2/703/77/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2019 року Смілянський міськрайонний суд Черкаської області в складі:

головуючого судді Прилуцького В.О.

за участі секретаря Бондаренко А.І.

представника позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Сміла цивільну справу за позовом ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 до комунальної установи «Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Черкаської обласної ради» про бездіяльність Смілянської станції швидкої медичної допомоги,-

встановив:

13 червня 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом, який в подальшому змінила, в якому просить визнати бездіяльність Смілянської міської станції швидкої медичної допомоги – філії комунальної установи «Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Черкаської обласної ради» щодо відмови госпіталізувати психічно хвору ОСОБА_3 неправомірною.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що її мати ОСОБА_3 страждає на психічне захворювання, в зв’язку з чим 8 липня 2016 року судом вона була визнана недієздатною та 12 жовтня 2016 року позивача було призначено опікуном над нею.

21 квітня 2017 року ОСОБА_3 вчинила вдома лайку, ображаючи рідних та погрожувала знищити оселю шляхом підпалу. 22 та 23 квітня 2017 року її поведінка повторилась знову. 24 квітня 2017 року вона знову вела себе агресивно, а потім пішла блукати, після повернення розвела у дворі багаття, що загрожувало її безпеці та будівлям, які розташовані поруч. На зауваження ОСОБА_3 не реагувала, тому до неї було викликано лікаря – психіатра, який, обстеживши хвору, видав направлення на госпіталізацію у психіатричну лікарню, в порядку ст. 14 ЗУ «Про психіатричну допомогу».

Після отримання направлення на госпіталізацію ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 неодноразово викликали швидку медичну допомогу, проте приїзджаючи на місце виклику вони відмовлялись госпіталізовувати ОСОБА_3 в примусовому порядку, мотивуючи це тим, що госпіталізацію у примусовому порядку можлива лише за рішенням суду.

Зважаючи на вище вказане позивач вважає, що бездіяльність Смілянської міської станції медичної допомоги – філії комунальної установи «Обласний центр медичної допомоги та медицини катастроф Черкаської області» є незаконною, протиправною та такою, що порушує вимоги законодавства України.

Позивач в судових засіданнях підтримала позовні вимоги та просила їх задовільнити з підстав, наведених у позові. В останнє судове засідання позивач не з’явилась.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 вимоги позовної заяви підтримав та пояснив, що ОСОБА_3 страждає на психічну хворобу, часто тікає з дому та вчиняє дії, що являють собою небезпеку безпосередньо для неї самої та оточуючих. Вона не реагує на зауваження з його боку та ОСОБА_2, яка є її опікуном. В зв’язку з тим, що в неї погіршився психічний стан до неї було викликано лікаря – психіатра, який оглянувши ОСОБА_3 видав направлення на примусову госпіталізацію. Позивач та він безпосередньо неодноразово викликали працівників швидкої – медичної допомоги для виконання наданого лікарем – психіатром направлення на госпіталізацію, однак їм було відмовлено в зв’язку з тим, що для примусової госпіталізації необхідне рішення суду.

Однак позивач не погоджується з такими твердження працівників швидкої медичної допомоги, оскільки відповідно до ст. 14 ЗУ «Про психіатричну допомогу» хвору повинні були госпіталізувати до психіатричного закладу, через вчинення нею дій, які становили небезпеку для неї та оточуючих та через тяжкий психічний стан. Тому просить суд визнати таку відмову у госпіталізації хворої ОСОБА_3 неправомірною.

Представник відповідача ОСОБА_4 в судових засіданнях заперечував проти позову та пояснив, що направлення на госпіталізацію хворої ОСОБА_3 лікарем – психіатром було видане 3 травня 2017 року, тому не могло бути пред’явлене працівникам СШМД ні 24, ні 25 квітня 2017 року, так як і 2 травня 2017 року, в зв’язку з чим не могло бути підставою для примусової госпіталізації хворої до психіатричного закладу без її згоди, а чи рішення суду. Вказав на те, що відповідно до ст. 14 ЗУ «Про психіатричну допомогу» для здійснення госпіталізації хворої особи потрібно, щоб дана особа на момент госпіталізації виявляла реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих або неспроможна самостійно задовільнити свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність. Вказані підставі повинні існувати саме на час звернення до СШМД, а не за декілька днів до неї чи після. На час звернення позивача до швидкої медичної допомоги вказані обставини були відсутні, то працівники швидкої допомоги правомірно відмовились здійснювати примусову госпіталізацію без згоди хворої та у відсутність рішення суду.

Зважаючи на вищевказане просив відмовити у позові.

В останнє судове засідання представник відповідача ОСОБА_4 не з’явився, але надав до суду заяву в якій просив провести розгляд справи у його відсутність.

Суд, заслухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справи, надані сторонами докази, дослідивши їх всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, вважає позовну заяву ОСОБА_2 необґрунтованою та такою, що не підлягає до задоволення, виходячи із наступного.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ч. 1 ст. 95 ЦПК України).

Відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За правилами ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судом встановлено, що відповідно до рішення Смілянського міськрайонного суду № 703/5811/15-ц від 8 липня 2016 року ОСОБА_3 визнано недієздатною (а.с.30-31).

Ухвалою Смілянського міськрайонного суду № 703/5811/15-ц від 12 жовтня 2016 року над недієздатною ОСОБА_3 встановлено опіку та призначено опікуном ОСОБА_2 (а.с.32).

3 травня 2017 року після огляду лікарем – психіатром Смілянської міської поліклініки для дорослих ОСОБА_3 видано направлення на примусову госпіталізацію за згодою рідних та відповідно до ст. 14 ЗУ «Про психіатричну допомогу». Вказане направлення було видане цього ж дня ОСОБА_2, що підтверджується наявною у справі копією направлення на госпіталізацію у психіатричну лікарню (а.с.33).

З карт виїзду швидкої медичної допомоги вбачається, що працівники швидкої медичної допомоги 2 травня 2017 року виїхали на виклик до хворої ОСОБА_3, однак вона відмовилась від госпіталізації та огляду, рідні також не сприяли в її госпіталізації (а.с.60), 11 травня 2017 року після приїзду бригади швидкої медичної допомоги до хворої працівниками встановлено, що ОСОБА_3 категорично відмовилась від госпіталізації до КЗ «ЧОПЛ», а її зять, вказуючи на ст. 14 ЗУ «Про психіатричну допомогу» погрожував працівникам адміністративною відповідальністю та поданням позову до суду, вимагаючи примусової госпіталізації до психіатричного закладу. Працівниками бригади ШМД ОСОБА_1 було повідомлено про те, що йому у транспортуванні хворої не відмовлено, але застосовувати фізичну силу та примушення до ОСОБА_3 вони не мають права, без відповідного рішення суду. Йому було запропоновано транспортувати ОСОБА_3 до психіатричного закладу самостійно під наглядом медичних працівників та працівників поліції, однак він відмовився (а.с.61). 21 травня 2017 року, приїхавши на виклик, бригада швидкої медичної допомоги встановила, що хвора ОСОБА_3 відсутня за місцем проживання (а.с.62).

Згідно зі ч. 2 ст. 9 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (чинною на момент виникнення спірних правовідносин) застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді примусового медичного огляду або примусової госпіталізації, а також у зв'язку з проведенням карантинних заходів допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України.

Ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» в редакції на момент виникнення спірних правовідносин, вказує на те, що психіатрична допомога - це комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади; психічні розлади це розлади психічної діяльності, визнані такими згідно з чинною в Україні Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, травм і причин смерті.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу» особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.

Аналіз зазначеної норми закону свідчить про те, що обов’язковою умовою для госпіталізації особи до психіатричного закладу в примусовому порядку є встановлення в особи тяжкого психічного розладу.

Тяжкий психічний розлад - це розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам'яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку (ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_3 дійсно страждає на психічний розлад, однак ані направлення лікаря-психіатра, ані будь-який інший приєднаний до позовної заяви доказ не містять інформації про наявність у неї ознак тяжкого психічного розладу, передбачених ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу».

Подані до суду документи не містять також інформації про вчинення хворою чи виявлення нею реальних намірів вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможність самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, що також є обов’язковими умовами для госпіталізації особи до психіатричного закладу в примусовому порядку відповідно до ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу».

А тому, позивачем не доведено, що на час виклику бригади швидкої медичної допомоги існували обставини для госпіталізації ОСОБА_3 в примусовому порядку без рішення суду чи її згоди.

При цьому, суд враховує, що згідно з Рішення Конституційного Суду N 2-рп/2016 від 01.06.2016 р. (п. 2.4.) примусове утримання означає госпіталізацію та утримання для лікування особи, яка страждає на психічний розлад, у лікарні, іншому медичному закладі або відповідному місці; таке утримання не є добровільним з боку пацієнта.

Згідно з першим, третім реченнями частини першої, частиною другою статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» особа госпіталізується до психіатричного закладу добровільно - на її прохання або за її усвідомленою згодою; госпіталізація особи у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за рішенням лікаря-психіатра.

Цим рішенням визнано неконституційними норми щодо порядку госпіталізації недієздатної особи на прохання або за згодою опікуна.

Відповідно до абзацу дев’ятого статті 1 Закону усвідомлена згода особи - це згода, вільно висловлена особою, здатною зрозуміти інформацію, що надається доступним способом, про характер її психічного розладу та прогноз його можливого розвитку, мету, порядок та тривалість надання психіатричної допомоги, методи діагностики, лікування та лікарські засоби, що можуть застосовуватися в процесі надання психіатричної допомоги, їх побічні ефекти та альтернативні методи лікування.

З наведеного вбачається, що госпіталізація недієздатної особи до психіатричного закладу на підставі статті 13 вище вказаного Закону є обмеженням її права на свободу та особисту недоторканність, закріпленого у статті 29 Конституції України, а тому має відбуватися відповідно до критеріїв, визначених у цьому рішенні Конституційного суду України.

В судовому засіданні представник позивача стверджував, що бригада швидкої медичної допомоги була зобов’язана виконати направлення лікаря-психіатра та госпіталізувати ОСОБА_3 шляхом її транспортування до медичної установи.

Однак, у відповідності з п. 1, 5 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про екстрену медичну допомогу» бригада екстреної (швидкої) медичної допомоги – це структурна одиниця станції екстреної (швидкої) медичної допомоги або центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, завданням якої є надання екстреної медичної допомоги людині у невідкладному стані безпосередньо на місці події та під час перевезення такої людини до закладу охорони здоров’я відповідно до цього Закону.

Екстрена медична допомога – медична допомога, яка полягає у здійсненні працівниками системи екстреної медичної допомоги відповідно до цього Закону невідкладних організаційних, діагностичних та лікувальних заходів, спрямованих на врятування і збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров’я

Невідкладний стан людини - раптове погіршення фізичного або психічного здоров’я, яке становить пряму та невідворотну загрозу життю та здоров’ю людини або оточуючих її людей і виникає внаслідок хвороби, травми, отруєння або інших внутрішніх чи зовнішніх причин.

У відповідності з ч. 2 Порядку госпіталізації пацієнтів бригадами швидкої медичної допомоги у лікувально-профілактичні установи, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України № 370 від 1 червня 2009 року, рішення про екстрену госпіталізацію приймає керівник Бригади.

Згідно з ч. 7, 10 Правил виклику бригад швидкої медичної допомоги, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України № 370 від 1 червня 2009 року, рішення щодо екстреного транспортування хворих і потерпілих за медичними показаннями в лікувально-профілактичні заклади приймає керівник Бригади. Бригада не виїжджає до хворих, які перебувають під наглядом дільничного лікаря з приводу хронічних захворювань і стан яких не вимагає надання екстреної (невідкладної) медичної допомоги.

Виходячи з наведених норм, рішення щодо екстреної госпіталізації і екстреного транспортування хворого приймає керівник Бригади швидкої медичної допомоги. До повноважень бригад швидкої медичної допомоги не входять обов’язки по транспортуванню хворих до медичних установ на виконання направлень лікарів, якщо пацієнт не потребує негайної госпіталізації або супроводу.

Суд враховує, що направлення на лікування хворої ОСОБА_3 було видане лікарем-психіатром 5 травня 2017 року. Оскільки лікарем-психіатром після прийняття рішення про госпіталізацію не було прийнято мір щодо екстреної госпіталізації, суд прийшов до висновку, що стан ОСОБА_3 не потребував такої госпіталізації в екстреному порядку.

Крім того, суд враховує, що виклик швидкої медичної допомоги було здійснено родичами та опікуном ОСОБА_3 тільки на шостий день після отримання відповідного направлення, що також свідчить про відсутність підстав для екстреної госпіталізації.

Суд зазначає, що відомості про проходження ОСОБА_3 будь-якого лікування після отримання направлення лікаря-психіатра в матеріалах справи відсутні.

Враховуючи наведене, в позові належить відмовити в повному обсязі.

На підставі наведеного, керуючись ст. 3, 29 КУ, ст. 1,4, 13, 14 ЗУ «Про психіатричну допомогу», ст. 1 ЗУ «Про екстрену медичну допомогу», ст. 9 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» ст. 4, 5, 12, 13, 141, 263- 265, 268, 273, 354 ЦПК України суд,-

вирішив:

В задоволенні позову ОСОБА_2, проживаючої ІНФОРМАЦІЯ_1, ІПН НОМЕР_1 в інтересах ОСОБА_3 до комунальної установи «Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Черкаської обласної ради» (що знаходиться по вул. А. Корольова, 15, м. Черкаси, ЄДРПОУ 38553482) про бездіяльність Смілянської станції швидкої медичної допомоги – відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Черкаської області через Смілянський міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного тексту.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 08 лютого 2019 року.

Головуючий: В. О. Прилуцький