Дата документу 06.08.2019 Справа № 310/282/15-ц
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Є.У.№ 310/282/15 Головуючий у 1 інстанції: Прінь І.П.
№ 22-ц/807/2496/19 Суддя-доповідач: Крилова О.В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 серпня 2019 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Крилової О.В.
суддів: Дашковської А.В.
Кримської О.М.
секретар: Кулабухова І.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного Запорізької області від 10 лютого 2017 року у справі за позовом Бердянської місцевої прокуратури Запорізької області в інтересах держави до Бердянської міської ради Запорізької області, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визнання незаконним та скасування рішення Бердянської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки,
ВСТАНОВИВ:
В січні 2015 року прокурор в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Бердянської міської ради Запорізької області, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , про визнання незаконним та скасування рішення Бердянської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку ,витребування земельної ділянки.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що п. 5.10 рішення Бердянської міської ради №17 від 31.03.2010 року «Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1 га, в межах норм безоплатної приватизації, з присвоєнням поштової адреси: АДРЕСА_1 , для індивідуального дачного будівництва. ОСОБА_3 був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 .
30.07.2013 року ОСОБА_3 продала вказану земельну ділянку ОСОБА_1 прокурорською перевіркою встановлено, що рішення Бердянської міської ради №17 від 31.03.2010 року, яким було затверджено проект відведення та передано у власність громадянці ОСОБА_3 земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва, було прийнято з порушенням чинного законодавства.
Так, земельна ділянка по АДРЕСА_1 розміщується на території зелених насаджень спеціального призначення, відповідно до проектних рішень Генерального плану розвитку міста будівництво нових дачних районів в межах м. Бердянська не передбачено. Заборона на будівництво нових дачних районів в міських населених пунктах, також передбачена пунктом 3.39 ДБН 360-92 «Планування і забудова міських і сільських поселень».
Крім того, спірна земельна ділянка знаходиться в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря.
Враховуючи вищевикладене прокурор просив визнати недійсним та скасувати п. 5.10 рішення Бердянської міської ради № 17 від 31.03.2010 року; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 ; витребувати у ОСОБА_1 земельну ділянку і повернути її територіальній громаді м. Бердянська.
Рішенням Бердянського міськрайонного Запорізької області від 10 лютого 2017 року позов задоволено.
Визнано незаконним та скасовано п.5.10 рішення вісімдесятої сесії V скликання Бердянської міської ради №17 від 31 березня 2010 року "Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок", яким затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1га з присвоєнням поштової адреси: АДРЕСА_1 , для індивідуального дачного будівництва.
Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 , виданий 21 травня 2010р. Бердянською міською радою на ім`я ОСОБА_3 , на земельну ділянку площею 0,1га для ведення індивідуального дачного будівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Витребувано у ОСОБА_1 земельну ділянку вартістю 74840,00грн., площею 0,1га, яка знаходиться в АДРЕСА_1 та передано її територіальній громаді м. Бердянська.
Стягнуто з Бердянської міської ради Запорізької області, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 судовий збір на користь держави у розмірі 243,60 грн. з кожного.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали апеляційні скарги, в яких посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просять рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що частиною 1 ст.36-1 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Прокурор має рівні права з іншими учасниками процесу (ст.35 Закону України "Про прокуратуру").
Згідно ч.2 ст.45 ЦПК України з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Тож суд першої інстанції встановив, що прокурор звернувся до суду за захистом інтересів держави правомірно в межах наданих йому повноважень.
До того ж, як правильно зазначив суд першої інстанції, за ст. 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Тому посилання у апеляційній скарзі на те, що прокурор не мав право на звернення до суду з таким позовом не є обґрунтованим.
Та обставина, на яку посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, що державний нагляд за використанням та охороною водоохоронних зон та прибережних захисних смуг а також режим використання їх територій покладений на Державну екологічну інспекцію України, не звільняє прокурора від можливості звертатися до суду з позовом в інтересах держави у разі виявлення порушень закону, які стосуються права власності Українського народу.
Крім того, відповідно до пунктів 29, 34 Висновку № 3 (2008) Консультативної ради європейських прокурорів про "Роль прокуратури за межами сфери кримінального права", прийнятого ССРЕ на 3-му пленарному засіданні (Страсбург, 15-17 жовтня 2008 року), сьогодні діяльність прокурорських служб за межами кримінального права визначається, насамперед, потребою суспільства у належному захисті прав людини та державних інтересів..
Справа неодноразово розглядалася судами, Постановою Верховного Суду 15 травня 2019 року (справа № 310/282/15-ц, провадження № 61-12494св18) справа була направлена на новий апеляційний розгляд.
Судом першої інстанції вимоги прокурора визнані обґрунтованими.
При касаційному перегляді справи, Верховним Судом були зроблені такі висновки.
Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).
При розгляді справи судом першої інстанції відповідачем заявлено вимогу про застосування строку позовної давності.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Тобто в основу конструкції частини першої статті 261 ЦК України покладено принцип єдності (одинності) суб`єкта, чиї права порушено.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що у випадку, коли законодавець вживає вислови "свої цивільні права", "цивільні права особи", "здійснення права", він має на увазі право, яке належить одній особі, право однієї особи, а не декількох осіб, якщо інше прямо не зазначено у тексті відповідної норми.
Тому при тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, довідалася, могла довідатися або зобов`язана була довідатися особа, яка є носієм цього права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження по захисту цього права, тобто прокурор.
При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, якою може бути і прокурор, перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Іншого правила щодо визначення початку перебігу позовної давності частина перша статті 261 ЦК України не містить.
Відповідно до частини сьомої статті 261 ЦК України винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені частиною першою статті 46 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції), відповідно до якої прокурор має процесуальні права й обов`язки особи, в інтересах якої він діє, за винятком права укладати мирову угоду.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що на позови прокурора, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли особа, яка наділена повноваженнями власника чи користувача земельної ділянки з правом розпорядження нею, довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Тобто як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, початок перебігу позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа (власник, володілець, користувач, розпорядник) довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу, то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган, а не прокурор, оскільки законом не передбачено жодних виключень щодо застосування правила, передбаченого частиною першою статті 261 ЦК України. Не наведено й інших законів щодо можливості відліку позовної давності з моменту, коли прокурор дізнався про порушення прав держави.
Отже, та обставина, що у грудні 2010 року прокурор Бердянської природоохоронної прокуратури подавав протест, який задоволено рішенням міської ради 30 грудня 2010 року та скасовано рішення про передання у власність земельної ділянки, не унеможливлює звернення прокурора з даним позовом та не свідчить про пропуск ним строків позовної давності.
Так, за протестом прокурора 30 грудня 2010 року міською радою було скасоване рішення про передання земельної ділянки у власність, але постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 27 липня 2011 року рішення міської ради від 30 грудня 2010 року було скасоване.
При цьому у рішенні адміністративного суду було акцентовано увагу лише на тому, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів.
До того ж протест прокурора був пов`язаний з порушенням міськрадою під час прийняття рішення вимог закону, але був обґрунтований порушенням інших норм права,.
Прокурор, як вбачається з матеріалів справи, про наявність порушень ст. ст. 84,87,88, 90 Водного кодексу України та ст. ст. 56,59,60 Земельного Кодексу України та ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» дізнався з актів перевірки державної інспекції сільського господарства у Запорізькій області від 8.5.2013 року., на які він посилався і у заявленому позові.
Зазначена обставина підтверджується наявним у справі актом перевірки від 8 травня 2013 року, складеним внаслідок перевірки додержання вимог законодавства при використанні та забудові прибережної захисної смуги уздовж Азовського моря.
Відтак до отримання зазначеного висновку, який був наданий в результаті перевірки, здійсненої на замовлення прокуратури Запорізької області та Бердянської міжміської прокуратури з наглядом за додержанням законів у природоохоронній сфері, як прокурор так і особа, в інтересах якої заявлено позов, не були обізнані з конкретними порушеннями, які були виявлені у сфері водного та земельного законодавства та стали підставою для даного позову.
Звертаючись до суду з позовом у даній справі, прокурор не зазначив конкретного органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції держави.
Згідно з абзацами першим, другим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
На час виникнення спірних правовідносин - 2010 рік і до 2011 року центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, тобто уповноваженим державним органом у сфері земельних відносин, був Державний комітет України по земельних ресурсах (далі - Держкомзем України), Положення про який затверджено указом Президента України від 14 серпня 2000 року № 970/2000.
Згідно з пунктом 3 цього Положення основними завданнями Держкомзему України є:
- підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру та забезпечення її реалізації;
- координація проведення земельної реформи в Україні;
- здійснення державного контролю за використанням та охороною земель;
- організація і забезпечення ведення державного земельного кадастру, здійснення землеустрою;
- розроблення та участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості грунтів, ведення державного земельного кадастру.
Згідно з підпунктом 7 пункту 4 Положення Держкомзем України відповідно до покладених на нього завдань здійснює в межах своїх повноважень державний контроль за додержанням земельного законодавства, в тому числі встановленого порядку вилучення і надання земельних ділянок, режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення та умов надання, власниками земельних ділянок і землекористувачами.
У пункті 14 вказаного Положення зазначено, що Держкомзем України є юридичною особою.
Управління (відділ) Держкомзему в районі (далі - управління (відділ)) є територіальним органом Держкомзему, підзвітним та підконтрольним Держкомзему та відповідно Республіканському комітету із земельних ресурсів Автономної Республіки Крим, головному управлінню Держкомзему в області, як передбачено у пункті 1 Положення про управління (відділ) Держкомзему в районі, затвердженого наказом Держкомзему від 17 червня 2008 року № 123, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 липня 2008 року за № 625/15316.
На підставі Указу Президента України від 13 квітня 2011 року № 459/2011 створено Державну інспекцію сільського господарства України як центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.
Згідно з Положенням про Державну інспекцію сільського господарства України, затвердженим Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 459/2011 (далі - Положення про Держсільгоспінспекцію) Державна інспекція сільського господарства України (Держсільгоспінспекція України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.
Враховуючи, що особою в інтересах якої заявлено позов, а відтак належним позивачем, поряд з прокурором у цій справі, є державний орган : Держсільгоспінспекція, яка здійснює державний нагляд (контроль) щодо дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, зокрема, щодо дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, дослідженню підлягають питання про те, коли цей орган дізнався або мав дізнатися про порушення його прав.
Враховуючи викладене, приписи наведених норм матеріального права щодо початку перебігу строку давності, можна зробити висновок, що він обчислюється з моменту, коли саме особа, право якої порушене, а не прокурор, довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Враховуючи, що за матеріалами справи конкретні порушення, які зумовлюють визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку та витребування її, стали відомі лише після проведеної перевірки Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області 8 травня 2013 року, а позов заявлено у січні 2015 року, немає підстави вважати, що прокурором пропущений строк позовної давності.
Аналізуючи інші доводи апеляційних скаргу та матеріали справи, судова колегія враховує, що суд першої інстанції врахував, що існує певний порядок набуття права власності на земельні ділянки.
Так, частинами першою та другою статті 116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення садівництва у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Вибір місця розташування земельної ділянки та надання дозволу і вимог на розроблення проекту її відведення здійснюються в порядку, встановленому статтею 151 ЗК України.
Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування, яка у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.
Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом (частина перша статті 126 ЗК України в редакції, яка була чинною на момент виникнення правовідносин).
Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Таким чином, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.
Як зазначив суд першої інстанції, за змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, не заборонених законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Судом встановлено, що згідно з Генеральним планом міста Бердянська, який був затверджений рішенням Бердянської міської ради №8 від 25.06.2009р. спірна земельна ділянка розташована на території зелених насаджень спеціального призначення, що підтверджується листом заступника міського голови Матвєєва С.В . від 12.12.2014р. (а.с.20-22).
Також судом було встановлено, що на час прийняття спірного рішення Бердянської міської ради проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги Азовського моря на території міста Бердянська не розроблявся і не затверджувався. Проте відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
Суд першої інстанції надав оцінку посиланням відповідачів на те, що на момент прийняття спірного рішення було дійсне рішення Бердянської міської ради від 10.12.2004р. № 11, яким була встановлена 40-метрова прибережна захисна смуга вздовж Азовського мора в межах міста Бердянська не може бути належним доказом встановлення розмірів прибережної захисної смуги, оскільки рішення Бердянської міської ради №11 від 10.12.2004р. було скасовано постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 11.08.2010 року ( а.с.18-19).
Тож суд першої інстанції зробив висновок, що внесення до Генерального плану міста Бердянська ( до текстових і графічних матеріалів) інформації про встановлення на території міста прибережної захисної смуги у розмірі 40 метрів від урізу води Азовського моря, встановленої на підставі рішення міськради №11 від 10.12.2004р. ( а.с.177-186), є незаконним.
Судом першої інстанції також був проаналізований акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 08.05.2013 року, здійснений Державною інспекцією сільського господарства в Запорізькій області на вимогу прокуратури Запорізької області та Бердянської міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів в природоохоронній сфері ( а.с.24-26). В зазначеному акті встановлено, що затверджені рішенням Бердянської міської ради №17 від 31.03.2010 року проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок під індивідуальне дачне будівництво, зокрема і ОСОБА_3 , не пройшли обов`язкову державну експертизу, як це передбачено ст. 9 ЗУ «Про державну експертизу землевпорядної документації, проведення якої є обов`язковим під час відведення земельних ділянок водного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення. Також встановлено, що відведені земельні ділянки знаходяться в межах прибережної захисної смуги Азовського моря, а тому не можуть бути передані громадянам у власність.
Заперечення апелянтів стосувалися і того, що зазначений акт не може бути використаний як доказ, позаяк він складений з істотними порушеннями та підписаний особою, яка не проводила перевірку.
Натомість жодних переконливих заперечень щодо змісту цього акту, відповідачам не надано.
Суд першої інстанції врахував, о із ситуаційної схеми місцезнаходження земельної ділянки (а.с.14-17), складеної інженером-землевпорядником Солонською Г.В., вбачається, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах міста Бердянська, на відстані 529,7м. від урізу води Азовського моря (Бердянської затоки).
Суд першої інстанції також надав оцінку цьому доказу, та зазначив, ситуаційна схема місцезнаходження земельної ділянки складена сертифікованим інженером землевпорядником Солонською Г .В. , яка включена до державного реєстру сертифікованих інженерів-землевпорядників і відповідно до кваліфікаційного сертифікату має право складати окремі види документації із землеустрою, виконувати топографо-геодезичні і картографічні роботи, проводити інвентаризацію земель тощо. Відповідно до ЗУ «Про землеустрій» ситуаційні схеми входять до складу документації із землеустрою.
За ст.ст. 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.
Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Таким чином, суд першої інстанції зробив правомірний висновок, що до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції та чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.
Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.
Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.
Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони.
З посиланням на правові позиції, висловлені Верховним Судом України в постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14, від 24.12.2014р. у справі №6-206цс14, від 14 01.07.2015р. у справі №6-523 цс15., суд першої інстанції зробив висновок, що відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
Тож суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що оспорюване рішення прийнято Бердянською міською радою незаконно, тому задовольнив позовні вимоги про визнання цього рішення незаконним та про його скасуванню.
Похідними та обґрунтованими є вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку НОМЕР_1 (а.с.13), який був виданий ОСОБА_3 на підстав незаконного рішення ради.
Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Також суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
З посиланням на рішення ЄСПЛ, якими напрацьовано три критерії щодо правомірності втручання, суд вважав таке втручання законним; таким, що переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; та правомірно зазначив, що такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.
Таким чином, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, виходив з наявних у матеріалах справи доказів, наданих позивачем у відповідності із процесуальним законом, і керувався принципами змагальності та диспозитивності цивільного судочинства.
Наведені вище обставини свідчать про те, що суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, вірно проаналізував норми закону та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог .
Доводи скарги та матеріали справи не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права.
З огляду на викладене, судова колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного судового рішення.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, суд,-
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Бердянського міськрайонного Запорізької області від 10 лютого 2017 року по цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 12 серпня 2019 р.
Головуючий О.В. Крилова
Судді: А.В. Дашковська
О.М. Кримська
