ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 826/17804/18 Суддя (судді) першої інстанції: Келеберда В.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2019 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Кузьмишиної О.М.,

суддів: Костюк Л.О., Пилипенко О.Є.

за участю секретаря судового засідання Пушенко О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 30 листопада 2018 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівгаз збут», Товариства з обмеженою відповідальністю «Київоблгаз Збут» до Кабінету Міністрів України, треті особи:

1. Публічне акціонерне товариство "Вінницягаз",

2. Публічне акціонерне товариство "Волиньгаз",

3. Публічне акціонерне товариство "Дніпрогаз",

4. Публічне акціонерне товариство "Дніпропетровськгаз",

5. Публічне акціонерне товариство "Донецькміськгаз",

6. Публічне акціонерне товариство "Донецькоблгаз",

7. Публічне акціонерне товариство "Житомиргаз",

8. Публічне акціонерне товариство "Закарпатгаз",

9. Публічне акціонерне товариство "Запоріжгаз",

10. Публічне акціонерне товариство "Івано-Франківськгаз",

11. Публічне акціонерне товариство "Київгаз",

12. Публічне акціонерне товариство "Київоблгаз",

13. Відкрите акціонерне товариство "Кіровоградгаз",

14. Публічне акціонерне товариство "Криворіжгаз",

15. Публічне акціонерне товариство "Лубнигаз",

16. Публічне акціонерне товариство "Луганськгаз",

17. Публічне акціонерне товариство "Львівгаз",

18. Приватне акціонерне товариство "Макіївкагаз",

19. Товариство з обмеженою відповідальністю "Вінницягаз збут",

20. Товариство з обмеженою відповідальністю "Волиньгаз збут",

21. Товариство з обмеженою відповідальністю "Кременчукгаз-постачання",

22. Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпропетровськгаз збут",

23. Товариство з обмеженою відповідальністю "Житомиргаз збут",

24. Товариство з обмеженою відповідальністю "Закарпатгаз збут",

25. Товариство з обмеженою відповідальністю "Запоріжгаз збут",

26. Товариство з обмеженою відповідальністю "Київоблгаз збут",

27. Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України",

28. Приватне акціонерне товариство "Гадячгаз",

29. Приватне акціонерне товариство "Коростишівгаз",

30. Приватне акціонерне товариство "Кременчукгаз",

31. Товариство з обмеженою відповідальністю "Поліссягаз",

32. Публічне акціонерне товариство "Маріупольгаз",

33. Публічне акціонерне товариство "Полтавгаз",

34. Публічне акціонерне товариство "Рівнегаз",

35. Публічне акціонерне товариство "Сумигаз",

36. Приватне акціонерне товариство "Тернопільгаз",

37. Приватне акціонерне товариство "Тернопільміськгаз",

38. Публічне акціонерне товариство "Тисменицягаз",

39. Публічне акціонерне товариство "Уманьгаз",

40. Публічне акціонерне товариство "Харківгаз",

41. Публічне акціонерне товариство "Харківміськгаз",

42. Акціонерне товариство "Херсонгаз",

43. Публічне акціонерне товариство "Хмельницькгаз",

44. Публічне акціонерне товариство "Черкасигаз",

45. Публічне акціонерне товариство "Чернівцігаз",

46. Публічне акціонерне товариство "Чернігівгаз",

47. Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачсервіс,

48. Товариство з обмеженою відповідальністю "Азовгаз",

49. Дочірнє підприємство "Газ Мелітополя" Публічного акціонерного товариства "Мелітопольгаз",

50. Товариство з обмеженою відповідальністю "Миколаївгаз Збут",

51. Товариство з обмеженою відповідальністю "Одесагаз-Постачання",

52. Товариство з обмеженою відповідальністю "Полтавагаз Збут",

53. Товариство з обмеженою відповідальністю "Рівнегаз Збут",

54. Товариство з обмеженою відповідальністю "Сумигаз збут",

55. Товариство з обмеженою відповідальністю "Тернопільоблгаз",

56. Дочірнє підприємство "Газопостач" Приватного акціонерного товариства "Тернопільміськгаз",

57. Товариство з обмеженою відповідальністю "Івано-Франківськгаз Збут",

58. Товариство з обмеженою відповідальністю «Уманьгаз Збут»,

59. Товариство з обмеженою відповідальністю «Харківгаз Збут»,

60. Товариство з обмеженою відповідальністю "Херсонрегіонгаз",

61. Товариство з обмеженою відповідальністю "Хмельницькгаз Збут",

62. Товариство з обмеженою відповідальністю "Черкасигаз Збут",

63. Товариство з обмеженою відповідальністю «Чернігівгаз Збут»,

64. Дочірнє підприємство "Шепетівкагаз" Публічного акціонерного товариства "Шепетівкагаз",

65. Приватне акціонерне товариство "Шепетівкагаз",

66. Публічне акціонерне товариство "Одесагаз",

67. Товариство з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВИЙ ДІМ "ЛУБНИГАЗ",

68. Дочірнє підприємство "МОНТАЖНИК" Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВИЙ ДІМ "ВАЛІНОР",

69. Товариство з обмеженою відповідальністю "ГАЗОВИК",

70. Державне підприємство "КРЕМЕНЕЦЬКЕ УПРАВЛІННЯ З ПОСТАЧАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ГАЗУ",

71. Публічне акціонерне товариство "МЕЛІТОПОЛЬГАЗ",

72. Дочірнє підприємство "КИЇВГАЗЕНЕРДЖИ" ПАТ "КИЇВГАЗ",

73. Публічне акціонерне товариство "Миколаївгаз",

74. Державна регуляторна служба України,

75. Міністерство енергетики та вугільної промисловості України,

76. Міністерство фінансів України,

77. Публічне акціонерне товариство "Укргазвидобування",

78. Публічне акціонерне товариство "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз",

79. Антимонопольний комітет України,

80. Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України»

про визнання протиправною та нечинною Постанови Кабінету Міністрів України №867 від 19.10.2018 року,

ВСТАНОВИЛА:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю "Львівгаз збут" з позовом до Кабінету Міністрів України, в якому просить визнати протиправними та нечинними абз. 3 пп. 1 п. 3, пп. 2 п. 3, абз 2 пп. 4 п. 3, абз. 5-7 п. 7, п. 9, п. 10, пп. 2 п. 14 Положення про покладання спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.10.2018 року №867.

Представником ТОВ «Львівгаз збут» подано заяву про забезпечення позову. В обґрунтування поданої заяви представник зазначив, що на його думку, очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю, оскільки вважає, що відповідач ігнорує нормативні акти, які регулюють його діяльність, а саме - порушена процедура прийняття регуляторного акту, передбаченого Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», оскільки перед прийняттям оскаржуваної постанови Відповідач був зобов'язаний у встановленому законом порядку провести публічне обговорення з громадськістю проекту оскаржуваної постанови, як регуляторного акту, а також - як нормативно правового акту, який становить значний суспільний інтерес. Також, зазначив, що для виконання п.7 та п. 10 Положення з метою забезпечення безперебійного постачання природного газу населенню Позивач буде змушений порушувати ст. 32 Конституції України, яка перебуває у взаємозв'язку з п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Крім цього, представник позивача вказує на визначення оскаржуваною постановою єдиного можливого постачальника природного газу побутовим споживачам на всій території України, а саме - НАК «Нафтогаз України», що ставить учасників ринку природного газу у нерівне становище, зокрема, позивача, та встановлює дискримінаційні умови у сфері постачання природного газу.

На підставі викладеного, позивач просить:

- Зупинити дію Постанови Кабінету Міністрів України № 867 від 19.10.2018 року «Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу».

- Заборонити операторам газорозподільних мереж передавати Міністерству фінансів України інформацію про побутових споживачів, релігійні організації, інші об'єкти газовикористання державного підприємства України "Міжнародний дитячий центр "Артек" у межах ліцензованої території діяльності з розподілу природного газу.

- Заборонити ПАТ «НАК Нафтогаз України» відмовляти постачальникам газу зі спеціальними обов'язками визначеним в Додатку до постанови Кабінету Міністрів України № 867 від 19.10.2018 року «Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу» в укладенні договору купівлі-продажу природного газу у разі відсутності у таких постачальників довідки, виданої Міністерством фінансів України, що підтверджує наявність у Міністерства Фінансів України інформації про споживачів, яким планує постачати природний газ такий постачальник.

- Зобов'язати ПАТ «НАК Нафтогаз України» продавати газ постачальникам газу зі спеціальними обов'язками визначеним в Додатку до постанови Кабінету Міністрів України № 867 від 19.10.2018 року «Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу» на період її оскарження в судовому порядку.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м.Києва від 30.11.2018 р. заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівгаз збут" про забезпечення адміністративного позову задоволено частково.

Зупинено дію абз.3 п.п. 1 п.3, п.п. 2 п. 3, абз. 2 п.п. 4 п.3, абз. 5-7 п. 7, п. 9, п. 10, п.п. 2 п. 14 Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №867 від 19.10.2018 року "Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу". В іншій частині вимог заяви відмовлено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, відповідач звернувся до Шостого апеляційного адміністративного суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 30.11.2018 р.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваної ухвали неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, а відтак висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Допущенні судом першої інстанції порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення справи.

Вважає, що під час прийняття оскаржуваної постанови Урядом дотримано вимоги Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», що, в свою чергу, виключає наявність очевидних ознак протиправності оскаржуваного нормативно-правового акта.

Також апелянт зазначає, що постанова в оскаржуваній частині не передбачає збирання інформації про особу, адже вказана інформація вже знаходиться в операторів газорозподільної системи та постачальників природного газу, а вже використання такої інформації здійснюється виключно за згодою таких осіб та виключно на підставі інформації, яку особа надає самостійно, в тому числі і в заяві-приєднання до умов договору постачання природного газу побутовим споживачам, яка затверджена постановою НКРЕКП № 2500.

Окрім того, жодна норма оскаржуваної постанови не передбачає припинення діяльності з газопостачання побутовим споживачам, релігійним організаціям та ДП «Міжнародний дитячий центр «Артек», а зупинення дії оскаржуваних пунктів постанови фактично є ухваленням рішення без розгляду справи по суті, що не відповідає меті застосування правового інституту забезпечення позову, а сама оскаржувана постанова не порушує жодних прав, свобод або інтересів ТОВ «Львівгаз збут».

Представник ПАТ «НАК «Нафтогаз України» в судовому засіданні просив апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити, ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 30.11.2018 р. у справі № 826/17804/18 скасувати. У наданих суду письмових поясненнях зазначає, що судом першої інстанції не в повному обсязі з'ясовано всі фактичні обставини у справі, що призвело до винесення помилкового рішення.

Вважає, що суд першої інстанції не врахував, що зупинення дії окремих умов, пунктів, норм постанови Кабінету Міністрів України від 19.10.2018 р. № 867 буде втручанням у дискреційні повноваження Кабінету Міністрів України, який на виконання спеціальних обов'язків прийняв нормативно-правовий акт, який допомагає під час перехідного періоду лібералізації ринку природного газу, а саме: забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу.

Також зазначає, що порушення оспорюваними нормами п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ч. 2 ст. 32 Конституції України щодо поводження з персональними даними громадян без їх на те згоди відсутні, оскільки згідно положень ч. 1 ст. 6, ч. 1 ст. 10, ст. 11, ч. 1 ст. 16 Закону України «Про захист персональних даних», п. п.1, 2 постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 р. № 2500 «Про затвердження Типового договору постачання природного газу побутовим споживачам», зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 06.11.2015 р. № 1386/27831, споживачі, які заповнили та підписали форму заяви-приєднання до умов договору постачання природного газу побутовим споживачам, надали згоду на обробку своїх персональних даних та передачу її третім особам.

Таким чином, на думку представника ПАТ «НАК «Нафтогаз Україна», суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про очевидне порушення оспорюваними нормами норм чинного законодавча щодо поводження з персональними даними громадян без їх згоди на те, оскільки вказана інформація вже знаходиться в операторів газорозподільних систем та постачальників природного газу або буде отримана за згодою споживача, а відсутність в оскаржуваній постанові посилань на Закон України «Про захист персональних даних» не свідчить про те, що постачальниками природного газу повинні збиратися, зберігатися та використовуватися персональні дані споживачів без їх згоди та на власний розсуд і без дотримання положень вказаного Закону передавати ці дані Міністерству фінансів України.

Представником ТОВ «Львівгаз» подано до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить в задоволенні апеляційної скарги відповідача відмовити, а ухвалу суду першої інстанції залишити без змін.

Зазначає, що судом першої інстанції винесено ухвалу з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Суд не вийшов за межі дослідження предмету оскарження в порядку винесення ухвали, передбаченої ст. 150 КАС України, встановивши лише очевидні ознаки протиправності оспорюваних пунктів Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.10.2018 р. № 867.

Товариством з обмеженою відповідальністю «Черкаси Збут» було подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, а скаргу - без задоволення.

Вважає, що оскаржувані позивачем норми постанови Кабінету Міністрів України вказують на очевидне порушення оспорюваними нормами Положення п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ч. 2 ст. 32 Конституції України щодо поводження з персональними даними громадян без їх згоди на те, що є підставою для задоволення заяви про забезпечення позову. Також, виконання п. 7 та п. 10 оскаржуваного Положення з метою безперебійного постачання природного газу населенню змушує постачальників природного газу/Операторів ГРМ порушувати ст. 32 Конституції України.

Вимоги щодо отримання операторами ГРМ/Постачальниками природного газу інформації про побутових споживачів в обсязі, визначеному п. 10 оскаржуваного Положення не узгоджується із вимогами інших нормативно-правових актів. Апелянтом не враховано той факт, що більшість побутових споживачів, в тому числі на території ліцензованої діяльності ТОВ «Черкаси Збут» приєдналися до умов Типового договору постачання природного газу або сплати рахунка (квитанції) постачальника за поставлений природний газ. Письмова згода таких осіб на автоматизовану обробку їх персональних даних відсутня.

За таких обставин, постачальник не в повній мірі володіє інформацією щодо особистих даних побутових споживачів, яка підлягає поданню до Мінфіну в об'ємі, визначеному оспорюваним позивачем нормами Положення, та за відсутності документально підтвердженої згоди споживачів на поширення персональних даних позбавлений права здійснювати дії щодо передачі їх персональних даних.

Публічним акціонерним товариством «По газопостачанню та газифікації «Черкасигаз» подано до суду відзив на апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України, в якому просить ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, а скаргу - без задоволення. Вважає ухвалу суду першої інстанції законною та обґрунтованою.

В судовому засідання представник позивачів ТОВ «Львівгаз збут», ТОВ «Київоблгаз», третіх осіб: ТОВ «Волиньгаз збут», ТОВ «Запоріжгаз збут», ТОВ «Миколаївгаз збут», ТОВ «Івано-Франківськгаз збут», ТОВ «Вінницягаз збут», ТОВ «Рівнегаз збут», ТОВ «Житомиргаз збут», ТОВ «Хмельницькгаз збут», ТОВ «Чернівцігаз збут», ТОВ «Чернігівгаз збут», ТОВ «Дніпропетровськгаз збут», ТОВ «Сумигаз збут» просив залишити апеляційну скаргу апелянта без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.

Представник ПАТ «Харківгаз», ПАТ по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз», ПАТ по газопостачанню та газифікації «Сумигаз», ПАТ «Дніпрогаз», ПАТ «Криворіжгаз», ПАТ по газифікації та газопостачанню «Хмельницькгаз», ПАТ по газопостачанню та газифікації «Львівгаз», ПАТ по газопостачанню та газифікації «Дніпропетровськгаз», ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз», ПАТ по газопостачанню та газифікації «Запоріжгаз» просив залишити апеляційну скаргу апелянта без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.

Представник ПАТ «НАК «Нафтогаз» просила апеляційну скаргу задовольнити, ухвалу суду першої інстанції про вжиття заходів забезпечення позову скасувати.

Представники ВАТ по газопостачанню та газифікації «Кіровоградгаз», ПАТ «Одесагаз», Антимонопольного комітету України, ПАТ «Полтавагаз збут» просили залишити апеляційну скаргу апелянта без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.

Представники Міністерства фінансів України, Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Міністерства юстиції України просили апеляційну скаргу задовольнити, ухвалу суду першої інстанції про вжиття заходів забезпечення позову скасувати.

Дослідивши матеріали апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 19.10.2018 р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 867 «Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу».

Вказаною постановою визначено обсяги та умови виконання спеціальних обов'язків, що покладаються на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, зокрема, для забезпечення стабільності, належної якості та доступності природного газу, підтримання належного рівня безпеки його постачання споживачам без загрози першочерговій цілі створення повноцінного ринку природного газу, заснованого на засадах вільної конкуренції з дотриманням принципів пропорційності, прозорості та недискримінації.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Львівгаз збут", вважаючи положення оскаржуваної постанови протиправними, з метою недопущення порушення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, а саме, суб'єктів ринку природного газу, звернулось до суду із заявою про вжиття заходів забезпечення позову.

Приймаючи рішення про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із наявності очевидних ознак протиправності оскаржуваних пунктів постанови Кабінету Міністрів України від 19.10.2018 р. № 867, а також того, що невжиття заходів забезпечення позову у заявлений позивачем спосіб може істотно ускладнити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача за захистом яких він звернувся до суду до інших осіб - громадян - споживачів природного газу.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, виходячи із наступного.

Інститут забезпечення адміністративного позову регламентовано статтями 150, 151 КАС України, які закріплюють підстави для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, а також способи забезпечення позову в адміністративному процесі.

Забезпечення адміністративного позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, до вирішення адміністративної справи по суті визначених законом заходів з метою створення можливості реального виконання у майбутньому постанови суду, якщо її буде прийнято на користь позивача.

Відповідно до вимог частини 1 статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи може вжити визначені цією статтею заходи забезпечення адміністративного позову.

Підставою для вжиття заходів забезпечення позову можуть стати такі обставини:

- невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивачем за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або

- очевидність ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Ці підстави є оціночними, тому містять небезпеку для застосування заходів забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до правових ускладнень, значно більших, ніж ті, яким вдалося б запобігти, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.

Відповідно до частини 2 статті 151 КАС України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття забезпечення позову для заінтересованих осіб.

В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання (частина 6 статті 154 КАС України).

Тобто, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування: або обставин, що свідчать про істотне ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю до ухвалення рішення у справі. А також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов'язані з відновленням прав, будуть значними.

При розгляді заяви про забезпечення позову суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх доводів, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.

Отже, заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Вирішуючи питання щодо правомірності вжиття судом першої інстанції заходів забезпечення позову, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Статтею 113 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Основоположними принципами діяльності Кабінету Міністрів України є дотримання верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України».

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 4 ст. 49 вказаного закону Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Акти Кабінету Міністрів України, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

З урахуванням визначення терміну регуляторний акт, наведеному в ст. 1 зазначеного закону, спірна постанова Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників» від 29 квітня 2015 року № 237 є регуляторним актом, відтак її розроблення, розгляд, прийняття та оприлюднення повинно відбуватись за процедурою визначеною Законом України «Про Кабінет Міністрів України» та з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Частина 1 ст. 5 вказаного закону передбачено принцип планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів, тобто передбачуваності, згідно з яким регуляторні органи затверджують плани діяльності з підготовки ними проектів регуляторних актів на наступний календарний рік не пізніше 15 грудня поточного року, якщо інше не встановлено законом (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»).

Згідно з ч. 1 ст. 19 зазначеного закону планування діяльності з підготовки Кабінетом Міністрів України проектів регуляторних актів здійснюється в порядку, встановленому Регламентом Кабінету Міністрів України, з урахуванням вимог частин третьої та четвертої статті 7 цього Закону.

Частина 4 ст. 7 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» передбачено, що якщо регуляторний орган готує або розглядає проект регуляторного акта, який не внесений до затвердженого цим регуляторним органом плану діяльності з підготовки проектів регуляторних актів, цей орган повинен внести відповідні зміни до плану не пізніше десяти робочих днів з дня початку підготовки цього проекту або з дня внесення проекту на розгляд до цього регуляторного органу, але не пізніше дня оприлюднення цього проекту.

В той же час, з матеріалів справи вбачається, що при прийнятті оскаржуваних пунктів постанови відповідачем не дотримано принципу передбачуваності, що означає послідовність регуляторної діяльності, яка б надала можливість суб'єктам господарювання планувати та ефективно здійснювати свою господарську діяльність шляхом підвищення якості послуг для населення. При цьому, необхідною передумовою здійснення державної регуляторної політики є одержання зауважень і пропозицій від юридичних та фізичних осіб, відсутність яких свідчить про недотримання Урядом основних засад державної регуляторної політики та порушує право, зокрема, громадян та суб'єктів господарювання щодо надання своїх пропозицій та зауважень у відкритих обговореннях питань, пов'язаних із регуляторною діяльністю.

В судовому засіданні представник Антимонопольного комітету України зазначив, що проект постанови Кабінету Міністрів України від 19.10.2018 р № 867 «Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу» не був погоджений Антимонопольним комітетом України, що є також порушенням.

Окрім того, з оскаржуваних пунктів постанови вбачається очевидне порушення п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 2 ст. 32 Конституції України, відповідно до яких від операторів газорозподільних систем вимагається до 15.12.2018 р. подати до Мінфіну інформацію про кожного побутового споживача з дотриманням умов, які, з пояснень позивача, не можливо виконати, оскільки державою не забезпечено створення реєстру енергетичних споживачів, не зазначено за який ресурс повинен формуватися останній. При цьому, з пояснень представників сторін вбачається, що заяви-приєднання до умов договору постачання природного газу побутовим споживачам відповідно до Закону України «Про захист персональних даних» та постанови НКРЕКП від 30.09.2015 р. № 2500 «Про затвердження Типового договору постачання природного газу побутовим споживачам» було підписано лише частиною споживачів.

Наведене свідчить, що виконанням оскаржуваних пунктів постанови буде порушено порядок збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, що є недопустимим.

Слід зауважити, що виконання окремих пунктів Положення, що передбачають передачу та використання конфіденційних даних про особисте та сімейне життя фізичної особи не можливо реалізувати через відсутність у Мінфіну необхідного обсягу повноважень.

Як наслідок неможливості реалізації наведених вище пунктів Положення - є не підтвердження з боку НАК «Нафтогаз України» ресурсу газу постачальників зі спеціальними обов'язками, в тому числі й ТОВ «Львівгаз збут», що є наслідком неможливості здійснення подальшої реалізації газу побутовим споживачам такими постачальниками.

Окрім того, наведене свідчить, що оскаржувана постанова спрямована на визначення єдиного можливого постачальника природного газу побутовим споживачам на всій території України, а саме: НАК «Нафтогаз України». При цьому, наведеною постановою не передбачено можливість будь-яких інших постачальників природного газу населенню та іншим побутовим споживачам, у випадку неотримання довідки Мінфіну, що ставить учасників ринку природного газу у нерівне становище та встановлює дискримінаційні умови у сфері постачання природного газу.

В судовому засіданні представниками було зауважено стосовно наявності заборгованості НАК «Нафтогаз України» перед державним бюджетом.

В контексті вищенаведеного слід дійти висновку, що відсутність змоги газопостачальним підприємствам зі спеціальними обов'язками можливості постачати природний газ може призвести до негативних наслідків для всіх учасників ринку, що може виявитися у підвищенні тарифів на природний газ, зупиненні чи перебої постачання газу тощо, що ставить під загрозу безпечне функціонування газорозподільних мереж.

Рішенням Конституційного Суду України у справі №3-рп/2003р від 30.01.2003 року визначено, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Так, у справі «Мікалефф проти Мальти» Суд визнав можливість застосування статті 6 до попередніх заходів та зазначив, що має бути розглянутий характер попереднього заходу, його предмет, завдання та вплив на конкретне право.

Проміжне рішення може бути еквівалентне попередній або забезпечувальним заходам і процедурам. Такий принцип застосовується і у визначені застосування статті 6 (справа «Меркіка та інші проти Мальти»).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття ефективний засіб передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі Салах Шейх проти Нідерландів, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби ст.13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, колегія суддів вважає, що вжиття заходів забезпечення позову шляхом зупинення дії абз.3 п.п. 1 п.3, п.п. 2 п. 3, абз. 2 п.п. 4 п.3, абз. 5-7 п. 7, п. 9, п. 10, п.п. 2 п. 14 Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №867 від 19.10.2018 року «Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу» є забезпечувальним заходом, необхідним для сталого функціонування елементів єдиної технологічної системи в цілому та недопущення порушень нормальних умов життєдіяльності населення.

Колегія суддів звертає увагу на те, що невжиття заходів забезпечення адміністративного позову може мати наслідком заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача та ускладнить їх відновлення, що відповідає меті застосування правового інституту забезпечення позову.

При вирішення питання щодо вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, колегія суддів оцінила, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти та дійшов висновку, що вжиття вказаних заходів забезпечення адміністративного позову буде мати наслідком виключно збереження існуючого становища до розгляду справи по суті. Водночас, невжиття таких заходів, очевидно, може призвести до того, що захист прав, свобод та інтересів позивача, на захист яких подано адміністративний позов, стане неможливим, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат.

Вказані заходи забезпечення адміністративного позову відповідають предмету адміністративного позову та, водночас, вжиття таких заходів не зумовлює фактичного вирішення спору по суті, а спрямовані лише на збереження існуючого становища до розгляду справи по суті.

Щодо посилання апелянта на те, що зупинення дії окремих умов, пунктів, норм постанови Кабінету Міністрів України від 19.10.2018 р. № 867 буде втручанням у дискреційні повноваження Кабінету Міністрів України, який на виконання спеціальних обов'язків прийняв нормативно-правовий акт, який допомагає під час перехідного періоду лібералізації ринку природного газу, а саме: забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до частини 1, 2, 3 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 (справа щодо оскарження бездіяльності субєктів владних повноважень щодо заяв про злочини) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту. Конституційний Суд України у своїх рішеннях послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

Аналіз вищезгаданих норм права дає підстави вважати, що судовому захисту підлягають порушені права, свободи та інтереси, належні безпосередньо заявникам.

Так , Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні Справа "Кумпене і Мазере проти Румунії" (Заява N 33348/96) 17 грудня 2004 року зазначив, що «Критерій "необхідності у демократичному суспільстві" вимагає від Суду визначити, чи відповідало оскаржуване втручання "нагальній суспільній потребі". Договірні держави, оцінюючи, чи існує така потреба, користуються певною свободою розсуду, але при цьому пам'ятаючи про європейський нагляд, що охоплює як законодавство, так і рішення з його застосування, навіть ті, які ухвалили незалежні суди. Тобто Суд уповноважений винести остаточну ухвалу стосовно того, чи є відповідне "обмеження" сумісним зі свободою вираження поглядів, яку гарантує стаття 10 (див., серед багатьох інших рішень Суду, згадане вище рішення у справі "Перна проти Італії", п. 39, та рішення у справі "Об'єднання "Екін" проти Франції", N 39288/98, п. 56, ECHR 2001-VIII).

Здійснюючи наглядову юрисдикцію, Суд не ставить своїм завданням підміняти компетентні національні органи, але має перевірити, чи відповідають статті 10 рішення, які ці органи винесли, користуючись своїм дискреційним правом (див. "Фрессоз і Руар проти Франції" [GC], N 29183/95, п. 45, ECHR 1999-1). Це не означає, що нагляд обмежується з'ясуванням того, чи здійснила держава-відповідач своє дискреційне право розумно, обмірковано й добросовісно; для цього Суд має розглянути оскаржуване втручання у світлі всієї справи, включаючи зміст висловлювань, у зв'язку з якими було засуджено заявників, і контекст, у якому вони пролунали (див. "Компанія "Ньюс Ферлаґз і КоКҐ" проти Австрії", N 31457/96, п. 52, ECHR 2000-I).

Зокрема, Суд має визначити, чи були підстави, наведені національними органами на виправдання цього втручання, "доречними і достатніми" і чи був відповідний захід "пропорційним поставленим дегітимним цілям" (див. "Шові та інші проти Франції", N 64915/01, п. 70, ECHR2004-VI). При цьому Суд має переконатися, що національні органи влади, спираючись на прийнятну оцінку відповідних фактів, застосували критерії, які відповідають принципам, проголошеним статтею 10 (див., серед багатьох інших рішень Суду, рішення у справі "Зана проти Туреччини" від 25 листопада 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-VII, с 2547-48, п. 51)».

Європейський суд з прав людини також акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Зокрема, суд зазначає, що не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 р.).

У Рішенні по справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Таким чином, зміст права на захист полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Так, виконання дискреційних повноважень надає суб'єкту владних повноважень можливість здійснювати вибір варіанта рішення відповідно до власних міркувань, не обмежуючись чітко визначеним варіантом вирішення, але в межах і в спосіб, що визначені законом, з урахуванням наступного.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Пунктом 8 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позивач - це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 4 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративний позов може містити вимоги про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії.

У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд (ч. 4 цієї статті).

З правового аналізу зазначених норм вбачається, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав свобод чи інтересів позивача і необхідність їх відновлення таким способом, який би гарантував повний захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечував його виконання та унеможливлював необхідність наступних звернень до суду.

Зі змісту положень, закріплених у п. 4 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, вбачається, що у випадку порушення прав позивача, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача, у тому числі шляхом зобов'язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, зокрема, прийняти рішення.

Верховний Суд України у своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі N 21-1465а15 вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Суд враховує положення обов'язкової до застосування судової практики Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі "Олссон проти Швеції" (Olsson v. Sweden) від 24 березня 1988 року.

При вирішенні вказаної справи Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що яка-небудь норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію. Проте досвід показує, що абсолютна точність недосяжна і що необхідність уникати надмірної жорсткості формулювань і слідувати за обставин, що змінюються, веде до того, що багато законів неминуче викладені в термінах, які більшою чи меншою мірою є невизначеними.

Фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципом верховенства права. Таким чином, мається на увазі, що у внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічних властей у здійснення прав, охоронюваних inter alia п. 1 статті 8.

Закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання держави.

Крім того, згідно п. 65 вказаного рішення Суду, втручання повинно бути зумовлено досягненням правомірної цілі.

Також Європейський суд з прав людини вказує, що у відповідності зі сформованою практикою Суду, під поняттям необхідності мається на увазі, що втручання відповідає якій-небудь нагальній суспільній потребі і що воно пропорційно законній меті. При визначенні того, чи є втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд враховує, що за державами - учасницями Конвенції залишається певна свобода розсуду.

На підставі викладеного суд вважає за необхідне зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії), суд зобов'язаний відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо нормативно-правовий акт визнано протиправним з огляду на недостатню правову врегульованість відповідних публічно-правових відносин чи порушення порядку його прийняття.

З огляду на наведені обставини, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності у змісті оскаржуваної постанови ознак однієї з підстав для вжиття заходів забезпечення позову як очевидність ознак протиправності.

Водночас, суд вважає за необхідне вказати, що зазначений вид забезпечення адміністративного позову не скасовує чинність оскаржуваного нормативно-правового акту, ніяк не змінює обсягу прав та обов'язків сторін у спорі, а лише тимчасово зупиняє дію оскаржуваних положень цього акту. Тобто, не вцілому, а саме в частині пунктів, перегляд яких є предметом оскарження у справі.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищенаведене, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України залишити апеляційну скаргу без задоволення, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права.

Керуючись ст. ст. 229, 243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 30 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя: О.М. Кузьмишина

Судді : Л.О.Костюк

О.Є.Пилипенко

Повний текст постанови виготовлено 15.02.2019 р.