порядку після виконання зобов`язань за договором відповідно до акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту та умов цього договору.
Відповідно до пункту 3.5 статті третьої договору взаємовідносини між забудовником та інвестором щодо оформлення прав на земельну площу інвестиційного об`єкта та права користування земельною ділянкою (частиною земельної ділянки) оформляються відповідно до чинного законодавства України та положень і рішень Київради та її виконавчих органів (Київської міської державної адміністрації та інші) відповідними додатковими угодами до цього договору.
Підпунктом 5.1.1 пункту 5.1 статті п`ятої договору на забудовника покладено обов`язок надати інвестору земельну ділянку під будівництво. Факт передачі земельної ділянки в межах цього договору сторони розглядають як частину внеску забудовника у фінансування будівництва інвестиційного об`єкта, необхідного і достатнього для фінансування будівництва його частки у загальній площі, без якого інвестор не може здійснити інвестиційну діяльність за цим договором.
Крім того, забудовник зобов`язується після прийняття об`єкта в експлуатацію і виконання всіх зобов`язань сторін по здійсненню інвестиційного проекту забезпечити оформлення у встановленому порядку акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту та здійснити оформлення прав на свою частку загальних площ інвестиційного об`єкта (підпункт 5.1.5 пункту 5.1 статті п`ятої договору).
Відповідно до підпункту 5.2.3 пункту 5.2 статті п`ятої договору після введення об`єкта в експлуатацію і виконання всіх зобов`язань сторін по здійсненню інвестиційного проекту інвестор зобов`язується забезпечити оформлення у встановленому порядку акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту та здійснити оформлення прав на свою частину загальних площ інвестиційного об`єкта.
Університет вказував, що він фактично передав забудовнику земельну ділянку, оскільки будівництво на ній закінчене, забезпечив оформлення акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту та направив його для підписання ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг». Проте ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» не підписало направлений йому акт та зі свого боку не забезпечило оформлення акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту.
Згідно із сертифікатом серії ІУ № 165150710091 від 12 березня 2015 року Державна архітектурно-будівельна інспекція України засвідчила відповідність закінченого будівництвом об`єкта «будівництво житлових будинків з підземними паркінгами та закладами по обслуговуванню населення за адресою: вул. Вільямса, 7 і вул. Ломоносова, 42-50 у Голосіївському районі м. Києва. Житловий будинок № 50/2 по вул. Ломоносова (секція № 4, № 5, № 6, № 7) (ІV черга будівництва, 2 пусковий комплекс)», місцезнаходження: вул. Ломоносова, 50/2 у Голосіївському районі м. Києва, площа житлового будинку - 36 409,79 кв. м: загальна площа квартир - 18 907,6 кв. м, житлова площа квартир - 9 374,3 кв. м, кількість квартир - 262 квартири, кількість поверхів - 16; 18 поверхів: площа вбудованих, вбудовано-прибудованих та прибудованих приміщень - 2 226,3 кв. м, у т. ч. офіс № 1 - 86,6 кв. м; офіс № 2 - 186,6 кв. м; офіс № 3 - 173,0 кв. м; офіс № 4 - 143,4 кв. м; офіс № 5 - 83,2 кв. м; офіс № 6 - 214, 2 кв. м; офіс № 7 - 240,1 кв. м; офіс № 8 - 123,8 кв. м; промисловий магазин № 1 - 78,5 кв. м; промисловий магазин № 2 - 108,2 кв. м; продуктовий магазин - 198,4 кв. м; салон краси - 59,6 кв. м; кафетерій № 1 - 298,6 кв. м; кафетерій № 2 - 232,1 кв. м; загальна площа гуртожитку - 2 651,4 кв. м, площа паркінгу - 3 145,0 кв. м, кількість машиномісць у паркінгу - 103 м/м, проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації. Замовником об`єкта є ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг».
05 грудня 2017 року Університет звернувся до ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» з листом № 1504/01, в якому містилася вимога направити підписаний з боку відповідача акт про результати інвестиційної діяльності по об`єкту будівництва, а також передати йому всю необхідну і достатню документацію для належного оформлення права власності на приміщення гуртожитку.
29 грудня 2017 року ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» звернулося до Університету з листом № 792, в якому вимагало погодити обсяг інвестицій з визначенням розміру інвестиційного внеску учасників та частки у майні відповідно до витрат, понесених сторонами при будівництві інвестиційного об`єкта, а саме 2 084 211,11 грн - обсяг інвестицій позивача та 19 116 361,00 грн - обсяг інвестицій ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» відповідно до опосередкованої вартості спорудження житла у м. Києві; надати підписаний акт приймання-передачі земельної ділянки під будівельний майданчик на період будівництва (пункт 3.3 статті третьої договору); вирішити питання щодо відшкодування витрат ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг», пов`язаних зі сплатою пайової участі при введенні в експлуатацію гуртожитку (підпункт 5.1.4 пункту 5.1 статті п`ятої, пункт 10.1 статті десятої договору); надати документи, передбачені підпунктами 6.1.1, 6.1.2, 6.1.3 пункту 6.1 статті шостої договору. ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» зазначило, що після врахування наведених обставин воно повернеться до обговорення положень акта про результати інвестиційної діяльності об`єкта.
14 березня 2018 року позивач направив ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» повторну вимогу підписати акт про результати інвестиційної діяльності по об`єкту (лист № 530/01).
На вказану вимогу 06 квітня 2018 року листом № 204 ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» повідомило позивача за первісним позовом, що за результатами розгляду листа Університету від 05 грудня 2017 року товариство вже направляло лист від 29 грудня 2017 року № 792, в якому просило надати документи на підтвердження виконання умов спірного договору, однак Університет ці умови за договором не виконав.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» зареєстровано право власності на такі об`єкти нерухомого майна:
- гуртожиток (секція 5, літ. «А»), загальна площа 1212,8 кв. м, житлова площа 481,3 кв. м, адреса: м. Київ, вул. Ломоносова, буд. 50/2, секц. 5;
- гуртожиток (секція 4, літ. «А»), загальна площа 722,6 кв. м, адреса: м. Київ, вул. Ломоносова, буд. 50/2, секц. 4;
- гуртожиток (секція 6, літ. «А»), загальна площа 716 кв. м, житлова площа 335,6 кв. м, адреса: м. Київ, вул. Ломоносова, буд. 50/2, секц. 6.
Посилаючись на те, що ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» на порушення умов договору ухиляється від дій, спрямованих на оформлення за Університетом права власності на спірне майно, що виникло у нього з моменту введення будинку в експлуатацію, Університет звернувся до суду із вказаними позовом, в якому просив зобов`язати відповідача виконати підпункт 5.2.3 пункту 5.2 статті п`ятої договору та передати Університету 2 500 кв. м загальної площі студентського гуртожитку шляхом оформлення акта про результати інвестиційної діяльності по об`єкту в редакції, запропонованій позивачем, а також визнати за ним право власності на спірне майно.
Як установлено, укладаючи договір із ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг», Університет зобов`язався надати інвестору земельну ділянку, яка, у свою чергу, надана Університету рішенням Київради № 380/1814 у постійне користування під будівництво.
Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності, та громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації (стаття 92 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в редакції, чинній на час укладення спірного договору).
Згідно із частиною першою статті 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право, зокрема: а) самостійно господарювати на землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Університет як постійний користувач земельної ділянки, наданої рішенням Київради № 380/1814, наділений правомочностями володіння та користування такою земельною ділянкою, а також правом спорудження на ній будівель і споруд.
Відповідно до загальних положень про зобов`язання, визначених, зокрема, у статтях 509, 526 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникає, зокрема, з договорів та інших правочинів, має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості й виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Відповідно до статей 527, 530 - 532 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення Університету до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Суди встановили, що за договором Університет має право вимагати від ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» передачі йому у власність об`єкта нерухомого майна - гуртожитку площею 2 500 кв. м, за який він зобов`язався передати інвестору - ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» земельну ділянку, надану Університету рішенням Київради № 380/1814 у постійне користування. При цьому товариство зобов`язалось після передачі земельної ділянки, здачі будинку в експлуатацію та проведення його технічної інвентаризації передати Університету за актом приймання-передачі всі необхідні документи з метою оформлення ним права власності на цей гуртожиток (пункти 3.1, 3.2, 3.3 статті третьої договору).
Тобто договір укладено сторонами з певною економічною метою, якої вони мали на меті досягти внаслідок його виконання, дотримуючись принципу добросовісності, розумності і справедливості, визначеного у статтях 3, 509 ЦК України. А саме ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» набувало у користування земельну ділянку під забудову, а Університет отримував 2 500 кв. м гуртожитку. Інших зобов`язань Університету договір не містить.
Застосувавши принцип добросовісності, розумності та справедливості, можна констатувати, що позивач за первісним позовом мав обґрунтовані та законні сподівання на реалізацію свого майнового права - отримання у власність новозбудованого гуртожитку для студентів, яке підлягає захисту.
Відповідно до вимог статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.
Стаття 13 Конвенції гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
ЄСПЛ у своїх рішеннях, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства»).
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
Відповідно до частин другої та шостої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, при цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Але це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України). Разом з тим цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у відповідних статтях.
Велика Палата Верховного Суду вважала, що позовні вимоги Університету не підлягають задоволенню через обрання позивачем неефективного способу захисту його порушеного права.
Разом з тим у частині першій та пункті 4 частини третьої статті 162 ГПК України визначено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.Позовна заява має містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні.
При цьому в статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією ізаконами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
У статті 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом, яке закріплене у статті 2 ГПК України.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 237 ГПК України).
Частинами першою та другою статті 5 ГПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Закон не надає суду можливості відмовляти в задоволенні позову з підстав обрання неправильного (неефективного) способу захисту порушеного права, оскільки в розумінні частини другої статті 5 ГПК України суд може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону, з частковим відступом від принципу диспозитивності для захисту особи, яка звернулася з позовом.
Відмова в задоволенні позову є наслідком встановлення судом факту відсутності порушення відповідачем прав позивача, оскільки розгляд справи має відбуватися з дотриманням принципу верховенства права, встановленого частиною першою статті 11 ГПК України.
Вважаємо, що будь-який спір, переданий на вирішення суду з дотриманням правил юрисдикції та підсудності, має бути розглянутий по суті заявлених позовних вимог. При вирішені спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установлених обставин вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Тобто якщо позивач дотримався передбаченого процесуальним законодавством порядку звернення до суду за захистом своїх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, то в такому зверненні може бути відмовлено виключно з підстав, установлених законом.
З наведених підстав не погоджуємося з посиланням Великої Палати Верховного Суду на те, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
Ні Конституцією, ні жодним законом України не передбачено можливості відмови в позові у випадку, якщо спосіб захисту є неефективним чи не передбачений законом або договором, оскільки це обмежує законодавчо встановлений принцип цивільного права, за яким право на обрання певного способу захисту порушеного права належить позивачу і обмежується лише у випадках, прямо передбачених законом. Стаття 16 ЦК України та стаття 20 ГК України не містять вичерпного переліку способів захисту прав, оскільки не існує вичерпного переліку правовідносин, види яких, у свою чергу, постійно розширюються, змінюються, трансформуються.
На наше переконання, висновок про відмову в задоволенні позову Університету через обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту порушеного права є перешкодою у доступі до правосуддя, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції, оскільки позивач визначає предмет, підстави позову та спосіб захисту прав, який він просить визначити у рішенні, а обов`язком суду, який наділений повноваженнями застосувати належний та ефективний спосіб захисту прав, є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог із визначенням належного та ефективного способу захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. До способів захисту цивільних прав та інтересів частина друга цієї статті відносить, зокрема, визнання права, примусове виконання обов`язку в натурі.
Статтею 20 ГК України визначено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються, зокрема, шляхом визнання наявності прав.
Тобто такі способи захисту порушеного права та інтересу, як зобов`язання вчинити дії (виконати умови договору) та визнання права власності, узгоджуються з частиною другою статті 20 ГК України та частиною другою статті 16 ЦК України, а інший висновок не враховує зазначених норм матеріального права, а також вимог статей 2, 14 ГПК України.
Відмовою в задоволенні позову з підстав обрання позивачем за первісним позовом неналежного способу захисту порушеного права фактично встановлено обмеження самої можливості розгляду заявленого позивачем позову та не враховано гарантованого національним і міжнародним законодавством права особи на доступ до правосуддя.
Позов Університету спрямований на захист його права на гуртожиток, яке не визнається ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг».
Відповідно до підпункту 5.1.1 пункту 5.1 статті п`ятої договору забудовник надав інвестору земельну ділянку під будівництво. Факт передачі земельної ділянки в межах цього договору сторони розглядають як внесок забудовника у фінансування будівництва інвестиційного об`єкта, необхідного і достатнього для фінансування будівництва його частки у загальній площі, без якого інвестор не зможе здійснити інвестиційну діяльність за цим договором, що встановлено у рішеннях судів попередніх інстанцій.
Законом України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI) врегульовано питання сплати пайової участі.
Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону № 3038-VI порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону.
Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Встановлений органом місцевого самоврядування для замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту (частина шоста статті 40 Закону № 3038-VI).
Частинами восьмою, дев`ятою цієї статті Закону № 3038-VI визначено, що розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.
Договірні відносини виникли між сторонами на підставі інвестиційного договору № 18 від 20 лютого 2007 року.
За інвестиційним договором визначено, що забудовник - Університет самостійно вирішує питання звільнення від сплати, зокрема, пайової участі (внеску) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва; передачі житла місцевим органам влади, до спецфонду м. Києва та службового обслуговуючим організаціям. У разі незабезпечення звільнення або внесення змін до рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо зміни обсягів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, відрахувань до спеціального цільового фонду бюджету м. Києва та відрахування місту і відрахування службового житла на момент прийняття будинків (споруд) до експлуатації додаткові платежі здійснюються за рахунок забудовника ( підпункт 5.1.4 пункту 5.1 статті п`ятої інвестиційного договору).
При цьому гуртожиток як об`єкт нерухомого майна належить до об`єктів соціальної інфраструктури.
У пунктах 2, 6 частини четвертої статті 40 Закону № 3038-VI передбачено, що до пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не залучаються замовники у разі будівництва, зокрема, будівель навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення; об`єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об`єктів соціальної інфраструктури.
Крім того, відповідно до підпункту 5.1.1 пункту 5.1 статті п`ятої інвестиційного договору № 18 від 20 лютого 2007 року сторони погодили, що земельна ділянка є частиною внеску забудовника - Університету, яка є необхідною і достатньою для фінансування будівництва його частки у загальній площі 2 500 кв. м інвестиційного об`єкта (гуртожитку).
Сам факт зведення будинку на земельній ділянці Університету достатній для набуття у власність 2 500 кв. м гуртожитку. Статус гуртожитку можуть отримати окремі частини житлових будинків (під`їзди, окремі поверхи, секції, квартири тощо), пристосовані під гуртожиток.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 1560-ХІІ інвестори - суб`єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об`єкти інвестування.
З огляду на зазначене чинним законодавством у цих правовідносинах покладено обов`язок щодо сплати пайової участі (внеску) на інвестора - ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг».
Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з державними будівельними нормами, стандартами і правилами. При цьому не враховуються витрати на придбання та виділення земельної ділянки, звільнення будівельного майданчика від будівель, споруд та інженерних мереж, влаштування внутрішніх і позамайданчикових інженерних мереж і споруд та транспортних комунікацій.
У разі якщо загальна кошторисна вартість будівництва об`єкта не визначена згідно з державними будівельними нормами, стандартами і правилами, вона визначається на основі встановлених органом місцевого самоврядування нормативів для одиниці створеної потужності. Порядок компенсації витрат по сплаті пайової участі (внеску) має підтверджуватися належними доказами та кошторисом, узгодженим між сторонами, а також відповідно до умов укладеного між ними договору (частина п`ята статті 40 Закону № 3038-VI).
Отже, доводи ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» щодо несплати Університетом пайового внеску не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки при зведенні об`єктів соціальної інфраструктури пайові внески не здійснюються, крім того, вирішення цього питання віднесено до компетенції Університету, який вирішує вказане питання з органом місцевого самоврядування, а не з ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг».
Як установлено судами і не оспорюється сторонами, 30 серпня 2004 року Університет отримав державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, згідно з яким Університет є постійним користувачем земельної ділянки площею 0,5809 га, яка розташована на вул. Ломоносова, 50 у Голосіївському районі у м. Києві. Цільове призначення цієї земельної ділянки: будівництво, експлуатація та обслуговування гуртожитку для студентів.
Відповідно до підпункту 5.1.1 пункту 5.1 статті п`ятої інвестиційного договору № 18 від 20 лютого 2007 року сторони погодили, що земельна ділянка є частиною внеску забудовника - Університету, яка є необхідною і достатньою для фінансування будівництва його частки у загальній площі 2 500 кв. м інвестиційного об`єкта (гуртожитку).
Суди встановили, що на земельній ділянці, виділеній Університету у користування, зведено житловий будинок із вбудованим гуртожитком, тобто ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» отримало внесок Університету за інвестиційним договором. 12 березня 2015 року будинок, складовою частиною якого є спірне нерухоме майно - секції гуртожитку, було введено в експлуатацію (про що свідчить сертифікат відповідності серії ІУ № 165150710091).
Отже, ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» фактично забудував земельну ділянку.
Установлено, що ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» не визнає за Університетом права на новозбудований гуртожитку (секції гуртожитку), не виконує зобов`язання щодо передачі Університету за відповідним актом вбудоване приміщення гуртожитку.
При цьому ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» за договором не виконує свого зобов`язання після прийняття будинку в експлуатацію передати позивачу за первісним позовом документи, які підтверджують його право власності на приміщення гуртожитку, що унеможливлює офіційне визнання та здійснення державної реєстрації такого права за ним.
У пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду у вказаній справі також зазначено з посиланням на частину другу статті 415 ЦК України про виникнення у землекористувача права власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.
Тому навіть з урахуванням такого застосування цієї норми ЦК України логічним є висновок про задоволення позову Університету про визнання права власності на гуртожиток, зведений на земельній ділянці, землекористувачем якої він є, бо за такого застосування частини другої статті 415 ЦК України право власності землекористувача на зведені на земельній ділянці, переданій йому у користування будівлі чи споруди, виникає внаслідок прямої вказівки закону за таких умов:
1) земельна ділянка набута та перебуває у користуванні на законних підставах;
2) на земельній ділянці зведені будівлі чи споруди;
3) ці будівлі чи споруди землекористувачем не відчужені третім особам, і не визнано на ними права власності на такі споруди чи будівлі.
Разом з тим вважаємо, що правомірність вимог Університету щодо набуття права власності на новозбудований гуртожиток ґрунтується на положеннях ЦК України, враховуючи практику вирішення вказаних спорів Верховним Судом України та Верховним Судом.
Верховний Суд України у правовому висновку, викладеному у постановах від 24 червня 2015 року (провадження № 6-318цс15) та від 18 листопада 2015 року (провадження № 6-1858цс15), зазначив, що за правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
Однак за змістом висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-160цс16, захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства, зокрема на підставі статті 392 ЦК України. При цьому рішення суду про захист порушеного права та визнання за позивачем прав на спірне майно є підставою для реєстрації такого права.
Практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності у позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19); від 24 квітня 2019року у справі № 1609/10810/12 (провадження № 14-15цс19); від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19); від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19); від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19).
Така ж практика викладена і у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року у справі № 344/16245/13-ц та від 15 квітня 2019 року у справі № 607/16852/15-ц.
Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Новостворене нерухоме майно стає об`єктом цивільних правовідносин з моменту завершення будівництва, прийняття до експлуатації або державної реєстрації без урахування того, який суб`єкт цивільних правовідносин здійснив такі дії та на якого суб`єкта або сторону договору зареєстровано новостворене майно.
Захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист майнового права здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства, зокрема на підставі статті 392 ЦК України.
Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України, є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано у зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права. В цьому випадку вимога про визнання права власності заявляється для підтвердження реальності його існування.
Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.
При цьому суб`єктом вимог може бути будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю у третіх осіб сумнівів щодо такого права, заявлення третіми особами претензій на спірне майно, необхідністю отримати правовстановлюючі документи.
У справі, яка переглядається, ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» як інвестор не має самостійного права власності або права користування земельною ділянкою, на якій зведене зазначене нерухоме майно, оскільки таке право виникає лише і виключно з інвестиційного договору, укладеного з Університетом.
Тому є помилкою вважати, що відсутні правові підстави, з якими положення статті 392 ЦК України пов`язують визнання права власності на спірний об`єкт інвестування за Університетом.
За логікою застосування цієї норми права, оскільки суб`єктом права постійного користування землею є Університет, тобто саме йому надане право будівництва на земельній ділянці, то лише Університет і набуває права власності на збудовані на такій ділянці об`єкти відповідно до статті 415 ЦК України, або юридична особа, якій Університет у встановленому порядку мав право передати земельну ділянку.
Внаслідок укладення цього договору та внеску забудовника у фінансування будівництва інвестиційного об`єкта в Університету виникли речові права на гуртожиток, проте інвестор наступні дії щодо оформлення документів для переходу права власності на цей гуртожиток після введення будинку, який розташований на земельній ділянці останнього і частиною якого є гуртожиток, в експлуатацію не виконав, що свідчить про невизнання ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» права власності Університету на гуртожиток.
Відтак позивач за первісним позовом мав усі підстави для звернення до суду за захистом своїх прав, використавши спосіб, передбачений статтею 392 ЦК України, як такий, що найбільш повно відновлює його порушені права.
Незважаючи на відсутність укладеної між сторонами додаткової угоди, зазначеної у пункті 2.1 статті другої договору, а також акта приймання-передачі земельної ділянки відповідачу згідно з пунктом 3.3 статті третьої договору, на земельній ділянці Університету ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» побудовано гуртожиток, що свідчить про належність виконання договірних зобов`язань Університетом.
У справі відсутні жодні інші докази, що ця земельна ділянка була передана відповідачу для забудови на підставі інших документів, ніж інвестиційний договір. Тобто, якщо погодитися з позицією ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» про відсутність правової підстави у вигляді договору на забудову земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва гуртожитку, можна зробити висновок, що забудова, здійснена ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг», є самочинною і у товариства не виникло будь-яких прав на зведену нерухомість. Разом з тим такі права виникли в Університету як правомірного користувача земельної ділянки.
Верховний Суд України в постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-265цс16 зробив висновок, що стаття 876 ЦК України щодо визначення замовника власником об`єкта будівництва застосовується лише у взаємозв`язку зі статтею 331 ЦК України щодо вимоги обов`язкової наявності права власності або права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться нерухоме майно. В інших випадках відповідно до статті 376 цього Кодексу такий об`єкт будівництва й інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, а особа, яка його здійснила, не набуває права власності на нього.
Тому можна зробити висновок, що право власності на об`єкт нерухомості, розташований на належній Університету на праві постійного користування земельній ділянці, - гуртожиток загальною площею 2 651,4 кв. м, набув Університет, а не ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг», що можна підтвердити лише у судовому порядку і є ефективним способом захисту невизнаного права.
Судами попередніх інстанцій не враховано, що ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» зареєструвало за собою збудоване нерухоме майно, а Університет не має можливості підтвердити своє право власності на об`єкт, тому заявлені позивачем за первісним позовом вимоги про зобов`язання вчинити дії та визнання за ним права власності на спірне майно є ефективними способами захисту.
З урахуванням наведеного суду першої інстанції необхідно дослідити обставини та зібрані у справі докази, на підставі повного та всебічного розгляду справи установити наявність правових підстав, з якими положення статті 392 ЦК України пов`язують визнання права власності на спірний об`єкт інвестування за позивачем.
Суди першої та апеляційної інстанцій мотивували свій висновок лише тим, що в Університету не виникло право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій з підстав недоведеності Університетом виконання ним умов договору в частині передачі відповідачу земельної ділянки як частини інвестиційного внеску у фінансування будівництва об`єкта, проте не в повній мірі встановили обставини справи, не дослідили докази. Суди не надали оцінки тим обставинам, що за відсутності акта передачі земельної ділянки ТОВ «ТМО «Ліко-Холдінг» фактично здійснило забудову і звело житловий будинок з вбудованим гуртожитком; не перевірили, чи вносились зміни Університетом до умов договору про зміну обсягів пайової участі (внесків), що спричинило б наслідки для сплати додаткових платежів як внесок за будівництво вбудованого гуртожитку.
Тобто судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної оцінки всім доводам Університету, не з`ясовано всіх обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а отже, допущено такі порушення норм матеріального та процесуального права, які, на наше переконання, мали бути підставою для скасування судових рішень в частині вирішення вимог за первісним позовом з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Судді: О. М. Ситнік
В. В. Британчук
М. І. Гриців
О. Б. Прокопенко
