КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 січня 2021 року
м. Київ
справа № 757/25819/20-ц
провадження №22-ц/824/1547/2021
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,суддівБолотова Є.В., Музичко С.Г.,розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу державного підприємства «Інформаційні судові системи» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року /суддя Вовк С.В./
у справі за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства «Інформаційні судові системи» про зміну формулювання причини і дати звільнення з роботи, стягнення вихідної допомоги, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -
В С Т А Н О В И В:
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ДП «Інформаційні судові системи» про зміну формулювання причини і дати звільнення з роботи, стягнення вихідної допомоги, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року позов задоволено. Ухвалено змінити формулювання підстави звільнення в наказі на звільнення №73-К від 14.05.2020 року на за ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Зобов`язати ДП «ІСС» здійснити запис в трудову книжку про звільнення за власним бажанням від 14.05.2020 року за ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Стягнути з ДП «ІСС» вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку на підставі ст. 44 КЗпП України, що складає 132 371,43 грн. Стягнути з ДП «ІСС» середньомісячний заробіток за час затримки розрахунку при звільненні / виплати вихідної допомоги з 14.05.2020 по 18 червня 2020 року, у сумі 75 333,30 грн. Скасувати наказ про накладання дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення № 78-ОД від 14.05.2020 року на підставі п.1 ст. 41 КЗпП України. Скасувати наказ № 94-к від 25.05.2020 року про внесення змін до наказу № 73-К від 14.05.2020 року, про зміну дати звільнення. /т. 2 а.с. 133-136/
Не погоджуючись з вказаним рішенням, апелянт звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив у задоволенні позову відмовити.
На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилався на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з`ясовані обставини справи, зокрема те, позивач, працюючи на посаді фінансового директора підприємства, безпідставно, не підтверджуючи жодними первинними документами, склала, підписала та подала до податкових органів декларацію з податку на додану вартість за грудень 2019 р., відомості якої містять зменшений розрахунок, внаслідок чого підприємство повинно заплатити штраф у розмірі 3% від не задекларованої суми, що становить 61 972, 32 грн. Зазначало, що метою таких дій є ухилення від сплати податків шляхом підроблення офіційних документів, а тому висновок суду на предмет оцінки істотності та грубості порушення, не відповідає обставинам справи. Наголошував, що на момент ознайомлення та вручення позивачу наказу про звільнення №73-К від 14.05.2020 року о 10 год 45 хв, позивачкою не було подано заяви про звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Того ж дня о 12 год 02 хв позивачку було госпіталізовано медичною допомогою, після чого вона була відсутня на робочому місці. Суд першої інстанції дійшов неправильних висновків щодо подачі позивачем заяви на звільнення за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України двічі за 14.05.2020 р., оскільки таку заяву підприємство отримало лише один раз 22.05.2020 р., направлену поштою. Жодного доказу щодо подачі позивачкою заяви про звільнення, до отримання наказу про її звільнення або в цей день, не надано, а отже висновки суду першої інстанції в цій частині є припущеннями, що не ґрунтуються на доказах. Дату звільнення підприємством змінено самостійно у зв`язку з перебуванням позивачки на лікарняному, на 25.05.2020 р. Крім того, задовольняючи позовні вимоги позивачки та змінюючи причину звільнення з п. 1 ст. 41 КЗпП України на ч. 3 ст. 38 КЗпП України, суд першої інстанції не врахував, що у цих обох випадках трудовий договір розривається з ініціативи власника, якому і належить право вибору підстави для звільнення. Позивач не має права вимагати зміни формулювання причини звільнення на ч. 3 ст. 38 КЗпП України, з якою відповідач його звільнення з 25 травня 2020 року не пов`язував. Окрім того, умисне порушення обов`язків може бути визнане таким, що підпадає під дію п.1 ст.41 КЗпП України навіть за відсутності шкідливих наслідків. В кожному конкретному випадку право оцінки порушення як грубого покладається на суд, який розглядає трудовий спір. Також наголошено на тому, що відповідно до статті 235 КЗпП України, якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті. Суд першої інстанції під час вирішення даного спору не з`ясував, чи мали місце причини звільнення, що записані в трудовій книжці перешкодою працевлаштуванню позивачки. Таким чином, вказував, що суд першої інстанції не перевірив у достатньому обсязі законність й обґрунтованість доводів та доказів позивача, не звернув уваги на позицію відповідача, викладену у відзиві, а також не з`ясував характер спірних правовідносин, не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення цього спору.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з відзивом на апеляційну скаргу, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність її доводів. Вказував на те, що не може бути підставою для звільнення невиконання працівником дій, які не входять до кола його обов`язків. Рішення компетентного органу, власника підприємства, і наказ про звільнення мають містити чітко сформульоване одноразове грубе порушення, яке стало підставою звільнення керівника. Отже, відповідач звільнив позивача за вчинення останнім порушення, яке не стосується кола його трудових обов`язків. Щодо твердження апелянта про ненадання позивачем суду жодних доказів подання заяв про звільнення за власним бажанням на адресу підприємства, дане твердження спростовується наявними в матеріалах справи доказами, а саме копією доказів повторного направлення 14.05.2020 року заяви на звільнення, копією доказів отримання заяви відповідачем. Крім того, позивачем зазначалося про можливість підтвердження факту звернення 14 травня 2020 року о 09:41 год до відділу кадрів з заявою про звільнення 14.05.2020 року з займаної посади за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівниками підприємства: ОСОБА_3 - головним бухгалтером, ОСОБА_4 - начальником відділу документального забезпечення, ОСОБА_5 -старшим інспектором з кадрів. Відповідна обставина не спростовувалась стороною відповідача під час розгляду справи. Вказував, що зміна Наказом 94-к від 25.05.2020 року дати звільнення свідчить лише про те, що звільнення відбулося після відновлення працівником працездатності, однак не спростовує факт неправомірності самого звільнення з огляду на відсутність підстави для звільнення за ч. 1 ст. 41 КЗпП України та на самостійну зміну роботодавцем причини звільнення. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 22 травня 2013 року в справі № 6-34цс13, від 13 березня 2019 року в справі № 754/1936/16-ц (провадження № 61-28466св18) за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Таким чином, самостійна зміна відповідачем правової підстави розірвання трудового договору є неправомірною. Позивач відповідно у заяві про звільнення посилався на невиконання власником або уповноваженим органом законодавства про працю (невиконання вимог ст. 115 КЗпП України, ст. 24 Закону України «Про оплату праці») та умов колективного договору (невиконання п.4.3., 4.12 Колективного договору), а саме порушення строків виплати заробітної плати за квітень 2020 року, тобто, норма ч. 3 ст. 38 КЗпП України прямо передбачає ініціативу працівника щодо розірвання трудового договору. Щодо твердження апелянта про те, що умисне порушення обов`язків може бути визнане таким, що підпадає під дію п. 1 ст. 41 КЗпП України навіть за відсутності шкідливих наслідків. При вирішенні питання про те, чи є порушення трудових обов`язків грубим, суд повинен виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, та істотності наслідків порушення трудових обов`язків. Відповідне роз`яснення міститься в п. 27 постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів». При цьому, має бути встановлений не тільки факт невиконання працівником обов`язку, який входить до кола його трудових обов`язків, а й можливість виконання ним зазначеного обов`язку за встановлених фактичних обставинах, тобто встановлена вина працівника та наявність причинного зв`язку між невиконанням працівником трудових обов`язків і негативними наслідками, які настали внаслідок такого порушення. Також відповідно до правової позиції Верховного суду, викладеної в постанові від 17 липня 2019 року у справі № 461/4863/16-ц грубість порушення трудових обов`язків характеризуються характером дій чи бездіяльності працівника, істотністю наслідків порушення та формою вини. Право оцінки порушення, як грубого, покладається на суд, який розглядає конкретний трудовий спір. Тому з урахуванням досліджених обставин справи, судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване рішення.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а судове рішення скасуванню з відмовою у задоволенні позовних вимог на підставі наступного.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 працювала на посаді заступника генерального директора ДП «Інформаційні судові системи» на підставі наказу від 16.07.2019 року № 160-к.
10.09.2019 року наказом № 246-к від 10.09.2019 року позивача переведено на посаду фінансового директора ДП «ІСС».
14.05.2020 р. о 9.54 год. позивачу надано на ознайомлення розпорядження в.о. генерального директора Калуги В.А. від 14.05.2020 року № 8-р в якому зобов`язано надати пояснення стосовно питання невчасної сплати підприємством податку на додану вартість за грудень 2019 року. Термін надання письмових пояснень відповідно до вказаного розпорядження становив до 10.00 год. 14.05.2020 р.
З метою виконання розпорядження від 14.05.2020 року № 8-р позивачем надано пояснення від 14.05.2020 року, в якому зазначила, що сплата підприємством податку на додану вартість за грудень 2019 року відбулася в другій половині грудня 2019 року та січні 2020 року, підтвердження щодо сплати ПДВ наявне в електронному кабінеті платника податків ДП «ІСС».
Після чого позивачу було надано на ознайомлення два накази:
- про накладання дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення № 78-ОД від 14.05.2020 р. за підписом в.о. генерального директора ДП «ІСС» Калугою В.А.
- наказ № 73-К від 14.05.2020 року про звільнення позивача із займаної посади на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України - одноразове грубе порушення трудових обов`язків, підстава звільнення несвоєчасна сплата підприємством податку на додану вартість за грудень 2019 року.
14.05.2020 року об 11:00 год. під час перебування на робочому місці, ОСОБА_1 була госпіталізована з діагнозом гіпертонічний криз, що підтверджується листком непрацездатності від 14.05.2020 року, який виданий на період з 14.05.2020 року по 22.05.2020 року.
Також судом встановлено, що позивачем, шляхом направлення на адресу ДП «ІСС» листа, надано заяву про звільнення 14.05.2020 року з займаної посади за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, у зв`язку з невиконанням власником або уповноваженим органом законодавства про працю (невиконання вимог ст.115 КЗпП України, ст. 24 Закону України «Про оплату праці») та умов колективного договору (невиконання п.4.3., 4.12 Колективного договору), а саме порушення строків виплати заробітної плати за квітень 2020 року. Також, у заяві наявна вимога виплатити вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку на підставі ст. 44 КЗпП України.
22.05.2020 року, позивачем, шляхом направлення на адресу ДП «ІСС» надано відповідачу заяву про звільнення 14.05.2020 року з займаної посади за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України та доданим до неї листком непрацездатності, який виданий на період з 14.05.2020 року по 22.05.2020 року. У заяві наявна вимога виплатити вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку на підставі ст. 44 КЗпП України.
28.05.2020 року позивач отримала лист ДП «ІСС» № 2241/6/05-00-20 від 14.05.2020 року відповідно до якого позивача повідомлено про звільнення із займаної посади 14.05.2020 року на підставі наказу № 73-к від 14.05.2020 року за одноразове грубе порушення трудових обов`язків, п. 1 ст. 41 КЗпП України.
12.06.2020 року отримано лист ДП «ІСС» від 01.06.2020 року № 2504/6/06-00-20 відповідно до якого відповідач вказує те, що 14.05.2020 року відповідно до наказу № 73-К від 14.05.2020 року про звільнення позивача із займаної посади на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України одноразове грубе порушення трудових обов`язків - несвоєчасна сплата підприємством податку на додану вартість за грудень 2019 року.
Також, 12.06.2020 року разом з листом від 01.06.2020 року № 2504/6/06-00-20 та наказом № 73-К від 14.05.2020 року позивачем отримано копію наказу № 94-к від 25.05.2020 року, яким було внесені зміни до наказу підприємства від 14.05.2020 року №73-К «Про припинення трудового договору» та змінено дату звільнення на 25.05.2020 року, а також отримано трудову книжку із записом про звільнення із займаної посади на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України одноразове грубе порушення трудових обов`язків та зміненою датою звільнення з 14.05.2020 року на 25.05.2020 року.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався нормами ч. 3 ст. 38 КЗпП України, про те, що працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Згідно ст. 39 КЗпП України, строковий трудовий договір (пункти 2 і 3 статті 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 цього Кодексу.
Статтею 115 КЗпП України та статтею 24 Закону України «Про оплату праці» визначено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.
Суд першої інстанції виходив з того, що позивачем 14.05.2020 р. подано заяву на звільнення 14.05.2020 року з займаної посади за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, у зв`язку з невиконанням власником або уповноваженим органом законодавства про працю (невиконання вимог ст.115 КЗпП України, ст. 24 Закону України «Про оплату праці») та умов колективного договору (невиконання п.4.3., 4.12 Колективного договору), а саме порушення строків виплати заробітної плати за квітень 2020 року.
Однак, не звернув уваги на те, що відповідно до матеріалів справи, така заява надійшла на адресу роботодавця листом, направлена 14.05.2020 р. о 13.56 год. /т. 1 а.с. 86/, отримана роботодавцем 18.05.2020 р. /т. 1 а.с. 87/, особисто не подана, а ОСОБА_1 виявила бажання звільнитись у зв`язку з невиплатою заробітної плати на момент її фактичної виплати.
Окрім того, доводи відзиву ОСОБА_1 на апеляційну скаргу про те, що позивачем зазначалося про можливість підтвердження факту звернення 14 травня 2020 року о 09:41 год до відділу кадрів з заявою про звільнення 14.05.2020 року з займаної посади за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівниками підприємства: ОСОБА_3 - головним бухгалтером, ОСОБА_4 - начальником відділу документального забезпечення, ОСОБА_5 - старшим інспектором з кадрів, а відповідна обставина не спростовувалась стороною відповідача під час розгляду справи, колегією суддів не приймаються до уваги, з огляду на те, що тягар доведеності позовних вимог покладено на позивача. Жодного доказу щодо подачі позивачкою заяви про звільнення, до отримання наказу про її звільнення не надано, а отже висновки суду першої інстанції в цій частині є припущеннями, що не ґрунтуються на доказах.
Окрім того, в контексті звільнення за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, у зв`язку з невиконанням власником або уповноваженим органом законодавства про працю (невиконання вимог ст.115 КЗпП України, ст. 24 Закону України «Про оплату праці») та умов колективного договору (невиконання п.4.3., 4.12 Колективного договору), а саме порушення строків виплати заробітної плати, колегія апеляційного суду вказує наступне.
Статтею 241-1 КЗпП України визначено обчислення строків, передбачених КЗпП України, тобто який день вважати датою попередження роботодавця:
- день реєстрації заяви про звільнення відповідальним працівником підприємства, наприклад працівником відділу кадрів або секретарем, - якщо заява подавалася особисто працівником;
- день отримання працівником підприємства рекомендованого листа в поштовому відділенні під підпис - якщо заява на звільнення надіслана поштою.
Водночас, підставою для безумовного застосування ч. 3 ст. 38 КЗпП України є сам факт порушення трудового законодавства, а не істотність, причини такого порушення.
Істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства та їх поважність не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені.
Таким чином, роботодавець не має права самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи, про що також наголошується у відзиві на апеляційну скаргу, з посиланням на відповідну правову позицію Верховного Суду.
Водночас, на момент вручення позивачу наказу № 73-К від 14.05.2020 року про звільнення позивача із займаної посади на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України - одноразове грубе порушення трудових обов`язків, підстава звільнення несвоєчасна сплата підприємством податку на додану вартість за грудень 2019 року, її заяви про звільнення за власним бажанням не подано.
Вказуючи на наказі №73-К про припинення трудового договору про те, що роботодавцем не розглядались її пояснення та не було прийнято заяву про звільнення відділом кадрів, позивач повинна була усвідомлювати, що відсутність такої заяви на момент прийняття рішення про звільнення не може зобов`язувати роботодавця звільняти її на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
Таким чином, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку про безпідставність позовних вимог в частині зміни формулювання звільнення.
Окрім того, скасовуючи наказ про накладення дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення, суд першої інстанції керувався вимогами п. 1 ст. 41 КЗпП України якою визначено, що крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний, в тому числі у випадку одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами податкових та митних органів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.
Розірвання договору у випадках, передбачених частинами першою і другою статті 41 КЗпП України, провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40 цього Кодексу, якою регламентовано розірвання договору власником або уповноваженим ним органом лише у випадках систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Відповідно до п. 22 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 06.11.1992, у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст. 40 і п. 1 ст. 41 КЗпП, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.
Згідно пункту 27 Постанови Пленуму, на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП за одноразове грубе порушення трудових обов`язків трудовий договір може бути розірвано лише з керівником підприємства, установи, організації (філії, представництва, відділення, іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також із службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів контролю за цінами.
Вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов`язків грубим, суд першої інстанції виходив з того, що 14.05.2020р. о 9.54 год. позивачу надано на ознайомлення розпорядження в.о. генерального директора Калуги В.А. від 14.05.2020 року № 8-р в якому зобов`язано ОСОБА_1 надати пояснення стосовно питання невчасної сплати підприємством податку на додану вартість за грудень 2019 року. Термін надання письмових пояснень відповідно до вказаного розпорядження становив до 10.00 год. 14.05.2020 р., тобто лише 6 хвилин, що не є розумним строком та такі обставини, вказують на створення умисних перешкод з боку роботодавця на своєчасне виконання працівником покладених обов`язків.
При цьому, судом першої інстанції вказано на те, що відповідачем не доведено настання негативних наслідків для підприємства, спричинених можливими діями позивача, що в свою чергу, можливо було б вважати грубим порушенням трудових обов`язків.
Водночас, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що у своїх поясненнях, ОСОБА_1 жодним чином не наголошує на недостатність часу для їх надання, натомість зазначає про відсутність доступу до клієнт-банку, для підтвердження своєчасності сплати ПДВ.
Є також суб`єктивним тлумаченням законодавства обставини, на які вказує позивач, щодо неправомірності накладення дисциплінарного стягнення - звільнення, оскільки вона як фінансовий директор не належить до спеціальних суб`єктів, з якими передбачено розірвання договору на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України.
Так, відповідно до посадової інструкції фінансового директора ДП «ІСС», п. 1.1. фінансовий директор належить до професійної групи «Керівники», йому безпосередньо підпорядковані головний бухгалтер та управління фінансового забезпечення та контролю.
Відповідно до положень Податкового кодексу України та Порядку заповнення і подання податкової звітності з податку на додану вартість, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 28.01.2016 р. №21 щодо подання ПДВ-декларації, 20 січня 2020 року до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва від імені Державного підприємства була складена, підписана та надіслана до податкових органів в системі «М.Е.DОС» Податкова Декларація з Податку на додану вартість за грудень 2019 року.
Вказана Декларація підписана електронним підписом фінансового директора Державного підприємства ОСОБА_1 - Керівник та електронним підписом головного бухгалтера Державного підприємства ОСОБА_3 - Головний бухгалтер. Зміст Декларації містить відомості щодо податкових зобов`язань Державного підприємства з податку на додану вартість на суму 3 582 238 гривень та податкового кредиту з податку на додану вартість на суму 1 498 995 і гривень та мають позитивну різницю стосовно податкових зобов`язань Підприємства в розмірі 2 083 243 гривні, яка сплачується до державного бюджету.
Відомості стосовно податкових зобов`язань Підприємства, що містяться в цій Декларації, повністю підтверджуються електронними даними податкового та бухгалтерського обліку щодо виданих та отриманих податкових накладних, а також оригіналами первинних документів, що знаходяться на Підприємстві.
Водночас, 30 січня 2020 року, за даними системи «M.E.DOC», від імені Державного підприємства до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва був поданий Уточнюючий розрахунок податкових зобов`язань з ПДВ у зв`язку з виправленням самостійно виявлених помилок за грудень 2019 року, підписаний електронним підписом фінансового директора Державного підприємства ОСОБА_1 - від імені Керівника підприємства та електронним підписом головного бухгалтера ОСОБА_3 - від імені Головного бухгалтера підприємства.
Так, зміст Розрахунку містить інші відомості щодо податкових зобов`язань підприємства в частині податку на додану вартість, які значно відрізняються від відомостей Декларації, поданих до податкового органу 20.01.2020 р., зокрема, податкові зобов`язання підприємства було безпідставне занижено на суму 2 065 744 гривень, та зазначено, що податкові зобов`язання підприємства в частині податку на додану вартість складають суму 1 502 772 гривень, що не підтверджується наявними на підприємстві первинними документами.
З огляду на вказане та коло обов`язків, які були покладені на фінансового директора, колегія суддів вважає правильним застосування п. 1 ст. 41 КЗпП України.
Окрім того, вищезазначені дії зазначених відповідальних службових осіб Державного підприємства, призвели до зниження позитивної різниці між сумою податкового зобов`язання та сумою податкового кредиту поточного звітного періоду, яка сплачується до державного бюджету за грудень 2019 року до 17 499 гривень, а це в свою чергу привело до не обґрунтованого заниження податку з доданої вартості за грудень 2019 року на (2 083 243 і 17 499) 2 065 744 Гривень, яке не підтверджено первинними бухгалтерськими документами.
Зазначаючи про те, що відповідачем не доведено настання негативних наслідків для підприємства, спричинених можливими діями позивача, що в свою чергу, можливо було б вважати грубим порушенням трудових обов`язків, суд першої інстанції не врахував, що позивач, працюючи на посаді фінансового директора підприємства, склала, підписала та подала до податкових органів декларацію з податку на додану вартість за грудень 2019 р., відомості якої містять зменшений розрахунок, внаслідок чого підприємство повинно заплатити штраф у розмірі 3% від не задекларованої суми, що становить 61 972, 32 грн. За фактом таких дій наявне повідомлення про злочин в.о. генерального директора ДП «ІСС» Калуги В.А. про ухилення від сплати податків шляхом підроблення офіційних документів, а тому висновок суду на предмет оцінки істотності та грубості порушення, здійснено судом першої інстанції за неповного дослідження обставин справи.
Колегія суддів апеляційного суду вважає помилковим і висновок суду першої інстанції в частині звільнення позивача у період тимчасової непрацездатності, всупереч нормі ч. 3 ст. 40 КЗпП України, оскільки у роботодавця на момент винесення наказу про звільнення було відсутнє підтвердження непрацездатності працівника, після надання такого підтвердження, наказом № 94-к від 25.05.2020 року, було внесені зміни до наказу підприємства від 14.05.2020 року №73-к «Про припинення трудового договору» та змінено дату звільнення на 25.05.2020 року.
Крім того, згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Судом першої інстанції встановлено, що на момент розгляду справи відповідач так і не провів остаточний розрахунок із позивачем, а відтак позовні вимоги про стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку є обґрунтованими.
Водночас, колегія суддів апеляційної інстанції вказує на те, що наказом № 94-к від 25.05.2020 року, було внесено зміни до наказу підприємства від 14.05.2020 року №73-к «Про припинення трудового договору» та змінено дату звільнення на 25.05.2020 року, заступнику головного бухгалтера наказано здійснити оплату тимчасової непрацездатності за період хвороби з 14.05.2020 р. по 22.05.2020 р., спір між сторонами з цього приводу відсутній. Оскільки колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що звільнення позивача на підставі ч. 1 ст. 41 КЗпП України відбулось з дотриманням вимог законодавства, не підлягає стягненню вихідна допомога при звільненні за ч. 3 ст. 38 КЗпП України як і компенсація за затримку її виплати.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права.
Крім того, відповідно до ст. 141 ЦПК України, розподілу підлягають судові витрати.
Керуючись ст.ст. 376, 381, 382 ЦПК України, суд, -
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу державного підприємства «Інформаційні судові системи» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року - задовольнити.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року - скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до державного підприємства «Інформаційні судові системи» про зміну формулювання причини і дати звільнення з роботи, стягнення вихідної допомоги, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - відмовити.
Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції розподілити наступним чином:
Стягнути з ОСОБА_1 / АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 / на користь державного підприємства «Інформаційні судові системи» /03045, м. Київ, вул. Плещеєва, 10, код ЄДРПОУ 34614292/ 3 115,66 /три тисячі сто п`ятнадцять гривень шістдесят шість копійок/
Постанова суду апеляційної інстанції касаційному оскарженню не підлягає.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Головуючий: Судді:
