09.10.19
22-ц/812/1339/19
Справа № 489/2893/18
Провадження № 22-ц/812/1339/19 Суддя-доповідач апеляційного суду - Крамаренко Т.В.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
09 жовтня 2019 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого - Крамаренко Т.В.,
суддів - Бондаренко Т.З., Темнікової В.І.,
із секретарем судового засідання - Андрієнко Л.Д.,
за участю: представника позивача - ОСОБА_9, представника відповідача - ОСОБА_10., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою
ОСОБА_2
на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 05 червня 2019 року, ухваленого під головуванням судді - Рум`янцевої Н.О., в приміщенні того ж суду о 15 годині 18 хвилин по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів, -
в с т а н о в и л а :
У травні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів.
Позивач зазначав, що згідно платіжних доручень він за період з 03 червня 2015 року по 28 листопада 2017 року зі свого карткового рахунку помилково перерахував на картковий рахунок відповідача грошові кошти у сумі 2 238 069, 63 грн.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 набув та зберігає у себе грошові кошти без достатніх правових підстав просив суд на підставі ст. 1212 ЦК України стягнути з відповідача на свою користь безпідставно набуті грошові кошти у сумі 2 238 069,63 грн.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 05 червня 2019 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 суму безпідставно отриманих грошових коштів у розмірі 2 238 069,63 грн. : з яких за 2015 рік - 816 200 грн., за 2016 рік - 1 274 130,84 грн., за 2017 рік - 147 738,79 грн. Вирішено питання про судові витрати.
Рішення суду мотивовано тим, що перераховані кошти є безпідставно отримані відповідачем, оскільки між сторонами відсутні договірні правовідносини.
В апеляційній скарзі представник відповідача - ОСОБА_5 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з`ясування обставин справи та не відповідність висновків суду обставинам справи, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не взято до уваги те, що сторони по справі є засновниками ТОВ «Алпри-Груп», а відтак між ними існують відносини в межах вказаного товариства. Крім, того відповідач є засновником ТОВ «Конкордпласт» де іншим засновником є батько позивача - ОСОБА_6 .
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - ОСОБА_9 просив апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).
Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та )або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону оскаржуване рішення не відповідає.
Загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.
Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
За змістом цієї статті безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які вникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.
Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками відповідних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України.
Якщо поведінка набувача, потерпілого не свідчить про існування та виконання договірного зобов`язання, то у разі виникнення між ними спору щодо повернення майна, яке знаходиться у набувача, на спірні правовідносини поширюються положення статті 1212 ЦК України.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі
№ 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України».
З матеріалів справи вбачається і таке встановлено судом, що згідно платіжних квитанцій за період з 03 червня 2015 року по 28 листопада 2017 року ОСОБА_3 зі свого карткового рахунку, який відкрито у АТ КБ «Приватбанк» було перераховано на картковий рахунок ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 2 229 172.12 грн. (т.1 а.с. 14-169).
У вказаних платіжних квитанціях платником зазначено - ОСОБА_3 , а отримувача - ОСОБА_2
ОСОБА_8 здійснював платежі по перерахуванню коштів через платіжну систему «Приват24» та як вбачається з транзакції отримувачем зазначено - ОСОБА_2
Позивачем на адресу відповідача 13 квітня 2018 року були направлені повідомлення та вимога про повернення грошових коштів, однак в добровільному порядку грошові кошти не повернуті.
Крім того, судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 (батько позивача) є засновниками ТОВ «Конкордпласт 2000», правонаступником якого є ПП «Конкордпласт 2000» та ТОВ «Алпри-Груп», керівником якого є позивач ОСОБА_3 .
За положеннями статті 12 ЦПК України судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
При цьому, за своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівелює можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Разом з тим, положеннями частини п`ятої статті 12 ЦПК України на суд покладені певні обов`язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, зокрема: керує ходом судового процесу; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Як на підставу задоволення своїх вимог, ОСОБА_3 посилається на те, що відповідачем зберігаються грошові кошти без достатньої правової підстави у зв`язку з тим, що перерахування коштів на рахунок ОСОБА_2 відбулось внаслідок його (позивача) помилки.
Між тим, під час розгляду справи в суді першої інстанції обставин щодо виникнення помилки перерахування коштів встановлено не було.
Лише під час апеляційного розгляду представник позивача - адвокат Михайлов Г.В. надав додаткові письмові пояснення, в яких зазначив про те, що спірну суму коштів - 100 000 доларів США ОСОБА_3 отримав від свого батька - ОСОБА_6 в борг на розвиток свого бізнесу та на власні потреби. Повертаючи борг батьку, який тривалий період перебував за межами м. Миколаєва, позивач помилково їх перераховував на рахунок бізнес-партнера свого батька ОСОБА_6 - відповідача ОСОБА_2 Після сплати усією суми боргу, позивач зателефонував батьку та дізнався, що грошових коштів в рахунок погашення боргу останній не отримував.
Однак, вказані пояснення викликають сумніви, оскільки належних та достовірних доказів на підтвердження вказаних вище обставин, а саме письмового договору позики, укладеного між позивачем та його батьком, розписки як того вимагає ст. 1047 ЦК України позивачем не надано.
Також, не заслуговує на увагу і те, що кошти перераховувались внаслідок помилки з огляду на те, що перерахування відбулося не одноразово, а носило регулярний та систематичний характер протягом більш ніж 2 років (156 платежів), а також те, що в квитанціях чітко було зазначено отримувача коштів - ОСОБА_2 . До того ж, з наданих позивачем квитанцій вбачається, що рахунок на який було перераховано кошти позивачем за період з 2015 року по 2017 рік змінювався, що свідчить про обізнаність позивача та безпомилковість їх перерахування конкретній особі - ОСОБА_2 .
Інших доказів щодо підтвердження помилковості перерахування грошових коштів матеріали справи не містять.
Заперечуючи проти позову, представник відповідача посилався на те, що відповідно до протоколу від 31 липня 2018 року №4/18 загальних зборів засновників ТОВ «Алпри-Груп» ОСОБА_2 виключено зі складу учасників/засновників товариства та зобов`язано виплатити належну відповідачу частку майна товариства, пропорційно його частці у статутному капіталі та провести остаточні розрахунки згідно чинного законодавства, а тому не виключає, що спірні грошові кошти є дивідендами.
Крім того, зазначав, що картковий рахунок з якого перераховувалися кошти, використовувався позивачем для здійснення підприємницької діяльності та виплати заробітної плати, що свідчить про перерахування грошових коштів не тільки фізичним особам (зокрема відповідачу), а і юридичним особам, а тому виключають безпідставність набуття цих коштів.
Отже, встановлене свідчить проте, що між сторонами справи існує спір щодо правової природи передачі грошових коштів, а також враховуючи, що у справі, яка переглядається, позивач не довів, що набуття ОСОБА_2 грошових коштів є безпідставним внаслідок помилки їх перерахування.
За таких обставин, встановивши фактичні обставини справи, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності колегія суддів виходить з відсутності підстав для стягнення з відповідача грошових коштів як таких, що набуті чи збережені ним без достатньої правової підстави, а відтак і відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
На зазначене вище суд першої інстанції належної уваги не звернув та дійшов невірного висновку про доведеність безпідставного отримання відповідачем грошових коштів, а відтак помилково задовольнив позов.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
За таких обставин, рішення суду на підставі п. 1,2 ч.1 ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
На підставі ст. 141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 13 215 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів
п о с т а н о в и л а :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 05 червня 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 , ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 13 215 (тринадцять тисяч двісті п`ятнадцять) гривень.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного її тексту до Верховного Суду у порядку та випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України.
Головуючий : Т.В. Крамаренко
Судді: Т.З. Бондаренко
В.І. Темнікова
Повний текст постанови складено 15 жовтня 2019 року.
