ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Гриціва М. І., Уркевича В. Ю.
08 жовтня 2019 року
м. Київ
у справі № 9901/66/19 (провадження № 11-582заі19) за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС України) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії у частині закриття провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року.
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовом до ВККС України, в якому позивач просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення за результатами спеціального спільного засідання ВККС України та громадської ради міжнародних експертів (далі - ГРМЕ) від 18 січня 2019 року про визнання кандидата на посаду судді Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1 таким, що припинив участь в оголошеному рішенням ВККС України від 02 серпня 2018 року № 186/зп-18 конкурсі на посаду судді Вищого антикорупційного суду;
- зобов`язати ВККС України допустити ОСОБА_1 до наступного етапу кваліфікаційного оцінювання - дослідження досьє та проведення співбесіди в межах оголошеного рішенням ВККС України від 02 серпня 2018 року № 186/зп-18 конкурсу на посаду судді Вищого антикорупційного суду.
Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову.
Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду керувався тим, що рішення ВККС України від 18 січня 2019 року № 53/вс-19 прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстави для скасування вказаного рішення, відповідно до статті 88 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) відсутні.
Надаючи оцінку доводам позивача щодо відсутності в окремих членів ВККС України повноважень на час прийняття оскаржуваного рішення, суд першої інстанції вказав на їх необґрунтованість, з огляду на приписи статті 58 Конституції України, частини другої статті 92 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453- VI) зі змінами, внесеними Законом від 09 грудня 2011 року № 4094-VI та пункту 26 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, 12 червня 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, в якій просив змінити рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року шляхом внесення змін до мотивувальної частини рішення щодо вирішення питання повноважень членів ВККС України.
Обґрунтовуючи право на звернення до суду з апеляційною скаргою на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року скаржник вказав, що має право на апеляційне оскарження рішення як особа, яка не була учасником справи, однак суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов'язки, в сенсі забезпечення неупередженого розгляду справ, у тому числі за позовами ОСОБА_2 щодо повноважень членів ВККС України та розгляду питання його переведення компетентними особами згідно із законом.
Зокрема, згідно з порядком денним, розміщеним на офіційному веб-сайті ВККС України, на 11 червня 2019 року призначено засідання ВККС України з вирішення питання про рекомендування суддів Верховного Суду України, Вищого адміністративного суду України, Вищого господарського суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ для переведення на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня без конкурсу.
Також скаржник зазначав, що оскаржуваним рішенням чиниться тиск на суддів Окружного адміністративного суду міста Києва та відбувається вплив на суд при розгляді справ щодо повноважень членів ВККС України, які перебувають на розгляді у цьому суді.
08 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою закрила провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року.
Вважаємо за необхідне викласти окрему думку стосовно ухвали Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року.
Як убачається зі змісту апеляційної скарги, ОСОБА_2 вважав, що він, як особа, яка не брала участі у справі, має право оскаржити в апеляційному порядку рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року, оскільки зазначеним рішенням він позбавлений права на розгляд питання про його переведення як судді Вищого адміністративного суду України до іншого суду відповідним органом у правомочному складі та таким, що створений згідно із законом.
Закриваючи провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року, Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що скаржником не доведено, в чому полягає порушення його інтересів в результаті ухвалення оскаржуваного рішення. Наявність у скаржника загального інтересу у розгляді питання про переведення судді до іншого суду органом, що створений згідно з законом, не свідчить про те, що такий інтерес є порушеним суб'єктом владних повноважень (відповідачем у справі) в результаті ухвалення оскаржуваного рішення.
Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначила, що дії/бездіяльність та/або рішення ВККС України, а також пов`язане з цим питання наявності/відсутності повноважень окремих членів ВККС України стосовно переведення ОСОБА_2 з посади судді Вищого адміністративного суду України до іншого суду того самого або нижчого рівня без конкурсу може бути предметом розгляду у справі за його позовом до адміністративного суду.
Стосовно таких висновків вважаємо за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до частини першої статті 293 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 24 Конституції України громадянам гарантована рівність конституційних прав і свобод тарівність перед законом.
На нашу думку, право скаржника на оскарження у цій справі рішення гарантується принципом верховенства права.
Так, Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року у Доповіді «Верховенство права» вказала, що основними критеріями розуміння верховенства права є, зокрема: доступність закону (закон має бути зрозумілим, чітким та передбачуваним); питання юридичних прав мають бути вирішені нормами права, а не на основі дискреції; рівність перед законом; влада має здійснюватися у правомірний, справедливий та розумний спосіб; елементами верховенства права є: законність, включаючи прозорий, підзвітний та демократичний процес введення в дію приписів права; юридична визначеність; заборона свавілля; рівність перед законом.
Таким чином, верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб`єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат.
Основне призначення принципу верховенства права полягає в забезпеченні свобод та прав людини, причому, насамперед, у її відносинах з державною владою та державними органами. Ідея «rule of law» з самого початку свого становлення була спрямована проти свавілля та авторитаризму, які часто використовували формальний закон для досягнення антиправових цілей. Її метою було «зв`язати» державну владу правом, встановивши надійний «правовий заслін» її необґрунтованому втручанню у життя людей, створивши необхідні правові механізми для реалізації та захисту прав і свобод людини. Тому мета верховенства права - це не просто формальне забезпечення порядку, передбаченого законами та іншими нормативними актами, встановленими державою, а утвердження такого правопорядку, який обмежує абсолютизм державної, передусім виконавчої, влади, ставить її під контроль суспільства, створюючи для цього відповідні правові механізми. Це дає можливість зробити висновок, що самостійного значення, відмінного від принципу законності, принцип верховенства права набуває тоді, коли право розглядається як явище, яке не міститься виключно в законах та інших нормативних актах.
Заперечення свавільності влади, в тому числі і судової, як одного з основних складників, що виражає зміст принципу верховенства права, означає, що влада має здійснюватися у правомірний, справедливий і розумний спосіб; права людини повинні бути захищені, а суд має бути справедливим (частина перша статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Такий складник принципу верховенства права як рівність учасників судового процесу перед законом пов`язаний із правом на доступ до правосуддя, на справедливий суд та означає однакове застосування судом закону до всіх учасників судового процесу та відповідно до мети правової норми, неупереджене ставлення суду до всіх учасників судового процесу та забезпечення їм рівних процесуальних прав.
Саме цей принцип втілено у частині першій статті 293 КАС України якою надано право на апеляційне оскарження судових рішень не лише учасникам справи, але й іншим особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.
Оскільки судом зроблено узагальнений висновок щодо повноважень членів ВККС України, то він стосується усіх правовідносин та усіх осіб, які перебувають у будь-яких правовідносинах із ВККС України.
Таким чином, рівність перед законом означає, в тому числі, що не може бути обмежене право на доступ до суду іншим особам, питання щодо професійної кар`єри яких перебувають на розгляді ВККС України.
За частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому у разі недотримання цих вимог у заінтересованої особи виникає право на оскарження акта, в тому числі і судового, який в силу його чинності створює загрозу, що державний орган (у даному випадку ВККС України), буде діяти не у правомірному складі на підставі закону.
Охоронюваний законом інтерес - це усвідомлена суб`єктом права необхідність в отриманні певного матеріального/нематеріального блага або зміни свого правового статусу, що спонукають суб`єктів права вчинювати конкретні дії чи, навпаки, утримуватися від них, які є незабороненими державою.
При цьому необхідно врахувати співвідношення інтересу та права. Право випливає з інтересу, інтерес формує, змінює об`єктивне право, стає причиною виникнення, реалізації, зміни чи припинення відповідного суб`єктивного права. Деталізація існування інтересів відбувається у такі способи: 1) окремий інтерес повністю відображається в праві, що спонукає до закріплення його в конкретних нормах; 2) інтерес закріплюється й відображається через суб`єктивні права; 3) інтерес із самого початку існує поза правом, або не повністю ним закріплюється, чи є зафіксованим у праві, але в недостатньому для суб`єкта ступені. За своєю сутністю охоронюваний законом інтерес - це прагнення суб`єкта володіти благами.
У рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп1 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) зазначається, що в юридичних актах термін «інтерес», враховуючи його як лексичне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об`єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами. Поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. У зв`язку з цим Конституційний Суд України доходить висновку, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
У зазначеному рішенні Конституційного Суду України розмежовують законні та незаконні інтереси. Законні інтереси, які не опосередковані правовими нормами - це доправова категорія, так як інтерес передує правам та обов`язкам, тобто виступає як «суб`єктивне право, що може виникнути у майбутньому». Законні ж інтереси поділяють на опосередковані правом та приховані законні інтереси. До останніх належать не визнані правом інтереси. Таким чином, безпосереднє згадування в нормах права інтересів як об`єкта правового захисту фактично прирівнює їх до суб`єктивних прав.
Отже, особа, яка не брала участі у справі, може бути суб`єктом правовідносин, у яких виник конкретний юридичний спір. У публічно-правових спорах фізичної особи із суб`єктом владних повноважень такий спір виникає у зв`язку з виконанням або невиконанням суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій відносно цієї особи (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
З огляду на вищевказане, відсутність у скаржника законного права або інтересу у спірних матеріальних правовідносинах не є підставою для висновку про відсутність у нього охоронюваного законом інтересу до роботи ВККС України відповідно до законодавства, яке регламентує порядок створення ВККС України, строк повноважень її членів. Адже ОСОБА_2 також є особою, яка проходить кваліфікаційне оцінювання та щодо подальшої професійної діяльності якої ВККС України має прийняти відповідне рішення.
Більше того, вважаємо, що необхідно враховувати доводи скаржника, що про оспорення наявності повноважень у членів ВККС України свідчать судові справи, в тому числі і за позовами ОСОБА_2 , що перебувають в провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва та розгляд яких ще не завершився (№ № 640/5889/19, 640/5883/19, 640/5876/19, 640/5874/19, 640/5873/19, 640/9122/19, 640/9309/19, 640/2620/19, 640/4729/19 та 640/2574/19). Тобто, оскаржуваним рішенням Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вирішив питання про права та інтереси ОСОБА_2 , оскільки фактично вирішив спори у справах за його позовами, що перебувають в провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва, щодо наявності повноважень у членів ВККС України.
Вважаємо, що ОСОБА_2 відповідно до частини першої статті 293 КАС України має право на апеляційне оскарження рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2019 року. Його апеляційна скарга мала бути розглянута Великою Палатою Верховного Суду по суті.
Судді: О. М. Ситнік
М. І. Гриців
В. Ю. Уркевич
