ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю.
7квітня 2020 року
м. Київ
у справі № 910/4590/19
провадження № 12-189гс19
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» (далі - Товариство) до 1. Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві (далі - Держказначейство), 2. Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (далі - ДФС), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача (2) - Головного управління Державної фіскальної служби України у місті Києві (далі - ГУ ДФС), про стягнення грошових коштів.
У квітні 2019 року Товариство звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Держказначейства та ДФС про стягнення грошових коштів у розмірі 635 233,56 грн, з яких: інфляційні втрати - 508967,61 грн та три проценти річних - 126265,95 грн.
На обґрунтування заявлених позовних вимог Товариство зазначило, що внаслідок прострочення відшкодування з Державного бюджету України суми податку на додану вартість (далі - ПДВ) у розмірі 1572401,00 грн на користь позивача відповідно до норм чинного законодавства України підлягають стягненню з Державного бюджету України інфляційні втрати та три проценти річних, які нараховані на суму заборгованості за період з 11 квітня 2016 року по 13 грудня 2018 року.
Господарський суд міста Києва ухвалою від 5 червня 2019 року провадження у цій справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), дійшовши висновку про те, що справа не відноситься до юрисдикції господарських судів, а є справою суду адміністративної юрисдикції, оскільки спір у ній виник у зв`язку з відшкодуванням шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.
Північний апеляційний господарський суд постановою від 7 серпня 2019 року скасував ухвалу Господарського суду міста Києва від 5 червня 2019 року, а справу передав на розгляд до Господарського суду міста Києва, зазначивши, що за своїм змістом та суттю правовідносини щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат у зв`язку з простроченням відшкодування суми ПДВ на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) з урахуванням суб`єктного складу сторін у цій справі, до якого не входять фізичні особи, носять характер приватноправових відносин, а тому цей спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду
від 7 серпня 2019 року, ГУ ДФС звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою (з урахуванням уточнень), в якій просило скасувати зазначене судове рішення повністю та закрити провадження у цій справі.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 жовтня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі та передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, а саме у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил суб`єктної та предметної юрисдикції.
За наслідками розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду постановою від 7 квітня 2020 року касаційну скаргу ГУ ДФСзадовольнила частково; постанову Північного апеляційного господарського суду від 7 серпня 2019 року у справі № 910/4590/19 скасувала; ухвалу Господарського суду міста Києва від 5 червня 2019 року у справі № 910/4590/19 змінила у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в решті зазначене судове рішення залишила без змін.
При цьому Велика Палата Верховного Суду не погодилась з висновком господарського суду першої інстанції про те, що звернення позивача до Господарського суду міста Києва з позовною заявою про стягнення інфляційних нарахувань та суми трьох процентів річних є видом відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до частини п`ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. При цьому у справі, що розглядається, заявлена була лише вимога про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних, не поєднана з однією з вимог, зазначених у пунктах 1-4 частини першої статті 5 КАС України. Водночас інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання. Тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимогою.
На думку Великої Палати Верховного Суду у справі, що розглядається, вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою, а основною - вимога про сплату заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ. При вирішенні спору про стягнення з бюджету інфляційних та річних процентів перед судом обов`язково постане питання про наявність заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, суму такої заборгованості, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення, тобто питання, спір щодо яких підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір щодо вимоги про стягнення з бюджету інфляційних та річних процентів, нарахованих на прострочену суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, належить розглядати за правилами адміністративного судочинства незалежно від того, чи поєднана така вимога з однією з вимог, зазначених у пунктах 1-4 частини першої статті 5 КАС України, чи поєднана вона з вимогою про стягнення заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ та чи розглянуті такі вимоги в іншій справі.
Ураховуючи зазначене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що розгляд цього спору відноситься до юрисдикції адміністративних судів.
Відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Вважаємо за необхідне викласти окрему думку стосовно постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 квітня 2020 року у цій справі.
Статтею 124 Конституції Українизакріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України визначено, що суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Водночас, є помилковим поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. Аналогічну правову позицію викладено в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16.
Натомість визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням наявного приватного права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.
Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Як встановлено судом апеляційної інстанції, Окружний адміністративний суд міста Києва, розглядаючи справу № 826/1962/16 та стягуючи з Державного бюджету України на користь Товариства заборгованість з відшкодування ПДВ у розмірі 1572401,00 грн, вирішив публічно-правовий спір, встановивши порушення податковим органом строків бюджетного відшкодування та виникнення у зв`язку з цим протиправної бездіяльності податкового органу, як суб`єкта владних повноважень, а також наявність бюджетної заборгованості з відшкодування ПДВ.
Позивач звернувся до суду з цим позовом про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих на підставі статей 536, 625, 1212, 1214 ЦК України, якими унормовано правові наслідки збереження грошей без достатньої правової підстави та відповідальність за порушення грошового зобов`язання, посилаючись на прострочення відшкодування з Державного бюджету України суми ПДВ, яка встановлена в рішенні адміністративного суду у справі № 826/1962/16.
У статті 1212 ЦК України встановлено загальні положення про зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.
Частиною другою статті 1214 ЦК України встановлено, що у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).
Відповідно до частини другої статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Заявляючи вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат на підставі наведенихнорм права, позивач просив про притягнення відповідачів до цивільно-правової відповідальності у вигляді стягнення з Державного бюджету України інфляційних втрат від знецінення суми відшкодування ПДВ внаслідок порушення строків здійснення бюджетного відшкодування та трьох процентів річних, як плати за користування безпідставно збереженими грошовими коштами за весь час прострочення бюджетного відшкодування.
Отже позиція позивача полягає у тому, що він, здійснюючи розпорядження своїм правами, що в силу положень статті 14 ГПК України відповідає принципу диспозитивності господарського судочинства, має на меті довести у господарському суді, що відповідачами було порушено його приватне право, про що свідчить той факт, що він звернувся до господарського суду для захисту цього права у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин з визначеними на власний розсуд вимогами щодо предмету спору та їх обґрунтуванням.
З огляду на це спір щодо застосування відповідно до статей 536, 625, 1212, 1214 ЦК Українизаходів відповідальності за порушення зобов`язання, яке позивач вважає грошовим, навіть якщо учасником цього зобов`язання є суб`єкт владних повноважень, розглядається залежно від суб`єктного складу у порядку цивільного чи господарського судочинства. Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 11 квітня 2018 року по справі № 758/1303/15-ц, які помилково не враховані судом першої інстанції.
З огляду на зазначене, на нашу думку, за своїм змістом та суттю правовідносини щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат на підставі статей 536, 625, 1212, 1214 ЦК України з урахуванням суб`єктного складу сторін в цій справі, до якого не входять фізичні особи, носять характер приватноправових відносин.
Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що стягнення інфляційних нарахувань та суми трьох процентів річних є видом відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.
Не погоджуємось з таким висновком з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Згідно з частинами другою та четвертою статті 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).
З наведених норм випливає, що відшкодування шкоди здійснюється лише за умови доведення розміру заподіяної шкоди, тобто коли встановлено, що річ знищена або не може бути повернута з інших причин, потребує полагодження у доведеному відношенні, доведено розмір певних втрат, витрат або неодержаних доходів.
Натомість відповідно до частини другої статті 625 ЦК України кредитор вправі вимагати сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також процентів річних від простроченої суми. Ці правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому закономабо договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, але не є способом відшкодування шкоди.
У випадках, встановлених законом, позовні вимоги, які за своєю суттю є вимогами щодо вирішення приватноправового спору, можуть розглядатися адміністративними судами, якщо вони заявлені разом з вимогами щодо вирішення публічно-правового спору. Так, позовна вимога про стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю, яка за суттю є вимогою щодо вирішення приватноправового спору, може розглядатися адміністративними судами, але лише за умови, що така вимога заявлена разом з однією з вимог, зазначених у пунктах 1 - 4 частини першої статті 5 КАС України: з вимогою про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, про визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій, або про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії (пункт 6 частини першої статті 5 КАС України). Водночас у справі, що розглядається, жодна з вимог, зазначених у пунктах 1 - 4 частини першої статті 5 КАС України, не заявлялась.
Виходячи з викладеного вважаємо, що спір у цій справі підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК Українигосподарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Звідси, висновки суду першої інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК Україниє необґрунтованими та не відповідають наведеним вище нормам матеріального та процесуального права, оскільки позивачем не заявлено у цьому позові ані вимог щодо вирішення публічно-правового спору ані вимог про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.
Необґрунтоване закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК Україниє обмеженням доступу до суду, оскільки заявлений з такими як у цій справі вимогами щодо предмету спору та їх обґрунтуванням позов не може бути предметом розгляду в адміністративному суді.
З урахуванням викладеного вважаємо, що скасовуючи постанову Північного апеляційного господарського суду від 7 серпня 2019 року зі зміною мотивувальної частини ухвали Господарського суду міста Києва від 5 червня 2019 року у справі № 910/4590/19, Велика Палата Верховного Суду дійшла помилкового висновку, що розгляд цього спору відноситься до юрисдикції адміністративних судів, позаяк за своїм змістом та суттю правовідносини у цій справі щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат носять характер приватноправових.
Судді Великої Палати Верховного Суду С. В. Бакуліна Ю. Л. Власов Л. І. Рогач В. Ю. Уркевич
