Постанова
Іменем України
16 грудня 2020 року
місто Київ
справа № 398/4220/17
провадження № 61-4781св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуОСОБА_1 на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 04 жовтня 2018 року у складі судді Голосеніної Т. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 31 січня 2019 року у складі колегії суддів: Кіселика С. А., Єгорової С. М., Карпенка О. Л.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у грудні 2017 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання удаваним договору оренди земельної ділянки, загальною площею 6, 1587 га, кадастровий номер 3520386900:02:000:9038, укладеного між ними 27 жовтня 2016 року, застосувати наслідки, передбачені статтею 235 ЦК України.
Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що на підставі рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 31 жовтня 2014 року у справі № 398/5426/14-ц за ним визнано право власності на земельну ділянку, загальною площею 6, 1587 га, що розташована на території Червонокам`янської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області та відповідно до державного акта на право приватної власності на землю, серії ІУ-КР № 029544, належала його діду ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , в порядку спадкування за законом.
Цільове призначення земельної ділянки - ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
27 жовтня 2016 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки, яким встановлено строк оренди 49 років, визначено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 199 977, 00 грн, а щорічна орендна плата, яка вноситься орендарем у формі та розмірі грошової, натуральної та відробіткової оплати, складає 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить 5 999, 31 грн.
Також сторони домовилися про сплату повної вартості земельного паю, яку відповідач на момент укладення договору оренди визначив у 200 000, 00 грн.
Проте на момент подання позову йому сплачено лише 70 000, 00 грн, решту суми, а саме 130 000, 00 грн, яку відповідно до розписки від 21 жовтня 2016 року відповідач зобов`язався сплатити до 31 липня 2017 року, не сплачено.
Позивач вважав, що таким чином відповідач мав на меті приховати інший правочин, а саме договір купівлі-продажу земельної ділянки, оскільки орендну плату за землю неможливо вирахувати на 49 років, так як пункт 11 цього договору передбачає, що розмір орендної плати переглядається у разі зміни розміру земельного податку, підвищення цін і тарифів, зміни коефіцієнтів індексації, які визначені законодавством.
Зазначив, що оскільки спірний договір вчинено з метою приховання незаконного правочину, то спірний договір є удаваним, тому його необхідно визнати недійсним, так як він суперечить закону.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач заперечував проти позову, зазначив, що удаваним є правочин, який вчинено його сторонами, а не стороною, тобто наявність умислу на вчинення удаваного правочину в усіх його учасників. Посилання позивача на те, що відповідач мав намір замість договору оренди укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки є хибними, оскільки договір оренди земельної ділянки містить всі умови такого договору і його зареєстровано відповідно до вимог законодавства.
Стверджував, що, укладаючи договір оренди, він не міг приховувати договір купівлі-продажу земельної ділянки, оскільки згідно із пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в Україні діє заборона відчуження земель сільськогосподарського призначення.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 04 жовтня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що договір оренди землі від 27 жовтня 2016 року, укладений між сторонами, містить всі істотні умови договору оренди землі, передбачені статтею 15 Закону України «Про оренду землі», зокрема, в ньому зазначені: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату, тощо. До договору оренди земельної ділянки додано копію плану або схеми земельної ділянки, копію акта визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), копію акта про передачу та прийом земельної ділянки, які є невід`ємною частиною зазначеного договору. Сторони не оспорюють, що зазначений договір зареєстровано у встановленому законом порядку. Хоча договір оренди землі укладений на досить великий строк (на 49 років), проте це жодним чином не свідчить про те, що він є договором купівлі-продажу землі, оскільки не передбачає переходу права власності на земельну ділянку, а лише надає право землекористування відповідачу.
Суд першої інстанції встановив, що не знайшли свого підтвердження посилання позивача на те, що між сторонами існувала усна домовленість про те, що після сплати відповідачем позивачу грошових коштів у сумі 200 000, 00 грн, останній мав передати ОСОБА_2 оригінали правовстановлюючих документів на земельну ділянку. Посилання позивача на розписку відповідача свідчать про те, що позивач просить визнати договір оренди землі удаваним не тому, що відповідачем укладено цей правочин з метою приховати інший, договір купівлі-продажу землі, а тому, що йому відповідачем не виплачено іншу частину коштів, які зазначено в розписці, тобто 130 000, 00 грн.
Постановою Кропивницького апеляційного суду від 31 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 04 жовтня 2018 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що згідно з договором оренди землі від 27 жовтня 2016 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , між сторонами виникли правовідносини, що характерні саме для договору оренди. Договір зареєстрований як договір оренди землі і за орендарем земельної ділянки зареєстровано право користування земельною ділянкою, в той час як договір купівлі-продажу передбачає отримання покупцем права власності на придбаний товар. Таким чином, доводи позивача, що між сторонами договору склалися правовідносини, притаманні договору купівлі-продажу, коли право власності на об`єкт продажу переходить від продавця до покупця, не відповідають дійсності, оскільки власником земельної ділянки є позивач, а грошові кошти в сумі 70 000, 00 грн, отримані ним від ОСОБА_2 відповідно до розписки, є орендною платою за користування зазначеною ділянкою.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 у березні 2019 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 04 жовтня 2018 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 31 січня 2019, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, зокрема правил статті 235 ЦК України. Зазначає, що розписка, у якій зазначена ціна і порядок сплати орендної плати, що не знайшло підтвердження у договорі оренди, довготривалість строку оренди доводять спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені удаваним правочином. Відсутність умислу відповідача не доведена. Предметом судового розгляду не є визнання договору оренди земельної ділянки недійсним. Як реєстрація, так й зміст договору оренди землі не можуть бути безумовними доказами того, що правочин є удаваним.
У письмових поясненнях до касаційної скарги заявник зазначає, що висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки суди не дослідили дійсний зміст та правову природу розписки, не з`ясували, які правовідносини виникли між сторонами.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 31 жовтня 2014 року у справі № 398/5426/14-ц за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , визнано право власності на земельну ділянку, площею 6, 16 га, що розташована на території Червонокам`янської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області, яка належала його діду ОСОБА_3 відповідно до державного акта на право приватної власності на землю, серії ІУ-КР № 029544, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно з уточненим розрахунком нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка передана у власність для товарного сільськогосподарського виробництва, на території Червонокам`янської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області, площею 6, 1587 га, загальна грошова оцінка станом на 01 січня 2016 року становить 199 977, 00 грн.
Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 27 жовтня 2016 року укладений договір оренди землі, відповідно до умов якого в оренду передана земельна ділянка, загальною площею 6, 1587 га, кадастровий номер 3520386900:02:000:9038, нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 199 977, 00 грн. Договір укладено строком на 49 років. Орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі грошової, натуральної та відробіткової плати - 3 % нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить 5 999, 31 грн.
Сторони не оспорюють, що цей договір зареєстрований у встановленому законом порядку.
Про передачу ОСОБА_1 земельної ділянки ОСОБА_2 свідчить акт передачі та прийому земельної ділянки від 27 жовтня 2016 року.
Відповідно до письмової розписки, оригінал якої знаходиться у позивача, ОСОБА_2 зобов`язався виплатити ОСОБА_1 орендну плату за земельну ділянку, кадастровий номер 3520386900:02:000:9038, за 49 років, двома частинами: першу в розмірі 70 000, 00 грн - до 28 жовтня 2016 року, другу в розмірі 130 000, 00 грн - до 31 липня 2017 року.
Позивач зазначив, що відповідачем йому сплачено лише першу частину орендної плати в сумі 70 000, 00 грн, іншу частину в сумі 130 000, 00 грн не сплачено.
Про те, що позивачем не було отримано суму 130 000, 00 грн також свідчать відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків від 21 лютого 2018 року № 30155 за період перший-четвертий квартали 2017 року.
Зазначений факт також не оспорювався відповідачем.
Встановлено, що договір оренди землі від 27 жовтня 2016 року, укладений між сторонами, містить всі істотні умови договору оренди землі, передбачені статтею 15 Закону України «Про оренду землі», зокрема, у ньому зазначені: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату тощо. До договору оренди земельної ділянки додано копію плану або схеми земельної ділянки, копію акта визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), копію акта про передачу та прийом земельної ділянки, які є невід`ємною частиною зазначеного договору.
Сторони не оспорювали, що зазначений договір зареєстровано у встановленому законом порядку.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
За змістом статті 15 ЦК України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.
Таким чином, у розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
При цьому під порушенням права необхідно розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Зазначеними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Тобто ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Предметом позову у справі, яка переглядається, є заявлені вимоги про визнання удаваним договору оренди землі та застосування наслідків удаваного правочину, оскільки позивач стверджує, що насправді укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, а не договір оренди.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визначити правочин, який насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним. Таким чином, вимоги про визнання удаваним договору спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору та підлягають з`ясуванню судом під час вирішення спору (пункти 43, 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц, провадження № 14-498цс18).
Звертаючись з позовом про визнання договору оренди удаваними, позивач не заявляв вимоги визнати договір купівлі-продажу недійсним, при цьому позивач у позовній вимозі не визначив та не обґрунтував, які саме наслідки удаваного правочину необхідно застосувати до спірних правовідносин.
З огляду на наведене та враховуючи, що сама по собі вимога про визнання правочину удаваним спрямована на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору, зокрема, у випадку звернення з позовною вимогою про визнання правочину недійсним, а такий спір у цій справі відсутній, Суд дійшов висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту його порушених прав або законних інтересів не є ефективним та самостійним, оскільки матиме наслідком лише те, що відносини сторін за таким правочином регулюватимуться правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили, ці правила також застосовуватимуться при вирішенні спору за таким правочином чи стосовно нього.
Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у пункті 40 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 січня 2020 року у справі № 903/154/19.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у справі за результатами розгляду позову, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні такого позову, проте помилково надав оцінку цим вимогам по суті та відмовив з підстав недоведеності наявності навмисних дій відповідача під час укладення спірного договору та наявності у нього мети приховати договір купівлі-продажу. Оцінюючи обставини справи за такою логікою, суд першої інстанції додатково зобов`язаний був врахувати, що купівля-продаж земель сільськогосподарського призначення за чинним законодавством не допускається, тому правила про договір купівлі-продажу до оспорюваного правочину щодо такої землі застосовані бути не можуть.
Враховуючи наведене, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову з інших підстав.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Розподіл судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні (частина перша статті 141 ЦПК України).
Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновків про ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то судові витрати, понесені позивачем, не підлягають йому відшкодуванню.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 04 жовтня 2018 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 31 січня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору оренди землі удаваним та застосування наслідків удаваного правочину відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко
